На сайті
укр рус Дошка оголошень Додати оголошення

Володимир Винниченко, "Віють вітри, віють буйні", ілюстроване оповідання для дітей (читати та завантажити)


Володимир Винниченко. Віють вітри, віють буйні. Оповідання для дітей. Малюнки Лариси Горошко

 

Володимир Винниченко

ВІЮТЬ ВІТРИ, ВІЮТЬ БУЙНІ...

Оповідання

 

Завантажити текст оповідання Володимира Винниченка "Віють вітри, віють буйні" (txt.zip)

Завантажити ілюстровану книжечку Володимира Винниченка "Віють вітри, віють буйні" (djvu.zip)

 

Володимир Винниченко. Віють вітри, віють буйні. Оповідання для дітей. Малюнки Лариси Горошко

 

Лампадне, кліпотливе, сумовите-сумовите світлечко; від нього так і тхне церковним тягучим дзвоном, смачними маківниками, підсмаженими бубликами з трошки липкою та хрустливою шкуринкою.
У хаті вогко, пахне вимитою підлогою, свіжими рядюжками *1 і пиріжками з горохом. По кутках сторожко застигла тиха, таємна півтьма. Тіні ланцюжків од лампадки за кожним кліпанням ґноту похитуються, гойдаються на стінах, а святі на іконах ворушаться й закутуються в свої сині та червоні одяги.

На печі душно, черінь *2 пече, жене духом глини й розігрітого кожуха. Але Гринь лежить непорушно, тільки голову виставив з-за завісочки у той загадковий, чудний світ, що починається зараз же за піччю. Все там тепер якесь інше, ніж звичайно: все ніби таке саме, як удень — і стіл з клітчатою цератою, і мисник з розбитою Гриньком шибкою, і зелена в рожевих квітках скриня з горбатою спиною, на якій Гринь їздить верхи в Київ, — все те саме, але якесь воно тепер хитре, принишкле, з одведеними набік очима. Навіть макітра з пиріжками в кутку, накрита рушником, та сама макітра, з якою Гринь у такому щирому приятелюванні, і та щось таке таємне ховає в собі. А що вже ота чорна, чотирикутна дірка дверей до спальні, то на неї просто дивитися неможливо, така вона загадкова та моторошна!

І то ж отаке діється в його, Гриньовому, царстві, де він владика, цар і бог над речами й людьми, де слово й плач його закон для мами, тата, Гаврика, Рябухи-Саньки, кішки Рудьки, собаки Жульки, для всіх стільців, скриньок, щіток, словом, усього, що там є внизу. Він, владика, тихенько лежить і не сміє ворухнутися, бо там прийшло щось дужче за нього і панує над усім. І всі кутки, стільці, рядюжки, двері, все чисто в змові з тим таємним і дужчим. І через те все вороже до нього, Гриня, все таке потайне, підглядаюче й хитро-застигле. От-от простягнуться з кутка руки й схоплять його. Гринь скошує очі вниз на стіну, де висить одежа. Там щось ворушиться, длубається, вимотується з-під темної купи.

 

Володимир Винниченко. Віють вітри, віють буйні. Оповідання для дітей. Малюнки Лариси Горошко

 

— Са-анько! — раптом, несподівано для самого Гриня, зо страхом виривається в нього.
За стіною в маленькій кухні ледве чути брязкіт посуду. Не чує Рябуха-Санька!
Святі на іконах гойдаються собі туди-сюди, як на гойдалці, неначе нічого не помічають. Черевата макітра, накрившись рушником, невинно куняє в кутку. Але вони всі добре знають, що воно там ворушиться в одежі.
— Са-а'!!.
Брязкіт зупиняється. Клацає клямка дверей, так солодко, з такою полегкістю, так весело клацає сердита клямка.
— Ну, чого там?
Який любий, затишний цей набурмосений голос!
Гринь не знає, що сказати, знає тільки, що йому невимовно любо й легко чути Саньку.
— Ну, чого галасуєш?
— Пи-ить хочу!
— То злізь і напийся. Пан який!
Гринь хмуриться: ач як вона з ним балакає! Коли б вона не пішла в кухню, він би їй показав! Хоч їй аж дев'ять літ, а йому тільки на Покрову буде шість, та він двох таких, як вона, навкулачки подужає. Бо він — Гринь, а вона — наймичка, Рябуха, попихач. І вона не сміє таким голосом говорити до нього!
— Подай сюди води, ти! Рябухо!
— Нехай тобі той, що в запічку, подасть!
І знову клацає клямка, але тоскно і страшно.
«Той, що в запічку». Хто «той»?!

 

Володимир Винниченко. Віють вітри, віють буйні. Оповідання для дітей. Малюнки Лариси Горошко


Тіні ланцюжків, святі на іконах, мисник, макітра, всі знають, хто «той». Знають, та хитро, сторожко мовчать.
Гринь, кругло витріщивши очі, обережно задом одсувається в глиб печі й сідає в самий куток, щоб з-за спини була стіна. Але на печі майже зовсім темно, тільки по стелі над завіскою та комином хвильками просівається миготливе світло лампадки. У другому кутку печі лежить щось кругле, темне й довге. Що воно таке? А чого ж «той» у запічку? Чи він там усе сидить чи виходить?
Як усі царі та владики, вигнані з свого царства, Гринь почуває жаль до себе, страх, тугу. Самотність його безмежна, гнітюча. А чорне й кругле в другому кутку печі починає ворушитись.
— Са-а'!.. Са-а-нько!!
Клаца клямка, риплять двері. Чорне зразу затихає. Гринь швиденько підповзає до краю печі й виставляє голову. От Саньчина голова в синій хустинці.
— Ну, чого тобі ще? «Санько, Санько»! Чого? 
Гринь не почуває себе царем. Тому він навіть води не просить, а жалібно й благально каже:
— Сиди тут, зо мною...
Він не каже, що боїться, що він оточений з усіх боків ворожими силами, що він, владика, не сміє злізти з печі. Але Санька й сама це добре розуміє. Ага, тепер він у неї помочі шукає, тепер він такий тихенький та ласкавий, а голосочок такий жалібненький!
Санька пхикає й повертається йти.
— Саню, не ходи! Са-а!..
— А диви! Ото буду сидіти тут з тобою! Мені треба тарілки мити.
— Помиєш потім. Сиди тут.
— Аякже. Розумний який! «Потім». А бити кого будуть?
І Саньчина синя хустка зникає за виступом печі. Гринь уже не може тепер бути сам, — тепер усі ворожі сили, знаючи, що він кликав собі поміч, страшенно розсердяться і зразу кинуться на нього.
— Са-а-анько!!! Е-е-е!..
Санька помалу вертається й, ніби не чуючи плачу владики, порається біля мисника. Гринь затихає. І вона, і мисник, і «той», всі вони там у змові проти нього. Санька з ними, вона їхня, однакова. А все-таки легше, що вона ходить, стукає, сопе носом.

 

Володимир Винниченко. Віють вітри, віють буйні. Оповідання для дітей. Малюнки Лариси Горошко


— Саню, а де Жулька? — м'якеньким, улесливим голосочком питає Гринь.
Санька не чує. Поважно порається біля мисника, зачиняє дверці й хоче йти з хати.
— Са-аню, не ходи. Са-а-ню!
— Ага, тепер «Са-а-ню». А хто вчора мені в бік виделку засадив? Га?
Гринь мовчить. Засадив, бо нешвидко подала тарілку.
— А хто сьогодні жалівся на мене мамі? А хто Рябухою називає? Га?
Гринь усе мовчить. Бо таки Рябуха! Ряба, як собака.
— А тепер «Са-а-ню»? Отож посидь там. Нехай тебе домовик візьме. Він тепер отам у тій хаті сидить.
Гринь з жахом перекидає очі на чорну страшну дірку дверей до спальні.
— Ма-амо! — жалібно скрикує він.
— Еге, «мамо». Мама на весіллі. Прийдуть аж уранці. А домовик тобі покаже «маму».
— Саню, я не буду більше виделкою колоти. І щипати не буду. Їй-богу!
— А жалітися будеш?
— Їй-богу, не буду!
— А Рябухою звати будеш?
— Не буду.
— А будеш заступатися, як мама мене битимуть?
— Буду.
— А не брешеш?
— От тобі хрест святий!
І Гринь, ставши навколішки, швиденько хреститься. Санька знизу пильно дивиться на нього. Потім знову починає пригадувати всі кривди, болі, жалі. А Гринь знову гаряче присягається і хреститься, відрікаючись навіки від усякого насильства і знущання з неї. Так даються всі конституції, так дає їх і Гринь, будучи ні гіршим, ні кращим з монархів.
Одначе Санька не дуже вірить присяганням, — скільки раз уже бували вони! А мине лихо, і знову Санька — Рябуха, знову виделкою в бік, знову Саньку волочать за волосся за те, що Гринь склянку розбив.
А все ж таки сьогодні цар і бог в її руках. А все ж таки сьогодні він — покірний, плохенький, запобігливий перед нею. І їй хочеться натішитися з своєї влади вже досхочу.
— Та ти тепер божишся, а завтра знову за своє. Не хочу з тобою сидіти. Сиди з домовиком.
І Санька вдає, що виходить із хати. Гринь аж скидується, аж руки простягає за нею і, з жахом дивлячись на дірку дверей, благально й жалібно плаче.
Санька вертається. 
— А даси конфетів?
Це вже виходить за межі конституції, це вже замах на прерогативи самої влади: конфети тільки для Гриня. Але Гринь насуплюється, трохи сопе носом і суворо каже:
— Дам.
— Ну давай. Кидай сюди.

 

Володимир Винниченко. Віють вітри, віють буйні. Оповідання для дітей. Малюнки Лариси Горошко


У Гриня в куточку на печі, — мама наскладала, — і цукерки, і горіхи, і навіть чотири новенькі копійки. Гринь часто кліпає очима: не дати — Санька піде на кухню, й знову почне облягати ворожа сила; дати — шкода, досадно, хіба ж то Рябусі мама лишила?
— А казку казатимеш?
Нехай принаймні чимсь заслужить, щоб недурно було порушення прерогативів.
— Ач який! Ще йому й казку. Сиди коло нього, від домовика обороняй, та ще й казку. Давай так.
Ні, Гринь так не згоджується дати, — йому страшенно хочеться казки послухати. Буде так любо, затишно: Санька сяде в куточок, Гринь бубличком ляже коло неї, і почнеться новий, цікавий, дух захоплюючий світ. Адже коли мама дома, Санька не сміє відмовлятись і каже йому казки, — тоді влада його необмежена. А тепер навіть за цукерок не хоче, ач яка. Ну, нехай, нехай!
— Са-а-ню, розкажи казочку!
Ні, Саня не хоче розказувати казку. Тепер вона старша над ним, тепер її сила й влада. Але їй хочеться, щоб Гринь прохав її, їй любо безустанку відчувати, обмацувати цю силу, бачити владику на колінах перед собою.
— Са-а'! Манесеньку казочку! Про козу-дерезу!
— Ого, ще й про козу-дерезу! Чого схотів!
— Ну, про мазунчика...
— Ти сам мамин мазунчик. Тобі й казки не треба.
Гринь вибирає вже найменшу, найскромнішу казочку, таку, що іншим часом, будучи при всій своїй владі, він би тільки фиркнув на неї. Та більше того: вона вже знову хоче йти на кухню, бо треба ще діжку в льох винести. А за вікном дріботить холодний-холодний дощ, у димарі пищить щось тоненько та жалібно, як муха в павутинні. Вітер чи «той»?
— Ну, два конфети дам! Ну?
Дві конфети захитують непохитність Саньки. Дві конфети, безумовно, величезна річ, що трапляється Саньці на великі свята, — їй стає аж солодко в роті. Але вона почуває, що, взявши конфети, вона продасть за них свою владу, теж таку рідку й солодку. Бо тоді треба казати казку, а це вже служба, це те, що вона повинна робити раз у раз для владики. А крім того: владика під казку засне, як то буває не раз, і все скінчиться.
Ні, не казатиме вона казки! Не треба їй і конфетів. От візьме та й піде аж у льох, нехай отут потруситься без неї.
— Са-а'! Не ходи! 
— Еге, «не ходи». А діжку хто винесе?
— Завтра винесеш.
— Ге, «завтра». А бити кого будуть: тебе?
— Я заступлюся. Їй-бо, заступлюся!
— Ти заступишся! Знаємо ми таких. Конфета шкода, а то ще б заступився.
— І зовсім не шкода. А розкажи казку, так аж два дам! І ще й копійку дав би! Новеньку!
Гринь похапцем простяга руку за комин, де лежить його скарб, намацує монетку й показує її Саньці. Світло лампадки золотом одблискує на рівненько подзьобаному краєчку копійки.
— О! Дивись!
— А даси?
— Дам.
Спокуса така сильна, що Санька міцніше зав'язує хустинку під підборіддям і мовчки лізе на лежанку. Гринь весело відсувається в глиб печі, вибираючи місце, де б менше пекло від череня.
Але Санька на піч ще не вилазить. Стоячи на лежанці, вона простягає руку й суворо каже:
— Давай уперед конфети і копійку.
Одначе Гринь, почуваючи, що небезпечно випускати з своїх рук засоби влади, на це не згоджується.
— Е, яка хитра! Уперед розкажи!
— Ні, вперед давай. 
— Ні, розкажи!
— Ну, то сиди собі тут з домовиком. 
І Санька злізає з лежанки. Гринь знає, що, віддавши вперед цукерки й копійку, він знову підпадає під волю Саньки. Але що робити? Краще нехай воля Саньки, аніж знову лишатися на самоті з цією страшною пітьмою та «тим».
— Ну, я дам. Лізь сюди.
— А, відчепись! Не треба мені твоїх конфетів. Ще плакатимеш потім та мамі скажеш, що я в тебе виманила. Та ще битимуть за тебе.
— Їй-богу, не скажу! На, бери, Саню!
— Не хочу.
— Ну, Са-а-ню! Ну, йди сюди. Ну, Са-а'!
— От причепився!

 

Володимир Винниченко. Віють вітри, віють буйні. Оповідання для дітей. Малюнки Лариси Горошко


Санька знехотя, сердито й помалу лізе знову на лежанку. Гринь боязко слідкує за нею й не сміє вже радіти, — аби тільки не йшла звідси. І сам зараз же простягає їй два цукерки й копійку. Санька недбало бере їх, обдивляється, кривить губи й засуває за пазуху. Потім одшморгує завіску, вилазить на піч і строго каже:
— Підклади мені подушку, бо я тут у цьому пеклі не буду сидіти.
Гринь поспішно підкладає подушку під стінкою, в тому місці, де найменше пече черінь, а сам примощується на кожусі.
— Ну, яку ж тобі казку казати?
Крізь одіпнуту завіску падає світло лампадки на темне, понівечене віспою, кругле личко Саньки. Воно подібне до зморщеної, вийнятої з узвару груші. Обгризений носик на кінчику загнутий вниз, очі дивляться строго. Гринь почуває себе зовсім покірним. Він несміло відповідає:
— Розкажи про кучеряву дівчинку.
— Еге, «про кучеряву дівчинку»! Яку схочу, таку й розкажу. 
— Ну, яку хочеш.

 

Володимир Винниченко. Віють вітри, віють буйні. Оповідання для дітей. Малюнки Лариси Горошко


Гринь затишніше підгортає ноги, кладе голову на зігнутий удвоє рукав кожуха й приплющує очі. В комині жалібно, як комар, пищить вітер, — тепер ясно, що це вітер. Нехай собі тепер лампадка кліпає, нехай чорніє дірка і вилазить із запічка домовик.
Санька раптом посміхається, — вона придумала казку.
— Ну, слухай. Та гляди мені: не вередувать. Ти сам сказав, яку схочу, таку й казатиму.
— Я не буду вередувати, — пошепки каже Гринь.
— Дивись же! Отож так...
Санька на мент зупиняється. Гринь солодко притихає: Санька раз у раз починає свої казки оцим «отож так», робить паузу і тоді вже каже саму казку.
— Отож так. Жив собі Яшка, семи-семиряжка, на голові шапочка, на спині латочка. Хороша моя казочка?
Гринь швидко розплющує очі й сердито скрикує:
— Ай, Санько!
Санька тим самим методичним, рівним голосом одповідає:
— Ти кажеш «ай, Санько» і я кажу «ай, Санько»! Та жив собі Яшка, семи-семиряжка, на голові шапочка, на спині латочка. Хороша моя казочка?
— Паршива! Я не хочу цієї! Другу!
— Ти кажеш «паршива», і я кажу «паршива». Та жив собі Яшка, семи-семиряжка...
— Не хочу! Другу!
— ...на голові шапочка, на спині латочка. Хороша моя казочка?
— Паскудна, паскудна, паскудна!
— Ти кажеш «паскудна, паскудна, паскудна», і я кажу «паскудна, паскудна, паскудна». Та жив собі Яшка...
Гринь схоплюється і починає з плачем і люттю шарпати Саньку. Санька похитується від шарпання, сидить з непорушним лицем і монотонно говорить далі про шапочку, латочку і знову запитує, чи хороша її казочка. Гринь, щоб нічого не відповідати, падає знову на рукав кожуха і лежить непорушно. Але й це не помагає:
— Ти мовчиш, і я мовчу. Та жив собі Яшка, семи-семиряжка...
Гринь в одчаю, люті й безпорадності починає тихо плакати. Але й на це Санька рівно, безживно бубонить далі:
— Ти плачеш, і я плачу. Та жив собі Яшка... 
Гринь уже плаче вголос, гірко схлипуючи. Тоді Санька спиняється і своїм голосом питає:
— Ну, що: будеш казки просити?
Гринь плаче, обтираючи лице об гарячий шершавий рукав кожуха.
— Що ж ти мовчиш? Казати далі чи годі?
— Го... годі... — тремтячим шепотом відповідає владика. Санька гладить по темно-русявій стриженій голівці, нахиляється до неї і говорить:
— Ну, так слухай же тепер... Отож так... 
Санька на мент зупиняється, а Гринь швиденько ковтає сльози й увесь затихає.
— Отож так. Жив собі чоловік та жінка. У великому-великому лісі. І була в них донечка. Та така гарнюсінька, та така білесенька, як маленьке ягняточко.
Гринь мимоволі схлипує старим плачем і щільніше заплющує очі. А в очах великий-великий ліс, чистенька хатиночка з візерунками круг віконечок, така, як у маминої сестри, до якої він їздив із татом у гості. І ота дочечка, біленька, як ягняточко, з синіми-синіми очицями, з пухнастим-пухнастим волоссям. — От живуть вони собі та й живуть. Дочечка росте та й росте. Та що день, то все краща, то все краща. І стала така, що нігде нема кращої.
— Дочечка? — пошепки питає Гринь.
— Дочечка. У самого царя нема кращої за неї. А що розумна, а що спритна, так ні в казці сказати, ні пером списати! 
— А як її звали?
— Як звали?.. А ти не перебивай! Слухай мовчки. От живуть вони собі та й живуть. Та позаздрила на дочечку царівна, що та така гарна та хороша. А царівна була погана-погана: ряба, кислоока...
«Така, як ти?» — хочеться спитати Гриневі, але він мовчить, щоб не перебивати.
У комині вітер загув на інший голос, густий і добрий, як у бджоли. Лампадка, зачарована казкою, не кліпає, неначе широко розплющила своє одне око й дух затаїла.

 

Володимир Винниченко. Віють вітри, віють буйні. Оповідання для дітей. Малюнки Лариси Горошко


А казка снується все далі та далі. Зла царівна, ряба та погана, не змогла стерпіти краси біленької дочечки. Підмовила вона слуг своїх, щоб викрали вони дочечку та привезли до неї. А була вона ще й відьма до того та знала ворожити. От і наворожила так, що перевела всю красу й розум дочечки на себе, а їй віддала своє ряботиння та закислі очі, — перемінилася з дочечкою вродою. А щоб люди не догадалися, то звеліла дочечку завести далеко-далеко в ліс, щоб її вовки розідрали. Та вовки дочечку не розідрали, бо їхав чоловік возом, знайшов дівчинку під деревом і взяв із собою. І зробив той чоловік дочечку за наймичку в себе. Та ніхто її не любить, бо вона ряба та погана. І нікого в неї немає — ні мами, ні тата, кругла сирота на світі Божому.
— Як ти? — питає Гринь і підводить голову. 
А Санька відвернулась лицем до стіни і сидить мовчки та чудно. Гринь обережно тягне за рукав подертої кохтинки, від якої пахне цибулею і милом. Потім пригортається всім тілом до Саньки, невміло підносить руку до Саньчиного лиця і гладить так, як гладить його самого мама, коли його образить хто-небудь. Щока під рукою шершава, гаряча і мокра. Гриневі хочеться плакати, і він тулить лице в бік Саньки і, обнявши її, починає схлипувати.
Санька ніжно вкладає його, виймає з-під себе подушку, вибиває її й кладе Гриневі під голову. Гринь дивиться на темне, подзьобане лице Саньки мокрими очима в стрілках вій і гарячим шепотом каже:
— Я буду тебе любити, Саню.
А Саня все мовчить і тільки несміло гладить по стриженій темно-русявій голівці. 
— Хочеш ще казочку? — нарешті, відвернувшись, шепоче Санька.
— Ні, не хочу. Заспівай мені...
Санька вміє тоненько-тоненько і так жалібно співати.
Вітер у димарі затихає, потім ніжно гуде, наче старий Кузьма у сопілку. Дощу не чути за вікном. Лампадка часто-часто кліпає, ніби набігли їй сльози на око.
Санька зітхає, мовчить і тихенько-тихенько заводить:

Віють вітри, віють буйні,
аж дерева гнуться.
Ох, як болить моє серце,
самі сльози ллються.

Гринь чує, як в очах йому знову стає гаряче-гаряче і жалько. Це та сама пісня, що часом і мама співає. Але ніколи йому від неї так жалько не було, як сьогодні.

... тільки ж тоді та й полегша,
як гірко заплачу.

І сльози вже котяться по щоках Гриня, а йому справді стає легше. Стає затишно, сумно і солодко. На мокрі очі налягає тепла вага, голос Саньки обгортається чимсь м'яким. От він потрохи відступає все далі й далі, тоншає, тоншає і, нарешті, зникає.
У комині, як жук, гуде вітер. Лампадка догоряє, неспокійно тріщить, злякано, швидко кліпає і гасне. Дві голівки, притулившись одна до одної чолами, міцно сплять на одній подушці.

 

Володимир Винниченко. Віють вітри, віють буйні. Оповідання для дітей. Малюнки Лариси Горошко


Примітки:

*1 Рядюжки - килимки, доріжки, які стелять у кімнаті на долівку.
*2 Черінь — найжаркіше місце на печі.

За матеріалами: Володимир Винниченко. "Віють вітри, віють буйні...". Оповідання. Художник Лариса Горошко. Київ, видавництво "Веселка", 1993 р., 26 с.

 

 

Більше творів Володимира Винниченка на нашому сайті:

Оповідання Володимира Винниченка
Читайте оповідання Володимира Винниченка: "Бабусин подарунок", "Кумедія з Костем", "Федько-халамидник", "Гей, хто в лісі, обізвися...", "Стелися, барвінку, низенько", "За Сибіром сонце сходить", "Гей, ти, бочечко".

Останні коментарі до сторінки
«Володимир Винниченко, "Віють вітри, віють буйні", ілюстроване оповідання для дітей (читати та завантажити)»:
Всьго відгуків: 0    + Додати коментар