На сайті
укр рус Дошка оголошень Додати оголошення

Василь Королів-Старий, казка "Жарт королівни" (зі збірки "Чарівне намисто")


ЖАРТ  КОРОЛІВНИ

За горами, за лісами  проживав могутній  король.  А  був  він удівець, бо  ж  дружина  його  давно  вмерла,  королеві  ж  полишила  три  доньки.
Був цей король уже чоловік старший, підтоптаний, мав зовсім сиву голову, в кістках крутив йому гостець (36),  спина  не  хотіла  випростуватись, і ледве-ледве човгав він по своїй палаті.  Отож, сподіваючись, що вже незабаром прийде до  нього смерть, день і  ніч  він думав:  котрій  із трьох доньок передасть він своє королювання?  І  впало  йому  на думку довідатись,  котра  з  трьох  князівен  найдужче  його,  старого  батька, любить  та  котра  з  них  найліпше  зуміє  йому  те  сказати  й  виявити.

Василь Королів-Старий, казка Жарт королівни - зі збірки Чарівне намисто
Коли  були  всі  разом,  король  промовив  до  них:
— Дівчатка  мої  любі!  Задумав  я,  що  буде  по  мені  королевою  в нашому  королівстві  та  з  вас,  що  мене  найбільше  любить.  Так,  отже, майте  це  на  увазі.
—  Татусю,—  враз  на  це  озвалась  найстарша  донька,—  я  люблю вас дужче, як золото з усього світу! —  Й  вона палко поцілувала його в  руку -
—  Добре  ти  сказала,  доню,— відповів  старий  король.— Дуже добре!  Бо  ж  що  є дорожче  за  золото,  за  яке  можна  все  собі  купити?!
Бачу,  що  ти  варта  королівського  трону.
Але не встиг і докінчити, як впала перед ним  навколішки середульша,  притулилась  до  його  колін  та  й  каже:
—   Таж ви самі, татусю, знаєте, що люблю вас більше за себе саму!
—   Спасибі, спасибі тобі, донечко! Дуже добре ти сказала. Бачу, що й  ти  варта  бути  королевою.
Тим часом наймолодша донька,  Маруся, поки сестри лащились до батька, приправляла татові снідання, бо ж було це зранку й король ще нічого  не  їв.
От  обернувся  король  до  Марусі  та  й  питає:
—   А  ти  що  ж,  доню,  нічого  мені  не  скажеш?  Чи  дуже  ти  мене любиш?
Маруся  тримала  в  руці  солянку  з  сіллю  й,  показуючи  її  королеві, жартома  промовила:
—   Люблю  вас,  тату,  як  сіль!
—   Як?.. —  насупився  король.—  Як  сіль?
—   Ах, ти  негідна!  Ах, ти  нечемна! —  закричали  на  неї старші сестри.—  От  так  ти  шануєш  нашого  татка?!
—   Еге  ж,  еге! —  розгнівався  й  король.—   Видиш,  як  ти  шануєш свого тата!.. Як сіль!.. Чи бач? Так йди ти від мене геть, дочко невдячна!
Йди  собі  в  світи,  щоб  і  очі  мої  тебе  не  бачили  й  вуха  мої  про  тебе не  чули.  Відтепер у  мене  є тільки  дві доньки.  Ти  ж  могла  б  стати  королевою  тільки  тоді,  як  сіль  стане  дорожча  за  золото.  Пішла  собі
геть!
Зажурилась жартівлива  Маруся.  Посмутніла  й  не  похвалила  сама себе,  що  не до  речі  пожартувала.  Але  не  нарікала,  не  плакала.  Взяла трохи їжі та одежі в мережану хусточку й подалася з палати  в широкі світи.  Пішла струнко, рівною ходою, не оглядаючись на дотепи та глузування старших сестер,  що дивились за  нею з вікна.  А  як  не  стало її
видко  на  шляху,  старші  сестри,  розрадувані (37),  що  не  буде  потреби ділити своє королювання з Марусею,  побігли до татка, крутились біля нього та ластились і  все запевняли  його,  що  й  не  знать,  як  вони  його люблять.
А  тим  часом  кожна  почала  про  себе  думати:  «Ну,  добре  ж,  що третьої суперниці збавились, але ж і вдвох нема як королювати!  Королевою  мусить  бути  лише  одна.  А  та  одна —  це  тільки  я!»
І так вони почали одна одній заздрити, одна на одну злоститись та одна на одну й старому батькові різні злі речі наговорювати.  А  король все  дужче  старівся,  сварки  дочок  його  дратували.  Бачив-бо  він,  що, хоч і гарні слова вони йому говорили, але ж не про нього, лиш про себе
дбали. Одна тільки про прикраси та оздоби думала, друга все женихів виглядала...
А третя, Маруся... А Маруся, коли вийшла з батьківської палати, то за  містом  вступила  в  старезний  великий  ліс.  І  скільки  вона  далі  не йшла, все довкола неї ліс та ліс. Вже їй їсти схотілось, вже й вечір почав заходити,  вже споночіло,  а довкола все той  самий ліс.  І  не  знає  бідна Маруся,  що  їй  робити,  що  їй  казати.

Василь Королів-Старий, казка Жарт королівни - зі збірки Чарівне намисто
Та  як  вийшла  на  прогалину,  де  ще  було  трохи  світла,  побачила зненацька  малюсінького  старенького  дідуся,  що  з  ліхтарчиком  стояв під великим дубом. Маруся привітала чемно малюка, а він і собі ласкаво  поздоровкався  та  й  питає:
—   А  куди  ж  це  ти,  моя  бідна  Марусенько,  тепер  помандруєш?
—   І сама не знаю,—  говорить Маруся.—   Не маю де й притулитись, дідусеньку!
—   Ну,—  на це їй дідок,—   коли вже тобі  нема місця в білому світі, то  йди  до  мене  на  службу.  Нелегка  буде  робота,  та  якось —  Бог поможе —  справишся,  ще  й  не  буде  тобі  зле,  коли  шануватимешся. Бо  ж  хто  робить,  за  тим  і  доля  ходить.
—   Та  я  б  радніша,  дідусеньку  милий,  все,  що  скажете,  робити.
Тільки ж вся моя біда в тім, що я —  княжна, тож не вмію я нічогісінько робити  й  на жодному  господарстві  не розуміюсь.  Ані  за холодну  воду не  вмію  взятись!
—   Ну, там вже побачимо. Здається, служба буде трохи інша, як ти гадаєш.  Та  ходи  за  мною!
От  приходять вони  до  красної  палати:  така,  як  малюночок,  стоїть у глибокій  ущелині,  серед  високих  скель.  І  оце  тільки  вони  підійшли, вибігла  їм  назустріч  сила-силенна  малесеньких  чоловічків  з  довгими білими бородами. Світили їм на доріжку ясними смолоскипами, вітали
їх радісно, й  Марусю —  зокрема.  І  так  Марусі стало відразу приємно, немов  вона  побачила  радісний,  чарівний  сон.  Бо  ж  таки  й  справді  ще зроду  такої  краси,  як  цей  замок,  не доводилось їй  бачити  й  з  такими ласкавими  дідусиками  стрічатись.
І  таки дійсно дуже  добре  з  нею тут  всі  поводились.  Шанували,  як королівну, праці ж мала вона тільки й усього, що по обіді для тих малих чоловічків лісових на арфі 38 грати, а потім вишивала й гаптувала золотом і сріблом.  І це  не було нудно, бо ж милі  карлики  тоді  розповідали
їй  чудові  казки.  Так  і  минав  безжурний  час.

А в старого короля сталась предивна біда: раптом спорожніли соляні копальні. Спочатку люди їли ту сіль, що була в запасі, потім викупили все по крамницях, але з часом цілком забракло солі  в цілому королівстві. Та придворні, щоб старого короля  не засмучувати, про це мовчали, так що він і не знав, яке лихо сталось. Тільки ж одного дня, коли
були  королівські  іменини,  запросили  його  доньки  багато-пребагато знатних  гостей,  а  кухарям  веліли  приправити  найпишнішу  вечерю.
Не було вже як кухарям замовчувати далі, що в королівстві нема солі.
Тож  прийшов  найстарший  кухар,  вклонився  королівнам  до  землі  та й  каже:
—   Така  й  така річ.  Не  можна  робити  вечері,  бо нема ані дрібочки солі.
Розгнівались  княжни,  кричали,  каблучками  стукотіли,  а  потім побігли  до  короля,  розповіли  йому,  як  і  що,  й  почали  ж  йому  самому дорікати,  що  він  про  своє  королівство  зовсім  не  дбає,  коли  допустив, щоб  таке  нещастя  сталося.
—   От  тобі,—  говорять,—  добре  королівство,  коли  в  ньому  нема чим і шматка хліба посолити!  Над чим же ми будемо тут королювати?
Та поки доньки з батьком сварились, вже й гості почали з’їздитись. А  як прийшов час, почали  гості за столи  сідати,  слину ликати (39),  бо ж сподівались, що бодай у короля наїдяться  чогось солоненького. Та ба: помилились!  Бо ж,  хоча столи  вгинались під усякими дуже смачними на  вигляд  стравами,  однак,  як  тільки  хтось  до  тієї  чи  іншої  страви язиком  діткнувся,  так  враз  і  скривився:  все  було  мляве,  несолоне!
Бр-р-р! Так посиділи, посиділи сумні гості за столами й, нічого не ївши, з порожніми шлунками й додому поїхали. А сестри-княжни аж плакали зі злості й осудовиська, однак нічим лиху зарадити  не вміли.
А по цілому королівству зростала біда. Люди, не маючи солі, почали нездужати, ставали беззубі, а дехто то й умирав. Почався в королівстві неспокій,  почали  люди  й  на  короля,  й  на  його  доньок  ремствувати, почали говорити, що треба їм іншого королівського роду, що не дозволить  своїм  людям  так  за  ніщо-прощо  загибати!
А  Маруся,  живучи  в  глибокому  лісі,  нічогісінько  про  все  те  й  не знала. Солі там було досить, так як і води. Всі їй годили, всі послугували та розважали. А все ж таки часами находив на неї сум, як згадувала свого старенького татка, що його так любила.  І  гірко їй  було,  що саме її,  яка  найдужче  любила  тата,  вигнав  він  з  палати.  Аж  одного  дня прийшов  до  неї  замковий  дідусь  та  й  говорить:
—   Не  журися,  королівно  мила,  приходить  твоєму  суму  кінець.
Перебула ти тут найгірший час, а тепер візьми оцю новеньку торбиночку та й іди до свого татка-короля. Перепроси його за свій недоречний жарт та й віддай йому те, що буде в твоїй торбинці. Ось побачиш, як він зрадіє та як ласкаво тебе привітає, коли  вглядить, що ти йому принесла.  Так  до  побачення!
Попрощалась  Маруся  з  милим  дідусем,  подякувала  вона  й  усім лісовим  чоловічкам  та  й  пішла  тією  дорогою,  яку  вони  їй  показали.
Одначе  спочатку  не  пустили  вони  її саму.  Ні,  довго-довго  її урочисто проводжали, аж довели до таких скель, між якими була велика темна печера.  Присвітили  чоловічки  в  тій  печері  своїми  смолоскипами,  й пішла  за  ними  Маруся  під  землю.  Довго  йшли  темними  й  кривими хідниками, аж нарешті увійшли у велику білу, мов снігову, залу. Стіни її блищали, як срібло, зі стелі висіли великі кришталеві оздоби, а підлога  була  така  прозора,  як  крига  на  річці  на  Водохреща.  І  взяли  лісові
чоловічки  від  Марусі  порожню  торбиночку  й  наложили  туди  повно білого  порошку,  що  нашкрябали  зі  стін  зали.
—   Оце,—  кажуть,—  панночко,  наш  тобі  подарунок.  Є  це  сіль. Ліпшого  нічого  ми  не  маємо  й  нічим  віддячити  тобі  за  твою  музику не  можемо.  Прощавай  і  будь  здорова  та  весела!
І  з  цими  словами  зникли. Довго  йшла  потім  Маруся.  Надвечір,  як  зголодніла  й  втомилася,
спинилась біля одної хатинки  й  попросила Христа ради  нічлігу.  В  хатині  була сама жінка з малими діточками. Сумно  вона  подивилась на подорожню  та  й  говорить:
—   Та  що  переночувати!  То  пусте,  дуже  прошу.  А  от  біда,  що  не можу тобі нічого на вечерю дати. Власне, я маю й хліб, і яйця, й цибулю,  та  яка  з  того  користь,  коли  ми  всі  вмираємо  на  тій  їжі  без  солі!
—   Без  солі?  —  здивувалась  Маруся.—  Таж  я  маю  солі  досить  на всіх  вас.  Беріть,  скільки  хочете:  ось  повна  торбинка!
От  зраділа  жінка!  От  розтанцювались її діточки!  Таж  ніколи  б  їх жодне  золото  так  не  розрадувало,  як  та  звичайнісінька  біла  солона сіль! Солили все, аж біле ставало, а потім вибігли з хати й почали всім хвалитись, що їли сіль. Й  почали до тієї хати, де була Маруся, зголоднілі на сіль люди валом валити, щоб хоч лизнути раз солі. І які ж вони були щасливі, що подорожня кожному роздавала сіль пригорщами. Бо ж  дістала  вона  в  дарунок  не  звичайну  торбинку,  а  таку,  що  з  неї  не можна  було  вибрати  солі.
Як пішла ж вона другого дня далі,  то слава, що вона несе з собою сіль, вже поперед неї бігла.  І  з усіх зустрічних  сіл  виходили  навпроти неї люди,  вітали,  просили,  дякували,  що  врятувала  вона їх  від  біди  й смерті.  Так  і  прийшла  Маруся  з  цілим  походом  до  палати  короля.
Та  не  штука  була  до  палати  дійти:  була  велика  штука  в  кімнати до рідного  татка доступитись!  Король був  тяжко  хворий,  і  вартові  на дверях навіть слухати не хотіли, щоб якась подорожня заброда могла його  турбувати.  Але  Маруся  була  не  з  полохливих.
—   Як же ж ви можете мене до короля не допустити, коли я принесла  для  нього  чарівні  ліки,  від  яких  він  враз  одужає?! —  спиталась вона  вартових.
—   Ну,  то  б так  і відразу казала! —  промовив тоді  начальник  варти.—  Тільки ж  йому  бракує  не  чарівних ліків,  а лише  звичайної солі.
—   Так саме про сіль я й говорю! —  озвалась Маруся.—  Оце ж маю її  повну  торбинку!
Як почули про це вартові, всі разом так і дременули до старого короля, бо ж кожен хотів сказати перший про те, що в палаці є сіль. Та ще вони не добігли до  королівського ложа,  як їх  нагнав  кухар з  мискою, повною  м’яса.  А  тим  часом  начальник  варти  вскочив  прожогом  до короля,  впав  навколішки  перед  його  ліжком  й  закричав  несамовито:
—   Сіль!  Сіль!
І  крикнув  так,  що  всі  коти,  які  лежали  по  канапах,  позадирали  з переляку  хвостики  та  хто  куди  так  і  повтікали  з  палати.  А  старий король чи то з радості, чи з того гармидеру аж трохи  примлів.  А коли прокинувся,  то  й  промовив  тихим  голосом:
—   А  де  ж  ви  взяли  солі?
—  Принесла,—  кажуть,—  молода  подорожня.
—   Покличте ж її сюди, хай я їй подякую,—  звелів король.—  Та ще як  подякую,  бо  ж  знаю  я,  що  сіль  є  дорожча  за  всі  скарби  світу!
А  коли  привели  до  нього  вбого  зодягнену  подорожню,  нагадала вона  йому  його  наймолодшу  доньку.  Й  зітхнув  король:
—   От  подібна  на  цю  була  й  моя  люба  Маруся!  Так,  вона  дійсно любила  мене,  коли  казала,  що  любить,  як  сіль.
—   Та це ж, таточку любий,  я  й є! —  озвалась  Маруся  й  кинулась королеві на шию.—  Яка я щаслива, що можу вам доказати свою любов.
Тоді  старий  король  заплакав  теплими,  хоч  і  несолоними  слізьми, з’їв  посолену  печеню,  що  приніс  її  кухар,  обтер  свою  довгу  бороду, поцілував  ще  раз  любу  доньку  та  й  говорить:
—  Так  отже  будеш  ти  тепер  замість  мене  єдиною  королевою  в моєму  королівстві!

36 - Гостець —  ревматизм.
37 - Розрадувані —  зраділі.
38 - Арфа —  щипковий  музичний  інструмент,  що  має форму трикутної рами із струнами.
39 - Ликати —  ковтати.

За матеріалами: Василь Королів-Старий. «Чарівне намисто», "Веселка", 1993, стор. 43 - 49. Ілюстрації - Світлани Лопухової.


Останні коментарі до сторінки
«Василь Королів-Старий, казка "Жарт королівни" (зі збірки "Чарівне намисто")»:
Всьго відгуків: 0    + Додати коментар