"Балакуча Квіточка" - п'ята частина книги Лесі Ворониної "Нямлик і балакуча квіточка"

 

 

Леся Воронина 

НЯМЛИК І БАЛАКУЧА КВІТОЧКА

 

БАЛАКУЧА КВІТОЧКА

 

Завантажити текст п'ятої частини книги Лесі Ворониної "Нямлик і Балакуча Квіточка" - "Балакуча Квіточка" (txt.zip)
 
 
Розділ перший,
у якому Олянка дізнається, що є хвороби набагато страшніші за ангіну, 
і вилікувати їх можна лише за допомогою нямлика

Вже третій день Олянка лежала в ліжку. Все почалося з прогулянки у весняному лісі. Нарешті вони з мамою і татом разом поїхали за місто! Дівчинка побачила перші проліски, що пробивалися з-під сухого торішнього листя, нагодувала двох веселих білок горішками, пускала в річку човники, що їх тато вирізав із соснової кори. 
А потім, коли вони вже зібралися їхати додому, потяглася за проліском, що ріс на краю струмочка, і, звичайно, промочила ноги. Тож, коли вони повернулися додому, щоки в Олянки палали, страшенно боліло горло, а чоло було таке гаряче, що мама й без Термометра визначила — ангіна!
Тепер треба було пити чай із калиною, ковтати гіркі піґулки й полоскати горло такою солонющою водою, що аж сльози виступали на очах. 
Та найгірше було те, що вдень Олянка залишалася вдома зовсім сама. І дівчинці починало здаватися, іцо вона взагалі нікому в світі не потрібна. 
Ну то й що, що мама з татом готуються до нової експедиції? Невже вони не розуміють, що їхні полярні ведмеді, морські котики й пінґвіни здорові-здоровісінькі. 
А вона лежить сама, страшенно нудиться і ось-ось заплаче.
—    Тю, і чого б я оце зітхав і тер очі! — раптом почула дівчинка знайомий тонкий голосок і побачила, що біля її подушки сидить Буцик.
Малий чоловічок так кумедно хитав головою, що Олянка, хоча й образилася на нямлика, все ж не змогла стримати усмішку.
—    Буцику, припини! — промовила вона захриплим голосом, — невже ти не бачиш — я й справді захворіла. У мене ангіна!
—    Ан-гі-на? Та хіба це серйозна хвороба? Нямлики на неї навіть уваги не звертають.
—    Невже ти ніколи не застуджувався? — здивувалася дівчинка.
—    Ніколи! — заявив Буцик. — І головне, я добре знаю, що треба робити, щоб ніяка ан-гі-на тебе не вхопила.
—   Що?
—    Та просто полетіти до Чхальського лісу, знайти там Балакучу Квіточку й понюхати її, щойно на небі з’явиться перша зірка і квіточка почне розповідати усілякі нісенітниці. Знала б ти, які чудернацькі історії розповідає оте базікало.
—   Нічого собі рецепт! — засміялася Олянка, — а я вже подумала, що ти й справді знаєш якісь чарівні ліки від ангіни!
—    Ти що, мені не віриш? — запитав нямлик і глянув Олянці просто в очі. — Хіба я тебе колись дурив?
Дівчинці стало соромно і вона поспішила вибачитися:
—    Та ні, що ти, звичайно, вірю...
Але Олянка забула, що Буцик уміє читати її думки. Малий чоловічок ображено насупився і сказав:
—    Гаразд, я тобі доведу, що лікуватися можна не тільки ось цими піґулками, мікстурами й гірчичниками! Здоровані не знають, що кожна хвороба, якщо її як слід налякати, тікає світ за очі. До речі, саме так я позбувся неймовірно небезпечної хвороби, що зветься «затинайка». Це коли ти на кожному слові затинаєшся, червонієш, а часом слова просто застрягають у тебе в горлі. Найстрашніше: коли цю хворобу вчасно не вилікувати, то вона так тебе мучить, що може примусити говорити зовсім не те, що ти хочеш.
—    А хіба так буває?
—    Ще й як! Ось, наприклад, ти відкриваєш рота і хочеш з кимось привітатися. А замість цього твій язик сам по собі белькоче: «Ого, які в тебе розлогі вуха! Як лопухи!» Або: «Якого дурнуватого светрика ти сьогодні надягла. У такому лише в цирку виступати!»
—    А я й не здогадувалася, що є така хвороба...
—    Є! А ось мій дядечко Юліан якось підхопив дуже підступну болячку, яка має назву «ненажерка». Це коли раптом десь у гостях на тебе нападає такий апетит, що ти з’їдаєш геть усі тістечка й цукерки, а господарі й гості навіть скуштувати тих солодощів не встигають.
—    А знаєш, Буцику, одна моя подружка, по-моєму, також хвора на «ненажерку», — замислено промовила Олянка, бо пригадала, як Маринка, з якою вони дружили ще з молодшої групи дитячого садочка, одного разу крадькома з’їла цілий торт...
—    Так отож! — зауважив Буцик, — і повір мені, без сторонньої допомоги цій бідолашній дитині не обійтися.

 

 

* * *

 

Розділ другий,
де Буцик, як завжди, ласує чарівною стравою, 
а Олянка, аби помандрувати до Чхальського лісу,
змушена вдатися до хитрощів

—    Нямлику, я б дуже хотіла помандрувати до Чхальського лісу, щоб видужати й вилікувати свою подружку. Але, розумієш, мама й тато ось-ось повернуться з роботи. Уявляєш, як вони злякаються, якщо мене не буде вдома?
—    Здається, Олянко, ти дещо забула, — гордовито промовив нямлик, — по-перше, ми з тобою стільки разів разом подорожували, і ніколи жоден здоровань нас не помітив... А, по-друге...
—    Що, що по-друге? — захвилювалася дівчинка.
—    А ти сама не розумієш? Звичайно, — Чарівна Страва!
—    Ой, Буцику, пробач, я зараз, — Олянка намацала під подушкою металеву коробочку з-під льодяників і простягла її малому чоловічкові.
Нямлик вправним рухом витяг з кишені курточки маленьку ложечку і почав швидко-швидко наминати манну кашу, раз у раз голосно примовляючи:
—    Ням! Ням! Ням!
Несподівано задзеленчала Олянчина мобілка, і вона приклала крихітний телефон до вуха.
—    Доню, — почула дівчинка голос мами, — як ти себе почуваєш? Ти міряла температуру?
Олянка вже хотіла сказати, що їй дуже сумно самій, що в неї висока температура, та вчасно схаменулася.
—    Мамо, все гаразд, я вже майже одужала, — бадьоро промовила Олянка й схрестила середній та безіменний пальці — у них в садочку вважалося, що так треба робити, коли брехати не хочеться, але обійтися без цього ніяк не можна...
—    А чого у тебе такий слабенький голос? — стурбовано запитала мама.
—    Та це просто поганий зв’язок, — запевнила дівчинка.
—    Чудово! — зраділа мама. — Тоді ми з татом трохи затримаємося, у нас ще стільки роботи... Ти не проти, не сумуватимеш сама?
Ще п’ять хвилин тому Олянка, мабуть, страшенно образилася б, а може, й заплакала. Але тепер, коли біля неї був нямлик, дівчинка весело сказала:
—    Ні, мамочко, я весь час сплю. Знаєш, мені такі чудові сни сняться!
Олянка хитро усміхнулася й озирнулася на Буцика. Але на ліжку малого чоловічка вже не було. Натомість на кріслі-гойдалці, що стояло біля вікна, сидів рудий веснянкуватий хлопчик у кумедному квітчастому костюмчику й ковпачку з точнісінько таким візерунком, як на шпалерах в Олянчиній кімнаті. 
Поївши Чарівної Страви, її маленький друг миттєво збільшився.
—    Буцику, ти чув?
—    Що чув? — пробурмотів Нямлик.
—    Мама й тато затримуються! Це я так хитро все влаштувала. Сказала, що вже зовсім здорова!
—    Гм, знайшла, чим вихвалятися, — осудливо промовив Буцик, — надурила рідну матусю! Та якби я не зачарував твою маму, вона б зроду не подзвонила! Хіба ти не бачила — я ж щойно з’їв цілу коробочку Чарівної Страви, і вона одразу ж почала діяти.
Знаючи, що з нямликом сперечатися не варто, Олянка промовчала і почала збиратися в дорогу. Надягла теплого светрика, вовняні штанці й шкарпетки, кинула до маленького червоного рюкзака ліхтарика, пачку улюблених цукерок-смоктучок і крадькома, щоб не помітив Буцик, запхала в кишеню пачку аспірину. 
Що б там не казав нямлик про чудодійну Балакучу Квіточку, звичні випробувані ліки не завадять.
—    Які кумедні ці здоровані! — почула Олянка голос Буцика й зашарілася.
Нямлик, як завжди, розгадав її хитрощі.
— Здається, ти забула, що наша подорож триватиме не місяць, не тиждень і навіть не день. А втім, якщо тобі так зручніше, можеш узяти з собою весь цей непотріб.
Промовивши це, Буцик весело всміхнувся, по-змовницьки підморгнув Олянці й голосно клацнув пальцями.

 

* * *

 

Розділ третій,
у якому ми знайомимося з гладким блукальчиком і розуміємо,
як важливо правильно зібратися в дорогу
і взяти з собою вкрай важливі речі

—    Ой, що це? — зойкнула Олянка, відчувши, що земля в неї під ногами заколихалася й почала тремтіти.
—    Не хвилюйся, — почувся голос Буцика, — просто ти випадково приземлилася на спину Гладкого Блукальчика. А вони в цю пору бачать найцікавіші кольорові сни. Тож стережися — скоріш за все, нам доведеться від нього тікати.
—    А вони дуже небезпечні?
—    Та як тобі сказати. Дивлячись, який у Блукальчика настрій і чи він не дуже голодний. А ще...
Та Буцик не встиг доказати, бо раптом Олянка злетіла аж до верхівки найвищого дерева й ледве встигла вхопитися за тоненьку гілку. 
А що цим деревом виявилася ялинка, то дівчинка страшенно поколола пальці. Вона вже хотіла обурено закричати, та в неї перехопило подих, бо Олянка помітила, що крізь ялинове гілля на неї дивляться кілька пар яскраво-червоних очей. 
Дівчинка придивилася й побачила три люті зелені мордяки. З носа в них валував дим і, судячи з того, що страшні зелені пики клацали зубами, нічого доброго від них чекати не доводилося. 
«Зараз вони мене зжеруть!» — у розпачі подумала Олянка і навіть замружилася від жаху, але тут звідкись ізнизу почувся стурбований голос нямлика:
—    Гладкий Блукальчику, чи ти сказився?! Це моя подруга, її звуть Олянка.
Зелені мордяки невдоволено засопли, а тоді заговорили всі разом:
—    Гарна в тебе подруга! Розбудила мене саме тоді, коли мені почав снитися найсмачніший сон. А ти знаєш, що я роблю з такими нахабами?! — і з цими словами мордяки почали гарчати, облизуватися й наближатися до дівчинки.
—    Буцику, зроби щось скоріше! — закричала Олянка й почала відбиватися від найближчої мордяки своїм маленьким червоним рюкзаком.
Та Гладкий Блукальчик, — а це, як ви вже здогадалися, був саме він, — спритно вихопив з рук дівчинки рюкзака і почав його жувати, голосно хрумкаючи. Вірніше, хрумала лише найспритніша голова, а решта заздрісно дивилися на неї й облизувалися.
—    Хлопці! — раптом вигукнула мордяка, продовжуючи плямкати й цмокати, — це найсмачніший наплічник, який нам доводилося їсти! Тут є... ЛЬОДЯНИКИ!!! Зараз я їх проковтну, і ви самі переконаєтеся.
Уже за мить всі три голови радісно усміхалися, мружилися й муркотіли від задоволення, мов ситі коти.
—    А тепер опусти дитину на місце! — наказав Гладкому Блукальчикові нямлик — і та голова, що схрумала Олянчиного рюкзака, обережно підхопила її й поставила на землю.
—    Вибач нам, мила дитино! — хором промовили голови, і Олянка нарешті змогла роздивитися усього Гладкого Блукальчика.
Ним виявився досить симпатичний, але неймовірно огрядний триголовий дракон. Він вдоволено чухав своє гладке, вкрите різнобарвною блискучою лускою черево, а три зелені мордяки вдоволено усміхалися.
—    Совісті в тебе немає! — суворо промовив Буцик. — Узяв і зжер рюкзака. З чим тепер дитина ходитиме в садочок?
—    А що мені було робити? Мені снилися макарони. Чудові, политі кетчупом, макарони з сиром. Я саме зібрався їх з’їсти, як оця істота звалилася мені на спину! А ти ж знаєш, який я голодний і лютий, коли прокидаюся? Іноді я боюся, що сам себе можу з’їсти... І якби не ці чудові льодяники, я не знаю, чим би закінчилася наша зустріч.
—    Гаразд, ми тебе вибачимо, якщо ти проведеш нас до Балакучої Квіточки.
—    Нема нічого простішого! Хіба ти не знаєш, що у Чхальському лісі я знаю кожен найпотаємніший закапелок. А тепер, коли я так чудово поснідав, мої лапи так і просяться у мандрівку. Гайда за мною!

 

* * *

 

Розділ четвертий,
де Чхальський ліс починає розкривати свої секрети,
а Гладкий Блукальчик дізнається про існування мапи

—   Апчхи! — Олянка чхнула, здається, вже всоте й знеможено сіла на пеньок. — Я більше нікуди не піду, — промовила вона і знову голосно чхнула.
—    Ну от, одразу видно, що ти нетутешня, — засміявся Гладкий Блукальчик. — Наш ліс одразу ж відчуває чужого і насилає на нього малих чхаників. Вони зовсім непомітні, маленькі — завбільшки з комара, і прозорі. А в руках у кожного чханика тоненька бадилинка, якою він лоскоче в носі у того, хто непроханим прийшов до нашого лісу.
Олянка хотіла заперечити, пояснити, що вона зовсім не чужа і прийшла сюди, аби знайти чарівні ліки від усіляких відомих і невідомих хвороб, але у носі в неї знову засвербіло, і вона щосили чхнула.
—    Ну, все! Мені це набридло, — розсердився Буцик і раптом почав кумедно підстрибувати й плескати в долоні.
Олянка зареготала, бо їй здалося, що нямлик танцює якийсь чудернацький танок. Та несподівано дівчинка побачила, що в повітрі навколо неї почали з’являтися дивні створіння. Вони були схожі на крихітних крилатих мавпочок, які весь час гримасували, тихенько хихотіли й передражнювали одна одну. 
З усього було видно, що їм страшенно подобається їхня робота. Вони цілим роєм наблизилися до Олянки, але тепер, коли дівчинка бачила чхаників, їй було легко від них ухилятися.
—    Зараз я їх прожену, — пообіцяв Гладкий Блукальчик, і всі його три голови одночасно дмухнули в бік летючих нахаб. Здійнявся сильний вітер, і від крилатих мавпочок не лишилося й сліду.
—    А довго нам ще йти? — запитала Олянка. — Бо мені здається, що ми весь час блукаємо по колу. Хоч я й чхала без упину, але ось цей пеньок я вже бачу втретє...
—    Заспокойся, — смикнув Олянку за рукав нямлик, — невже ти й досі не зрозуміла, що у Чхальсысому лісі все відбувається за своїми законами? Здоровань, що сюди потрапив, обов’язково чхає, а Гладкий Блукальчик, перед тим, як знайти потрібне місце, має спершу щось з’їсти, аби стати ще гладкішим, а потім...
—    Поблукати! — здогадалася Олянка.
—    Але в нас надто мало часу, аби блукати тут ще півдня. Доведеться навчити Гладкого Блукальчика, як користуватися мапою. Ану, хлопці, нахиляйтеся до мене! — скомандував Буцик, дістав з кишені хусточку, розстелив її на землі і почав швидко малювати на ній якісь значки.
Гладкий Блукальчик слухняно нахилив усі свої три голови над хусточкою.
—    А хіба дракони розуміються на мапах? — запитала Олянка, яка добре знала, що це ціла наука, яку її тато й мама вивчали багато років.
—    Це особлива мапа, такі є тільки у нямликів, і даємо ми їх не кожному і лише в крайньому випадку. — Буцик знову понишпорив у кишенях і дістав звідти прозорий пакетик із блискучим сріблистим порошком.
Він розкрив пакетик і почав посипати срібним порошком носовичок, укритий загадковими знаками. І на очах враженої Олянки й Гладкого Блукальчика на носовичку з’явилися малесенькі дерева, кущі й трави, стежинки, озера й струмки. Зелені голови дракона нахилилися зовсім низько, він примружився й напружено вглядався у чарівну карту. 
Аж раптом та голова, що з’їла Олянчин рюкзак, закричала:
— Та ось же вона — Балакуча Квіточка! Росте під горбочком-грибочком!
— Ось ти й навчився користуватися мапою, — похвалив Гладкого Блукальчика нямлик, — а тепер складай мапу й бери її собі. Наступного разу, коли я до тебе завітаю, ти не блукатимеш по всіх усюдах, а приведеш мене саме туди, куди треба.
Дракон акуратно зібрав у жменю срібний порошок, висипав його назад до пакетика — і все, що було на чарівній мапі, вмить зникло. На землі знову лежав звичайний маленький носовичок. Гладкий Блукальчик поклав посеред носовичка пакетик з чарівним порошком, потім зав’язав кутики хусточки й дбайливо заховав клуночок у дуплі найближчого гіллястого дуба.

 

* * *

 

Розділ п’ятий,
у якому Балакуча квіточка вдається до неймовірних хитрощів,
а Гладкий Блукальчик утікає 

 

Тепер Гладкий Блукальчик упевнено ступив на стежку, яка привела друзів прямісінько до горбочка-грибочка. Той горбочок і справді нагадував велетенський гриб з великою брунатною шапочкою й міцною білою ніжкою.
—    А це і є гриб, — пояснив Олянці Буцик, який, як завжди, прочитав її думки. — У Чхальському лісі гриби ростуть аж до неба, бо їх тут ніхто не збирає. До речі, нагадай мені — треба буде підкинути такого грибка твоїм батькам, коли вони восени підуть до лісу.
—    Дякую, напевно, мама й тато зрадіють, бо одним таким грибочком можна нагодувати всіх наших родичів і знайомих. Але тепер мені б хотілося скоріше повернутися. А раптом мама мені не повірила і прийде додому раніше?
—    Ну, якщо ти так непокоїшся, починай тихенько підкрадатися до Балакучої Квіточки. Май на увазі, вона дуже полохлива і страшенно не любить, коли її нюхають без дозволу.
—    То, може, я попрошу в неї дозволу?
—    Роби, як знаєш, але для того, щоб дочекатися її дозволу, тобі доведеться кілька годин вислуховувати усілякі нісенітниці.
—    Ми тобі допоможемо, — прошепотіли всі три голови Гладкого Блукальчика. З усього було видно, що йому й досі соромно за те, що він проковтнув Олянчиного рюкзака.
Дівчинка й дракон почали обережно скрадатися, наближаючись до Балакучої Квіточки.
—    Ми вже близько, — тихо зауважили драконячі голови, — чуєш, це Балакуча Квіточка розмовляє сама із собою.
Олянка прислухалася, почала розрізняти окремі слова і зрозуміла, що Балакуча Квіточка співає пісню:

Проспівавши останні слова, Балакуча Квітка замовкла. Гладкий Блукальчик розгублено закрутив усіма своїми головами, а тоді обережно висунув одну з-за краю горбочка-грибочка. 

Тієї ж миті йому в носа вп’ялася гостра колючка — і він, репетуючи, побіг геть.
 

 
* * *

 
 
Розділ шостий,
де на небі мерехтить перша зірка,    
нямлик прикидається хворим, 
а Олянка використовує слушну нагоду

Олянка почула вдоволений сміх Балакучої Квіточки й зрозуміла, що, скоріш за все, понюхати хитру рослину буде не так і просто.
—    А ти як думала! — підтвердив її здогад Буцик, що саме підійшов до дівчинки й співчутливо проводжав поглядом Гладкого Блукальчика, який знявся в небо і на всі три горлянки стогнав, зойкав і сварився:
—    Зажди, підступне базікало! — кричала одна драконова голова.
—    Ой-ой-ой! — стогнала та голова, у яку влучила колючка.
—    Бідолашний я дракон, — скаржилася третя голова, — ніхто мене не любить, ніхто не поважає! Піду геть з цього лісу. Начхати мені на нього!
Вимовивши ці слова, Гладкий Блукальчик і справді почав чхати.
—    Ось бачиш, яким обережним треба бути у Чхальському лісі, — зауважив Буцик, — не варто було Блукальчикові лаяти Балакучу Квіточку і Чхальський ліс. Але за кілька годин він заспокоїться і знову засне.
—    І йому знову присняться макарони з кетчупом і сиром? — запитала Олянка.
—    Ні, цього разу йому, мабуть, присниться твій червоний рюкзачок і льодяники, — усміхнувся Буцик.
Потім нямлик приклав палець до губів і поманив Олянку за собою.
Коли вони знову підійшли до горбочка-грибочка, Буцик голосно сказав:
—    Перепрошую, чи тут мешкає славетна Балакуча Квіточка?
—    Так, це я, — почувся знайомий голос.
—    Чи дозволите ви наблизитися до себе скромному нямликові на ім’я Буцик? — так само ввічливо запитав Буцик.
—    Авжеж, любий юначе, підходьте, я розповім вам багато цікавого. А може, ви любите пісні?
—    Ні-ні! — швидко заперечив нямлик. — У мене зовсім немає слуху.
—    Головне, щоб у вас був нюх, — заспокоїла нямлика Балакуча Квіточка, бо саме вам я дозволю себе понюхати. Звичайно, після того, як ви вислухаєте мою цікаву й повчальну історію. Так от...
—    Пробачте, а це правда, що вас треба нюхати лише тоді, коли на небі з’явиться перша зірка? — запитав нямлик. — Це часом не вона замерехтіла он там на видноколі?
—    Що ви собі дозволяєте! Хіба можна мене перебивати?! На перший раз я вам пробачу, але начувайтеся, у мене в запасі є не лише захопливі історії. Я маю й гострі колючки, якими обороняюся від усіляких нахаб. Так от...
Проте нямликові не судилося почути розповідь Балакучої Квіточки. Бо в цю мить, скориставшись ситуацією, Олянка підскочила до квітки, нахилилася до неї і, замружившись, щосили втягла носом повітря. Спершу дівчинка не відчула жодного запаху, адже у неї був нежить.
Та враз увесь світ навколо Олянки сповнився чудових пахощів. Запах був ніжний і солодкий, терпкий і гострий, він нагадував пахощі усіх квітів, які Олянка нюхала і в садку у бабусі, і в лісі, і в лузі над річкою, і у величезній оранжереї в ботанічному садку.
—    Гей, отямся! — закричав нямлик і потяг Олянку за собою. Наостанок дівчинка лише встигла поглянути на Балакучу Квіточку. 
Виявилося, що хвалькувата рослина була зовсім невеличка, схожа... так, так, вона була схожа на маленький білий пролісок, потягнувшись за яким у весняному лісі, Олянка промочила ноги й застудилася.
—    Ти готова? — нямлик усміхнувся, клацнув пальцями, і їх підхопив теплий райдужний вихор.
—    Доню, ти справді видужала, — почула дівчинка мамин голос і відчула її руку на чолі, — температури зовсім немає.
—    Так, мамо, я прийняла найкращі ліки від ангіни.
—    Головне — вірити, що ти одужаєш, — до Олянчиного ліжка підійшов тато і лагідно погладив дочку по голові.
У відповідь Олянка тільки усміхнулася. Раптом до неї долинув знайомий запах — на тумбочці біля ліжка лежало кілька насінин.
«Певно, поки Балакуча Квіточка вихвалялася, Буцик устиг підібрати її насіння, — здогадалася Олянка. — Як чудово! Тепер, коли ці насінинки проростуть, я обов’язково вилікую Маринку від страшної хвороби, що зветься «ненажерка»...»

За матеріалами: Леся Воронина. "Нямлик і Балакуча Квіточка". Ілюстратор Катерина Білетіна. Київ, видавництво "Грані-Т", 2008 р., стор. 92 - 113.

 

 

Читати усі частини книги Лесі Ворониної "Нямлик і Балакуча Квіточка":