На відео: Євген Дмитренко. "Казка Агрибос і Ко. Золота таємниця". Читає Вікторія Ткачук.
Євген Дмитренко
АГРИБОС І КО. ЗОЛОТА ТАЄМНИЦЯ (2023)
(казка)
Пррррр!
Пр-пр-пррр!
Прррр-ррр-рр!
Ці звуки можуть здаватися зовсім не тим, про що можна було б одразу подумати. Насправді ж ці звуки видає хом'як. Точніше, не сам хом'як, а повітряна кулька яку гризун намагався надути.
Цю кульку він поцупив зі Спайкового дня народження, коли втікав від розлюченого натовпу. А от чому втікав та чому той натовп був розлюченим — зараз розповім.
Як то буває на свята, усі радіють та веселяться. У всіх чудовий настрій, та усі виглядають дуже щасливими. Чого не сказати про самого іменинника. Він нібито й радів, але водночас насторожливо поглядав то на Агрибоса, то на Тахталя, то на інших домашніх улюбленців. Бо ж через ранкові події Спайку було не до веселощів. Тому у нього активізувалася собача чуйка. Бо ж хто зна, чого цього разу чекати від цих капосників?
І поки Спайк пильнував, Тахталь поглядав на хом'яка, ну а хом'як милувався тортиком. Таким невеличким тортиком для домашніх улюбленців із трьома блакитними свічками. І нібито здавалося, що на той час все, що відбувалося довкола, було неважливим. Господарі щось розповідали про свого улюбленого чихуахуа. Показували його смішні фотографії та переглядали відео, де Спайк був ще зовсім малим.
Але Тахталь продовжував пильнувати. Бо ж навіть коли все здається ідеальним, то щось усе ж таки може піти не так. Особливо примата не полишала одна єдина думка: Агрибос знаходиться найближче до тортика.
І в якийсь момент йому здалося, що коли він кліпає очима, то Агрибос встигає лапкою схопити шматочок тортика та проковтнути його. Тахталь не повірив побаченому і знову декілька разів кліпнув очима. А коли зосередив погляд, то помітив, як Агрибос смачно облизував свою лапку.
Тахталь протер очі й знову поглянув на хом'яка. Той лиш, облизуючись, підморгнув у відповідь. Тож наступні декілька хвилин примат намагався не кліпати й уперто дивитися у бік хом'яка. Якоїсь миті він почервонів та не втримався. Заплющив очі, розплющив. Заплющив, розплющив. Поглянув — а від хом'яка й слід простиг, як і від тортика в тарілці. Нічого не лишилося. Ані крихти, ані запаху.
А вдалині, до іншої кімнати, повільно летіла повітряна кулька. А на тій кульці хом'як сидів. Щасливий хом'як. Ситий та задоволений собою. Сидів, летів і посміхався. Пролетів повз свою клітку. Пролетів повз акваріум та шафу. І десь там, коли напівспущена кулька торкнулася підлоги, сплигнув з неї та й почав тікати. Все ж таки Тахталь та інші зрозуміли, що трапилося, та чкурнули наздоганяти шкідника.
Чи навздогнали його? Чи сварили? Чи, можливо, нічого й не було? То вже зовсім інше питання. А от те, що пригоди Агрибоса тривають, говорить саме за себе — з ним усе добре!
Отже, свою рятівницю, тобто повітряну кульку, Агрибос не полишив, а приберіг про всяк випадок. І цей випадок настав через декілька днів. Тож хом'як зухвало намагався надути її, але це у нього не дуже-то й виходило.
– Щось... щось я не зовсім розумію: це я надуваю повітряну кульку чи повітряна кулька надуває мене?
Агрибос набрав повні груди повітря і знову спробував її надути. І йому знову не здалося. Він був на сто відсотків впевнений, що спочатку надувалася кулька, а потім, коли кулька випускала повітря, — надувався він сам.
– Добре хоч цього ніхто не бачить! — пробубонів хом'як. — Бо цей ранок міг би стати ще гіршим, ніж ті, що були до цього.
Він обережно погладив свого животика, який був водночас і великим, як після смачної вечері, і порожнім, ніби лише повітря поселилося всередині.
– Ще декілька невдалих спроб, і я можу луснути! Луснути, як повітряна кулька.
Хом'як згадав, як колись заліз на одну таку кульку, яка з невідомих йому причин луснула. Тоді було гучно, страшно та неочікувано одночасно. Щоправда, Тахталь, який стояв неподалік, рвав живіт від сміху. Але Агрику тоді зовсім було не до сміху.
Тож хом'як засумнівався. Він вже не був упевнений у тому, чи варто йому так безрезультатно марнувати свій час. Але ж кульку все одно потрібно надути.
– Я, звичайно ж, зміг би її надути, але якось не хочеться. Та ще й ці сонячні промінчики сліплять очі. А це означає, що потрібен інший план.
Взявши до лап шмат гуми, хом'як зібрався кружляти кліткою й ретельно обмірковувати свої подальші дії. Та, зробивши декілька кроків, він помітив Сафолину, яка старанно намагалася стримати сміх.
– І давно ти тут стоїш? — поцікавився Агрибос.
– І тобі добрий ранок, Агрику. А щодо твого питання, то стою я тут дуже давно! Десь з тієї миті, коли кулька надувала тебе! — кролиця зробила невеличку паузу, ніби посміхнулася, прикривши обличчя лапкою, й продовжила: — Видовище було незабутнім!
Хом'як застиг на місці. Замислився, занепокоївся, а потім трохи заметушився. Чого-чого, а от саме цього йому не хотілося — щоби хтось побачив це видовище. Але що побачили, того не приховати. А отже, від цього нікуди й не дінешся. І це сто відсотків гарантувало йому поганий день. І, можливо, це могло когось зупинити. Когось, але точно не хом'яка. Сам Агрибос не був аж настільки впертим, але все ж таки впертість у його діях була присутня.
– Я з легкістю міг би надути цю кульку, якби вона не надувала мене.
– Безперечно. Але тебе вона надувала більше, ніж ти її.
– Ти що, смієшся з мене?
– О ні, що ти. Я аж ніяк з тебе не сміюся!
– Я все одно полечу! — зухвало мовив хом'як, міцно стиснувши кульку у своїх лапках.
Сафолина, звісно ж, навіть ні на секунду не сумнівалася в наполегливості товариша, але щось її дуже бентежило. А бентежило саме те, про що хом'як навіть думати не хотів.
– Це, безумовно, дуже цікаво! Але я не зовсім розумію, навіщо тобі літати.
– Бо я зможу вільно пересуватися кімнатою. І ні Айк, ні будь-хто інший мене не дістане! А ще через все це я пропускаю найцікавіше.
Сафолина не зовсім зрозуміла, що такого цікавого пропускає її товариш. Адже всі ті дурниці, які відбуваються в їхній оселі, цікаві лише самому Агрибосу. Ну і зрідка Тахталю. Хоча, напевно, і Тахталь аж занадто зацікавлений авантюрами буденності. А усі інші є лише допоміжними персонажами їхньої бурхливої фантазії.
– Хом'яки не птахи! — зауважила Сафолина. — А кулька не крила. Ти ж не зможеш керувати польотом. До того ж, що ти робитимеш, якщо на шляху трапиться кактус?
Хом'як замислився. Спочатку щось ойкнуло в його голові, а потім немовби застигло на місці. Склалося таке враження, ніби думки зупинилися і настала тиша. На щастя, ситуацію врятувала уява й Агрибос зрозумів важливе значення кактуса. Але нічого відповісти не встиг. Бо ж поки думав, то кролиця кудись зникла.
– Вона що, привиділася мені? — прошепотів Агрибос і знову на хвильку замислився. — Та ні, не привиділася. Я ж не міг розмовляти сам із собою!? А значить, Сафолина була десь тут. Спочатку була, а потім зникла.
Хом'як визирнув з клітки, щоби поглядом наздогнати подругу. Бо ж якщо вона була десь тут, то десь там її може не бути. І це означає, що Сафолина перебуває на шляху між «тут» і «там», тобто в зоні його бачення. Але Сафолину він не помітив. Проте помітив маленького Єгора, який стрімко наближався до його клітки. Малий обережно взяв хом'яка й швидко подався до вітальні.
Пробігаючи повз спальню господарів, Агрибос помітив напружену атмосферу, яка нагніталася між сірим папугою Го та господарем. А все через те, що вони переглядали футбольний матч. І, на щастя чи на біду, вболівали за різні команди.
Через декілька секунд Агрибос та маленький Єгор потрапили до вітальні. Там хлопчик разом з татом із різних коробочок змайстрували лабіринт для хом'яка. Той лабіринт мав лише вхід та вихід. На вході, звісно ж, був старт, а от на виході зазвичай лежав якийсь смаколик. І, як завжди, поки Агрик шукав вихід, хлопчик рахував на пальцях час проходження лабіринту.
Єгор вмів рахувати лише до ста, але ці сто завжди вміщалися на його десяти пальцях. Тому Агрик часто завершував маршрут саме на десятому пальці. Але зазвичай це були різні результати. А ще хом'як дуже часто встановлював нові рекорди. Принаймні так постійно говорив маленький Єгор.
Але цього разу вони не гралися. Бо ж цього разу Єгор хотів поділитися з Агрибосом своєю новиною, яку з легкістю можна було б назвати таємницею. Бо ж про це не знав ніхто на світі. Ніхто, окрім мами, тата, бабусі Амари та ще декількох людей, яких Єгор і сам не знав.
Хлопчик не був упевнений, чи зрозуміє його хом'як. Він нахилився до нього і прошепотів йому на вушко свою таємницю. І, судячи з очей гризуна, які вмить збільшилися настільки, наскільки це можливо, усе стало ясно. Він його зрозумів. Просто сказати у відповідь нічого не міг.
Почувши про таємницю, Агрибос пообіцяв маленькому Єгору нікому про неї не розповідати. А після того, як він дав обіцянку, то взагалі не повинен був про це щось говорити. Та що там говорити — навіть думати про цю таємницю не варто, щоб ненароком не розпатякати усім.
Можна подумати, що це Агрик, і все, що він знав, то забув ще до того, як дізнався. Але в тому-то і проблема, що це Агрик, і коли справа стосується чиєїсь таємниці, то краще взагалі забути, що колись була таємниця. Бо ж дізнаються всі. До того ж дізнаються неодмінно.
Маленький Єгор повернув Агрибоса до клітки, як раптом тишу в будинку порушили емоції господаря.
– Г-О-О-О-Л! Який удар. Го, ти бачив, як він гарно вдарив по м'ячу? Жоден гравець з твоєї команди так не вміє!
Та папуга Го у відповідь не вимовив ані слова. Лише знервовано перебирав лапками з місця на місце, повторюючи в думках:
"Побачимо-побачимо".
Маленький Єгор побіг до тата, щоб поглянути, що там коїться, а Агрибос лишився у своїй клітці. Тепер йому потрібно щось придумати, щоб якнайшвидше розповісти ту таємницю Сафолині. Звісно ж, якщо почекати, то вона прийде і він все розповість. Але ж це потрібно чекати. А він цього не витримає. Тож вибору у нього не було. Повітряна кулька потрібна йому як ніколи.
Звісно ж, можна було б обійтися й без кульки та спробувати обійти страшного звіра, який причаївся біля клітки хом'яка. Але то дуже небезпечно. Бо ж той страшний звір днює та ночує поряд, щоб ненароком не проґавити гризуна. Отакий той безжалісний звір — ибака Айк. Ще й досі злиться за капець та за тортик.
Але Агрибос не з тих хом'яків, що просто так здаються, навіть нічого не спробувавши. Він одразу почав діяти, а точніше продовжив надувати повітряну кульку. Тобто створювати нові підозрілі звуки. Іноді це було настільки голосно, що сірому папузі Го навіть на мить здавалося, що то все господар. Тож він, про всяк випадок, відсів трохи далі від нього.
Зрештою, після багатьох марних спроб Агрибос зробив неможливе. Звісно ж, це неможливе було лише для хом'яка. Бо ж для багатьох інших надування повітряної кульки здається легкою справою. Але що для одних є легкою справою, то для інших може бути вкрай складним завданням.
Тож виснажений хом’як із запамороченням в очах тримав у лапках невеличку кульку. Хоча невеличкою вона може здатися комусь, а от для самого Агрибоса це була о-го-го яка кулька. Велетенська така. Гігантська. Ледве через дверцята клітки пролізе. Навіть є усі шанси, що вона застрягне. І вона, все ж таки, застрягла. Агрибос спробував проштовхнути кульку крізь дверцята, але спроби були марними.
– Здається, — завуркотав хом’як — в мене склалася не дуже зрозуміла ситуація! Чи то кулька завелика, чи то дверцята замалі.
Він спробував сильніше натиснути на неї, але безрезультатно.
– Напевне, все ж таки дверцята замалі!
Затвердив хом’як і всім своїм тілом надавив на кульку, але знову усе було марно.
– Ні, напевно, кулька завелика.
Агрибос присів і почав думати. Так серйозно в житті, мабуть, ще ніхто ніколи не думав. Бо ж якщо так серйозно думати, то можна про щось й задуматися. Тож Агрибос і задумався про щось. А потім заплющив очі й нібито заснув. Але то він навмисно так зробив, бо ж очі боліли думати. А зі сторони й дійсно виглядало так, ніби хом'як спить.
– Якщо я не виберуся з клітки, то я тут лишуся назавжди!
Агрик розплющив очі, підвівся, і в нього почалася паніка. Чи то від того, що він навіки приречений, чи то від того, що Сафолина про все дізнається не від Агрика — незрозуміло. Але те, що почалася паніка — факт.
– Зараз візьму і проб'ю кульку! — сердито мовив хом'як — А якщо вона лусне, то який сенс було її надувати? До того ж буде дуже гучно.
Він знову пригадав, як заліз на одну таку кульку, і це закінчилося не дуже добре.
– Ні, цей варіант не годиться.
Агрибос озирнувся довкола, і йому спала на думку грандіозна ідея. Він відійшов трохи далі від кульки, аж поки не вперся в протилежну сторону своєї клітки, і, набравши розгін, стрімко рушив у напрямку кульки. А потім, через декілька секунд, пролетівши назад кілька сантиметрів, опинився на підлозі. Він, звісно ж, не зовсім зрозумів, що трапилося, але те, що щось трапилося, він точно зрозумів.
– А ця кулька ще й б'ється! — почухавши голову, вигукнув хом'як — До того ж у неї дуже хороший удар!
Агрибос розлютився й накинувся на кульку. Звісно ж, у його уяві це виглядало так, ніби професійний боєць гамселить боксерську грушу. Але зі сторони складалося враження, ніби безпомічна муха застрягла в желе.
Після невдалих спроб Агрибос вирішив схопити кульку лапками. Якось по телевізору він бачив один цікавий бойовий прийом і саме зараз вирішив його випробувати. Але ж побачити не означає навчитися, тому зі сторони це виглядало не зовсім так, як показували по телебаченню.
Потім Агрибос все ж таки наважився її прокусити. Наважився, але не був ще морально до цього налаштований. Тому й вирішив трохи відпочити, щоб знову набрати розгін та проштовхнути її.
А в момент гучного крику від господаря прокинулися Тахталь та Ибут. А як тільки-но прокинулися, то почали дуже голосно сваритися. Щоправда, такі сварки в них виникають щоранку, тому для них це було звичною справою, і вони зовсім не вважали, що ранкове невдоволення можна називати сваркою. Але якщо поглянути на ситуацію зі сторони й під іншим кутом, скажімо, гострим, то все це може здатися дуже загостреною ситуацією. А все через те, що вони вкотре проспали сніданок.
Дехто міг би подумати: ну що з того, що проспали, сніданок нікуди ж не дінеться. Але такі думки в жодному разі не можна говорити Тахталю. Бо зі сніданку починається день. І якщо вчасно не поснідав, то й увесь день буде невчасним! І все, що було заплановано, піде шкереберть. Лусне. Провалиться. Трісне й накриється мідним тазом.
– Якби ти раніше прокинувся, то все було б добре! – горланив Тахталь.
– Ага, а якби ти вночі менше вештався по будинку, то я б раніше заснув і раніше прокинувся! – намагався відстояти свою позицію Ибут.
Тахталь дістав з-під перини зім'ятий шмат серветки, злегка змочив її своїм вологим язиком й почав нею вмиватися.
– То якби ти менше їв, – продовжив висловлювати своє невдоволення товариш, – а те, що не з'їдав, віддавав мені, то я б не був таким голодним і не вештався вночі по будинку!
Тахталь віддав серветку Ибуту. Ибут перевернув її на інший бік, злегка зволожив своїм шорстким язиком та й почав вмиватися.
– Ага, я з'їдаю стільки, скільки мені відведено. А ти їси набагато більше, ніж маєш з'їсти насправді.
Тахталь дістав з-під перини зубну щітку й почав масажувати нею собі спину.
– Я їм стільки, скільки можу з'їсти. І не варто погрожувати моєму апетиту!
– Ага… – щось хотів ще сказати Ибут, та Тахталь увірвав його думки.
– Та досить уже агакати! Ми проспали сніданок, а це є ганьбою для мене. Ще жодна мармозетка у своєму житті не проспала сніданок. Та це ганьба не лише для мене, це ганьба для всієї моєї родини! Та що там родини, це ганьба для всього нашого виду!
– Угу, – Ибут трохи змінив свою тактику, – шкода, що ми щоранку пропускаємо той сніданок.
Тахталь притих. Скоса поглянув на товариша, пожувавши зубами губи, й продовжив:
– Ходімо, поки рудий не зіпсував сьогоднішній день.
– Так не зіпсує ж! Айк не дозволить!
Від почутого Тахталь взявся за голову й ледве не закричав. А потім притулився до обличчя Ибута й сердито мовив:
– Поглянь мені в очі! Як ти гадаєш, від чого вони такі злі?
Ибут зазирнув у очі товариша й побачив там своє відображення, від чого трохи злякався. Та потім кліпнув декілька разів очима, зосередився й відповів:
– Ого, які голодні в тебе очі! Голодні, але не злі!
– Нічого ти не розумієш! Вони злі, та ще й дуже злі. А все через те, що від кучерявого можна очікувати чого завгодно!
Примат, провівши лапкою по голові, ніби розчесався. Але зачіска вмить зіпсувалася.
– Це все через тортик Айка? От якби він тоді не з'їв увесь тортик, то ви б помирилися.
Тахталь змочив лапку язиком й знову провів по голові. Цього разу все лишилося, як і було заплановано.
– О ні, мій любий друже, ти дуже помиляєшся. Бо ж якби він не з'їв усього тортика, то його з'їв би я.
Ибут поглянув на товариша й зовсім не здивувався. Бо ж нічого іншого почути він і не очікував.
– То що робимо зі сніданком?
Тахталь замислився. На якусь мить його очі ніби згасли, а потім яскраво засяяли.
– Я знаю, як перехитрити долю! Якщо ми проспали сніданок, то це означає, що його потрібно пропустити й зробити те, що ми збиралися зробити після сніданку!
Тахталь впевнено рушив до підвіконня. Ибут, як завжди, йшов слідом. Повільно йшов. Мляво. Мабуть, таки розумів, що це не дуже гарна ідея.
– Так їсти ж хочеться... Може, все ж таки поснідаємо?
Ибут не був упевнений у тому, що їхні дії правильні. А ще йому взагалі не хотілося гратися з долею. Тому він вважав, що краще робити так, як та доля скаже.
– Ой, та годі тобі! Треба було вночі більше їсти.
Тахталь стояв на своєму й рішуче йшов уперед.
– Якби я з'їв більше, то міг би й луснути! – цвірінькнув Ибут.
– Ха! Я ж не луснув! – затвердив Тахталь, розводячи руками.
– Так, це мене постійно дивувало! А ще дивує той факт, що чомусь тобі, як завжди, файно, а я вихвачую один за двох.
– Бо ж потрібно прислухатися до моїх слів. І якщо я кажу «тікати», то потрібно тікати, а не перепитувати «в який бік»! Якщо я кажу «мовчати», то це означає мовчати й сидіти тихо, а не постійно повторювати «нам капець»!
Врешті-решт, після багатьох сказаних слів Тахталь та Ибут опинилися на підвіконні.
– Лишайся тут і спостерігай, а я скоро повернуся! – пробуркотів Тахталь.
– Щось не дуже це все мені подобається! Ти впевнений, що воно того варте? – насторожливо запитав Ибут.
– На всі сто! Друже, ми цей план ретельно розробляли аж цілих вісім хвилин. Я так довго в житті нічого не робив. Я навіть їм удвічі швидше. Тож що може піти не так?
Ибут лише ойкнув у відповідь. А ще на нього напала гикавка. А якщо одночасно ойкнути та гикнути, то утворюється дивний звук, від якого навіть можна й злякатися. Хоча насправді злякався Ибут ще до того, як ойкнув, і ще до того, як гикнув (хоч і зробив це одночасно). Бо ж налякала його сусідська дворова кішка Соніта, яка сиділа на відливі. Вона частенько через скло спостерігала за тваринками. І не тому, що вони їй подобалися, бо ж у них було дуже і дуже цікаве життя. А тому, що усі ті тваринки були на вигляд аж занадто смачними. Особливо рудий хом’як. А кішка — вона ж мисливиця, і бодай когось упіймати для неї є чи не найголовнішою метою усього життя. Але поки що вона лише спостерігає, бо ж ні на сантиметр у будинок: ані лапкою, ані вусиком.
Добре, що Тахталь її не боявся. Бо ж якби боявся, то разом з товаришем сховався б за кактусом. Хоча Тахталь міг сховатися десь і в іншому місці. А точніше, як то часто буває в їхньому випадку, швидше кудись зникнути. Втекти та пропасти.
А тепер от картина: ранок і так не задався, а тут ще й Ибут міцно обійняв кактус й прилип до нього. А прилип не через те, що той кактус йому сподобався і він просто вирішив його обійняти — зовсім ні. Він прилип тому, що в якусь мить дуже злякався й, згадавши пораду товариша, одразу спробував втекти. От тільки на його шляху опинився кактус. А відірватися від нього Ибут боявся, бо ж йому було дуже боляче. А спроби покинути ті неприємні обійми могли призвести до чогось страшнішого. Тобто могло стати ще гірше, ще болючіше. Тому Ибут вирішив просто терпіти та чекати. На щастя, для таких от ситуацій вірний друг, як завжди, поряд.
– Ой, тільки не кажи, що тобі боляче, – відтягуючи товариша від кактуса, запитав Тахталь.
– Ти ще й запитуєш!? Ну звісно ж боляче!
Ибут почав голосно рюмсати, а Тахталь лише заспокоював його, витягуючи колючки з тіла.
– Ну чому ти завжди ось так? Ну от чому не можна якось інакше? Ну от здалася тобі та кішка, що ти так сильно її боїшся?
– А ти зуби її бачив? Айк! А ті очі страшні бачив? Ойк! А кігті? Уйк!
Ибуту було дуже неприємно, коли Тахталь витягував колючки з його тіла, тому він постійно айкав, ойкав та уйкав.
– Звичайно ж, що бачив! І то й що? Що вона нам зробить? Вона ж там, за склом. А ми тут, теж за склом. Вважай, що вона неначе картина. Якийсь малюнок на склі. Ну, уяви, що то Сафолина намалювала кішку, і все. Нічого ж страшного.
– Угу, тепер мені ще страшніше стало! – Ибут підтиснув хвоста.
– Це ж чому? – поцікавився Тахталь.
– Та картина рухається!
Тихо зашипів Ибут і ледве не втратив свідомість.
– Ти знущаєшся чи що? Годі скиглити. Пильнуй, а я за мушлею!
Тахталь зазирнув під підвіконня. Там вночі на стару пожовану гумку він приклеїв скріпку. Щоправда, це було не так і легко зробити. Бо ж гумка затверділа, і тому спочатку йому довелося добряче її пожувати. Потім, коли він втомився, справу продовжив Ибут. Він жував її до тих пір, аж поки сам не прилип до підвіконня. Намагаючись врятувати товариша, до підвіконня прилип і Тахталь. Потім вони відчепилися, але загубили гумку. Ну а коли її знайшли в Ибута на голові, то врешті-решт зробили те, заради чого все і починалося, а саме приклеїли скріпку до підвіконня.
Тож, діставши приховану скріпку, Тахталь зазирнув в акваріум. У тому акваріумі жив флоридський синій рак. І хоч він жив сам, самотнім його назвати було вкрай складно. Бо ж ледь не щодня до його домівки намагався завітати то хом’як, то мармозатка, то навіть ибака Айк. А все через ту мушлю, яка так і вабила до себе. Бо ж кожен хотів почути море. Щоправда, флоридський синій рак нікого не підпускав до свого скарбу. А ще він із великим захопленням спостерігав за всім, що коїться в будинку. Його ще можна було б назвати місцевою газетою чи телевізійними новинами. Таким іменем його ніхто не називає, але це з легкістю описало б його характер. До речі, його повне ім’я означає щось на кшталт фрази «ой, мамо, забери його, бо я боюся», а якщо скорочено, то просто – Бобо.
Отже, сидить той рак Бобо на дні свого акваріума й уважно спостерігає за Тахталем. Сидить, чекає й клацає своїми клешнями, крекчучи собі під ніс:
– Припливе, вщипну, відпливе! Повернеться, вщипну, закричить, заплаче, злякається і втече!
Але Тахталь добре знав про його клешні. Адже вже неодноразово потрапляв під їхній натиск. І якщо можна було б подумати, що він нічого не боїться, то це неправда. Бо ж, чого-чого, а от клешні Бобо Тахталь ще і як боявся. Але він був на три відсотки впевнений у своєму плані. Лише на три, бо в усіх своїх інших планах він взагалі ніколи не був упевнений. А от цьому дав аж цілих три відсотки.
Але Тахталь цього разу вирішив не пірнати. Бо ж три відсотки успіху плану – це не абищо. Це щось аж занадто як для Тахталя. Тому він і узяв із собою скріпку, якою спробує дістати мушлю.
Як раптом зі спальні знову пролунав вигук папуги Го.
— Гол-гол-гооол! Рахунок один-один рахунок!
Та не знали ні папуга Го, ні господар. Не знали ні Ибут, ні Тахталь. Не знав навіть Бобо, що напівсонний Агрибос, сприйняв вигуки папуги як «старт» і миттєво таранить кульку. Звільнившись з полону клітки, кулька полетіла у невідомому напрямку.
Отже, кулька полетіла, а хом'як упав. Кулька то по колу, то зигзагом. Хом'як упав на Айка. Ибака Айк злякався, задзявкотів та чкурнув у невідомому напрямку. Агрибос, міцно тримаючи Айка за вуха, впевнено їхав верхи, аж поки той не забіг під тумбу. Собака забіг, а хом'як, добряче вдарившись головою (бо ж не пройшов по висоті), опинився на підлозі. Хом'як на підлозі, а кулька ж, тим часом, поцілила у Тахталя.
Примат пірнув у акваріум. Міцно тримаючись за спущену кульку, він повільно занурювався під воду, пускаючи дивні бульбашки. Звісно ж ті бульбашки насправді були від кульки. Але в тій метушні ніхто цього не зрозумів. І за збігом обставин, чи за примхами долі, Тахталь опинився біля мушлі. Уявивши наслідки, які міг спричинити Бобо, примат схопив мушлю й швиденько поплив до гори. А там, вибравшись з акваріума, міцно тримаючи мушлю, швидко побіг у невідомому напрямку.
Тахталь, опісля, ще довго розповідатиме, що йому ні на мить не було страшно. Але йому, насправді, страшно було як ніколи.
Та не лише Тахталь злякався. Ибака Айк, який трохи задрімав під кліткою, злякався, коли на нього щось падало і тягло за вуха. Агрибос злякався падіння, бо згадав про звіра, який чатував поруч.
Ну а Ибут злякався більше за всіх. Навіть попри те, що він просто сидів та спостерігав за цим видовищем. Бо ж в якусь мить згадав, що позаду нього спочиває кішка, якій так кортить ним поласувати. Тож не довго думаючи він швиденько побіг слідом за Тахталем.
Опинившись на підлозі, хом'як намагався прийти до тями. Це, звісно ж, було не так і легко, бо ж він добряче вдарився головою. А якщо поглянути на поверхню тумби та трохи пофантазувати, то можна навіть розгледіти відбиток обличчя хом'яка.
Розплющивши очі, Агрибос помітив Сафолину, яка стривожено дивилася на товариша.
– А я й не знав, що в тебе є сестра, в якої є сестра, яка має сестру. І ви такі усі схожі між собою, – мовив бідолаха.
– Агрику, з тобою все добре?
Кролиця дуже хвилювалася за товариша, адже бачила, як сильно він стукнувся.
– Я точно не впевнений у тому, чи зі мною все добре. Бо ж якби було все добре, то не боліла б голова. І усі інші твої сестри вже кудись зникли б. Але тепер я знаю, як Айка відганяти від своєї клітки. А це дуже добра новина.
– Не знаю, що ти там зробив, та Айк кудись втік. І судячи з того, як він скавчав, повернеться зовсім не скоро.
– Тепер він і близько до моєї клітки не підійде. Мені лише потрібно запастися деякими тяжкими речами, щоб наступного разу, замість себе їх скидати, і питання вирішено.
– Не думаю, що це вдала ідея. До того ж, що ти робитимеш потім?
– Що я робитиму потім, я вирішу потім, коли потрібно буде щось вирішувати. А зараз я тобі хочу сказати щось дуже важливе.
І хом'як розповів подрузі все, що розповів йому маленький Єгор. Сафолина відразу навіть не повірила. Але не стала сперечатися.
– Ти напевно дуже сильно вдарився головою. Відпочинь трішки, а я збігаю погляну, як там Айк, – мовила Сафолина й швиденько подалася до Айка.
А наляканий собака сховався у своєму затишному куточку та міцно обійняв свого улюбленого гумового м'ячика. Так страшно йому ще ніколи не було. Він взагалі не до кінця усвідомив, що трапилося. Але без заперечень був впевнений у тому, що до цього причетний Агрибос. І ніби хотілося помститися, але на ту хвилину йому було байдуже.
Агрибос збирався повернутися до своєї клітки, та потім, в якусь мить, подумав, що наляканий собака наврядчи зараз буде шукати його. Тож хом'як зібрався прогулятися. Але вирішив це зробити тишком-нишком. Так, про всяк випадок, щоб його ніхто не помітив.
– Я неначе шпигун! – прошепотів хом'як, нишпоривши під меблями.
Раптом він почув, як десь щось стукнуло, грюкнуло, а потім впало. Агрибос вирішив поглянути, що там коїться. Як і передбачалося, звук привів його до Тахталя та Ибута. Тож він вирішив поспостерігати за ними.
Ці двоє, в потаємному місці, намагалися зрозуміти, що трапилося. Тахталь тримав у своїх лапах мушлю й не вірив своїм очам.
– Ти ба, який я молодець! Мій грандіозний план спрацював.
– Так, спрацював. А Агрик та повітряна кулька також входили до твого плану? – Поцікавився Ибут, витягуючи з лапки невеличку колючку, яка лишилася від кактуса.
– Ну звичайно ж. Я був впевнений, що щось піде не за планом й на щось подібне розраховував.
– Зрозуміло. То виходить, що ця мушля частково належить і Агрику.
Почувши про те, що мушля частково належить йому, Агрик почав думати, як нею заволодіти. Точніше, він почав обмірковувати усю інформацію, яку отримав за останній час.
– От ти вмієш все зіпсувати.
Розсердився Тахталь, приклавши вухо до мушлі. Ибут уважно спостерігав.
– Ну як там? – поцікавився він.
– Майже на морі! – зачарованим голосом відповів Тахталь.
– І чайки є? – Ибут аж затремтів від цікавості.
– Так, і чайки є!
– А хвилі великі?
– Ти що, знущаєшся? Це ж лише мушля. Візьми, послухай.
Ибут приклав мушлю до вуха й поплив. Його думки ніби потонули в тім океані фантазії.
– Та тут і хвилі великі, і чайки, і корабель!!!
– Який ще корабель? – здивувався Тахталь.
– Гарний! – відповів Ибут, заплющивши очі.
Тахталь не зовсім зрозумів, про який корабель йшла мова. Скоріш за все, його фантазія була не настільки бурхлива, як у його товариша.
– То що, куди йдемо? – отримавши мушлю, Тахталю стало вже не так і цікаво, адже самий процес її отримання набагато більше надихав, аніж стан опісля.
– Після приємного загару я б нарешті поснідав.
Ибут був у захваті. Його великі очі сяяли, а емоції переповнювали. Та й взагалі він був схожий на того, хто щойно повернувся з тривалого та гармонійного відпочинку на морі. Тахталь скоса поглянув на товариша.
– Згоден. Ходімо, заглянемо до холодильника, поки нікого немає.
"До холодильника?" – подумав Ибут, – "Це щось новеньке."
Почувши про холодильник, здивувався і Агрибос. Це його ще більше зацікавило. А ще в нього, здається, з'явився якийсь грандіозний план.
І от, Тахталь та Ибут почали злісно копошитися біля холодильника. А точніше, намагалися його відчинити.
– Ти тягнеш чи ні? – поцікавився Тахталь.
Ибут, взявшись за дверцята холодильника, щосили намагався тягти їх. Шпигун Агрибос з цікавістю спостерігав за діями товаришів.
– Та звісно ж, тягну! – закректав він.
– Ти щось дуже слабо тягнеш! – зауважив Тахталь.
– Мені ж важко! – відповів Ибут.
– Мені також важко, але я принаймні стараюся! – запевнив товариша Тахталь.
Ибут відпустив дверцята.
– Стараєшся керувати? А може хоча б трохи допоміг! Стоїш там, як вкопаний, і нічого не робиш.
– Ти ж сам відмовився пильнувати. Тим більше, що зараз твоя черга працювати. Тож, не скигли.
Шпигун Агрибос був заінтригований. Невже здалися? Невже не подужають тих дверцят? Сам хом'як ще ніколи не залазив у холодильник, тому він усіма думками підтримував їх дії.
– Так в нас нічого не вийде. – Ибут скрутив руки й надув губи.
– От тобі, ну ніякої справи не можна довірити.
Тахталь підійшов до холодильника й вони спробували відчинити його разом. Але спроби також були марнимм.
– Думаю, нам просто потрібна допомога.
Погляд Тахталя зупинився на чиїхось очах, що визирали з-за кутка.
– Це ти, рудий? – нарешті викрив він шпигуна.
Агрибос вийшов зі схованки.
– Чого тобі? Чого прийшов? Йди звідси, поки я добрий. Я б зараз дав тобі прочуханів та в мене є важливіші справи.
І він знову спробував відчинити дверцята холодильника. Ибут не став нічого казати, а просто почав допомагати товаришу. І через декілька секунд дверцята відчинилися. Щоправда, в цьому їм допоміг хом'як.
– І не сподівайся, що ми тобі подякуємо. Ніколи! І нізащо! І не надійся! І не мрій!
Нишпоривши по холодильнику, Тахталь випустив шквал невдоволення в бік хом'яка.
– Та не потрібно мені дякувати. Я просто допоміг і все. До речі, ви чули про таємницю? Хоча ні, якби ви чули, то це вже була б не таємниця, а лише звичайна новина.
Ось тут Тахталь й притих. Ніби щось запідозрив. Він гепнув дверима холодильника й, закинувши собі до рота шматок ковбаси, який встиг швиденько відгризти.
– А мені? – обурився Ибут.
Та Тахталь його вже не чув, бо ж розумів, що щось відбувається.
– Яка ще таємниця? – поцікавився примат.
Агрибос поглянув по сторонах й, переконавшись, що ніхто не підслуховує, прошепотів:
– Скоро у нас буде поповнення. Господарі придбали нового жителя для акваріума. І тепер Бобо буде не таким самотнім.
Потім хом'як, хлопнувши лапками, доповнив:
– Тільки ж нікому не розповідайте. Бо ж окрім вас ніхто про це не знає!
– Брешеш?
Тахталь та Агрибос перестрілися поглядами й завмерли в очікуванні поразки противника.
– І який сенс мені брехати? – запитав Агрибос, напруживши очі.
– Ой, ну не знаю, можливо, для того, щоб забрати нашу мушлю! – Тахталь не збирався поступатися й вперто дивився на противника.
– Мушлю, яка частково належить і мені? – було помітно, як в хом'яка одне око злегка сіпалося, та він тримався до останнього.
– Якщо ти десь щось почув, то це не означає, що так воно і є! – мовив Тахталь, ледь тримаючись.
Їхні дивоглядки могли закінчитися чимось страшним та незрозумілим, якби в ту мить не втрутився Ибут. Точніше, він непримусово чхнув, злякавши обох.
– Ой, здається, мене від холодильника продуло, і я захворів!
Тахталь та Агрибос, протираючи очі, байдужо поглянули на Ибута, а після продовжили своє сперечання.
– Мушлю терміново потрібно повернути до акваріума! Ти лише уяви, скільки буде крику, коли господарі помітить, що прикраса не на місці. До того ж, наскільки я зрозумів, ви вже відпочили на морі.
Тахталь замислився. Не те, щоб так сильно замислився настільки це для нього можливо, але якісь варіанти промайнули в його думках.
– От вмієш ти створити неординарну ситуацію. Друже, ти нічого не хочеш сказати? – звернувся він до Ибута.
Той, недовго думаючи, скоса поглянув на холодильник. А після того, скоса поглянув на холодильник і Агрибос.
– Ми забули поїсти. Принаймні я так точно. Чхі!
– Та до чого тут та їжа? Я про мушлю та господарку запитую.
Ибут обережно витер свого вологого носика. Шморгнув декілька разів й впевнено мовив:
– Маму не можна гнівити! Чху!
Домашні улюбленці дуже часто господарку називали мамою. Адже вона піклувалася про них, коли вони були ще зовсім маленькими. Дехто каже, що мамою її почали називати, коли маленький Єгор вперше вимовив "мама". Але то лише місцева легенда, й подробиць ніхто не пам’ятав.
Тахталь, почувши про маму, трохи занепокоївся.
– А коли про море мріяв, то чомусь про маму не згадував, – пробубнів він крізь зуби.
– Я... Я просто не подумав, що мама може розсердитися. Чхе!
Тахталь тяжко здихнув й наостанок ще раз прислонив вухо до мушлі.
– Прощавайте вісім хвилин ретельної підготовки. Прощавайте мої три відсотки успіху. Прощавайте хвилі, і чайки, і корабель.
Хом'як дивився на мармозетку й до кінця не розумів, про що він говорить. Особливо про корабель.
– В тебе ж немає корабля! – зауважи він.
– В мене немає. А от в Ибута є! Не віриш? Послухай!
Агрибос прислонив вухо до мушлі. Як і передбачалося, чарівний шум моря його причарував.
– О-о-о, – зачарувався хом'як, – я бачу корабель Ибута!
Як раптом, у цю хвилину, до кухні увірвався розлючений ибака Айк.
– Агрибос! – задзявкотів собака – Начувайся!
Хом'як з переляку підхопив мушлю й почав втікати. Собака кинувся слідом.
– Тільки не чіпайте корабель Ибута! Ми ж на ньому збиралися поплести в навколосвітню подорож! – Вигукнув Тахталь, схопивши Айка за хвоста.
Він щосили намагався втримати його, але сил не вистачило, через що побіг слідом, так і тримаючись за хвоста.
Ибут знову скоса поглянув на холодильник й мовив:
– Не поснідаєш, все піде шкереберть!
Потім він декілька разів чхнув й подався за всіма. Десь там до божевільної погоні приєдналася й Сафолина, яка те й робила, що благала Спайка не чіпати хом'яка. Як раптом:
– Ой-йой, мама йде! – вигукнув Агрибос.
Після цих слів усі почали бігти в іншу сторону. Попереду Сафолина, потім Ибут. Слідом за ними Тахталь. Ну а за Тахталем Спайк.
Позаду всіх біг Агрибос. Він навіть подумав, що це він усіх погнав й на якусь мить загордився. А коли загордився, то спіткнувся й упав, впустивши мушлю. Хом'як упав, а мушля розкололася навпіл.
Агрибос зупинився. Поглянув на мушлю й швиденько зважив усі плюси та мінуси. Часу було обмаль. Тож уявивши наслідки, він схопив частини мушлі й побіг до акваріума.
Йому було дуже шкода мушлю й дуже незручно перед Бобо. Тому хом'як почав виправдовуватися.
– Я тут мушлю тобі приніс! Щоправда, трапилася невелика біда. Я казав Тахталю, та він не слухав. От і маємо що маємо. Тут можна трохи намастити клеєм і буде як нова.
Він з'єднав дві частини мушлі в одне ціле. Бобо дивився на хом'яка сердитими очима. І в якусь мить хом'яку стало трохи ніяково.
– А знаєш, в мене є для тебе новина. Тільки дивися, нікому про неї не кажи. Бо це ж таємниця. – він зробив невеличку паузу, замислившись про сказане, а потім продовжив – Золота таємниця.
Агрибос про щось подумав. Мабуть, про те, що ця таємниця мала стати для Бобо сюрпризом. Але йому потрібно було загладити провину, тож він продовжив.
– Зовсім скоро, а можливо навіть найближчим часом, тобто сьогодні або ж і завтра...
Все ж таки щось заважало хом'яку розповісти про сюрприз. Ніколи нічого не заважало, а от зараз він ніяк не міг наважитися. І подумки Агрибос запевняв себе, що то точно не совість. Але ж тоді що?
В якусь мить він все ж таки себе майже переконав й тільки-но хотів усе розповісти, як раптом знову пролунали на весь будинок гучні вигуки зі спальні.
– ГОЛ! ОЛЕ, ОЛЕ, ОЛЕ! – радісно закричав папуга Го.
– Та він же підковзнувся! Го, ти ж бачив, він підковзнувся. – виправдовувався господар.
Та папуга його не слухав, бо ж був щасливіший за щасливішого.
Почувши, як радіє папуга, хом'як кинув у воду частини мушлі й розчинився у повітрі. Флоридський синій рак Бобо поглянув вслід гризуну.
– Прийшов, напакостив і пішов!
Він взяв розколену навпіл мушлю, скріпив її скріпкою, яку загубив Тахталь. Обмотав її гумкою, яка колись була повітряною кулею. Тепер мушля виглядала по-новому. Майже нова, але трохи старенька.
Потім Бобо замислився. Мабуть, йому стало цікаво, про що ж там розповідав Агрибос. І хоч ця таємниця для хом'яка виявиться набагато важливішою, аніж для Бобо чи для будь-кого іншого у цьому будинку... але то вже зовсім інша історія.
"— Хто-небудь, вимкніть цей будильник. Нічого без причини так рано мене будити. На жаль, пристрій ніхто не вимкнув і він продовжував дзеленчати. Тому, хом'як, протягнув лапку та вимкнув гучний прилад. Цей ручний годинник йому дістався від батька, який той колись знайшов його неподалік від своєї клітки. Знайшов і затягнув до клітки. Затягнув та сховав під ліжечком. А сховав для того, щоб ніхто інший не знайшов. Ніхто, окрім його сина, який зайняв клітку свого батька. З того часу, хом'як частенько користувався годинником. Та не для того, щоб рано прокидатися, а для того, щоб послухати цікавий дзенькіт який звучить, коли грає будильник. Та цього ранку він спрацював за призначенням. — Якщо він дзеленчить, то значить хтось виставив таку годину для підйому. — пробуркотів хом'як — А це означає, що повинна бути причина! Але яка? Не пам'ятаю! Агрибос (так, до речі, звали хом'яка), не поспішав підвестися з ліжка. Врешті решт, якщо він згадає причину, переосмислить її та визнає, що вона не така вже й важлива, то можна буде продовжити сон..." (Євген Дмитренко)
Більше казок Євгена Дмитренка на нашому сайті:
Одного разу Євген написав казку для двох своїх синів, в якій вони стали головними героями. Авторові (а головне — дітям) казка сподобалася... Так і розпочався його творчий шлях. Читаймо та слухаймо цікаві казочки Євгена Дмитренка.

"— Хто-небудь, вимкніть цей будильник. Нічого без причини так рано мене будити. На жаль, пристрій ніхто не вимкнув і він продовжував дзеленчати. Тому, хом'як, протягнув лапку та вимкнув гучний прилад. Цей ручний годинник йому дістався від батька, який той колись знайшов його неподалік від своєї клітки. Знайшов і затягнув до клітки. Затягнув та сховав під ліжечком. А сховав для того, щоб ніхто інший не знайшов. Ніхто, окрім його сина, який зайняв клітку свого батька. З того часу, хом'як частенько користувався годинником. Та не для того, щоб рано прокидатися, а для того, щоб послухати цікавий дзенькіт який звучить, коли грає будильник. Та цього ранку він спрацював за призначенням. — Якщо він дзеленчить, то значить хтось виставив таку годину для підйому. — пробуркотів хом'як — А це означає, що повинна бути причина! Але яка? Не пам'ятаю! Агрибос (так, до речі, звали хом'яка), не поспішав підвестися з ліжка. Врешті решт, якщо він згадає причину, переосмислить її та визнає, що вона не така вже й важлива, то можна буде продовжити сон..." (Євген Дмитренко)