Богдана Криса
ЛІТЕРАТУРНА ХАРАКТЕРИСТИКА РІЗДВЯНИХ ВІРШІВ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ XVII - XVIII СТОЛІТТЯ
(Уривок з наукової статті Богдани Криси "Різдвяні та Великодні вірші в українській поезії XVII - XVIII сторіччя")
І різдвяний, і великодній сюжети розгортаються у двох тональностях: високій і низькій. Як у кожній європейській літературі, питання тут не зводиться до протистояння або до взаємодії «офіційного» й «народного». Мовиться справді про середньовічну культуру в цілому, де можна й потрібно розпізнавати різні рівні й пласти.
«Висока» поезія переважно є авторською. Ступінь переживання священної події передбачає таку піднесеність релігійного почуття, в якій губляться лінії традиційного сюжету. Значнішу роль тут відіграє не євангельське оповідання, а душевна рефлексія, що повинна просвітлювати кого догматичний зміст. Тепло, з яким актори писали різдвяні та великодні вірші, стосується, в основному, «низького» поетичного регістру. Це здебільшого анонімні твори, про авторство яких ми можемо лише здогадуватися. Серед них виділяється група віршів, у яких релігійний сюжет зберігається до найменших подробиць.
Значну групу становлять також вірші, в яких із нагоди різдвяних чи великодніх свят у жартівливо бурлескному тоні переповідаються сюжети школярського життя. Мета цих творів - розвеселити слухачів і одержати відповідну винагороду, недаремно вони дістали назву «утішних» або «нищенських». Так приблизно можемо визначити те, що є спільним між різдвяними і великодніми віршами.
Та є між ними й багато відмінного. Незважаючи на генетичну спорідненість, Різдво і Воскресіння відрізняються між собою драматичною градацією почуттів, вони стоять по різні боки розвитку земного життя: його початку і його закінчення. У зв'язку з цим кожна з тем має свої можливості, що змушує говорити про неї окремо.
***
Отже, що характерне для української різдвяної поезії XVII - XVIII століття?
Насамперед, очевидно, те, що вона модифікується, відбиваючи зміни як у людському світовідчутті, так і в жанрово-структурних особливостях літератури.
Зміни помітні передусім у розвитку «високої» поезії як найбільш авторської й залежної від процесій окреслення особистості. На цьому рівні простежується розвиток жанру, фіксуються процеси переходу від різдвяної драми до вірша й пісні. Виникає відчуття близькості до відповіді на «вічне» питання, яке час від часу постає перед дослідниками давньої поезії: що з чого походить?
Вірші Памви Беринди, як перший за часом різдвяний цикл, ще зберігають залишки драматичного дійства. За «Прологом;», у якому автор намагається визначити значення Різдва, і слів другого «отрока», що вводять слухача у різдвяний сюжет, відбувається перехід до розлогого викладу самого сюжету. Цей перехід ледве вгадується у жесті-кликанні пастухів. Автор немовби проходить по краю літературної умовності - тут же уточнює, що це не пастухи-самовидці, а лише ті, що зустрічалися з ними. І оскільки вся розповідь ведеться далі від імені пастухів-отроків, звертає на себе увагу спроба пояснити несподіваний дар слова. Світлість, яка обступає при спогляданні божественного дитяти, його матері й названого батька, супроводжується невідомою досі доречністю мови. Це дозволяє привітати не лише новонародженого Бога, пречисту Марію, Йосифа, а й скласти «Пожегнанє яслій», «Привіт до вертепу», «Пожегнанє Вифлеєма». Таким чином, разом із прощенням людству всіх гріхів прощається йому і «гріх слова», характерний для середньовічної свідомості.
Треба зауважити, то спосіб висловлення має тут неабияке значення. Привітання, приношення дарів відповідає природі свята, чудовність якого полягає в тому, що Бог народився в убогому вертепі. Пречиста вдячно приймає прості рими. І в привітанні царів так само підкреслюється і радість, і страх і простота.
Крім втілення християнського принципу бідності, як стану більш угодного Богові, можемо говорити так само про утвердження принципів нової поетики, які досить широко декларували твори цього періоду. «Проста мова», «прості рими», «прості ритми» не лише стають прикметними ознаками літературної самосвідомості в плані протиставлення вітчизняної традиції античній спадщині, а й передають характер естетичних уявлень, почуття художньої міри п такту, як це засвідчено у вищезгаданих рядках Памви Беринди. Характерно, що через призму різдвяного сюжету проглядають риси того часу, в якому писався твір.— часу війн, ворогувань, неволі.
Лінію раціонального осягнення різдвяної події продовжує Кирило Транквіліон Ставровецький, який у «Похвалі на преславний день Рождества нашего Іісуса Христа» прагне своїм винести з глибин небесної премудрості божественну суть Різдва. Треба відзначити злагодженість і гармонію, з якою тлумачиться чудовність народження Бога та характер сприйняття цієї події. І хоча автор не вдається до відтворення релігійного сюжету, відчувається, що присутніх об’єднує якраз ідеальне знання цього сюжету.
Наші відомості про книжний різдвяний вірш у його класичному варіанті, на жаль, вичерпуються названими творами. Розуміючи ймовірність доповнень, усе одно важко втриматися від думки, що старі форми зникають, створюючи основу для нового поетичного слова. Ознаки народження такого слова, яке виходить із глибин християнської традиції, бачимо у різдвяних віршах Григорія Сковороди.
Насамперед тут характерне безпосереднє звертання до Святого письма, так би мовити, первинна інтерпретація філософського змісту, виокремлення його з традиційного контексту. Незважаючи на традиційність, різдвяні твори Сковороди дають повне право говорити про вираження в них авторської індивідуальності. У нього нема сюжету, нема християнських догм, він розчинює майже всі християнські догми в символіці. Різдво для Сковороди - символ свободи, а свободу може мати лише духовна людина. У жанровому відношенні його різдвяні твори стоять поміж віршем і піснею. Релігійний зміст тут спрощений до найголовнішого.
Між «високою» й «низькою» різдвяною поезією існують смислові й стильові переходи. Цьому сприяє сама поетика різдвяного сюжету. Зниження, що відповідає одному з філософських смислів Різдва, відкриває шлях до суб'єктивності та імпровізацій як першоумови розвитку літературної теми. У такому плані різдвяний цикл II. Беринди (у його середній частині) можна порівнювати із значною кількістю віршів, де різдвяна тема звучить в іншій, нижчій тональності. Можливість зниження була закладена, наприклад, у вже згаданому привітанні, з яким у вірші II. Беринди отроки-пастухи звертаються до Христа, Марії, Йсифа, ясел, вертепу, Вифлеєму.
Природним є те, що у значній групі творів священний сюжет стикається з життєвою повсякденністю. Радість, яку несе в собі Різдво,— це радість впізнавання. Вона полягає в тому, що пізнається більше, ніж було відомо. А відомим було, власне, найбільш доступне, найпростіший життєвий уклад, у якому тепер впізнається сакральний смисл. Поезія свята висвітлюється на тлі щоденності.
У порівнянні з «високою» різдвяною поезією спостерігаємо своєрідну замкненість святкового кола. Проте замкненість тут не є наслідком соціальної адресованості, як це може здатися, а наслідком структурної визначеності цих текстів. І перелік простих імен, і впізнавання щоденних турбот — це лише способи окреслення художнього простору, що мжє свої внутрішні закони, якими він визначається й обмежується. Це, власне, закони гри, якщо гру розуміти як спосіб буття самого твору мистецтва. І те, що у різдвяних віршах К. Ставровецького не відчувається такої замкненості, не можна пояснити їх серйозністю, а лише невиробленістю структури, відсутністю того, що називається художнім буттям. У зв'язку з тим, що поважна література не виконує своїх функцій, такі функції перебирає на себе легкий жанр, де момент гри очевидний. Наприклад, «драма слова — називання імені» переживається в українській поезії через реабілітацію простого імені. Тут не можна не зауважити руху — туди й назад. «Рух, який, власне, є грою, позбавлений кінцевої мети, відновлюється у безкінечних повторенннях». Цей рух повинен підкреслити священний зміст Різдва, який розкривається у процесі жертвоприношення і жертвоприйняття.
Замкненість даного просторового кола, відчуття якого дає текст, підкреслює існування іншого, великого кола, окресленого подією Різдва, сяйвом Вифлеємської зірки. Це коло в колі, вони мають спільний центр, який їх об'єднує.
Ступінь «зниження», який зауважуємо у тлумаченні різдвяного сюжету, залежить від конкретних місць цього сюжету. Наприклад, з великим задоволенням, із почуттям торжества і справедливості змальовані картини родових мук. З цього приводу Михайло Возняк, шукаючи причини такої зловтіхи, писав: «Маючи протягом усієї своєї історії діло з самими Іродами, від східних кочевників почавши й на слов'янських сусідах скінчивши, не диво, що український нарід вилив свою ненависть бодай на біблійнім Іроді, змальовуючи його крайнє карикатурними рисами».
Розвиток різдвяного сюжету, який спостерігаємо, порівнюючи «високу» й «низьку» поезію, має характерну ссобливість. Ця особливість полягає в тому, що страх, викликаний чудовістю народження Бога, зникає. Рокованість вірша відповідає практичному станові того звільнення, яке настає з Різдвом. Якраз звільнення від страху допомагає у святковій картині побачити істинність буття.
Цікаву групу творів становлять вірші-орації, виголошені з нагоди Різдва. Крім згадки про Різдво і святкового настрою, викликаного передчуттям приємного почастунку, вони нічим не поп'язані з різдвяним сюжетом. Проте, це не так уже й мало, коли пам'ятати, що образ перемоги життя над смертю - один із основних структурних актів смислу. Тут він розгортається в особливому бурлескному плані, який повинен передати невлаштованість і неприкаяність школярського життя, де ходіння «в письмі по коліна» супроводжується вічним відчуттям голоду.
Таким чином, якщо ми розглянемо усі твори, присвячені Різдву, як одне ціле. як розгортання різдвяною смислу,то матимемо нагоду спостерігати повноту і взаємопов'язаність літературних форм, їх модифікацію та перехідність. Ця повнита різдвяної поезії має свою специфіку, свою визначеність, але вона переконливо підтверджує одну з основних тенденцій
Загалом різдвяні вірші XVII - XVIII століття засвідчують залежність художнього відображення від поетики традиційного сюжету й жанру, а водночас і її універсальність, що на цьому рівні помітна у відкритості перед суспільними й національними проблемами, у тому числі й перед проблемою особистості.
(Богдана Криса*, провідний фахівець-медієвіст кафедри української літератури ім. акад. М.Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка – доктор філологічних наук, професор)
За матеріалами: Богдана Криса. Різдвяні та великодні вірші в українській поезії XVII-XVIII ст. Записки Наукового товариства імені Шевченка. - Том ССХХІ. Праці філологічної секції. - Львів, видавець: Наукове товариство імені Шевченка у Львові, 1990, стор. 33 - 46.
http://www.anthropos.org.ua/
* 
Богдана Семенівна Криса розпочала свої дослідження давньої української літератури, коли це було і непрестижно, і неперспективно. На час захисту її докторської дисертації в Україні був лише один фахівець, який міг їй опонувати. Нині маємо плеяду плідних дослідників, які, приєднавшись до Богдани Криси, поглиблюють наші уявлення і знання про давню українську літературу. Їх об’єднує і надихає своїм ентузіазмом, науковою сумлінністю й об’єктивністю Богдана Семенівна Криса, організовуючи наукові конференції, привертаючи увагу широкого наукового загалу (не лише літературознавців!), особливо молодих, до змістовних, світоглядно невичерпних проблем, поставлених українськими мислителями культури, зокрема бароко. Богдана Семенівна виплекала цілу наукову школу, що ставить кафедру української літератури Львівського Університету у центр наукових досліджень давньої української літератури.
(Марія Кашуба, доктор філософських наук, професор ЛНУ ім. Івана Франка)