Галина Мирослава
ОКТО
Оповідання присвячене моєму чотирирічному онукові Дем'янові,
який надихнув мене на написання цього твору.
За скрутом автобус замість того, аби їхати просто, чомусь повернув праворуч. Мій сусід, чотирирічний Стефко, визираючи через вікно, голосно, аж в автобусі всі почули, навіть ті, хто спокійно собі дрімав, запитав мене:
— То ми в ''Оці'' заправлятимемось?
Я розсміялась.
— Не знаю, може в ''Вусі''.
— Коли я виросту, — серйозно продовжив Стефко, — я відкрию заправку ''Ніс''.
— Ну й правильно, — кажу, — один паливо поніс, другий приніс, третій відніс.
Нам обом знову стало смішно.
Тим часом автобус зупинився. Водій дав нам п'ятнадцять хвилин на залагодження своїх справ. Хтось відразу побіг причепурюватись до великого дзеркала в туалеті, дехто поквапився придбати воду, інші швиденько замовляли каву з круасанами, а Стефцьо, з яким ми подружились у дорозі, запропонував мені пограти з ним у гру ''Окто''.
— Я ніколи не чула про таку гру. Як у неї грати? Які правила? — намагалась дізнатись я.
— То моя гра, я її вигадав, — пояснив Стефчик, — має бути чогось вісім. ''Окто'', розумієш, — це вісім. Мультик ''Октонавти'' бачила? Там є октоподи.
Я трохи розгубилась, але швидко себе опанувала й поставила зустрічне запитання:
— А якщо три чи п'ять?
— Ні, тільки вісім.
— А що таке октоподи? — несміливо випитувала я.
— З тобою нецікаво, — насупився малий, — ти про октоподів не знаєш!
— Подібні на вісімку? — невгавала я.
Стефан набурмосився й побіг до мами, а я заскочила до крамниці й придбала собі два тістечка — одне чотирикутне, чотири кути й чотири сторони, а друге — п'ятикутне, п'ять кутів і п'ять сторін, та повернулась до дверей автобуса. Поруч з дверима посередині машини стояв зайнятий телефоном Стефик. Побачивши мене, він віддав телефон мамі та спитав:
— Є ''окто''?
— Ні, — відказую, — квадр та пента. Квадр — чотири сторони, а пента, такий-от пентагон, — п'ять. Але якщо один кут відкушу, кутів буде вісім. Скільки кутів вибираєш?
— П'ять.
Тут я протягнула хлопчику п'ятикутного смаколика. І почула у відповідь приємне ''дякую''.
— Октопод — то хатинка, як наш автобус, — відкусивши одного кутика, радісно повідомив Стефанцьо.
— Стривай. А в нашому автобусі можна знайти ''окто''? — зацікавилась я.
— Чотири сторони та чотири кути, якщо разом. Чотири плюс чотири буде вісім, — пояснив мені Стефанчик.
— Зрозуміла. Складна математика. А в ''Носі'' теж буде ''окто''?
Малий не встиг рота відкрити, як водій прокричав:
— Їду.
Обізвалась жіночка, що тримала в руках гарячий бургер:
— Зачекайте! Хвилинку! Мені потрібно до...
Водій обірвав на слові:
— А мені треба їхати. У мене розклад. Я маю все в носі. — І завів автобус.
Пасажири поспішили до автобуса.Через хвилину з кабінки водія пролунало запитання
— Усі на місцях?
Пасажири перезирнулись. Автобус був повністю заповнений. Хтось ззаду гукнув:
— Так, усі.
Двері закрились. І ми рушили. Я сиділа тихо, а хлопчика, як мені здалось, щось мучило. Аж коли Стефкова рука потягнулась до носика, він перестав шарудіти. Може, його щось залоскотало, а, може, він хотів зрозуміти, що ж то й він має у носі.
Оповідання люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті:
