"Безсоння" - добірка філософської поезії від Сергія Губерначука


 

Сергія Губерначук.  Філософська поезія.

 

Сергій Губерначук

ФІЛОСОФСЬКА ПОЕЗІЯ
(сюр, філософія)

 

Завантажити текст добірки поезій Сергія Губерначука "Філософська поезія" (txt.zip)

 

 

Амінь!

Розчавлено лежала долі тінь
     тебе святого…
і по ній ходили,
      як по землі…
 І лиш твоє: "Амінь!"
про існування Бога говорило…

 

 

 

Сергія Губерначук.  Філософська поезія.

 

 

Джунґлі

Вже пожерли жаби метеликів…
Осінні зливи.
Я розбив золотого келиха,
бо був щасливий.
Покотилися з нього яблука,
горіхи, сливи…
Розмаїття моєї африки
дощами змило.
Голі джунґлі – поліські тропіки.
Пречиста ниво!
Люди, хати,.. – мініАкрополіки.
Могильне диво!

 

 

 

Сергія Губерначук.  Філософська поезія.

 

 

***
Моцарт.
Серенада тоді замовчаного серця,
коли по венах варікоз нещастя
пнеться.
Щастя прозора сутінь
виявляється…

 

 

 

Сергія Губерначук.  Філософська поезія.

 

 

Безсоння

Безсоння – це вибиті двері
у перебіжну ніч,
це особиста містерія
з правдою віч-на-віч.
Це мовчазні розмови
з антисвоїм єством.
Безсоння – доїння корови,
недоєної за весь сон.
Це марші думок строкатих
навколо своєї осі,
це повна демократія
тебе проти всіх-усіх…
Це днем перекрита безодня –
тому й неймовірна річ…
Ти теж результат безсоння.
Безсоння не просто ніч…

 

 

 

Сергія Губерначук.  Філософська поезія.

 

 

Реквієм

Там є все.
Але ти – прочахла.
Же попала у протяг смерті.
Павутиння стеряло жертву.
Вперта ти – так казали книги.
Їхню правду вогонь злистає,
прочитає, але не скаже…
        Там на тебе не вижде око:
        сонцем зирить,
        звідтіль – потоки
        чи патьоки
        чи просто сльози,
(скоро вже темнота на світі?)
сльози світла – то ж антисльози.
Спів спалив і мене, супостата,
там-тарам: ми завжди співаєм,
там-тарам ми завжди…

            Ти казала колись, же змовкнеш,
            же любили тебе нізащо.
            Бог не дав мені вміння слухать,
так украв необхідність бачить!
Тупіт цвяхів: і ти – колишня.
В яму котяться наші звуки,
наші руки спізнали землю,
наші руки цілують тричі,
наші руки землі допали –
закопали: і ти – не тутешня,
мертва блискавка у домовині,
                    у диму…
проростеш сосною – і згориш.
            Тут нема нічого…

Душе мій! Тебе мозок злапав!
            Там є все.
            Але ти прочахла.
Пучок кіс твоїх в мене у пучках.
Під ногами земля зів’яла.
Моя згадко, тремтиш на свічках
            і в очах на сльозах дотліваєш.
            До - тлі - ва - єш…

        І я возлюбив
                чорні вікна,
            запнуте дзеркало,
         всі годинники зупинив –
                 щоб не дзенькали.
Тільки серце у двері – стук!
              Анічого не маю тут!
              Анічого немає там…

    ?.. там-тарам ..?

 

 

 

Сергія Губерначук.  Філософська поезія.

 

 

Древня абетка

Хрест перевернутий.
        Ноги на прив’язі.
Осіння цинга.
        Дерева лисі.
Опадів морзе.
        Собори дивляться.
Безграмотний я.
        Вчитель втопився.
Свиснули раки.
        Мембрана лопнула.
Все на долоні.
        Очам полегка.
Горе конкретне.
Вим’я нездоєне.
Гріх абсолютний.
        Винна абетка.

 

 

 

Сергія Губерначук.  Філософська поезія.

 

 

Порожня банка

Порожня банка – ґеніальна річ!
холодна – лід,
прозора – світ,
пластмасову по́кришку скинь:
море – вухо болить!
Чим літровіша за розміром,
тим більше почуттів,
тим менша твоя аномалія розвитку,
тим краще…
Сям-там –
а порожня банка
на припічку
або падає і вщент,
тоді ти шукаєш іншу
і не знаходиш… –
Феноменальний момент!
прив’язаності до порожньої банки.

 

 

 

Сергія Губерначук.  Філософська поезія.

 

 

Лезо

Вічний голос замерз…
Звичний холод обрид…
Час – загострювач лез…
поміж сцілл і харібд…

 

 

 

Сергія Губерначук.  Філософська поезія.

 

 

Молитва

Люди мої дорогі,
як багато серед вас людей
і як мало людей.
Написав я на руках і лобі
формули для багатьох прості.
Все одно, не запам’ятаю.
Все одно, люди, мої дорогі,
не любити вас був мені наказ,
а я
      загрібаю жар ваш.
Грішний, безсовісний, красивий я;
тільки по вас міряюсь я.
Темна шкіра чиясь – моя така.
Чиста віра чиясь – моя така.
Руки чиїсь – мозолисті.
Справи чиїсь – чиїсь.
У ліфт забредеш – молишся;
в деревах стоїш – молишся;
цілуєш очей бурштин – молишся,
                молишся,
                молишся,
    і все за якісь гріхи –
    нормальне людське паломництво,
    що страхом повниться,
а не вірою.
Сірою, ловкою, схожою на вовка,
прошмигнеш, людино,
повз автомобілі,
сектантство і ласощі,
і буде тобі в усіх моїх ві́ршах
просте вирішення –
            оковите я.
Через бінокль, мікроскоп
чи примітивні призми
випукло-впуклі-опукло-випуклі,
через контактні лінзи
                  чи телевізор я.
    Вдавайся до дива,
    вдивляйся, давай, –
бо у кожній нашій домашній каші
знайдеться камінчик
                   на хворий зуб,
і хрусне щелепа,
      і захитається світ,
        і з язика піде кров…
                  людська…

 

 

 

Сергія Губерначук.  Філософська поезія.

 

 

***
Є ти, єдиний плоттю,
       собою ж – роздвоєний.
Тобі здавалося,
       й не довершив.
Караючи самоє своє,
       мов дерева викорінював.
А як дух тікав од тебе,
       то наздоганяв його інший.

Яструбом був,
      то матері́ синів своїх тобою величали.
Се́стри за мужа тебе обирали
       і черне́чим покривалися.

Я ж не коситиму твого
і не ховатимуся у твоєму.
 
І де б тільки трава наросла
вище дерев твоїх?
Де б персти мої о неї порізалися?
А знайду я таки,
       аби посміявся ти наді мною    
              і роздвоєно душу свою
                    потро́їв.
Бо сила у мене,
                    а любові покли́калося,
       і вона то – не до свого́..

За Четвертим Ра́зом зайшла сестра моя,
(побачмо ж кров на перстах її),
пострічався брат з нею
і каже:
             – Біблію вичитуєш…
             – А правди не говориш…
Виміряла тоді вона йому відстань
долонею на чолі його
і поклала руку на камінь.
Заговорив той.
А брат онімів.
                             Не псуй і ти
і п’ятірнею своєю і п’ятою…

 

 

 

Сергія Губерначук.  Філософська поезія.

 

 

Як ікона вповні стане

Три лікті полотна
грубого сірого
принесла стара й убога,
подає і відає і:
… до Бога зверталася
дев’яносто з гаком літ,
де й взявся – Бог, привернув до мене
долю,
а я ж на неї робила, як руки тремтять.
Пощо ж вона нагнала мене вітром?
І землею напнула?
Що ж я се
три лікті полотна
грубого сірого
принесла стара й убога?
Заки начати мені наново ткати
на той світ?
так хоч загорни мене в їх,
аби земля не лякала.

І мовив їй той, хто брав од неї:
… мені понад сим не хмари водити
і не отари вести,
мені свого полотна вдосталь,
аби руки од землі витирати,
а сим я Бога окутаю.

 

 

 

Сергія Губерначук.  Філософська поезія.

 

 

Хобі

Моя кімната – це Китай.
Китайські цигарки смердючі, жах!
Вони мене зведуть в могилу коли-небудь.
Їдко́го диму кільця, міражі і цілі сфери.
І все з мойого рота.

Коли покину я палити,
мабуть, спалю свою кімнату.
І цілі етноси моїх захоплень
відчужаться від рідної домівки,
складуть своє добро у вузлики і підуть
за довгу димову китайську стінку.

Але, коли і ти мене покинеш,
я матиму захоплення нове.
Пляшки збиратиму
        і питиму горілку.
Зберу клінічну публіку в руїнах,
благеньких алкоголіків,
            недужих,
скажімо, суто на цироз печінки.
Влаштую їм концерти вередливі
з наочними поличчями твоїми.
І розпростертий на портретах жінки
здихатиму, мов кінь після погоні.

Якщо щось краще не уметикую, –
я прокляну тебе,
          назвавши
               першим хобі.

 

 

 

Сергія Губерначук.  Філософська поезія.

 

 

В оплаканих межах

Зупинилися дні.
           Ночей не суть.
У двері балкону вітри не дмуть.
Мир замуровано ще за війни
в цинкових межах твоєї труни.

А не вийде струни
           із твоїх стрілянин,
що завме́рили море в полеглі льони,
що покаяли сутінь до самих хат
і прибрали того, хто не був винуват.

Так прибрав я тебе
           у одежі лляні,
у долоні черстві клав чички́ вогняні,
щоб, зусиливши вихор безґлуздих втрат,
там зустрів ти того, хто не був винуват.

В териконах піску,
           на завалах кісток
ви дасте нам урок, що, як завжди, не в строк.
Єреміє, не плач: – угорі на хресті
ми напишемо так – що то люди прості.
Крові смак пригадала і ця земля.
На таке не поллє води Ілля…

 

 

 

Сергія Губерначук.  Філософська поезія.

 

 

***
Люблю парадокси.
             На кожному кроці
        шукаю чогось…
     й не знаходжу…

                       І в цім – парадокс!

 

 

 

Сергія Губерначук.  Філософська поезія.

 

 

Філософ

Ну от не весело мені й усе.
І хоч я, дійсно, маленький хлопчик,
який заліз на високий стілець
і гойдає по тридцять чортів
на кожній нозі,
а не весело.

Мені сьогодні у руки вставляли пензлик,
клали переді мною чистенький альбом,
нагадували про їжачка,
як він колеться,
як зараз у лісі збирає гриби, дикі груші і яблука.
Я зробив математику: три плюс три
і підпалив один бенґальський вогонь,
а от не весело.

Добре, я буду космонавтом
або двірником.
Все одно, НЛО я уже бачив,
тільки-но,
воно пролітало повз нашу кватирку,
схоже на зірку, що впала в тарілку.
А далі знову пусте вікно.
І не весело мені знов.

Я, мабуть, таки філософ,
бо люблю дивитись на шибку,
що пітніє-пітніє, а потім – видніє-видніє;
і я можу побачити в ній себе,
орелю за вікном, вікно чи мутний піт,
або усе, що тільки забажаю.

Єдине, що мене дивує, дратує і тривожить:
чому сиджу я на стільці,
гойдаю стільки різних чортиків ногами,
хапаю п’ятий раз за хвостика котка –
а от не весело мені й усе!?

 

 

 

Сергія Губерначук.  Філософська поезія.

 

 

Фа́тум

Не розумію. Що це? Фатум?
Зла доля чи такий собі маразм
як дивний прояв особистої історії
у схемах світових надбань?
Чи дату цю запам’ятати?
Чи, може, мій тривкий екстаз
лише чиєсь самозакохане повторення?
І не потрібно жодних знань ані бажань?

Не слід цвісти, густи, співати,
кудись іти, давати і вмирати?
Покинути тумани, сонце, роси –
і мати вічну мерзлоту́, сніги й тороси?

Велике льодовите небо!..
Не розумію, що це! Фатум!
Тоді продовження я жодного б не зрів!
Усі ці ві́рші власноруч до криміналу
натомість здав би, ніби так і треба!
Продовження не можна було б мати!..
До того ж, я співавторів зустрів
з єдиного фатального каналу..,

які хто малював, хто музику складав,
чи, ніби кінь, вдоволено іржав,
підкорений і вдячний за цю дикість,
за творчу голосну багатоликість!

Чи просто вчився сенсу просто неба!
Невже тоді вже жер край неба фатум?..
В однім котлі варився з тими я,
напився арт-бульйону аж до дна я з тими,
хто потім з мене мав корисливу потребу,
хто згодом, ніби кусні м’яса, їв увесь мій за́дум.
А я, дурний, гадав, що творчість як сім’я
з предорогими ді́тьми золотими!

Такого телепня, як я, ніде, в ніякій школі,
у небі, морі-океані, суходолі,
цілому Всесвіті, деінде, не знайти!
Лише у закутку, де миші і коти!

Тепер чолом об землю я не б’юся.
Лише дивуюся. Це фатум?
Чи від вина – вина, чи від горілки?
Від чоловіка чи від жінки йде провина?
П’янкої волі, як п’яни́й, боюся.
Бо хочу бути ще на щось придатним,
комусь змінити одяг чи підстилку,
води подати й оминути трясовину…

На озері мого печалю – лід.
Під льодом – шторм і скоро льодохід!
Замерзлі сльози наростають скрізь,
де не було ані журби колись..,
десь у північнім небі вічно льодовитім!
Після розмов з самим собою – фатум?
Ні! Так зберігається вогонь! То причаївся Вищий Розум!
Ось Він збере всі голови в єдиний Свій кулак –
і темінь цю знезорену, знежиту
зі смолоскипами проб’є нутром багатим,
розправившись повік з чужим морозом!
Хай буде так!..

Та й знов за круглу браму місяця майне,
зали́шивши на фа́тумів мене..,
чекаючи, чи щось нове завбачу,
чи, може, просто, зупинюся вдячно…

Мо’ щось завбачу з то́го, що вважав,
ніби мале божа…

 

 

 

Сергія Губерначук.  Філософська поезія.

 

 

Літурґія

Я довго йшов сюди, на кладовище снів,
У невмирущу предковість і юність.
Мене тут дух прапращура уздрів,
Щоб я збагнув свою близьку майбутність.
Він колихав верхів’я і видав
З найвищої сосни старого лісу,
Як з кожним днем слабішала хода
І як кружляла, боячись завіси:
Аби не в темну ніч, аби не назавжди.
Та тільки зупинявсь – до мене темінь кралась…
Отак я і прийшов – у пригорщах приніс
На Божий суд свою нестримну старість.

Беріть її, Боги! У Ваших небесах
Вона майне вогнем і, може, не загине.
А я вже-просто-дух, бо на моїх косах
Уже сплелось гніздечко голубине.

 

 

Сергія Губерначук.  Філософська поезія.

 

Розділ складено за матеріалами сайту Публічної бібліотеки імені Лесі Українки міста Києва  та часопису "Філософська та соціологічна думка", № 7–8, 1994 рік, стор. 240–247, рубрика "Поезія як філософія".
У розділі використано картини французького художника Роже Сюро (Roger Suraud).

 

 


Останні коментарі до сторінки
«"Безсоння" - добірка філософської поезії від Сергія Губерначука»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми