Анатолій Григорук, велика добірка оповідань для дітей


Анатолій Григорук

БАБУСИНА ПРЕМ'ЄРА

 

Анатолій Григорук, велика добірка оповідань для дітей, Бабусина прем'єра, Відро води, Дивовижні імена, Історія з маминим чоботом, Квіточка, Коли по хаті ходять пироги, Кортячка, Нещасливий день, Поросятко на ім’я Кабасик, Ремчик, Чарівна паличка

Маленькому Грицикові неабияк пощастило: у нього бабуся Маруся не така, як в інших дітей. Вона у Грицика — травесті. Слово вам навряд чи знайоме. А тим часом, травесті — це артистка, що в дитячому театрі виконує ролі хлопчиків.
Завдання, погодьтеся, не просте — щоб ото доросла людина, та ще й жінка, грала маленьких дітей. Але в бабусі Марусі це виходило дуже талановито. Коли вона загримується, коли прилаштує на голові коротко підстрижену перуку та вдягнеться у хлопчаче вбрання, ти хоч лусни, хоч сто окулярів начепи — все одно не скажеш, що перед тобою не хлопчисько.
А ще вона може грати і Буратіно, й Івасика-Телесика, й Котигорошка, й Вінні-Пуха. А одного разу навіть була в ролі Карлсона, що живе на даху, й літала…
Ну, та послухайте, що приключилося під час однієї з останніх її вистав.
Якось уранці, коли Грицик без зайвих нагадувань умивсь, одягся й сів снідати, бабуся, вдоволено позираючи на нього, сказала:
— Післязавтра у нас — прем'єра. Ми закінчили роботу над спектаклем про трьох поросят. Отож я буду рада, Грицику, бачити тебе разом із татком і мамою між наших гостей…
До театру Грицик з'явився як нова копійка. Йому старанно причесали непокірного чубчика, надягли білосніжну сорочечку, а під комірцем пристебнули блакитного із срібними блискітками метелика. В руках хлопчик тримав букетик духмяних квітів гіацинтів, які збирався піднести бабусі після спектаклю.
Вся сім'я статечно зайняла свої місця в першому ряду партеру, якраз біля проходу, від якого на сцену було перекинуто вузенький дощаний місток.
І ось почалася вистава. Вона була дуже напружена. Ікластий голодний вовчисько з величезним ножакою за поясом весь час намагався упіймати і з'їсти трьох поросят. А ті від страху пронизливо кувікали й стрімголов кидалися врозтіч.
Інколи вовк збігав по містку аж у партер і слізно благав глядачів підказати, де поросята причаїлися. Але діти галасливо спроваджували його зовсім в інший бік, а поросят щоразу попереджали про небезпеку й навіть підказували, де краще сховатися.
Ошуканий сіроманець люто гарчав і, розмахуючи ножем, знов, як навіжений, бігав по сцені. Нарешті йому пощастило напасти на слід одного з поросят — і Грицик зразу весь напнувся, як струна, бо впізнав у тому поросяті свою бабусю Марусю. Рятуючись від сіроманця, бабуся перебігла сцену, скочила на місток і опинилася в залі. А вовк, хижо вишкірившись, гнався за нею і вже ось-ось мав схопити за шлейку штанців.
У залі зчинився дикий ґвалт.
— Тікай! Швидше! — тисячоголосо гукали діти. — Сюди! До нас! Ми тебе сховаємо!..
У Грицика похололо в душі. Ще мить — і його дорога, рідненька бабуся Маруся опиниться у вовчих лаписьках.
Нетямлячись, Грицик скочив з крісла, метнувся в прохід, перегородив вовкові дорогу й на весь театр вигукнув:
— Не руш! Ти поганий. Не підходь до моєї бабусі!..
Він махав на сіроманця маленьким букетиком гіацинтів, і, здавалося, не було в цю мить жодної сили, що зрушила б його з місця.
З несподіванки вовк отетеріло залупав очима. Потім окрутнувся і, підібгавши хвіст, чкурнув на сцену. А всі глядачі в залі підхопилися зі своїх місць і за мужність, за те, що Грицик не побоявся вовчих лап і зубів, так гучно зааплодували йому, що, здавалося, зірвуться й упадуть додолу велетенські театральні люстри.

 


* * *

 


ВІДРО ВОДИ

 

Анатолій Григорук, велика добірка оповідань для дітей, Бабусина прем'єра, Відро води, Дивовижні імена, Історія з маминим чоботом, Квіточка, Коли по хаті ходять пироги, Кортячка, Нещасливий день, Поросятко на ім’я Кабасик, Ремчик, Чарівна паличкаВ одному невеличкому карпатському селі жив хлопчик Яць. Його вулиця лежала на крутосхилі гори й через те називалася Верховинною.
Яць любив свою вулицю. Влітку од густих диких вишняків та бузини тут у найспекотніші дні стояла рятівна прохолода. А як заходила зима й випадав перший сніг, сюди з навколишніх кутків села щодня збігалася галаслива дітлашня поспускатися на санчатах. Одне слово, для Яця це була найкраща вулиця у світі.
Тільки одне й дошкуляло верховинцям: їм доводилось далеко ходити по воду. Адже криниця була аж під горою, на краю долини.
Якось уранці Яць вибіг із хати за ворота. Знічев’я похльоскав прутиком по калюжі, яка ще не висохла після вчорашнього дощу. Далі постинав уздовж огорожі вершки кропиви та жовті суцвіття чистотілу. Він хотів іще подражнити рябого бичка Муню, що, припнутий до кілка, куняв на спориші. Але в цю мить побачив, як із долини дибає млявим дрібненьким кроком баба Стефка, що самотою жила від них через дві хати.
Баба була сухенька, згорблена, з густо вкритим зморшками обличчям. Спираючись на ціпок і важко хекаючи, вона несла відро з водою.
Яць був сердитий на бабу Стефку, бо вчора увечері вона насварила його. Насварила за те, що він, не знаючи, як розважитись, ганявся за її півнем. А півень, не обираючи дороги, стрімголов тікав од нього через кущі смородини й рясно губив пір’я. Отож коли баба порівнялася з Яцем, він, пам’ятаючи вчорашню образу, вхопив із землі засохлий на сонці рудий пляцик, що його лишив по собі бичок Муня, і вкинув у відро з водою.
— А бий тебе морока! — аж застогнала баба Стефка. — Що ж це за напасть така!
Вона випустила відро з рук, похилилась на ціпок і від пекучої образи та відчаю беззвучно заплакала.
Яць збагнув, що цього разу вкоїв щось геть осоружне й невибачливе, і хотів дати драла. Але почув владний татів голос:
— Яцьку! А ходи-но сюди!
Виявляється, тато саме вийшов на вулицю і все те бачив.
— Ти що ж оце, розбишако, робиш? — з притиском запитав тато, коли Яць з острахом підступив до нього. Він ухопив Яця за комір і трусонув з такою силою, що здавалося, в того на сорочині повідлітають усі ґудзики. — Бабуня ледь по світу ходить. Відро те тягає з останньої сили. А ти, замість того, щоб допомогти, он що вичворяєш! Ну, стривай же!..
Тато ще раз трусонув Яця і, повернувшись до баби Стефки, сказав:
— Ви вже вибачайте, тітко Стефаніє. Диму в голові у хлопця ще багато. А води ми зараз натягаємо вам повну діжку…

Тричі Яць ходив з татом у долину до криниці і, висолопивши язика, приносив по півдійнички води. За третім разом він вмивався рясним потом і ледве дибав ногами. Але тепер уже добре уявляв собі, як то було нести важке відро старій, немічній бабі Стефці.

 


* * *

 

ДИВОВИЖНІ ІМЕНА

 

Анатолій Григорук, велика добірка оповідань для дітей, Бабусина прем'єра, Відро води, Дивовижні імена, Історія з маминим чоботом, Квіточка, Коли по хаті ходять пироги, Кортячка, Нещасливий день, Поросятко на ім’я Кабасик, Ремчик, Чарівна паличкаЯкось сидів я в парку на лаві. Поряд зі мною читав газету старенький дідусь у солом’яному брилі й барвистій вишиванці. А неподалік грався м’ячиком маленький хлопчик. Підкинув хлопчик м’ячика. Ударився той об стовбур дерева й відкотився прямцем дідусеві до ніг. Підняв дідусь м’ячика й чекає, що далі буде.
Підійшов хлопчик до нашої лави, став за два кроки й теж чекає, щоб йому м’ячика віддали.
– Ти хто? – запитав дідусь.
– Петрик – баском відказав хлопчик.
– І прізвище своє знаєш?
– Знаю, — Козаченко.
– А ще ти хто?
Хлопчик мовчав.
– У якому місті ти мешкаєш?
– У Києві.
– Значить, ти не тільки Петрик Козаченко,– усміхнувся дідусь, – а й киянин. Крім того, ти – українець, бо народився в Україні й належиш до українського роду. А ще ти – європеєць. Адже наша країна розташована не в Африці, не в Америці, не в Австралії, а в Європі. І, нарешті, ти землянин, бо живеш на планеті Земля. Он хто ти, Петрику Козаченку!
Дідусь простяг хлопчикові м’ячика. Той ухопив його обіруч і вистрибцем побіг розказувати мамі, що сиділа на сусідній лаві, скільки, виявляється, в нього цікавих, просто дивовижних імен.

 


* * *

 

 

ІСТОРІЯ З МАМИНИМ ЧОБОТОМ

 

Анатолій Григорук. Історія з маминим чоботом, оповідання для дітей. Малюнок Ірини ДмитрієвоїЯкось за кілька днів до Нового року, коли настала вечірня година і всі в хаті вже ладналися до сну, Іванкова мама, ніби між іншим, сказала:
— Завтра проскочу навідаю наших Марусю та Степана. Давненько вони голосу не подають. Ви, мамо, — звернулась вона до Іванкової бабуні, — здається, хотіли їм щось передати. То наготуйте з вечора, бо я піду на електричку, ледь почне на світ благословлятися.
— І я з тобою, — квапливо вигукнув Іванко.
— Е, ні! — заперечила мама. — Ти лишишся з татом і бабунею. Не буду я тебе серед зими, в мороз, за собою волочити. Та й в електричці зараз, напередодні свят, не протовпишся. Ще грип у цьому стовковиську підхопиш.
Іванко, як джміль, що не знайшов у квітці меду, сердито загув:
— Не лишусь я з бабунею. Вона мені їсти не дає. І тато зі мною не грається. 
— Оттакої! — вдарила об поли руками бабуня. — Це ж коли я тобі, безсоромнику, їсти не давала?
Та Іванкові зовсім не було соромно, що даремне наговорює і на тата, й на бабуню. Він опустився на підлогу й уже не як джміль, а як бичок-третячок на всюхату заревів:
— Я теж до рідненької тіточки Марусічки хо-очу. Повезти до неї ви давно мені обіцяли. Та щоразу обдурюєте...
І він зайшовся таким гірким, таким нестримним плачем, ніби настав для нього кінець білого світу.
— Ну, гаразд, гаразд, — стала заспокоювати Іванка мама. — Досить ревти. Тільки сам поміркуй: тобі що, твоє власне здоров'я не дороге? Ти захворіти хочеш? І ще, чого доброго, в лікарню попасти?
— Не дороге! Хочу! — голосно шморгаючи носом, гнув своє Іванко.
— От пуста голова! — докірливо похитала головою бабуня. — І в кого він, такий упертюх, удався!
Проте мамі стало жаль Іванка. Отож, щоб утихомирити його, вона примирливо сказала:
— Хоч ти й вередун, і неслух, і плакса-вакса, але візьму тебе та як, не дай Боже, захворієш, то начувайся. Я тобі твою впертість пригадаю.
А сама подумала: "Завтра подамся на вокзал, коли цей верескун ще останні сни додивлятиметься. А як прокинеться і зчинить ґвалт, то вже бабуня з татом якось дадуть йому раду...
Минула ніч. Коли почало світати, мама швиденько налаштувала сумку, одяглася, кинулась взуватися, аж одного чобота — нема. Вона туди, вона сюди — обнишпорила шафу, весь передпокій. Бабціна, татова, Іванкова взуванка — на місці, а от її правий чобіт зник, ніби його лизь злизав.
Мама втомлено сперлася на одвірок, і вкрай спантеличена, не знала, що й подумати.
Аж тут виповз із своєї кімнати сонний Іванко і, позіхаючи та тручи кулаками очі, докірливо сказав:
— Я знав, що ти мене обдуриш. Тому твого чобота під ковдру собі сховав. У целофановому кульку. Щоб простирадло не замастилося.
— Ох ти ж шкодо моя! Що з тобою робити! — незлостиво посміхнулася мама. — Давай уже, швиденько збирайся, та й поїдемо до твоєї рідненької тіточки Марусічки.

 


* * *

 

 

КВІТОЧКА

 

Анатолій Григорук, велика добірка оповідань для дітей, Бабусина прем'єра, Відро води, Дивовижні імена, Історія з маминим чоботом, Квіточка, Коли по хаті ходять пироги, Кортячка, Нещасливий день, Поросятко на ім’я Кабасик, Ремчик, Чарівна паличкаВ одної дівчинки було досить незвичне ім'я — Квітослава. Ну, а всі домашні називали її просто Квіточкою.
Якось під час обіду, коли вся сім'я сиділа за столом, Квіточка раптом сказала:
— І чого це в мене ім'я якесь ніяке?! Якби я була Незабудкою чи Трояндою, то всі знали б, хто я. А то Квіточка та Квіточка... А яка саме — невідомо.
І то правда, — весело підхопив тато. — Давай придумаємо для тебе що-небудь конкретніше. Наприклад, Традесканція чи Пеларгонія. А можна й зовсім заморське, оригінальне, екзотичне. Скажімо, Аустроциліндропунція.
— А мені, — подала голос мама, — більше подобається Дарлінгтонія чи Коронілла.
— Та назвімо її просто — Заяча Капуста, — в'їдливо докинув старший Квіточчин братик Сергійко.
Квіточка образливо надула губки, мить помовчала і сказала:
— Ні, краще я лишуся Квіточкою, Квітусею, Квітославою.

 


* * *

 


КОЛИ ПО ХАТІ ХОДЯТЬ ПИРОГИ?

 

Анатолій Григорук, велика добірка оповідань для дітей, Бабусина прем'єра, Відро води, Дивовижні імена, Історія з маминим чоботом, Квіточка, Коли по хаті ходять пироги, Кортячка, Нещасливий день, Поросятко на ім’я Кабасик, Ремчик, Чарівна паличкаКузя сидів біля кухонного вікна на ослінчику. Перед ним стояв невеличкий столик, якого два дні тому спеціально для Кузі збив із свіжо обтесаних дощечок тато. На столику лежали розсипані пазли. Кузя складав із них будиночок. Але поки що йому вдався лише чорний, змурований із цегли димар.
— Ну як, Кузюнчику, виходить? — поцікавилась бабуня, що в цей час ліпила на обідньому столі пироги.
— Ще не зовсім, — задумливо пошкріб тім’я Кузя. І тут же додав: — Та вийде. Куди йому дітись!
— Ну, ну, старайся. Потім покажеш, що ти там напазляв.
Бабуня виклала пироги на посипане борошном деко й відчинила дверцята духовки. Звідти хукнуло на всю кухню сухим гарячим духом. Від нього гойднулась на вікні нейлонова фіранка, а підвішена до люстри липучка для мух закрутилася легеньким вітрячком.
— Ти, Кузюню, і своє діло роби, і мого попильнуй, — сказала бабуня. — Я вискочу на грядку й, скільки встигну, моркву трохи прополю. А ти, коли пироги підуть по хаті, гукнеш мене... Чув, що кажу? 
— Гукну, гукну, — буркнув Кузя, не відриваючись од пазлів...
Минуло десь з півгодини. Кузя вже майже склав всій будиночок. Вже запашний дух печеного тіста виповнив усю хату. А бабуня спокійнісінько поралася на грядці, чекаючи онукового сигналу.
Раптом вона сторожко підвела голову, принюхалась, відшпурнула сапу й метнулася до хати.
Ухопивши рушника, бабуня одчинила духовку й витягла деко. Пироги були чорні, як ворони. Своїм кольором вони зливалися з деком і ледь помітно диміли.
— А бодай тобі грець із твоїми пазлами! — напустилась на Кузю бабуня. — Я ж тебе просила: підуть пироги по хаті — гукни мене.
— Ні по якій хаті вони не ходили, — ображено засопів Кузя. — Я б вас зразу покликав. 
— От непутяща голова! — вдарила об поли руками бабуня. — Це ж тільки примовка така: як дихне піч печеним тістом, то кажуть — ніби по хаті пироги пішли. А ти, видно, думав, що в них від гарячого духу ноги виростуть? Що вони тобі гопака затанцюють?.. Ох, лихо мені з такими помічниками!..

Бабуня важко зітхнула, сполоснула руки, взяла ножа й заходилася обшкрібати підгорілу шкоринку.

(За матеріалами: Журнал "Малятко", № 8, 2012)

 

 


* * *

 


КОРТЯЧКА

 

Анатолій Григорук, велика добірка оповідань для дітей, Бабусина прем'єра, Відро води, Дивовижні імена, Історія з маминим чоботом, Квіточка, Коли по хаті ходять пироги, Кортячка, Нещасливий день, Поросятко на ім’я Кабасик, Ремчик, Чарівна паличкаРосла в Мар'янчиному дворі молоденька груша. Росла собі, росла, а навесні вперше й зацвіла. 
— Тепер буде в нас своя фрукта, — сказав тато.
— Насушимо на цілу зиму сушини. Та й грушевого повидла наваримо, — сказала мама.
— І свіжих грушок наїмось донесхочу, — сказала Мар'янка.
Проте весь рясний цвіт з дерева облетів, а плодів зав'язалося тільки трійко. Спершу грушки були зовсім дрібненькі, мов горошинки. А потім, як трохи підросли, одну з них вітрюган струсив, другу черв'ячисько поточив. І зосталася на гілочці одним-однісінька, але така велика, як татів кулак. І рум'янобока.
Мар'янка щодня до неї бігала. Задере голову, ковтне слинку й гукає на все подвір'я:
— Тату, мамо! Давайте грушку куштувати.
— Овва, як тебе кортячка діймає! — докірливо казали тато з мамою. — Потерпи трохи. Вона ще не поспіла.
І Мар'янка мусила чекати і день, і два, і п'ять... Чекати й мучитись... 
Аж раптом не стало грушки. Вранці ще була, а під обід зникла — і край.
— Шкода, — бідкались тато з мамою. — Так хотілося покуштувати, яка ж то вона на смак.
А Мар'янка винувато шморгала носом і мовчала. Тепер її інша кортячка діймала. Грушка була смачнюща як мед. Просто танула в роті. Та як ти про це розкажеш!..
І от за кілька днів по тому проходив тато з Мар'янкою повз грушу й раптом став як укопаний.
— Оце-то дивовижа! — вигукнув він. — Наша грушка висить, ніби нікуди й не зникала.
Глянула Мар'янка — й очам своїм не повірила: грушка й справді погойдувалась на тій самій гілці. Тільки була вона ще рожевіша, ще принадніша. 
Тут уже, ясне діло, її покуштувала вся сім'я.
А Мар'янка після цього ще довго сушила собі голову, як же воно так сталося, що замість грушки, яку вона з'їла тихцем, за кілька днів могла вирости нова. Не знала Мар'янка, що тато з мамою давно про все здогадалися й вирішили розіграти й трошки провчити свою нетерпеливу доньку. От на ниточці й прив'язали до гілки зовсім іншу грушку, принесену з базару.

 


* * *

 


НЕЩАСЛИВИЙ ДЕНЬ

 

Анатолій Григорук, велика добірка оповідань для дітей, Бабусина прем'єра, Відро води, Дивовижні імена, Історія з маминим чоботом, Квіточка, Коли по хаті ходять пироги, Кортячка, Нещасливий день, Поросятко на ім’я Кабасик, Ремчик, Чарівна паличкаВечоріло. В дитячому садочку стояв дзвінкий різноголосий гамір. Діти нашвидку вдягалися й вибігали на подвір’я, де їх уже починали розбирати по домівках батьки.
Середня група разом із вихователькою Ганною Петрівною з’юрмилась на ігровому майданчику. Діти галасливо спускалися з гірки, грали у квача, ліпили з піску пасочки.
Тільки Федьо стояв осторонь. Сьогодні у Федя був нещасливий день. Його, як казала Ганна Петрівна, із самого ранку вкусила якась муха. Федьо, ніби дзиґа, крутивсь під час сніданку й перевернув на Костика тарілку з кашею. Потім він обзивав дітей різними поганими словами. І навіть бійку затіяв, за що Ганна Петрівна змушена була поставити його в куток.
Тепер, потерпаючи в душі, що за всі сьогоднішні витівки йому перепаде від мами, Федьо понуро зиркав у бік хвіртки й час від часу жалісливо шморгав носом.
Маму Федьо помітив ще здалека. В руках вона несла важку господарчу сумку. Хустина збилася їй на плечі. Волосся розтріпав вітер. Федьо рвучко ступив у мамин бік. Але, ніби наткнувшися на якусь перепону, тут-таки зупинився.
Мама підійшла до Ганни Петрівни, привіталась і втомлено присіла на край ящика з піском. 
— Вибачте, трошки перепочину, — ніяково сказала вона. — Сьогодні не мала жодної вільної хвилини. 
— О, на вашу службу не позаздриш, — співчутливо зітхнула Ганна Петрівна.
Федьова мама працювала в лікарні медсестрою. Вона допомагала робити операції. А така робота, як відомо, надто напружена й відповідальна. Крім того, вони жили з Федьом удвох, без тата, й це теж додавало чималих клопотів.
Ганні Петрівні дуже кортіло поскаржитися на Федя. Але сьогодні вона не хотіла засмучувати його вкрай стомлену маму.
Аж раптом кирпатенька Оля, що завжди й у всьому намагалася бути першою, полишила ліпити пасочки й голосно вигукнула:
— А ваш Федьо казав на мене Олька-бараболька!
— І перекривляв усіх, — підхопила Катруся.
— Навіть бився, — додав Дмитрик.
— І талілку пелевелнув, — сором’язливо визирнула з-за Дмитрикової спини Гафійка, що й досі не навчилася вимовляти звук «р». І всі побачили, як плечі у Федьової мами опустилися. А очі стали геть зажурені. Здавалося, на обличчя їй лягла густа сіра тінь. Мама хотіла щось відповісти дітям, та тільки безнадійно махнула рукою. І тут вийшла наперед найменша росточком Василинка.
— Ваш Федьо трошки й гарним хлопчиком був, — сказала вона. — Він найкраще клоуна намалював. Після обіду прибирав з нами зі столу посуд. А ще Ларочка перечепилася через поріг, забила коліно. То він перший підбіг їй допомогти.

 


* * *

 


ПОРОСЯТКО НА ІМ'Я КАБАСИК

 

Анатолій Григорук, велика добірка оповідань для дітей, Бабусина прем'єра, Відро води, Дивовижні імена, Історія з маминим чоботом, Квіточка, Коли по хаті ходять пироги, Кортячка, Нещасливий день, Поросятко на ім’я Кабасик, Ремчик, Чарівна паличкаТе, про що я хочу вам розповісти, сталося в одній шанованій родині, де і дідусь з бабусею, і тато з мамою і навіть троє дітей були цирковими артистами. 
Якось у неділю тато прокинувся рано-вдосвіта, коли ще всі домашні додивлялися останні сни, й вирушив на базар. 
Йому хотілося, щоб бабуся приготувала щось смачненьке до обіднього столу. Отож коли він вернувсь додому, всі побачили, що в кошику в нього сидить живісіньке порося. Рожеве, капловухе, з круглими, як дві червоні смородинки, очима, воно вистромило голову й привітно позирало навкруги, ніби хотіло сказати: «А ось і я, всім привіт!» 
Хтось із дітей захоплено вигукнув:
— О, який гарненький кабасик! 
— І справді, дуже, дуже милий. Так і назвемо його — Кабасиком.
Поросятко випустили на підлогу, й воно весело задріботіло по кімнаті.
— Сьогодні в нас буде царський обід, — потираючи руки, сказав тато. — Давно ми не їли поросятини з гречаною кашею.
Дорослим від тих слів чомусь стало ніяково. А діти здійняли справжнє ревище:
— Не, хочемо твоєї поросятини! Не віддамо Кабасика. І їсти нічого не будемо. Хай навіть умремо з голоду... 
Дідусь, що стояв осторонь, ступив наперед і сказав: 
— Думаю, оголошувати голодовку, а тим паче вмирати з голоду нема потреби, бо, мені здається, в нашу циркову родину прийшов новий артист. Он який він ловкенький. Я неодмінно зроблю з Кабасиком антре*. 
Усі заплескали в долоні. Тільки тато стояв дещо спантеличений від такого несподіваного повороту подій... 
Невдовзі дідусь злагодив для поросятка переносну кліточку і став брати його в цирк. Там Кабасикові була вже повна воля. Він без упину гасав по всьому цирковому приміщенню. А коли наставала в репетиціях перерва і всі артисти, повсідавшись на арені, починали пити лимонад, тут-таки з’являвся й Кабасик. Він теж приласивсь до лимонаду й наловчився дудлити його просто з пляшки. 
Саме це дідусь і вирішив використати у своєму номері. Він довго й терпляче проводив з Кабасиком репетиції. Призвичаював поросятко до того, щоб воно не боялось ні гучної гри оркестру, ні циркових вогнів, ні численних глядачів та їхніх оплесків. 
І от настав день, коли дідусь із Кабасиком мали вперше виступити із своїм номером. 
Цирк був переповнений. У залі, як завжди, панував піднесений настрій. Дехто з дітей, не маючи терпцю діждатися початку вистави, час від часу плескав у долоні. 
Дідусь теж був у напруженому чеканні. Вирядившись у барвисту вдяганку, він стояв з Кабасиком за лаштунками арени й чекав на свій вихід. 
І ось заграв оркестр. По стінах і куполі цирку забігали різнобарвні промені прожекторів. Оголосили дідусів номер. Дідусь із Кабасиком квапливо вийшли на арену і вклонилися. Кабасик, весело кувікаючи, промчав під загальний регіт дітлашні по колу. Далі перестрибнув кілька разів через невисокий парканчик і видріботів по східцях на круглу червону тумбу. Він ухопився зубами за кінець мотузки й тричі дзеленькнув у підвішений до стовпця дзвінок. Після цього зіскочив з тумби, підбіг до дідуся й опустився передніми ногами навколішки, вимагаючи почастунків. 
Дідусь підв’язав поросяткові слинявчика й простяг наповнену пляшку. Кабасик пив свій чесно зароблений лимонад, а весь зал дружно аплодував йому і вигукував: «Мо-ло-дець! Мо-ло-дець!» 
Коли дідусь вернувся за лаштунки, його оточили мало не всі циркачі. Вони вітали його й Кабасика з успішним виступом. А дідусь, витираючи спітніле чоло, поглянув на свого сина, який придбав Кабасика на базарі, й сказав посміхаючись: 
— От тобі, синоцю, й кашка з поросятиною.

* Антре — тут: цирковий номер.

 


* * *

 


РЕМЧИК

 

Анатолій Григорук, велика добірка оповідань для дітей, Бабусина прем'єра, Відро води, Дивовижні імена, Історія з маминим чоботом, Квіточка, Коли по хаті ходять пироги, Кортячка, Нещасливий день, Поросятко на ім’я Кабасик, Ремчик, Чарівна паличкаДля домашніх він — Ремчик. А повне його ім'я — Ярема.
Це так тато придумав. Власне, не придумав, а в якійсь книжці вичитав. Там один дуже геройський парубок звався Яремою. Його ніхто не міг перемогти. От тато з мамою ще до Ремчикового народження й вирішили: «Як знайдеться в нас хлопчик — теж назвемо Яремою».
А невдовзі він і знайшовсь, цебто народивсь.
Росте Ремчик нівроку собі. Йому п'ять рочків ще тільки восени буде. А всі, хто не знає, дають на око цілих шість. Він і справді рослявий та дужий. Ремчикові нічого, приміром, не варто взяти важкезну татову гантелю і, як пір'їну, виважити аж три рази над головою. А ще він непосидючий і до різних витівок вдатний.
От і вчора таке вкоїв, що годі й згадувати. 
Пішли вони з бабунею до універсаму. Поки бабуня брала хліб, цукор, молоко, Ремчик бігав між рядами стелажів і хапав то коробку цукерок, то велику двохлітрову пляшку фанти, то кульок з апельсинами й мало не силою намагався покласти до їхнього візка.
— Угомонися! — суворо сказала бабуня й відклала усе те назад на полиці. — Он я взяла для тебе шоколадку — й досить. У нас грошей не вистачить.
Ремчик не на жарт образився і, коли бабуня відвернулась, сердито показав їй у спину язика.
Нарешті, скупившися, вони вийшли на вулицю. Бачать — неподалік стоїть критий фургон, а з нього свіжі, просто з птахофабрики, яєчка продають. До того ж дешевше, ніж в універсамі. От бабуня й прилаштувалася до черги у хвіст.
— Стій спокійно за цією тіточкою і на крок нікуди не відходь, — наказала вона Ремчикові. — А я ще раз мушу поскочити в універсам, бо через твої фокуси забула соди купити.
Та коли за кілька хвилин бабуня вернулася, Ремчика в черзі не було.
— Ой, людоньки! — забідкалась вона. — Пропав мій онука... Ремчик... Ярема. В синій курточці…
Від надмірної тривоги серце їй болісно стиснулося, перед очима все загойдалось, попливло, і дві тітоньки ледве встигли підхопити її під руки, щоб вона не впала на землю. Хтось простяг бабуні валідол, хтось став викликати по мобілці швидку допомогу.
Коли це з однієї із великих картонних коробок, що їх продавці, спорожнивши від яєць, скидали на землю, виліз Ремчик. Навіть гадки не маючи, яка через нього зчинилася тривога й метушня, він спокійнісінько грався собі «в танкіста». Побачивши, що бабуні погано, Ремчик підбіг до неї, вхопив за руку і злякано заквилив:
— Бабунечко, рідненька! Я — тут... Чуєш, я осьдечки... Біля тебе... Я живий-живісінький...
Він у відчаї смикав бабуню за рукав, а з очей йому в три ручаї текли гіркі сльози…

 


* * *

 


САВОЧЧИН ДЕНЬ СВОБОДИ

 

Анатолій Григорук, велика добірка оповідань для дітей, Бабусина прем'єра, Відро води, Дивовижні імена, Історія з маминим чоботом, Квіточка, Коли по хаті ходять пироги, Кортячка, Нещасливий день, Поросятко на ім’я Кабасик, Ремчик, Чарівна паличкаУ суботу ввечері Савочка подивився по телевізору мультик і після того, як йому разів з десять нагадали, що час уже йти спати, неохоче поклався в ліжко.
Мама поправила на ньому ковдру, пригладила непокірного чубчика і, якось загадково усміхаючись, сказала:
— Савочко! І мені й татові несила більше з тобою змагатися. Тому завтрашній день оголошую днем свободи.
— Як це? — не второпав Савочка.
— А так. Кожен із нас робитиме все, що тільки йому заманеться.
— І ви не будете мене лаяти ні за які пустощі? — не повірив власним вухам Савочка.
— Авжеж, — сказала мама. — Завтра ти — вільний козак.
— Ур-ра-а! — захоплено вигукнув Савочка і в солодких мріях про завтрашній день свободи заснув.
А вранці, як прокинувся, то насамперед заходився підстрибувати на своєму пружинному матраці.
— Я — чемпіон на батуті! — горлав він так, ніби його вже нагородили золотою медаллю. – Я можу злетіти під самісіньку стелю!
Тато з мамою намагалися не дивитись у Савоччин бік і тихцем заспокоювали одне одного:
— Нічого, нічого, до вечора якось цей шарварок перетерпимо.
А Савочка, настрибавшись донесхочу на «батуті», став шукати нових розваг. Він наче випробовував татів-мамин терпець і робив усе, що досі йому категорично заборонялося: то крутив мамину швейну машинку, то вигріб із шафи купу речей і влаштував собі схованку, то крейдою малював не дверях якихось чортиків, то, як підсмалений, бігав по хаті й чвиркав довкола водою із пластмасової чвиркавки…
Нарешті Савоччине завзяття трохи пригасло, і він, як був у піжамі, невмиваний та розхристаний, гукнув:
— Мамо, я вже зголоднів. Хочу їсти!
— Отакої! — здивовано глянула на нього мама. — Ми дали тобі повну волю, то й на наш день свободи не зазіхай… Як зголоднів ? іди на кухню, смаж яєчню, готуй собі чай. А можеш і вареників наліпити. Одне слово, ти сам собі пан, сам хазяїн.
Савочка ображено засопів і знехотя подибав до холодильника. Він дістав з нього двоє яєць, хотів зачинити дверцята, але цієї миті одне яйце, як живе, випорснуло йому з рук, хряснуло об підлогу й розпливлося слизькою жовто-білою плямою. Савочка на мить сторопів. А далі як зарепетує: 
— Не треба мені такого дня свободи! Я хочу їсти!
— Ну що ж, не треба, то й не треба, ? примирливо сказала мама. — Кінчився наш день свободи, ледь почавшися. Тепер доведеться тобі слухатись і робити все, як годиться. І найперше — гарненько поприбирай за собою, вмийся та одягнись. А я тим часом наготую сніданок.

 


* * *

 


СКАРБ АНТОНЧИКА МОНТЕ-КРІСТО


Жив собі хлопчик на ім’я Антончик. Не сказати б, що був він великий мудриголова, однак і не дурник. Не сміливець, але й не страшко. Не трудяга-роботяга, проте й не лінюх. У дитячому садочку Антончик сумлінно вивчав англійську мову і вже міг замість рідних, українських «будь ласка», «дякую», «до побачення» швиденько й до місця сказати — «пліз», «сенк’ю» та «ґуд бай». З татовою допомогою потихеньку брався грати в комп’ютерні ігри. Знав аж чотири прийоми із спортивної боротьби.
Хвацько катався на роликових ковзанах. І, звісно, з ранку до вечора міг сидіти біля телевізора й дивитися мультики. Одне слово, це був звичайнісінький хлопчик, яких ми зустрічаємо на кожному кроці.
Тим часом одна потаємна мрія вирізняла Антончика поміж інших хлопчиків і дівчаток: він хотів стати найбільшим багатієм на землі. «Ех, якби мені знайти скарб! — мало не щодня марив Антончик — Щоб була там ціла гора золота й коштовного каміння, як у графа Монте-Крісто*. Ось тоді б я став найщасливішим у світі!»
І щоразу при цій думці Антончик тяжко зітхав, бо не знав, як йому свою мрію здійснити...
Якось після сніданку вибіг він на вулицю погратися. Бачить: стоїть неподалік їхнього будинку ветхий згорблений дідок, чимось схожий на казкового гнома, стоїть і силкується підняти із землі впущену з рук палицю. Та, мабуть, від старості кості в дідка геть негнучкі стали, бо ніяк він не нагнеться. А без палиці й півкроку ступити йому несила. То Антончик підбіг, підняв палицю й каже:
— Ось, дідуню, тримайте. Тільки не впустіть знов, бо я побіжу до своїх друзів гратися, і вже не буде кому вам підсобити.
— Красненько дякую, — прошамотів дідок. — Бачу, ти добросердий хлопчик. Тому маю тебе за це винагородити. Скажи, чого б тобі найдужче хотілося?
— Е, — махнув рукою Антончик. — Ви все одно того не зробите.
— А ти скажи. Може, й зроблю.
— Я, дідуню, дуже хочу стати найбільшим багатієм, — замріяно сказав Антончик. — Якби мені ціла купа золота, а на додачу ще й купа коштовного каміння, як у графа Монте-Крісто, я був би найщасливішим у світі!
Так, так, — задумливо поскубав свою сиву бороду дідок. Правду сказати, його неабияк здивувала й навіть засмутила Антончикова мрія. Тому він перепитав: — А ти певен, що саме це робить людину щасливою?
— О! — вигукнув Антончик, — ще й як певен!
— Що ж, хай буде по-твоєму, — мовив дідок і загадково посміхнувся. Він прошепотів якісь таємничі слова, махнув палицею — і тої ж миті чарівна сила підхопила Антончика, окрутнула кілька разів, і не встиг він спам’ятатися, як опинився у величезній, з високим склепінням кам’яній печері, зовсім порожній і таємничо-зловісній. Печеру наповнював легкий сизо-рожевий туман. Вона дихала мороком, вогкістю і задушливим погребом.
Антончик боязко роззирнувся. Та впевнившись, що йому не загрожує ніяка напасть, ступив кілька кроків уперед.
Раптом його увагу привернуло якесь химерне світіння, що цідилося з лівого закутка печери. Антончик повернув у той бік і побачив, як просто на землі лежить велика купа сліпучо-білих і криваво-червоних, жовтавих і зелених камінчиків. Кожен з них був завбільшки з голубине, а то й куряче яйце і відсвічував знадним мерехтливим вогнем.
— Та це ж справжнісінькі діаманти!.. А ось рубіни!.. І смарагди! — у захваті вигукував Антончик, хапаючи то один камінчик, то другий.
Він одразу впізнав їх, бо вдома частенько розглядав їхнє зображення в татовому альбомі про мінерали.
Поряд із камінчиками лежали ще дві великі купи. В одній були зливки срібла, в другій — щире червоне золото.
— Мамочко рідна! Здійснилася моя мрія! — мало не танцюючи з радощів, вигукував Антончик. — Я став над усіма багатіями багатій. Тепер я, як граф Монте-Крісто. Я найщасливіший у світі!
Якусь мить він розмірковував, що має робити далі. А тоді йому сяйнула думка: «Наберу-но я з кожної купи побільше цього добра і гайну додому. Куплю вантажну машину з довжелецьким причепом, вернуся й заберу все до останнього діамантика». Наклавши в пазуху золота, срібла й коштовних каменів, він рушив у дорогу. Антончик нітрохи не сумнівався, що швидко вибереться з печери. Але вузенький прохід перед ним виявився горбкувато-ямкуватим, та й іти по ньому доводилося мало не навпомацки. Пітьма ставала все непрогляднішою. Антончик часто падав, збивав коліна, натикався випростаними поперед себе руками на гострі гранітні виступи. Скільки він так ішов, сказати важко. Антончик геть втратив лік часові. Його долала втома. Він дуже зголоднів і відчував повну неспромогу йти далі.
— О, мені хоч би тонюню скибочку хліба! — в розпачі прошепотів сам до себе Антончик. — Я віддав би за неї все своє золото.
І щойно ці слова злетіли йому з вуст, як сталося диво: золоті зливки, іцо були в нього в пазусі, зникли, ніби випарувались. А в руці опинився окраєць духмяного житнього книша.
Антончик квапливо потамував голод, трошки перепочив і рушив далі. Він ішов і думав, іцо якби ще день-два тому хтось сказав, що окрайчик хліба вартіший за кілька зливків золота, це викликало б у нього глузливий сміх. Він навіть не став би сперечатися, а лише зневажливо вигукнув би: «У таку дурню ніхто в світі не повірить!» І ось, маєш тобі — тепер сам повірив.
Тим часом дорога під ногами крутішала просто на очах. Ноги грузли у висипах, перечіплювалися через кам’яні брили. Йти ставало важче й важче. Очі Антончикові заливав піт. На зубах рипіла суха порохня. Вона забивала ніздрі, шкрябала в горлі, не давала дихати.
О, як хочеться пити! Від спраги паморочилося у голові. Усе тіло виповнювала втома. Тож Антончик, мало не плачучи, проказав:
— Ой, більше не можу... За один-однісінький ковточок води віддам усе своє коштовне каміння.
І враз у пазусі його сорочечки полегшало точнісінько на стільки, скільки важили всі його діаманти, смарагди й рубіни разом узяті, а вухо вловило віддалений тихий плюскіт. Антончик весь стрепенувся, повернув у той бік — і в сіро-рожевому мороці побачив, як із розколини в скелі струменіє вода. Він припав до неї і почав жадібно, похлинаючися, пити. О, такої води Антончик не куштував зроду! Здавалося, то тече солодкий життєдайний нектар.
Напившися уволю, Антончик утер рукавом сорочки губи і поплентав далі. Якийсь час він ішов, не відчуваючи гнітючої втоми. Та ось на нього війнуло гарячим, як із печі, повітрям. 
Здавалося, в груди вливається жаркий вогонь. У скронях Антончикові болісно запульсувала кров. По тілу розлилася млість. Тепер він часто зупинявся, щоб перевести подих. Нарешті присів навпочіпки й ледь чутно прошепотів:
— Не треба мені ніяких скарбів... Хочу на волю. На свіже повітря.
Він хапливо висмикнув із штанців сорочечку — і йому під ноги посипалися рештки його найкоштовнішого скарбу. І в цю мить десь попереду блимнув рятівний промінець. 
Антончик прожогом схопився на ноги, пробіг трохи — й опинився на волі. Він стояв на самому чолопочку гори. Вхід до печери зник без сліду. А довкіл, скільки засягало око, просторився степ.
У небі ласкаво усміхалося сонце. Над головою пливли білокрилі хмарки. Ніжний вітрець студив Антончикові лице. А в груди з кожним подихом вливалося напоєне степовими пахощами свіже п’янке повітря.
— Хай живе воля! — на весь голос вигукнув Антончик. — Слава свіжому повітрю! Слава хлібові! Слава воді! Тепер я знаю, вони цінніші за всі скарби на світі.
Дзвінкий Антончиків голос котився над степом, і його слухали і квіти, і трави, і сюркотливі коники, і бджоли з джмелями, і співучі пташки.
Антончик розпростер руки, ніби жайвір крила, і легко побіг схилом гори на захід сонця, де на нього чекали мама, тато і рідна домівка.


* Граф Монте-Крісто — казково багатий герой з відомого твору французького письменника Александра Дюма.

 

 


* * *

 


СОПІЛОНЬКА З КАЛИНОНЬКИ, ЯСЕНОВЕ ДЕНЦЕ

 

Якось мама наводила лад у старому, ще бабціному комоді й раптом вигукнула:
— О, Вадику! Глянь, що я знайшла!
З-поміж альбомів з давніми вижовклими фотографіями, з-поміж старих листівок і конвертів, якихось течок та навхрест перев'язаних ниткою пакетиків вона дістала довгеньку дерев'яну паличку із шістьма круглими дірочками та нехитрим орнаментом по всьому стовбурці.
— Дай-но! Дай! — нетерпляче простяг руку цікавий до всього Вадик.
Він вихопив у мами паличку й заходився вимахувати нею, ніби мушкетер шпагою.
— Вадику, перестань, — з докором сказала мама. — Це тобі не патичок який-небудь. Це чудовий музичний інструмент — сопілонька з калиноньки, ясенове денце. А в ній, щоб ти знав, і досі живе душа твого дідуся.
— Яка душа? — не зрозумів Вадик.
— А така. На цій сопілочці любив грати мій тато, а твій дідусь Василь… Боженьку милий, як він напродиво гарно грав! Особливо мелодію, яка називається «Самотній пастух». Дідусь вкладав у гру всю свою душу. І я вірю, що вона, дідусева душа, живе в його сопілочці й досі.
— А як її звідти вийняти? — спитав Вадик.
— Виймати душу — то невдячне діло, — заперечила мама. — А от подати голос вона може. Тільки для цього ти сам маєш навчитися грати не гірше нашого незабутнього дідуся.
— А я хіба зможу? — засумнівався Вадик.
— Головне, синочку, дуже, дуже захотіти. А де бажання, там неодмінно буде й успіх…
З того дня Вадика ніби зачаклували: він дуже хотів, щоб подала голос дідусева душа. Тому не випускав сопілку з рук. Він дмухав у неї з ранку до вечора, та так завзято, що в нього терпли губи. Однак звуки народжувались немічні, придушено хрипкі, з присвистом. Вони були зовсім не мелодійні й тільки дратували вухо.
Вадик впадав у відчай.
— Я так стараюся, а в мене геть нічого не виходить, — якось, мало не плачучи, поскаржився він мамі.
— Видно, мій дударику, правду каже народна примовка: «У сопілку грає, а ладу не знає». Тому я напитала для тебе одного дядечка-сопілкаря. Він чудово володіє цим інструментом. Тож і тебе погодився навчити. Одне жаль, що цього не випало зробити твоєму дідусеві…
І Вадик став брати уроки у справжнього майстра. Ох, і нелегко було йому о першій порі! І повноголосий звук не народжувався. І пальці, що бігали по дірочках, були неслухняні. А трошки згодом, коли вже сяк-так навчився видобувати зовсім простенькі мелодії, то часто плутав ноти, фальшивив.
Але минав час, і поволі, невпоспіх, з кожним новим днем труднощі відступали. Вони вже так болісно не дошкуляли Вадикові, бо він вірив, він був певен, що неодмінно їх переборе.
Що слухнянішою ставала в його руках дідусева сопілка, то чистіше й виразніше починав звучати її голос. Вадик уже знав напам'ять усю мелодію «Самотнього пастуха». Ця щира хвилююча пісня без слів просто зачаровувала його. І коли він брався грати її, йому починало здаватися, що то й справді тихим тужливим голосом десь із далекої далечіні промовляє до нього жива дідусева душа.

 


* * *

 


ЧАРІВНА ПАЛИЧКА

 

Тато, весь зосереджений, сидів за комп'ютером. Мама, очевидно, надовго, пішла в супермаркет. А Христинці самій так нудно, хоч плач. 
— Тату, — просить Христинка, — пограйся зі мною.
— Ніколи мені, — буркає, не підводячи від комп'ютера голови, тато. – Бачиш, я зайнятий.
— Ну, хоч трішки, хоч крапелиночку, – не відстає Христинка.— Ти ж обіцяв почитати мені про Котигорошка.
— Потім. Зачекай ще трохи.
— Я вже он скільки чекаю.
— А ти байдики не бий. Поприбирай свої іграшки. А то по всій хаті валяються – ногою ступити нікуди. Вазон полий, он земля в ньому геть пересохла. На місце ослінчика постав. Та й причесатись тобі не завадило б. Ходиш розтріпульою, як Пеппі Довгапанчоха.
Христинка ображено надула губи. Сіла на диван і демонстративно відвернулася до стіни.
— О, яка ти пані ображальська! – дещо винувато сказав тато. – Вибач, я не хотів тебе образити.
Він дістав із шухляди столу вдвічі довшого і вдвічі грубшого проти звичайних олівця з написом "Сувенір", простяг Христинці й, весело підморгнувши, сказав:
— Ось тобі чарівна паличка. Дарую назовсім. Можеш гратися нею, скільки тобі заманеться.
— А вона й справді чарівна? – недовірливо спитала Христинка.
— Авжеж. Досить тричі доторкнутися нею до будь-кого з нас – і всі твої бажання здійсняться.
Христинка обережно взяла паличку, якусь мить постояла в задумі, відтак підійшла до тата, тричі вдарила його легенько по спині й проказала:
— Паличко, паличко, хай тато почитає мені!
Тато відхилився від комп'ютера, уважно глянув на Христинку, всміхнувся якійсь своїй потаємній думці й покірно розвів руками:
— О, як магічно подіяла на мене паличка! Мушу підкоритися її чарівній силі. Неси вже свою книжку.
Спочатку тато прочитав від початку до кінця всю казку про Котигорошка. Потім за повелінням чарівної палички возив Христинку на плечах по хаті. Ще й голосно іржав та вибрикував, як баский кінь. Після цього, знов-таки завдяки чарівній паличці, вони грали в піжмурки. А коли, награвшися, трохи перепочили, то вже тато взяв до рук чарівну паличку, тричі доторкнувся до Христинки й сказав:
— Хочу, щоб моя слухняна доня прибрала за собою іграшки!
Христинка думала, що після цих слів на неї теж якось незвичайно подіє чарівна сила. Але нічого такого не сталося. Проте виходити з веселої гри їй не хотілось, і вона старанно склала в шафу всі свої іграшки. Потім полила вазон. Поставила на місце ослінчик. І до приходу мами навіть встигла причесатися.

 


* * *

 


ЧЕПУРУНЧИК

 

Анатолій Григорук, велика добірка оповідань для дітей, Бабусина прем'єра, Відро води, Дивовижні імена, Історія з маминим чоботом, Квіточка, Коли по хаті ходять пироги, Кортячка, Нещасливий день, Поросятко на ім’я Кабасик, Ремчик, Чарівна паличка

Мабуть, ніхто не стане заперечувати, що всі свині — жахливі нечупари. Про це навіть багато примовок складено. Скажімо, не встигаєш ти ненароком замурзатися, а вже всі довкола починають кепкувати: «Ой, гляньте лишень на цього бруднулю! Ну, стеменний поросюк!» А коли ти їси, плямкаючи, або сьорбаєш голосно чи ляпнеш на скатерку стравою — неодмінно зауважать: «Хіба ти між поросят ріс, що по-людськи їсти не навчився?» Є й такі, що не люблять прибирати в хаті. То про них кажуть: ото живуть, як у свинюшнику!
Свині звикли, що про них така думка утвердилась, то з бруду й не вилазять. Бува, так у калюжі обталапаються, що стають чорніші за сажотрусів.
А ось один кабанець із самого малечку вдався неабияким чепурунчиком. Він щодня мив свого п’ятачка та хвостика. Ніколи не ліз ногами в корито. І кожна щетинка на ньому аж лисніла.
Це не могло не дратувати його завжди замурзаних родичів. «От іще виставляється! — казали вони. — Хоче бути між усіх нас найкращим. Ну, стривай! Ти ще похизуєшся!»
І справді, за першого ж рясного дощу свині попроривали до кабанцевого хлівчика глибокі рівчачки, і по них набігло стільки води, що утворилося ціле море. Стоїть хлівчик, як острівець серед того моря. А свині порозлягалися довкруги, маніжаться в болоті, кувікають та рохкають вдоволено.
Вийде, мовляв, наш чепурун за поріг та й обталапається по вуха. Ото буде сміху!
А кабанець побачив, що проти нього недобре намислили, узяв дві палиці, змайстрував із них ходулі та й перебрів через багнисько, навіть ратичок не забруднивши.
«Сміється той, хто сміється останній», — переможно сказав   він і пішов у своїх справах.

 


* * *

 


ЧИЙ ПЕСИК?

 

Ох же й поталанило Олешкові з Олельком! Вертався їхній тато з косовиці й коло млина, на греблі, приблудного песика знайшов. Кумедного такого. Капловухого, окатенького. 
Напоїли хлопці знайду молоком. Відігріли. Викупали. Став песик у них жити. 
І добре йому було б у братів. Тільки ж ніяк вони не поділять його між собою. 
Почне збиратись Олешко на полювання. Закине за плече пластмасову рушницю, почепить песикові на шию мотузяного повідка, хоче на двір іти. А Олелько вже й тут. 
— Ану, — кричить, — не руш собаку! Я зараз прикордонником буду. Ми з ним у засідку підемо. 
І починають чубитись... 
Аж якось надвечір зник песик. От щойно під ногами вештався — і як у воду впав. 
Хлоп’ята туди, хлоп’ята сюди. Оббігали все подвір’я. Зазирнули до хлівця, в комору, хату. Ніде нема. 
Посідали вони на приступцях ґанку й мало не плачуть. 
— Бідний, бідний наш песик, — каже Олелько. — Тепер без нас пропаде вже... 
— Якби хто знайшов його, я б тому й свого улюбленого ліхтарика не пошкодував.
— А я і рушницю, і шаблюку, й барабана — усе віддав би, — аж звівся Олелько. — А з тобою й разу вже не сварився б. Хай би тепер песик назавше твій був. 
— Ні, нехай би твій, — великодушно сказав Олешко. — Я й не торкався б до нього.. 
Аж тут десь із-за спини у хлопців вигулькнув їхній песик. Маленький, окатенький, позирнув на Олелька з Олешком, лизнув кожного своїм вогким теплим язичком, ніби хотів сказати: «Не хвилюйтеся. Я вернувся». 
— О! — зрадів Олелько. — Знайшовся мій песик.
— Ні, мій! — схопився Олешко. 
І почалося знову...

 


* * *

 


ЧОГО В ДІДА МОРОЗА БОРОДА ІЗ КУДЕЛЬКИ

Передноворічна казка

 

Під самісінький Новий рік у господі в Діда Мороза об'явилися миші.
— От лихо! — занепокоївся Дід Мороз.— Це ж вони до крихточки з'їдять наготовлені для дітей гостинці!
Узяв Дід Мороз лантуха з подарунками і, охкаючи від натуги та крекчучи, примостив його на футлярі великого, мало не під стелю, годинника.
Цілу ніч годинник сердито ворушив стрілками, махав погрозливо маятником і тримав напоготові проти крадіїв дві важкенні гирі. «Тік-так! Тік-так! Бом- бом-бом! Хто підступиться до мене, той поплатиться хвостом. Бом!» — басовито застерігав він.
Дуже кортіло мишам поласувати новорічними гостинцями. Та хіба зважишся підійти до такого грізного й недремного сторожа! От вони спересердя й заходились робити капості. Спершу відгризли від Дідової шапки пухнасту китичку. Потім проточили на п'яті лівого валянця дірку. А далі... далі вилізли до Діда Мороза на ліжко, де він солодко спав, і до останньої волосини обчухрали бороду.
Прокинувся рано-вранці Дід Мороз, позіхнув, хотів своїм звичаєм погладити бороду. Аж замість неї — колюча, як голки в їжака, щетина.
Метнувся Дід Мороз до телефона.
— Ало, ало! Міліція! — загукав у трубку.— Негайно вишліть слідчого! Та з собакою-нишпоркою! Бо в мене борода пропала. А без бороди як на люди поткнутися! Як новорічні подарунки рознести!
Наїхало до Діда Мороза видимо-невидимо міліціонерів. І в кожного при боці пістолет, і в кожного на повідку вчений пес, що по слідах всяких лиходійників знаходить. Та хіба тут зброя і вчені пси потрібні! Тут би спритного до мишей котиська! Але на службі в міліції котів не тримають, щоб вони надаремне службових собак не дражнили.
Почухали міліціонери потилиці, склали протокол, як годиться. А тоді найстарший званням з них і каже:
— Ви, громадянине Дід Мороз, не хвилюйтеся. Надішлемо до вас шевця, кравця та аптекаря — вони усьому й зарадять. Кравець китичку до шапки пришиє. Швець валянка залатає. А аптекарі останнім часом таку мікстуру винайшли, що від неї найпишніша борода за мить нова виросте.
Невдовзі прибігли до Діда Мороза швець та кравець і справді своє діло якнайкраще злагодили. А от з аптекарем негаразд вийшло. Аптекар був завзятий спортсмен — «морж». Напередодні Нового року він скупався у Дніпрі в ополонці — і його напав нежить. То аптекар мусив сидіти вдома і, без упину чхаючи, парити в гарячій воді з гірчицею ноги.
Хоч-не-хоч, довелося Дідові Морозові брати бороду напрокат у гримерній майстерні дитячого театру.
Отож як завітає він до вас на ялинку з гостинцями, пригляньтеся до нього пильніше й самі переконаєтесь, що його пишна біла борода не справжня, а із звичайнісінької кудельки.

 


* * *

 


ХЛОПЧИК ТА БІЛОЧКА

 

Можливо, комусь ця розповідь про хлопчика та білочку видасться малоймовірною. Проте в ній не вигадано жодного словечка. А було все так.
Хлопчик занедужав. Хвороба почалася майже зразу, як після золотої осені настало холодне сльотаве передзим'я.
В цю пору хлопчик простуджувався щороку. Як казали лікарі, в нього був ослаблений імунітет. Отож хлопчик лежав у ліжку і з гіркотою думав, що тепер йому не скоро пощастить звестися на ноги.
Перші тижні від хворого ні на крок не відходила мама. Вона давала йому різні мікстури, вигрівала гірчичниками, змушувала щогодини полоскати горло. Тобто робила все можливе, що в таких випадках робить кожна мама.
Збігали дні. Кілька разів хлопчика навідував лікар. Але хвороба не відступала. Нарешті температура почала потроху спадати. Кашель теж пригас. І мама вийшла на роботу. А хлопчик лишився удома сам. 
Йому було самотньо й нудно. Здавалося, всі про нього давно й надовго забули. І розважитись було нічим.
Аж тут несподівано пішов перший сніг. Він тихо, ніби в задумі, лягав на сіру, стомлену від осінніх дощів землю. Пухкою ватою зависав на гіллі дерев і кущів. Увесь світ наче помолодшав і звабно кликав до себе.
Хлопчик спиравсь на лікоть і сумно дивився у вікно, за яким без упину літали невпокійні рої сніжинок.
Якось пообідньої пори він прихилився до шибки і знічев'я став водити пальцем по холодному склі. Дерева за вікном стояли непорушні й урочисті. Усе довкруги виповнювала глибока незаймана тиша. 
Раптом біля старого, майже всохлого клена хлопчик побачив білочку. Влітку він не раз зустрічав її в саду. І навіть частував горішками. Білочка була дуже мила. Майже ручна. Вона не боялась брати почастунки просто з рук. А тепер, бідолашка, стрибала між дерев, обстежуючи кожен кущик, кожну билинку.
З усього було видно, що звірятко голодне, що воно вилізло із свого сховку, аби знайти хоч якусь поживу. Але довкруг лежала товста снігова ковдра.
Хлопчик довго спостерігав за білочкою, переживаючи в душі, що всі її пошуки лишаються марними. "Як же їй допомогти? – розмірковував він. – Якби не моя простуда, я б виніс їй що-небудь смачненьке з маминих припасів..."
І враз йому сяйнула думка. Він дістав з полички великий альбом для малювання, вирвав з нього аркуш і злагодив паперового літачка. Треба сказати, в цьому ділі хлопчик був неабиякий спритник. У жолобок на згині літачка він поклав два лісові горішки, що їх цілий пакетик лишила мама. Відтак підсунув до вікна стілець, відчинив кватирку й щосили послав літачка у білоччин бік.
Літачок плавно виписав дугу й приземлився аж біля куща бузку. А от горішки не долетіли до кінця польоту, а скотилися з літачка раніше і впали білочці просто до ніг.
Хлопчик переможно заплескав у долоні. За весь час хвороби це була найрадісніша для нього хвилина.
Коли увечері він розповів про випадок з білочкою мамі, та не дуже втішилась, що її хворий син розчиняв кватирку. Але не зронила жодного докірливого слова...
З того дня хлопчик почав швидко одужувати.

 


* * *

 

 

ХОЧЕШ БУТИ ЩАСЛИВИМ, НЕ БУДЬ ЛІНИВИМ

 

Загадала бабуня, щоб Дениско перебрав дві склянки гречаних круп на кашу: там же і насінинки бур'яну трапляються, і «колінця» від стебел, і навіть манюні грудочки землі. А від усього того хіба може бути каша смачна!
Сів Дениско за стіл, чисті крупинки відгортає по ліву руку, а весь непотріб — по праву. Тільки робота ця загайна* і вимагає великого терпцю та уваги, а на Дениска швидко ліньки напали. От він і перебрав крупи абияк*.
Бабуня ж була певна, що Дениско попрацю­вав на совість, і висипала крупи в окріп.
Зварилася каша. Сіли всі вечеряти. Коли це Дениско як підскочить:
— Ой! Що ви мені підсунули! — і виплюнув на край тарілки крем'яшка*.
Всі повернули до нього голови, а бабуня від­клала набік ложку і з докором сказала:
— Це дякуй тому хлопчикові, що крупи пере­бирав. Все йому, бач, ліньки.
— Е, лінивому й нитку перервати важко,— підтакнув тато.
— Щира правда,— не втримавшись, докинув і своє слово дідусь.— Лінивий сидячи спить, лежачи робить.
— Ледачому завше ніколи,— посміхнулася мама.— Вранці росяно, в обід душно, а ввечері комарі кусають.
— Знаю, знаю,— винувато закліпав очима Дениско.— Хочеш бути щасливим, не будь лінивим...

 

* Загадала – дала завдання, попросила;
* загайна – клопітна робота;
* абияк – недбало;
* манюні – маленькі.

 


ЯК СТАТИ ЧАРІВНИКОМ

 

— Тату, а я можу стати чарівником? — якось запитав маленький Ростик.
— Навіщо тобі? — здивувався тато.
— Щоб геть усе, що забажаю, збувалося.
— А чого б тобі хотілося найдужче?
Ростик на мить замислився, глибокодумно посмикав себе за вухо і сказав:
— Я, знаєш, чого хотів би? Цілісінький пуд шоколаду!
— Овва, який у тебе вовчий апетит! – засміявся тато. – Навіть для чарівника пуд шоколаду забагато. Від такої кількості і в нього живіт може луснути. Або розболиться, що швидка допомога примчить. Ні, Ростику, твоє бажання якесь, я б сказав, несерйозне. Навіть безвідповідальне.
— Ну, тоді я… я зробив би, щоб завжди в нас було літо. Щоб весь час сонечко гріло. Все росло. І бідні пташечки в ірій не відлітали. І купайся цілий рік.
— По-перше, — заперечив тато, — є чимало таких місць на землі, де ніколи не буває ні снігу, ні морозу. І ходи собі в майці й шортах цілий рік. А, по-друге, ти що не любиш весни, коли прокидається всяка билиночка, коли все оживає, цвіте, радіє життю? Або візьми ти осінь! Цієї пори весь світ, наче в золоті. І ниви, й городина, і садки щедро дарують нам свої плоди. Й білосніжна зима теж нічим не гірша. Тут тобі й новорічна ялинка. І на санчатах спускайся донесхочу. І на ковзанах бігай. І сніговика ліпи… Ні, щось ти не все, Ростику, продумав до кінця.
— Тоді, — рішуче сказав Ростик, — я зробив би так, щоб наші обидва дідусі з бабусями ніколи не старіли. Щоб усі люди завжди молоді були. І не хворіли ніколи.
— Оце діло! – схвально підхопив тато. – Про таке багато хто з давніх-давен мріє. І, очевидно, без чарівника тут не обійтися.
— Ну, а як ним стати? – нетерпляче налягав на своєму Ростик.
— Я знаю один спосіб, — лукаво усміхнувся тато. — Але він непростий. Щоб стати, хлопче, чарівником, треба п'ять разів підряд швидко, швидко, й жодного разу не збившися, проказати одне слівце. А воно складненьке: «орбірідонтіжурсардішкопфурт». Прокажеш його скоромовкою п'ять разів підряд — і висловлюй своє бажання. Воно тут-таки й збудеться...
Вже другий тиждень Ростик тренується вимовляти це химерне слово. Але поки що без успіху.
Ану ж ви спробуйте!

За матеріалами: http://abetka.ukrlife.org/

 

 

 

Більше творів Анатолія Григорука на нашому сайті:

Анатолій Григорук, оповідання для дітей
В українській дитячій літературі Анатолій Григорук виступає і як поет, і як прозаїк, і як перекладач. Вірші, казки, оповідання на морально-етичні теми, пізнавальні замальовки про розмаїтий довколишній світ, слова до пісень – власне, жоден із популярних жанрів дитячої літератури не лишається поза увагою письменника. Як правило, твори його вибудовуються на гострому цікавому сюжеті. В них багато веселої вигадки, словесної гри, буфонади.
 
Анатолій Григорук, вірші для дітей,Дитячі віршики Анатолія Григорука: "А в кізоньки борідонька", "Індикові корали", "Рудьку-бицю, їж травицю", "Білий човник", "Хто загубив підкову", "П'ятсот п'ятдесят пацят-поросят", "Теремок для куряточок", "Влітку день годує рік", "Що робить мельник", "Пухова сніговиця". А також - його переспіви українських народних пісень: "Вийди, вийди, сонечко", "Івасьо коника пасе", "Сто кіп і снопочок", "Щоб наша родина весела була", "Посію я рожу", "Білі гуси", "Трясуть коні поводами", "При зеленім мачку", "Випав сніжок", "Невеличка сімеєчка", "Щедрівка", "Біла криниця", "Три гномики", "Казочка про великий гриб", "Віршик-безкінечник про дірявий глечик", "Бертель–Фертель" та "Слон Хортон" та інші.

Останні коментарі до сторінки
«Анатолій Григорук, велика добірка оповідань для дітей»:
віолетта , 2018-11-09 18:36:54, #
віолетта , 2018-11-09 18:38:06, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 2     + Додати коментар
Топ-теми