Володимир Перепелюк. "Ось вони які" (збірка розповідей-оповідань для дітей про пташок)


ВОЛОДИМИР ПЕРЕПЕЛЮК - СПІВЕЦЬ І ПРИРОДОЛЮБ

 

Володимир Перепелюк. Ось вони які. Розповіді-оповідання про пташок. Малюнки Геннадія ГлікманаВолодимир Максимович Перепелюк — один з найталановитіших українських кобзарів. Чверть століття співав він в Українському державному народному хорі імені Григорія Верьовки, радуючи слухачів майстерним виконанням старовинних народних мелодій. Володимир Максимович і сам написав близько ста пісень, у яких оспівав героїчні подвиги нашого народу. Писав він також і книжки. У документальній повісті розповів читачам про хор Верьовки. А спогади про далеке дитинство лягли в основу повісті для дітей «Ой у лісі, лісі зеленому». З великою любов’ю змальовує автор у ній життя старого вугляра та його онука у дрімучому лісі, розповідає про пташок, і тварин, які живуть поряд з ними. Цікаві історії про пташок Володимир Максимович розповів у книжці «Ось вони які».

 

Володимир Перепелюк

ОСЬ ВОНИ ЯКІ

(збірка оповідань)

 

Володимир Перепелюк. Ось вони які. Розповіді-оповідання про пташок. Малюнки Геннадія Глікмана. Болотяна модниця. Ворон-крук. Гість з Варшави. І таке буває. Консерваторія шпаків. Крилаті коти. Куличок як кулачок, або Рибалочка. Наш колібрі. Подільські снігурики. Пташка-писанка. Синича дружба. Співець і природолюб. Степова красуня. Степовий соловейко. Тьотя. Червоні кульки. Чубарочка.


Завантажити ілюстровану збірку Володимира Перепелюка "Ось вони які" (djvu.zip)

Завантажити текст оповідань зі збірки Володимира Перепелюка "Ось вони які"(txt.zip)

 


Володимир Перепелюк. Ось вони які. Розповіді-оповідання про пташок. Малюнки Геннадія Глікмана. Болотяна модниця. Ворон-крук. Гість з Варшави. І таке буває. Консерваторія шпаків. Крилаті коти. Куличок як кулачок, або Рибалочка. Наш колібрі. Подільські снігурики. Пташка-писанка. Синича дружба. Співець і природолюб. Степова красуня. Степовий соловейко. Тьотя. Червоні кульки. Чубарочка.Зміст:

Болотяна модниця 
Ворон-крук 
Гість з Варшави
І таке буває
«Консерваторія» шпаків
Крилаті коти
Куличок як кулачок, або Рибалочка     
Наш «колібрі»
Подільські снігурики
Пташка-писанка
Синича дружба
Співець і природолюб
Степова красуня
Степовий соловейко
Тьотя
Червоні кульки
Чубарочка


 

* * *

 

БОЛОТЯНА МОДНИЦЯ

 

Володимир Перепелюк. Ось вони які. Розповіді-оповідання про пташок. Малюнки Геннадія Глікмана. Болотяна модниця. Ворон-крук. Гість з Варшави. І таке буває. Консерваторія шпаків. Крилаті коти. Куличок як кулачок, або Рибалочка. Наш колібрі. Подільські снігурики. Пташка-писанка. Синича дружба. Співець і природолюб. Степова красуня. Степовий соловейко. Тьотя. Червоні кульки. Чубарочка.Стоїть ця пташка по коліна у воді так непорушно, ніби якимсь геніальним майстром висічена із сірого мармуру.
І стоїть не на відкритому плесі, а обов’язково в рідкому очереті чи осоці. Так що нелегко й побачити її. А коли придивитися, то не мармурова вона, а жива.
В її постаті щось нагадує русалку-красуню, яка дуже пильно вдивляється у водне дзеркало, розчісує, заплітає свою косу, закидає її за плечі.
Але стоїть пташина у воді не для того, щоб пишатися своєю красою, а для того, щоб привабити до себе рибок - мальків!
Іноді навіть крила складає, подібно до листя якогось лопуха. Недосвідчена риб’яча малеча пливе цілими зграйками в холодок того «листя», ховаючись від хижих щук, окунів, судаків. А «русалці» того тільки й треба: попадають рибки
в дзьоб крилатого хижака.
Така сіра чапля. Коли на неї дивитися спереду, то вона схожа на якусь модницю. Висока, струнка, з пишною косою. Обабіч шиї майже до ніг збігають дві чорні смужки. На голові біла шапочка, білосніжний підшийник, сукня сріблясто-сіра.
А коли дивитися на неї збоку, то вона вже нагадує туриста з добрячим ранцем на плечах: це в неї такі масивні крила. Вони темно-сірого кольору, низом окантовані чорною смужкою, хвіст ледь довший за складені крила.
Розміром вона як лелека, але літають вони по-різному. В той час, як лелека здебільшого планерує, тобто не махає крилами, чапля, планеруючи, літає рідко. Лелека в польоті свою шию витягає якомога довше, а чапля складає шию втроє й тоді здається, що в дзьобі вона несе щось велике.
Шукаючи їжу, лелека весь час ходить, метушиться, а вона стоїть нерухомо, чекає, поки їжа сама припливе до неї.
Ніколи не ходить чапля по городах, не сідає на будівлі. А от гніздо мостить також на деревах поблизу води, таке ж масивне, як і в лелеки.

 

* * *

 

ВОРОН-КРУК

 

Володимир Перепелюк. Ось вони які. Розповіді-оповідання про пташок. Малюнки Геннадія Глікмана. Болотяна модниця. Ворон-крук. Гість з Варшави. І таке буває. Консерваторія шпаків. Крилаті коти. Куличок як кулачок, або Рибалочка. Наш колібрі. Подільські снігурики. Пташка-писанка. Синича дружба. Співець і природолюб. Степова красуня. Степовий соловейко. Тьотя. Червоні кульки. Чубарочка.У нас, на Поділлі, живуть чотири породи ворон — граки, сірошиї галки, сірі ворони й ворон-крук, найцікавіший, до речі, з усієї четвірки. Могутній птах, розмах крил якого досягає метра, сам за розміром як добра качка, з великою головою та масивним, міцним, як долото, дзьобом.
Гніздяться ці птахи на деревах в глибині лісів. Відкладають раз на рік двоє-четверо яєць. Тримаються виключно парами. До людей не горнуться. Але коли виростити при собі з маленького, то стає напрочуд відданим.
Надзвичайно закохані одне в одного. Якщо сидять, то обов’язково пригорнувшись. Навіть коли летять, то й тоді ніби зв’язані одним мотузочком.
У моєму селі жила одинока баба Тетяна Галачиха. Від снігу до снігу вона ходила по лісах, ярах, полях, обвішана торбами, кошиками, й збирала різні лікарські рослини. Одного разу вона набрела на вороненя, що випало з гнізда, й забрала його. До осені виріс красень-ворон. Бабця не тримала його під замком, не прив’язувала за ногу, він сам ходив за нею, сідав на плече, зазирав в очі, дзьобом поправляв сиві коси. Коли Галачиха вирушала по трави, то й крук разом з нею летів.
Серед села був невеликий базар. Ворон так добре вивчив бабині звички, що сам летів, куди треба.
— О, вже Галачиха йде на ринок,— казали люди, як тільки ворон прилітав і сідав на рундучок. Коли вона з’являлась, то радісно «сплескував» крилами й кричав «кро- кро-кро».
Бігли літа. Ворон міцнів, а бабця сохла, горбилася.
Та одного року настала дуже сніжна зима. Тиждень сипало, немов з мішка. Наша хата стояла на узвишші, але й її закидало до стріхи. А в тих будинках, що були у видолинках, то лише димарі стирчали з снігу.
Коли громадою прочистили головну вулицю села, то почули тривожний крик ворона-крука, який кружляв над бабиною хатою. Зійшлися люди з лопатами і взялися прокидати хід і до неї. Докопалися і побачили, що сінешні і хатні двері відчинені. Застали бабцю на печі мертвою. До сліз усіх зворушило те, що біля неї було повно шматочків м’яса, сала, мертвих мишей, якихось шкірок, що їх понаносив бабці ворон. Він, мабуть, здогадувався, що з нею щось трапилось, і намагався допомогти, чим міг.
Коли Галачиху ховали, ворон кружляв над процесією й несамовито кричав.
Після похорону повернувся до хати, походив по печі, покричав, а тоді вилетів на стріху. Сів біля димаря, втягнув шию в плечі, надувся так, як роблять птахи в сильний мороз, і хрипким голосом покрикував «кро-кро».
Ранком ворона на хаті вже не було. Погомоніли люди, пошкодували за відданим птахом та й забули. Дехто припускав, що він приєднався до своїх родичів і подався десь понад засніженою землею.
Але то було не так. Весною, коли сніги збігли співливими струмками в долини, ворона знайшли за бабиною хатою. Мабуть, ворон помер на хаті, а потім вітер звіяв його донизу і засипав снігом. Подруги бабці Тетяни забрали крука й закопали поряд з могилою господині.

 

* * *

 

ГІСТЬ З ВАРШАВИ

 

Володимир Перепелюк. Ось вони які. Розповіді-оповідання про пташок. Малюнки Геннадія Глікмана. Болотяна модниця. Ворон-крук. Гість з Варшави. І таке буває. Консерваторія шпаків. Крилаті коти. Куличок як кулачок, або Рибалочка. Наш колібрі. Подільські снігурики. Пташка-писанка. Синича дружба. Співець і природолюб. Степова красуня. Степовий соловейко. Тьотя. Червоні кульки. Чубарочка.

Ця історія трапилася в одному селі недалеко Кам’янця-Подільського.
Були жнива. Настя Трубчак прибігла з поля, щоб дати їсти свиням, курям, кролям, узяти полуденок чоловікові.
Лиш зайшла в погріб, як кури надворі дико закричали й кинулися хто куди. Вийшла — й сама злякалася так, що позадкувала назад у погріб. По подвір’ї бігав якийсь рудий птах, розпустивши метрові крила, й ловив кролів, які шмигали хто в дрова, хто під тин, а хто до сіней. За цими і погнався той страшний птах, розкривши великого, кривого хижого дзьоба. Настя підбігла й закрила за ним двері. В сінях смертельно пищало кроленя: видно, птах зловив його.
Подумавши, Настя побігла до школи й розповіла вчителеві, що якийсь птах напав на її курей та кролів. Учитель Іван Риндик узяв рушницю й пішов за Настею. В сінях птаха не застали. Заглянули до хати й побачили, що птах сидить на розі лежанки. Учитель лиш глянув і відразу пізнав у птахові орла — беркута-велетня.
Придивляючись до птаха, вчитель побачив у нього на нозі якийсь знак. Поведінка птаха, цей значок свідчили, що він не дикий. Але звідки ж він? У Кам’янці-Подільському зоопарку нема. «А хіба йому далеко й з Києва? » — подумав учитель. Він зайшов до хати, але орел не звернув на нього уваги.
Учитель залюбувався його красою. Велика голова з чорними хижими очима. Широкі груди. А що вже крила — то як у літака. Могутні ноги були вкриті пір’ям до самих пальців, тому здавалося, що орел у шароварах. На нього накинули рядно, зав’язали, й учитель забрав його до школи. Виявилося, що на нозі в нього бирка, або інвентарний номер, на якому прочитали: «Варшава, № 712». Стало ясно, що він утік з Варшавського зоопарку.

 

* * *

 

І ТАКЕ БУВАЄ...

Володимир Перепелюк. Ось вони які. Розповіді-оповідання про пташок. Малюнки Геннадія Глікмана. Болотяна модниця. Ворон-крук. Гість з Варшави. І таке буває. Консерваторія шпаків. Крилаті коти. Куличок як кулачок, або Рибалочка. Наш колібрі. Подільські снігурики. Пташка-писанка. Синича дружба. Співець і природолюб. Степова красуня. Степовий соловейко. Тьотя. Червоні кульки. Чубарочка.

Вже давно помічено, що на одні шпаківні птахи і не дивляться, а біля інших по кілька днів точаться запеклі бійки.
Цієї весни сталося таке і в моєму саду. Я виготовив кілька шпаківень, з яких лиш одну зайняли шпаки. Але в саду були ще два природних дупла і одне, яке видовбав дятел. Ото ж саме біля колишньої дятлової домівки й зав’язалася бійка, про яку я й хочу розповісти.
Поки була ще рання весна, поки шпаки ще були десь у дорозі, то горобці зайняли дупло й узялися справляти своє горобине весілля. Від раннього ранку до пізнього вечора лунали тут пісні, щебет, метушня.
Збігали дні. Весняне сонце підносилося все вище, пригрівало все тепліше. Вже й ледь зазеленіла молоденька травичка в саду. А моїх співливих шпаків і досі не було.
Я вже подумав, що вони десь у важкій далекій дорозі загинули.
Коли це одного дня ще на зорі чую, що в саду зчинилася бійка. Виходжу з хати, дивлюся — і від душі відлягло: прилетіли мої шпаки!
Ото ж саме вони розпочали війну з горобцями, котрі зайняли дупло. Б’ються так, що хоч водою розливай. Але я не втручаюся, спостерігаю здаля.
Билися супротивники досить своєрідно. Шпачиха в бій не встрявала, а тільки чекала того моменту, коли шпак витягне горобця з дупла. Горобець сам шпака не подужає, йому на допомогу поспішає горобчиха, впивається в шпака, всі троє клубком падають додолу.
Оцього тільки й потрібно було шпачисі. Вона кидалась у дупло й якомога скоріше викидала горобине майно: соломинки, пір’я, вовну.
І раптом я бачу, що ситуація змінилася. Поки шпак тягався з горобцями, шпачиха залетіла в дупло, але не викинула жодної пір’їни. Невже шкодує горобиних яєчок? А може, там уже є й горобенята?
Стою, дивлюся, що ж далі буде. Нараз клубок розплутався, горобці кинулися в дупло, зникли в ньому. Але ж там шпачиха! Шпак відсапався, розправив на собі блискуче пір’я, а тоді й собі шмигнув у дупло. Я подумав, що бійка триває в дуплі, підходжу ближче, слухаю. Тиша. Згодом почулося не тільки мирне, а й щасливе цвірінькання горобців. Ну це вже щось зовсім неймовірне!
За якусь мить шпаки повилітали з дупла й взялися носити матеріал на гніздо. Горобець випурхнув з дупла, сів на гілці й почав чепуритися, такий собі спокійний, мирний.
До самого вечора по черзі в дупло залітали й вилітали то горобці, то шпаки, носячи «будівельні матеріали» на гнізда.
Мене це так зацікавило, що я забув про свої клопоти. Були такі випадки, що горобчик прилітав з пір’ям у дзьобі, і саме в цю мить висовувався з дупла котрийсь із шпаків. Тоді горобчик відступився вбік, тримаючись за кору і чекаючи, поки вилетить шпак. Так само робили і шпаки. Підійшовши ближче, я помітив, що шпаки падають униз дупла, а горобці лізуть догори.
Трохи вище входу в дупло вишня була розділена на два стовбури. Один з тих стовбурів, мабуть, був порожній усередині, дуплистий. Там і поселилися горобці.
Словом, так і жили в одному дуплі пара шпаків з парою горобців, немов у двоповерховому будинку з одними вхідними дверима.
Вийшло так, ніби вони вирішили одне одному не заважати. В той час, як у горобців появилися діти, шпачиха тільки-но сіла на свої яєчка. А це ж два тижні промине.
Володимир Перепелюк. Ось вони які. Розповіді-оповідання про пташок. Малюнки Геннадія Глікмана. Болотяна модниця. Ворон-крук. Гість з Варшави. І таке буває. Консерваторія шпаків. Крилаті коти. Куличок як кулачок, або Рибалочка. Наш колібрі. Подільські снігурики. Пташка-писанка. Синича дружба. Співець і природолюб. Степова красуня. Степовий соловейко. Тьотя. Червоні кульки. Чубарочка.Тому горобці вільно літали через отвір дупла. А літали вони досить часто, бо восьмеро дітей не закривали свої широкі жовті дзьоби, пищали, вимагали їжі.
Через два тижні, коли горобенята повиростали, повилазили з дупла, порозсідалися в густому вітті вишень, в шпаків теж появилися діти.
Шпаченята ще ненаситніші, ніж горобенята. Так що літали шпаки з їжею ще частіше, ніж горобці. Але їм уже ніхто не заважав.
Збігло ще п’ятнадцять днів, і настала така тиша, як то в хаті, коли раптово від’їжджають діти.
Полетіли мої пернаті друзі в поля, повели своїх діток жирувати, набирати сил на довгу дорогу в вирій. Мене охопив сум. Рік треба їх чекати. А чи ж дочекаємось?

 

* * *

 

«КОНСЕРВАТОРІЯ» ШПАКІВ

 

Володимир Перепелюк. Ось вони які. Розповіді-оповідання про пташок. Малюнки Геннадія Глікмана. Болотяна модниця. Ворон-крук. Гість з Варшави. І таке буває. Консерваторія шпаків. Крилаті коти. Куличок як кулачок, або Рибалочка. Наш колібрі. Подільські снігурики. Пташка-писанка. Синича дружба. Співець і природолюб. Степова красуня. Степовий соловейко. Тьотя. Червоні кульки. Чубарочка.Хто не знає цих голосистих садових співаків? Всі знають. А як чекаємо їх, коли вже вони на своїх маленьких крильцях принесуть красуню-весну!
Які були б бідні та сумні наші сади без їхнього співу! А так, коли не вийдеш рано з хати, а він уже сидить «на порозі» шпаківні й розсипає перлини пісень. Власне, шпаки своїх пісень не мають, співають з чужих голосів.
Шпаки прилітають дуже рано, але поки не зійдуть сніги, поки нема тепла, в них єдина мета — їжа. В цей час вони не співають.
А як потепліє, то забувають навіть про їжу — так енергійно шукають «квартир». Дуже допомагають їм школярі, виготовляючи шпаківні.
Шпаки тоді влаштовують справжні концерти до тих пір, поки не з’явиться потомство. Згодом, коли діти ляжуть на крило, вони залишають сади, і тут робиться так тихо, ніби ото в хаті раптом зупиняться «ходики».
Виявляється, що всі сім’ї повели дітей на жирівку, тобто на відгодівлю. В цей час вони збираються інколи в такі великі зграї, що сонце заступають.
А як дозріють вишні, черешні, шпаки покидають поля, луки, летять в села, падають на сади й зі смаком поїдають солодкі ягоди. їдять цікаво: хапають ягоду за шкірку і витрушують з неї кісточку, а тоді ковтають. 

Володимир Перепелюк. Ось вони які. Розповіді-оповідання про пташок. Малюнки Геннадія Глікмана. Болотяна модниця. Ворон-крук. Гість з Варшави. І таке буває. Консерваторія шпаків. Крилаті коти. Куличок як кулачок, або Рибалочка. Наш колібрі. Подільські снігурики. Пташка-писанка. Синича дружба. Співець і природолюб. Степова красуня. Степовий соловейко. Тьотя. Червоні кульки. Чубарочка.Непомітно збігає тепле літо. Шпаченята повиростали, порозумнішали. Вже і в«школу» пора. І що ви думаєте? Відправляють. І не кудись там, а прямо в «консерваторію». За приміщення обирають найчастіше старі крислаті ясени. Мені тут дуже повезло: у моєму дворі росте саме такий ясен. Цікаво, що розпочинають «уроки» так само першого вересня, як в усіх школах. Правда, «академічні» уроки вони проводять 5 — 6 днів, а тоді розлітаються на «практику». Як вони це роблять? Поснідавши, о 8 — 9 годині злітаються в «консерваторію» такими масами, що ніде лапку притулити. Спеціальних викладачів нема. Розсідаються сім’ями, і вчать дітей батьки. «Читається» виключно «вокал». Оскільки в кожного педагога своя програма, то тут робиться таке, що не описати. У вухах лящить. Спочиваю тоді, коли закінчуються «уроки» і шпаки розлітаються на обід. Пообідавши, вони знову збираються разом і «вчаться» до вечора. І так аж до приморозків. Правда, шпаків не лякають морози в 4 — 5 градусів. Далі ще одна, не менш цікава деталь. В повітрі ніби нічого й не змінилося, а в шпаків помітна тривога. Вже покидають зграю, спішать до рідних гнізд і... починають клопотатися біля них, як весною. Самчики навіть затягають весняних пісень. Але надивляйтесь на них сьогодні, бо завтра ви їх уже не побачите. Виявляється, що перед відльотом вони отак зворушливо прощаються з рідними дуплами, шпаківнями, своїми гніздами, з деревами, садами, гаями, зі всім краєм і летять навздогін за сонцем.

 

* * *

 

КРИЛАТІ КОТИ

 

Володимир Перепелюк. Ось вони які. Розповіді-оповідання про пташок. Малюнки Геннадія Глікмана. Болотяна модниця. Ворон-крук. Гість з Варшави. І таке буває. Консерваторія шпаків. Крилаті коти. Куличок як кулачок, або Рибалочка. Наш колібрі. Подільські снігурики. Пташка-писанка. Синича дружба. Співець і природолюб. Степова красуня. Степовий соловейко. Тьотя. Червоні кульки. Чубарочка.Я викопав собі погрібець глибиною в п’ять метрів, засипав туди картоплі, кілька головок капусти, три відра буряків, моркви.
Восени з полів та городів усе злазиться до людського житла. Дві мишки-шкряботушки й ускочили в мій погрібець.
Усього лиш за два місяці з восьми головок капусти вони зробили саму труху. З чотирьох відер картоплі, трьох відер столових буряків, двох відер моркви зробили купу жому. Я подумав, що їх тут сотня. А було їх тільки дві. От скільки шкоди від цих ненажерливих гризунів. І якби не наші крилаті коти, було б їх набагато більше.
У наших лісах і садах водяться «вухата» і сіра сови. Як дивитися на «вухату» звіддаля, то здається, що має вона чималі й навіть красиві «вуха». А коли взяти її в руки та роздивитися, виявиться, що то зовсім не вуха, а звичайні кущики пір’я. Коли вона сидить біля своєї домівки, дуже нагадує бабуню, закутану в теплу хустку, кінці якої зав’язані на маківці. Сидить сова на гілках не горизонтально, як більшість птахів, а строго вертикально. Завбільшки вона, як сіра ворона, але в неї значно коротший хвіст і дуже велика голова. На масть сова рудувато-сіра. Міцні ноги обросли пір’ям аж до гострих кігтів. Зблизька вона дуже схожа на кота, особливо великими жовто-зеленими очима з чорними зіницями. Кліпає тими очицями, як людина.
А свою велику голову сова може повертати кругом, ніби вона на шарикопідшипниках. Над дзьобом перехрещуються дві чорні смужки, ніби знак множення.
Досить гарно і поетично перекликаються ночами сірі сови.
Пу-гу-у-у! — чути з одного боку.
Угу-гу-гу-гу-у! — відкликається друга з якогось яру.
Попритулявшись до стовбурів дерев, сови весь день сплять. Удень погано бачать, але підійти до них неможливо, бо слух у сов надзвичайно чутливий.
Тільки-но сонце сяде за гору, а на землю постеляться сутінки, сови прокидаються, потягаються, ніби роблять гімнастику, й приступають до роботи. А господарювати є біля чого. Як відомо, миші та інші дрібні гризуни теж звірята нічні: весь день сплять, а вночі виходять на промисли. Отут-то сови й ловлять їх.
Літають сови безшумно: може пролетіти біля вашого вуха, й ви не почуєте. Це їм дуже допомагає в полюванні.
А ще по селах трапляються так звані сичі. Менші за «вухатих» і сірих, але голови в них такі ж великі. Цікаво дивитися, коли сич летить: таке враження, що летить якась фантастична голова. Як і інші, ця сова теж дуже охоча до мишей. Вона їх ловить не тільки вночі, а й удень. Це тому, що вона добре бачить не тільки серед ночі, а й серед білого дня. Отож ця «летюча» голова ще цінніша, як «вухата» і сіра.
Гніздяться сичі виключно у закритих закапелках, часто в дуплах, в купах каміння, цегли, в берегових норах. Може сич поселитися і в шпаківні, якщо вирізати більше вічко, щоб він міг просунути свою велику голову.
Сови-сичі досить плодовиті. І це добре. Бо чим більше таких сичів, тим менше буде мишей та гризунів, які шкодять нашому господарству.

 

* * *

 

КУЛИЧОК ЯК КУЛАЧОК, АБО РИБАЛОЧКА

Володимир Перепелюк. Ось вони які. Розповіді-оповідання про пташок. Малюнки Геннадія Глікмана. Болотяна модниця. Ворон-крук. Гість з Варшави. І таке буває. Консерваторія шпаків. Крилаті коти. Куличок як кулачок, або Рибалочка. Наш колібрі. Подільські снігурики. Пташка-писанка. Синича дружба. Співець і природолюб. Степова красуня. Степовий соловейко. Тьотя. Червоні кульки. Чубарочка.

Нарешті настала та пора, коли аж сниться річка, коли пахнуть ставки, коли причувається хлюпання хвиль.
У Вороновиці нема річки. Правда, літні люди розповідають, що отам унизу, де зараз кілька зарослих осокою ставків, таки була річечка, яка звалася Воронкою, від якої й пішла назва Вороновиці.
І пішов я на Бакай. Це ставок при цукроварні. Правда, з чималим дзеркалом чистої прозорої води. Кого не питав, чому цей ставок називають Бакаєм, ніхто не міг відповісти.
Щоб трохи прохолонути від швидкої ходи, я сів під вербою, яка розпустила свої довгі коси аж до самої води.
Раптом біля мене у воду хтось кинув камінця, від якого порозбігалися кола. Не встиг я оглянутися, хто кидає, як з того місця, де впав камінець, з води вилетіла пташка з рибкою в довгому дзьобі.
Та ще яка пташечка! Красуня!
Сівши на гілці верби, пташка ловко підкинула рибину, вхопила її за голову й тут же проковтнула.
Проковтнувши, пташок знову почав чатувати за рибою, приглядаючись до води.
Якби не гострий і довгий дзьоб, а кривий, то він точно був би як декоративний папужок.
Я вперше бачив цю пташку-квітку. Плечі й верхня частина короткого хвоста в неї блакитні. Крила синьо-зелені. Верхня частина голови ніби в чорно-блакитних хвильках, а щічки жовто-білі, через які йде від дзьоба й до плечей чорно-біла смужка. Підгорля біле. Груди і весь живіт оранжеві. Дзьоб такий довгий, що майже в половину всього тіла. Верхня частина його блакитна, а нижня — оранжева. Досить великі чорні очі. Короткі міцні ноги з довгими пальчиками. Хоч я був від пташка не далі як метрів за п’ять-шість, він не звертав на мене ніякої уваги.    
Я побачив, що, наївшись, куличок полетів до траси, котру обступили рядами віковічні липи. Я за ним. Так ось де він влаштував свою домівку! В одному місці шляховики, щоб машини не дерлися на горбок, взяли та й прорізали бульдозерами  дорогу. Обабіч дороги утворилися дві високі глиняні стіни. Отут-то куличок й видовбав собі глибоку нірку. До речі, він тут не один. Такі ж нори повибивали собі й ластівки.
Коли почали вилітати пташенята з того гнізда, їх вилетіло шестеро. Я ніяк не міг збагнути, якого ж вони кольору, такі всі були брудні. Батьки привели їх до Бакая, де вони відразу грудочками попадали у воду й почали відмиватися.
Повикупувавшись, вони повилітали на вербу й взялися розчісувати на собі кожну пір’їну, просушувати її на сонці. А що дзьоби в них досить довгі, то опоряджувати своє пір’я вони могли тільки ззаду.
Отож узялися вони чепурити один одного. Було таке враження, що сидять дівчатка, одна одну розчісують, заплітають коси. Закінчивши чепуритися, кулички один за одним почали падати у воду й виринати з мальками в дзьобах.
Отак вони собі тут живуть аж до тих пір, поки не замерзне ставок.
Весною появляються, як тільки із ставків зійде крига. Оскільки мальків у цей час ще мало, то вони ловлять водяних павуків, комах. А де сонце добре пригріває землю і з неї починають показуватися різні черв’ячки, щоб погрітися, то вони ловко витягають і їх.

 

* * *

 

НАШ «КОЛІБРІ»

 

Володимир Перепелюк. Ось вони які. Розповіді-оповідання про пташок. Малюнки Геннадія Глікмана. Болотяна модниця. Ворон-крук. Гість з Варшави. І таке буває. Консерваторія шпаків. Крилаті коти. Куличок як кулачок, або Рибалочка. Наш колібрі. Подільські снігурики. Пташка-писанка. Синича дружба. Співець і природолюб. Степова красуня. Степовий соловейко. Тьотя. Червоні кульки. Чубарочка.Серед численного нашого птаства ця пташина найдрібніша.
Часто її називають короликом. Яка ж вона все-таки за розміром? Візьміть, приміром, волоський горішок, приклейте до нього лісовий горішок, який буде правити за голівку, потім ще хвостика, сантиметри на два, дзьобика в один сантиметр — отакий і є королик.
На масть він сірий, з рудуватим відтінком. Досить рухливий. До нас прилітає тоді, коли в ямах і видолинках ще лежать сніги, крига. Не селиться ні в лісі, ні в полі, ні в садах, а тільки в хмиззі... Ще й досі по селах є садиби, огороджені не тинами, не мурами, не парканами, а тільки так званими окопами, або ровами. У них десятками літ складають різне хмиззя, бадилля, кукурудзиння, стару солому, картоплиння, осіннє листя тощо. Такі огорожі бувають інколи до двох метрів заввишки і стоять по 70 — 80 років. По селах їх ще є чимало.
Отож до цих окопів і летять королики з далеких теплих країв. В цих ровах- окопах живуть ще миші, безліч мух, павуків, черв’яків, лялечок, метеликів, які правлять для короликів за добрий харч.
Гніздечко дружно в’ють у тих ровах обоє королики. На основу гнізда беруть суху траву, а вистеляють його шерстю тварин. Збивають його так міцно, що не розірвеш. Завбільшки воно як звичайна столова сільничка. Самочка кладе в нього четверо яєчок, трохи більших за горошину. Сідає на них не відразу, а чекає, поки вони «влежаться», а сама вона «розквокчеться». Висиджувати діток самчикові не дозволяє, а тільки сама цим клопочеться. Обов’язок самчика носити для неї їжу, що він ретельно й виконує.
Вилуплюються їхні дітки зовсім голі, сліпі, завбільшки як павучки-хрестовики. Але ростуть пташенята досить швидко, і десь через десять-п’ятнадцять днів уже не вміщаються в гніздечкові, вилазять з нього, розсідаються на прутиках побіля гнізда й так уже доростають.
Літати королики не люблять. Вони тільки спритно стрибають там, в окопному хмиззі.
Коли приходить осінь, до цих окопів починають частіше навідуватись коти, бо тут можна підстерегти мишку-шкряботушку. І тоді королики знімають тривогу. Вони пурхають перед самим носом у кота, але в пазурі не даються, ніби вислизають з котячих лап. Правда, котові дуже заважає колюче хмиззя. Королик не боїться кота навіть тоді, як побуває в нього на гострому кігтику, але щасливо вирветься.
Отакі королики, або волові очка, як їх правильно називають. Вони досиджуються у своїх окопах до морозу, до снігу, а тоді раптово відлітають.
От під вечір ще їх бачив, а на ранок уже нема. І не побачите їх тут уже до весни.

 

* * *

 

ПОДІЛЬСЬКІ СНІГУРИКИ

 

Володимир Перепелюк. Ось вони які. Розповіді-оповідання про пташок. Малюнки Геннадія Глікмана. Болотяна модниця. Ворон-крук. Гість з Варшави. І таке буває. Консерваторія шпаків. Крилаті коти. Куличок як кулачок, або Рибалочка. Наш колібрі. Подільські снігурики. Пташка-писанка. Синича дружба. Співець і природолюб. Степова красуня. Степовий соловейко. Тьотя. Червоні кульки. Чубарочка.Ці милі, безмежно симпатичні пташата поселилися в мене весною 1975 року. Коли я побачив, що вони носять у дзьобах матеріал на гніздо й зникають в густому кущі троянди біля вікна, то від радощів у мене серце зайшлося.
Надзвичайно рідкісні пташки поселилися в мене!
Хоч я й знав, чому вони поселилися тут, але однаково був гордий. Вони обрали мій двір не тому, що я їм сподобався, а тому, що мій кущ троянди найбільш був придатний для гнізда. Для того, щоб він не розлягався, я підперезав його, і він став дуже подібний на велетня-гриба. В густому кущі зручно було мостити гніздо. Суцільний дах з листя троянди надійно захищав гніздо від дощів. Ну, а що люди були близько, це безпечніше від котів. І ось уже четверту весну ці пташки прилітають до мене.
Якось трапилася бурхлива грозова ніч. Виходжу ранком і чую, як плачуть мої квартиранти. Підходжу й бачу під листком мальви двоє ледь живих мокрих пташенят. Узяв їх обережно, дивлюсь — гніздо розмокло, перехилилося на бік, а в ньому ледь тримаються ще четверо пташенят. Узяв я лляні нитки, циганську голку, вирівняв гніздечко, укріпив його нитками і посадив назад пташенят, які випали з гнізда.
Треба було бачити, як раділи птахи-батьки!
Прилітають вони весною тоді, як на троянді ледь замріють зелені листочки. У самчика, як він залицяється до самочки, так червоніють груди, що робляться майже як у справжнього снігура. Сяде на кущ троянди, і здається, що розцвіла перша квітка. А що вже співає в цей час, то любо слухати. Пісня його дуже схожа на пісню кенаря.
Кожної весни пташки дружно підремонтовують гніздо, вистелюючи його вовною, волосінням з кінських грив та хвостів. За це їх прозвали волосінками. Але є в них ще одна назва — коноплянки.
Завбільшки ці пташки, як синиці. Самичка дуже скромна і виглядає так, як сіра славка або як горобець. А в самчика, окрім червоних грудей, на чолі ще є темно-червона зірка.
Самичка щороку відкладає шестеро зеленкуватих в рудих крапочках яєчок, які сама вигріває. Поки вона висиджує дітей, самчик від ранку й до вечора сидить на кущі й заливається піснями. Я ходжу, замітаю подвір’я, а він не звертає на мене ніякої уваги.
Як тільки діти піднімуться на крила, батьки ведуть їх у поле, на луки, в яри з різними бур’янами, й до гнізда вже не повертаються до наступної весни.

 

* * *

 

ПТАШКА-ПИСАНКА

 

Володимир Перепелюк. Ось вони які. Розповіді-оповідання про пташок. Малюнки Геннадія Глікмана. Болотяна модниця. Ворон-крук. Гість з Варшави. І таке буває. Консерваторія шпаків. Крилаті коти. Куличок як кулачок, або Рибалочка. Наш колібрі. Подільські снігурики. Пташка-писанка. Синича дружба. Співець і природолюб. Степова красуня. Степовий соловейко. Тьотя. Червоні кульки. Чубарочка.Зміни в моїй сім’ї примусили мене розширити подвір’я за рахунок саду. І тут найбільш не повезло нашій старій бабуні-сливі. Як не крутили ми, як не вертіли, а все ж виходило, що треба її зрізати. Але як ти піднімеш на неї руку, як вона багато літ пригощала нас пахучими, солодкими сливами?
І трапилося так, що коли ми, узявши пилку, сокири, лопати, вийшли, щоб викорчовувати сливу, то так і зупинилися біля дверей хати. На самісінькій вершині сиділа пташка й так співала, що ми боялися ворухнутися. І яка пташка! Писанка! Вона сиділа грудьми до сонця й ніби саме йому співала свою пісню щастя й радості.
Але це ще не все. Згодом побачили, що в листі копошиться ще одна пташка, мостить гніздо.
— Ну, кидайте лопати, сокири, бо сливи чіпати не будемо,— кажу своїм.
А «писанка», ніби почула це, ще краще заспівала, защебетала.
Я давно знав щигликів, але ніколи не чув, щоб вони так гарно співали. Траплялись щиглики, які виспівували по вісім-дев’ять колін. А цей заливався цілими каскадами переспівів. Одне слово, ніхто з нас уже й не думав, щоб зрізати стару сливу. Куди там різати, як від тих птахів і їхніх пісень вона ніби помолоділа, густіше зазеленіла.
Щиглики прилетіли до неї не випадково. Справа в тому, що щиглики в’ють свої гнізда переважно на сливах, причому на високих. А наша слива була саме така.
Мене дивувало, що в’ють вони свої гнізда на самій вершині дерева, часто навіть нічим не прикриті. Як же вони оберігають яєчка і дітей від таких любителів поласувати ними, як сойки, сороки та інші злодії?
Коли у щигликів появилися діти, прилетіла сойка. І тут щиглики показали себе. Маленькими літачками-винищувачами накинулися вони на сойку. І як! Таранили її з усіх боків, щосили били своїми тілами.
Самичка згодом повернулася, почала клопотатися біля гнізда, а самчик погнав сойку десь аж до лісу. Відтоді я більше не бачив сойки в своєму саду.

Володимир Перепелюк. Ось вони які. Розповіді-оповідання про пташок. Малюнки Геннадія Глікмана. Болотяна модниця. Ворон-крук. Гість з Варшави. І таке буває. Консерваторія шпаків. Крилаті коти. Куличок як кулачок, або Рибалочка. Наш колібрі. Подільські снігурики. Пташка-писанка. Синича дружба. Співець і природолюб. Степова красуня. Степовий соловейко. Тьотя. Червоні кульки. Чубарочка.

 

 

* * *

 

СИНИЧА ДРУЖБА

 

Володимир Перепелюк. Ось вони які. Розповіді-оповідання про пташок. Малюнки Геннадія Глікмана. Болотяна модниця. Ворон-крук. Гість з Варшави. І таке буває. Консерваторія шпаків. Крилаті коти. Куличок як кулачок, або Рибалочка. Наш колібрі. Подільські снігурики. Пташка-писанка. Синича дружба. Співець і природолюб. Степова красуня. Степовий соловейко. Тьотя. Червоні кульки. Чубарочка.З усіх наших пернатих друзів найбільше мені до вподоби синичка.
Перш за все, яка пташка може порівнятися до неї своїм костюмчиком? Жовта, під чорну краватку сукня, темно-зелений жакетик, чорна шапочка. А обличчя! Білосніжні щічки, гострий чорний носик і розумні бусинки-очі. А яка трудівниця! Секунди не посидить без діла. За зиму перегляне кожне кубло гусениць, повищупує з них хитро заховані яєчка.
А хто перший ще в лютому сповіщає людям про наближення весни, приспівуючи:

«Покинь сани, бери віз.
Більше пісень, менше сліз»?.

Вона, синичка. А хто найближче до людей? Синичка. За зиму вона може так звикнути до життя в хаті, що навесні навіть не хоче летіти на волю.
А її вокальні здібності? А репертуар? В той час, як в багатьох птахів лиш одна пісня, в    синички — п’ять-шість. Одне слово, я ще з дитинства закоханий в синичку й віддавна веду спостереження за її життям.
Коли я працював у хорі Верьовки і жив у Києві, в мене було менше на це можливостей через часті гастролі. Та все ж використовував найменшу можливість для цього. Я ніколи не їхав на роботу, а йшов парками, що тягнуться понад Дніпром.
В Першотравневому парку кожного дня в зимову пору можна було спостерігати таке видовище. На алеях, доріжках діти, дорослі, вже літні бабусі, дідусі в простягнутих руках тримають соняшникове насіння, і синиці, повзики, навіть вкрай обережні горобці сміливо беруть їжу з цих своєрідних годівниць. На руках пташки навіть зчиняли бійки.
Вийшовши на пенсію, я вирішив запровадити таке у себе. Наробив я годівниць і з нетерпінням чекаю зими. І ось прийшла нарешті вона, вкривши землю білою ковдрою. Охоче беруть пташенята з годівниць зерно, а на мої руки й не дивляться. Забрав я годівниці, став день при дні виходити на вулицю з насінням у руці, але жодна й не наблизилась. Та я не здавався, продовжував приваблювати птахів. І таки досяг деяких успіхів.
Перш за все вони перестали боятися мене. Коли вийду з хати, то всі летять до мене. А коли вийде котрийсь із синів, то — як вітром їх здуло.
Звернув увагу на те, що одна з синичок завше найближче тримається мене. Коли всиплю насіння, то кожного разу бере його перша. Ось я й почав «залицятися» до неї. І дійшло до того, що вже прилітала на поріг в сінях. Але на руку все-таки боялась сідати. Аж позаторік нарешті сіла й на руку. Правда, не відразу. Дочекався я чималенького морозу, який дуже дошкуляє птахам, і вийшов надвір із жменею соняшникового насіння. Всі боязкі синички посідали на гілках і терпляче чекали, коли я всиплю насіння в годівницю. А моя вертольоти- ком повисла над рукою. Повільно опускається до руки й не зводить з мене свого допитливого очка. Перший раз вхопила зерно на льоту. А чи знаєте ви, як їсть синичка зерно? Певний, що не всі. А їсть вона дуже цікаво. Наприклад, кури ковтають цілком. Горобці, чижі, щиглі лузають точно так, як ото ми з вами. А синичка? Бере зерно соняшника, летить на дерево, відшукує горизонтальну гілку, вкладає його в лапки, як в руки, притискує щільно до гілки й береть
ся роздовбувати лушпайку. Ось зерно вже очищене. Що ж далі? Ковтне? О, ні. Вона щипає його по крихітці з макове зернятко, аж тоді ковтає. Начеб сидить за столом, гострим ножиком нарізує собі шматочки ковбаски й снідає.
Дійшло до того, що моя синичка тепер сідає мені не тільки на руку, а й на плече, на картуза, випрошуючи насіння. Але й це ще не все. Одного разу сиджу рано-вранці, щось пишу й чую: хтось тричі постукав у вікно. Був переконаний, що то Надійна, яка бере в мене уроки гри на бандурі. Але чому ж так рано? Виходжу — аж це моя синичка. Виявляється, я забув звечора всипати насіння в годівницю. Побачивши, що вона порожня, й почала стукати в вікно. Спершу гадав, що то в неї випадково вийшло, але — ні.
Тепер кожного разу, як тільки я не всиплю насіння, вона стукає до мене в вікно, нагадуючи про мої обов’язки. Бо знає, що після стуку неодмінно винесу насіння. Правда, трапляється, що стукає й тоді, коли в годівниці повно насіння. Що ж таке, думаю. А тоді й зрозумів: стукає вона, мабуть, із двох причин. Перша — сумує за мною, а друга — та, що хоче погріти свої лапки на моїй теплій руці. Тільки виходжу на вулицю, як одразу ж сідає вона мені на плече й мерщій біжить по рукаві до голої руки, присідає там і то одним, то другим очком починає розглядати мене.
З наближенням весни мої годівниці, моя хата пустують. Нема моїх милих синичок, майнули в ліси, гаї, сади. Я тільки чую їхні пісні.
А втім,не зовсім так. Якось столярую в дворі й раптом чую за собою — цінь-чи-ри- рик! Оглядаюсь. Хто б ви думали? Та моя синичка. Змучена, груди брудненькі. Отже, в неї вже є дітки. Того вона й прилетіла до мене.
Біжу до хати, а вона — за мною. Але не за насінням, ні. Воно їй зараз ні до чого. Ось що їй зараз потрібно. Сир! Зеленою грудочкою впала в миску, вхопила чималий кавалочок сиру й щодуху до своєї домівки, до діток, в яких майже не закриваються широкі дзьоби. Судячи з тих восьми хвилин, впродовж яких не було її, я зрозумів, що домівка її далеченько. До самого смерку синичка літала, брала сир і носила своїм діткам. От ніяк не зрозумію, чому вона й не гляне на мої синичники, а летить хтозна-куди? Видно, щось не те, десь дав я, либонь, маху...
Якось пішов я на ринок і побачив, що одна бабуся вже продає гриби. Бігом додому, хапаю кошика — й гайда до лісу. Присівши над першою сироїжкою, раптом почув, що мені щось впало на плече. Подумавши, що то листя або шматочок кори, я не звернув уваги. Але чую, що той «листочок» тупцює на плечі. Подивився, й якесь невимовне тепло потекло по всьому тілу. Догадуєтесь? Так, то була моя синичка-сестричка.
Поруч зграйкою перелітали з гілки на гілку її діти, настовбурчивши крильця й по-дитячому скиглячи. Заквапилась ураз синичка.
Й така вона була схожа в той час на добру, заклопотану ніжну матір, що я аж розчулився.
— Щасти ж вам, мої любі,— хотілось сказати їм услід. — Я вже насадив соняшників, насіяв конопель! Так що прилітайте, як прийде зима.
Збігло літо, за ним —осінь. Настала зима. Дуже я хвилювався, чи прилетить моя подружка. За літо все могло трапитись. І якою ж радістю сповнилось моє серце, коли
почув знайомий стукіт у вікно. Прилетіла! Та ще й з сім’єю! Лиш відчинив двері, вона — скік на плече й — цінь-чи-ри-рик!
Насипав я в годівницю соняшникового насіння, синичка взяла перше зерно, показала дітям, як його розлущити, й почали мої синички бенкетувати.
Була в мене одна перната подружка, а тепер — ціла гамірна зграйка. І їм сито та затишно біля мене, й мені біля них світло на душі.

 

* * *

 

СТЕПОВА КРАСУНЯ

 

Володимир Перепелюк. Ось вони які. Розповіді-оповідання про пташок. Малюнки Геннадія Глікмана. Болотяна модниця. Ворон-крук. Гість з Варшави. І таке буває. Консерваторія шпаків. Крилаті коти. Куличок як кулачок, або Рибалочка. Наш колібрі. Подільські снігурики. Пташка-писанка. Синича дружба. Співець і природолюб. Степова красуня. Степовий соловейко. Тьотя. Червоні кульки. Чубарочка.Якщо ви на своєму віку жодної ночі не переночували в степу тоді, коли цвітуть жита, пшениці, то вважайте, що ви нічого не знаєте про ту красу, яка є на нашій чарівній планеті Земля.
Але не впадайте у розпач. Ось як тільки дочекаєтесь тієї казкової пори, коли почнуть квітувати хліба, кидайте все — й гайда в степ. Але не спати, ні. Дивитись, слухати, дихати нічним степом. До години першої-другої вас будуть п’янити пахощі хлібів, маків, волошок, романцю, чебрецю; коники-стрибунці, коники-цвіркунці будуть розважати вас грою на своїх казкових флейтах та скрипочках. А після цього, втомившись, все затихне. Ніби обірвалася струна. Але тут упаде роса, й пахощі ще сильніше завирують.
І ось десь там біля четвертої ранку ви почуєте перше ще сонливе «піть-пі-дюм». Це вже розпочинає свій робочий день окраса степу — перепілка, про яку й піде наша мова.
Точніше, це не перепілка, а він, перепел, бо в неї трохи інша «мова». «Піть-пі-дюм» по-людському означає:    «Де ти є?», тобто він кличе свою подругу.
Появляються вони у нас тоді, як озимина вже добре вкриє землю. За моїми спостереженнями, приходять вони до нас пішки. Як і інші степові птахи, гнізда мостять на землі, знайшовши зручну ямку.
Цікаво, що пташенята вилуплюються саме тоді, коли дозрівають всі колоскові. Ледве вирвавшись з тісного яйця, вони вже кудись біжать. Перепілка-мати тихим голосом «кут-кут-кут» скли
кає їх до себе й веде на «пашу», тобто туди, де багато насіння бур’янів. До речі, вони не годують їх, як інші птахи, а тільки показують, що можна їсти.
В цей час уже не почуєте « піть-пі-дюм».
Відразу ж, тільки-но перепілка поскликає всіх малят до себе, вони прямують на південь. Ідуть, не поспішаючи, як кажуть, попасом.
Хай же їм щастить, красуням степу!

 

* * *

 

СТЕПОВИЙ СОЛОВЕЙКО

 

Володимир Перепелюк. Ось вони які. Розповіді-оповідання про пташок. Малюнки Геннадія Глікмана. Болотяна модниця. Ворон-крук. Гість з Варшави. І таке буває. Консерваторія шпаків. Крилаті коти. Куличок як кулачок, або Рибалочка. Наш колібрі. Подільські снігурики. Пташка-писанка. Синича дружба. Співець і природолюб. Степова красуня. Степовий соловейко. Тьотя. Червоні кульки. Чубарочка.Коли я приглядаюсь до цієї співливої пташки, мені здається, що вона безмежно закохана в наші українські лани. Бувають випадки, коли ще в нас лежать сніги, коли ще ночами тиснуть дошкульні морози, а вона вже в небі розсипає свої пісні, ніби срібні дзвоники.
«Дорогі, милі мої, та чого ж ви так рано прилетіли? Де ж ви притулитесь? Де знайдете їжу?»—думаю собі. А їм хоч би що! Співають собі там, у блакитному океані.
Коли я простежив за ними, то виявилось, що вони досить винахідливі.
Перш за все в полях ще чимало ожередів соломи, де вони знаходять собі їжу й захисток від холоду. Крім того, з сонячного боку на скибах ріллі, на горбах є відталини, де вони теж ховаються від холоду, знаходять торішні зерна. Збігає ще кілька днів, сонце ще більше пригріває, сніги не витримують, збігають водами, земля розкривається в усій своїй красі, і жайвороння «б’є» своїми піснями з іще більшою силою.
Не раз я дивувався, як така маленька пташка летить так високо в небо, співаючи.
Я сам співаю й добре знаю, що то значить ідучи, чи тим більше біжачи, співати. А жайворонок же не йде, а летить! Або ще таке. Скільки не прислухався, але так і не вловив, коли ж він і як бере дихання? Десять, п’ятнадцять, двадцять хвилин безупинно ллється його пісня без найменшої перерви, ніби він на скрипці грає чи на якомусь іншому інструменті, якому не потрібне дихання.
Впадає в око ще й те, що таких степових птахів, як дрохви, в нас уже давно нема, перепілок, деркачів дедалі меншає й меншає, а жайворонків повне небо.
Мені здається, це тому, що жайворонки прилітають до нас майже на два місяці раніше за перепілок і деркачів. Вони раніше гніздяться, дітей виводять ще до жнив і тому не зазнають тих згубних втрат, які терплять перепілки й деркачі.
На вигляд це звичайна сіра пташина завбільшки як шпак. Самчик трохи більший, на голові має щось подібне до шапочки, а на грудях трохи світліше пір’я.
Гніздяться, певна річ, на землі. Кладуть дуже багато яєчок, бо багато пташенят гинуть, як над степом прокотиться злива. Залишаються не пошкодженими тільки ті гнізда, які побудовані на підвищеннях.
Надзвичайно пильно бережуть жайворонки свої гнізда. Наприклад, коли летять до своїх гнізд, то не прямо, а падають в хліба або в трави за метрів п’ятдесят—сто від гнізда, а тоді нишком біжать до нього.
Ще й досі цікавить мене питання, чому самчик співати обов’язково летить високо в небо? Колись я гадав, що в полі просто нема на що сісти. Тепер же в полях повно сталевих опор, багато дротів: будь ласка, сідай, співай, як це роблять шпаки, ластівки, інші птахи. Так ні ж, не сідає на них, а летить до хмар і там співає.

 

* * *

 

ТЬОТЯ

 

Володимир Перепелюк. Ось вони які. Розповіді-оповідання про пташок. Малюнки Геннадія Глікмана. Болотяна модниця. Ворон-крук. Гість з Варшави. І таке буває. Консерваторія шпаків. Крилаті коти. Куличок як кулачок, або Рибалочка. Наш колібрі. Подільські снігурики. Пташка-писанка. Синича дружба. Співець і природолюб. Степова красуня. Степовий соловейко. Тьотя. Червоні кульки. Чубарочка.Цими птахами я зацікавився ще тоді, як ходив з батіжком за телятами. І що перше впало мені в око, то це їхні очі. Більшість птахів мають чорні очі, а от у цих пташок вони майже білі. Правда, це лиш тоді, коли глянути на їхні очі здаля. А от коли придивитися, то видно, що біла сама горошина ока, а в ній у середині чорна просина зіниці.
Сама пташка завбільшки як голуб. Чорна, а на шиї сіра «чорнобурка». Та ще вона майже ніколи не ходить, не літає мовчки: весь час сама до себе щось кигиче.
Мова про наших милих, симпатичних галок. Хоч самі вони порівняно не великі, але дзьоби мають досить масивні, товсті, міцні. Ноги в них високі, розвинуті й такі чорні, ніби в чорних панчішках.
Коли я трохи підріс, то ще побачив, які ці птахи дружні між собою, як віддані одне одному.
Навіть у зграях літають парами й так близько, що просто крило в крило. А сівши на гілку, обов’язково туляться одна до другої.
Дуже люблять вони гніздитися в димарях. А ті, котрі живуть в сільських місцевостях, гніздяться також в дуплах старих дерев.
Галки надзвичайно корисні для сільського господарства. Слід тільки тракторові зайти в загінку, простягнути першу борозну, як вони тут — визбирують різних черв’яків та інших шкідників.
Взимку туляться до людського житла, знаючи, що тут вони знайдуть собі якусь поживу. Навіть дорослі досить швидко звикають до людини і стають не те що ручними, а вірними друзями.
Страшенно закохані в різні блискучі речі. В їхніх гніздах завжди можна знайти шматочки з люстра, бляшки, гудзики, монети, сережки. Знаходили навіть годинники та золоті монети. Може, саме звідси й пішли казки, в яких герої знаходять в старих дуплистих деревах золото.
Не раз чував я розповіді про галок, які вимовляють слова, як люди, але сам ніколи таких не зустрічав. Та нещодавно трапилося й мені переконатися, що такі є.
Була саме неділя, коли в нас збираються ярмарки. Цей ярмарок від моєї хати метрів за сто. Там і мукає, і кувікає, і мекає, й ірже.
І ось раптом чую, що якесь дівча кричить: «Тьотю! Тьотю! Я тут!» Що за люди, думаю, чому покинули дитину? А воно все кричить. Причому тільки ці слова: «Тьотю, я тут!»
Іду туди. Аж бачу, біля телеграфного стовпа зібрався гурт людей: позадирали голови й до чогось приглядаються. Кидаю я туди оком і бачу на стовпі галку, яка й викрикує оті слова. I так чітко, ну просто як дівчатко років шести-семи. Викрикуючи, весь час кланяється.
Побачивши на ній пом’яте пір’я, я прийшов до висновку, що вона вилетіла в когось із клітки.
Не докликавшись своєї тьоті, галочка оглянулась, нараз підхопилася й полетіла в бік цукроварні, все викрикуючи:    «Тьотю! Тьо-тю! Я тут!»
Кому-кому, а дітям було тут утіхи-дива. Деякі навіть побігли в той бік, куди полетіла галка.
Я позаздрив тому вчителеві, який навчив галку вимовляти ці слова.

 

* * *

 

ЧЕРВОНІ КУЛЬКИ

 

Володимир Перепелюк. Ось вони які. Розповіді-оповідання про пташок. Малюнки Геннадія Глікмана. Болотяна модниця. Ворон-крук. Гість з Варшави. І таке буває. Консерваторія шпаків. Крилаті коти. Куличок як кулачок, або Рибалочка. Наш колібрі. Подільські снігурики. Пташка-писанка. Синича дружба. Співець і природолюб. Степова красуня. Степовий соловейко. Тьотя. Червоні кульки. Чубарочка.Уявіть собі таку картину. За ніч випав тихий перший сніг. Ранком ви виходите з хати, берете віника, лопату, щоб очистити подвір’я від заметів. І раптом перед вами мало не казкове видовище. Великий кущ бузку біля вашої хати весь обвішаний червоними та сірими кульками, від чого став дуже подібний на ялинку.
Хто їх поначіплював за ніч? І чому саме на бузку, а не на жасмині чи троянді, котрі поряд?
Та це ж снігурі! І прилетіли вони не просто посидіти на кущеві бузку, а поснідати його насінням. Вони дуже люблять насіння бузку.
Повсідавшись біля кетяга з насінням, вони відщипують по одній зернині, роздушують її, мов горішок, лушпайки викидають, а чисте зерно поїдають. Таке враження, що вони сидять за столами, раз по раз нахиляються, беруть їжу, відкидаються на спинку стільця й їдять.
А від того, що насіння досить сильно тріщить, коли вони його розлущують, то таке враження, що це дівчата в червоних блузках та чорних шапочках сидять на вечорницях і лузають насіння.
Захоплюватися снігурами я почав ще з раннього дитинства. Коли я їх уперше побачив, то подумав, що це пташки якісь неземні, або, як кажуть, райські. І це не дивно. Більшість наших пташок сіренькі, а це ж така краса. Ніби якісь вогники горять на деревах.
Не знаючи того, що вони прилітні, я кожного літа лазив по лісах та все шукав їхніх гнізд. Навіть думав, що вони на літо линяють, одягаються в якесь інше пір’я.
Тепер уже не я за ними ходжу, а вони до мене прилітають. Довідавшись, що вони їдять у нас, я ще з літа заготовляю для них корм. Перш за все посадив багато кущів бузку, заготовляю й полин, бо його насіння вони також люблять.
І ось так, як весною журавлів, жайворонків, соловейків, восени з хвилюванням я чекаю своїх снігуриків.
Взимку 1975 року я двох окільцював, щоб перевірити,
чи ті ж самі прилітають до мене, що були торік, чи нові.
З великим нетерпінням я чекав наступної зими. Нарешті прилетіли. І уявляєте мою радість, коли я побачив на кущеві бузку отих двох з кільцями на лапках. Біля них тулилися ще восьмеро,— може, їхні діти?
Тільки прикро мені, що такі гарні птахи зовсім не співають. Перемовляються лиш одним звуком «дю», та й усе. Але чого нема — того нема.

 

* * *

 

ЧУБАРОЧКА

Володимир Перепелюк. Ось вони які. Розповіді-оповідання про пташок. Малюнки Геннадія Глікмана. Болотяна модниця. Ворон-крук. Гість з Варшави. І таке буває. Консерваторія шпаків. Крилаті коти. Куличок як кулачок, або Рибалочка. Наш колібрі. Подільські снігурики. Пташка-писанка. Синича дружба. Співець і природолюб. Степова красуня. Степовий соловейко. Тьотя. Червоні кульки. Чубарочка.

Переважна більшість птахів намагаються приховати свої гнізда. А ця обрала собі для гніздування таке місце, де ходять люди, проїздять різні машини, гуркочуть трактори.
Хто ж вони, ці сміливі, довірливі пташата?
Люди називають їх по-різному. За те, що люблять поратися на смітниках, їх називають посмітюхами. А за те, що живуть при дорогах, то називають подорожниками. Ну, а через те, що взимку весь час туляться до людей, то дістали поетичну назву — сусідка. Наукова ж назва цієї пташки — чубатий жайворонок. Мені ж особисто з усіх її імен найбільше подобається чубарочка.
Чому ж ці чубарочки гніздяться саме при дорогах?
Перш за все, очевидно, тому, що ці пришляхові смуги ніколи не орють. А по-друге — що сюди жоден хижак навіть близько не підходить. От і живуть собі тут чубарочки поряд з людиною. Слід сказати, що й не тільки чубарочки. Подивіться, де гніздяться граки. Саме там, де найбільше людей, де найбільше шуму,— при залізницях, коло зупинок трамваїв, автобусів тощо. А ластівки? Ліплять гнізда над вікнами, над дверима, на патронах електроламп. Навіть у комбайнах.
Ще кілька слів про спосіб життя чубарочок. Тримаються виключно парами. Перекликаються звуками щось на зразок «пі-пі-пі-пі». Дуже рідко можна почути, як самчик співає. Це десь там, у середині лютого, коли вже можна погрітися на сонці. Відшукавши сонячне місце, він примощується та й розпочинає свою пісню. Співає досить тихо, бо не розкриває дзьоба, а через ніс, як то часом артисти одну мелодію. Ввижається в тій пісні мрія про те, що ось іще тиждень-другий — і сонечко пригріє ще тепліше, згинуть сніги з морозами, зазеленіє травичка, й чубарочки полетять до своїх рідних та любих доріг-шляхів будувати гнізда.
Належать вони до так званих зернових птахів, які живляться переважно зерном як хлібним, так і з різних бур’янів. Але не гребують і дрібними черв’ячками, комахами, особливо тоді, коли появляються чубаренята. Дуже люблять черв’яків озимої совки.
Важливу роль відіграє в них отой чубчик на голові. Якщо він у ватажка зграї стоїть на голові рівно, загострений — знак тому, що все довкола спокійно. Якщо ж заворушився — то значить «Увага!» А коли чубчик приліг до шиї — «Тривога!» Тоді всі припадають до землі, не дихають, приготувавши крила до злету. Нараз чубчик піднявся — це значить тривога минула, можна знов шукати їжу, купатися в пилюці, у піску.    
А ще чубарочки — «чемпіони» з бігу. Ну так уже бігають, що просту дивно. Тоненькі, досить короткі лапки їхні на бігу мелькають, як ото спиці в колесазр велосипеда, коли він летить з гори. Так що з бігу вони можуть зрівнятися з такими знаменитими бігунами, як перепілки чи деркачі.

 

Володимир Перепелюк. Ось вони які. Розповіді-оповідання про пташок. Малюнки Геннадія Глікмана. Болотяна модниця. Ворон-крук. Гість з Варшави. І таке буває. Консерваторія шпаків. Крилаті коти. Куличок як кулачок, або Рибалочка. Наш колібрі. Подільські снігурики. Пташка-писанка. Синича дружба. Співець і природолюб. Степова красуня. Степовий соловейко. Тьотя. Червоні кульки. Чубарочка.

За матеріалами: Володимир Перепелюк. "Ось вони які". Розповіді про пташок для молодшого шкільного віку. Малюнки Геннадія Глікмана. Київ, "Веселка", 1981 р., 35 с.

 

 

Більше творів Володимира Перепелюка на "Малій Сторінці":

Володимир Максимович Перепелюк, кобзар і письменник. Оповідання про природуВолодимир Максимович Перепелюк – видатний український кобзар і бандурист, а також композитор, народний майстер і письменник.  Після виходу на пенсію Володимир Максимович працював у Вороновицькому лісництві. Жива природа розкрила і літературний талант кобзаря. З-під його пера виходять: «Ой у лісі, лісі зеленому» (1969), «Повість про народний хор», (1970), «Ось вони які…» (1980); «Вийшов Кобзар з Поділля» видано 2010 року. У документальній повісті «Повість про народний хор» автор розповів читачам про хор Верьовки, якому віддав 26 років свого життя. А спогади про далеке дитинство лягли в основу повісті для дітей «Ой у лісі, лісі зеленому». З великою любов’ю змальовує автор у ній життя старого вугляра та його онука у дрімучому лісі, розповідає про пташок, і тварин які живуть поряд з ними.

Останні коментарі до сторінки
«Володимир Перепелюк. "Ось вони які" (збірка розповідей-оповідань для дітей про пташок)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми