Юлія Хандожинська. "Казочки від Юлечки" (друга збірка)

 

 

Юлія Хандожинська

КАЗОЧКИ ВІД ЮЛЕЧКИ 

(друга збірка)

 

   

 

 

ХТО ВКРАВ МІСЯЦЬ

– Мамо, хтось вкрав місяць, – мовила маленька Катруся, прокинувшись вранці.

– Коли я лягала спати, він посміхався до мене через вікно, а де ж він зараз подівся?

– Доню, місяць, як і ти, лягає спати, тільки він спить вдень, а вночі просинається і виходить світити.

Колись дуже-дуже давно на світі жило дві сестри-феї. Одна була золотоволоса, з білосніжною шкірою, з великими блакитними очима, а інша мала чорне густе волосся, великі карі очі і надзвичайно сяючу срібну шкіру.

Сестри жили на землі з прадавніх часів, і одна з них тримала сонце у кожній зі своїх рук. В той час на світі було два, а не одне сонце. Сонячна фея осявала землю кожен день, будила птахів, звірів і людей щоранку, давала поштовх життю, а коли вона втомлювалася ввечері, їй на зміну приходила її сестра, і увесь світ засинав і поринав у спокій.

Одного разу сестри отримали у подарунок дві сукні. Сукня старшої сестри була блакитна і обшита ніжними білими візерунками, а сукня меншої сестри була зовсім чорна.

Коли старша сестра приміряла своє вбрання, світ засяяв новими барвами, а на небі з'являлися хмарки. Одягнувши свій подарунок, менша сестра занурювала цілий світ у глибоку і непроглядну темряву.

Все ставало темним і чорним, навіть птахи боялися вийти зі своєї домівки. Менша сестра дуже засумувала від того подарунку, і ночі на землі стали не лише темними, а й холодними від смутку її серця.

Старшій сестрі стало шкода своєї меншої помічниці, і вона вирішила подарувати їй одне сонце, щоб хоч якось зігріти її серце. Але як тільки одне із сонць торкнулося срібної шкіри феї – враз зашипіло вогнем. Срібна фея не витримала біль і впустила сонце. Воно упало в глибокий океан і розбилося на тисячу тисяч мілких уламків.

Здавалося, тепер ніщо не зможе втішити серце феї.

Але старша сестра не розгубилася: вона попросила риб з океану зібрати уламки сонця, а найкращим майстрам у світі замовила прикрасити цими уламками чорну сукню сестрички-феї. Коли здавалося, що робота була вже завершена, фея помітила, що один уламок застряг на дні океану у серці великої ракушки. Він не міг там залишатися, але забрати уламок з ракушки означало забрати її життя.

Та фея була дуже добра, вона не могла так зробити, тож вони домовилися з ракушкою. Тепер щоночі молодша фея одягає своє чорне плаття розшите уламочками сонця, які люди назвали зірками. А в руках вона тримає велику чарівну перлину – місяць, який кожного дня зникає і ховається у глибинах того океану у великій ракушці. А увечері місяць знову з'являється на небі і світить людям.

Тепер фея отримала красиву сукню, вона перестала сумувати і на знак вдячності кожної ночі дарує людям солодкі сни. З того часу ночі перестали бути темними і сумними, але світять вони лише холодним срібним світлом.

– Яка дивна казка, – прошепотіла Катруся, – виходить, місяць – то велика перлина?

– Так, доню, і вона буде світити всю ніч, поки ти будеш спатки. Вкривайся тепліше, і нехай фея у чарівній сукні принесе тобі найцікавіші сни.

 

 

 

 

 

 

 

СИЛА СОНЯШНИКА

Велике жовте сонце повільно котилося по безкрайому небу. З самого ранку воно відкривало свої долоні і випускало світло на землю. Всі раділи і посміхалися золотобокому сонцю. Його тепла і щедрості вистачало на всіх.

Але траплялося, що припливали величезні гривасті хмари-леви. Не звичайні, білі, а сірі і похмурі, кудлаті і грізні. Вони були такі великі, що затуляли собою ціле синє безкрає небо. Від їх гуркоту здавалося, що десь ламалась земля.

Вже декілька днів хмари-леви не випускали сонце. А ж тут по краю неба пробігали табунами маленькі білі хмаринки. Вони так засумували від сірості цих довгих нудних днів, що їм просто хотілось трішки погратися.

Пуститися у танок білих павутинок на сірому полотні. Своїми забавами хмаринки зачепили великі сірі хмари-леви, і вони розгнівалися та відштовхнули табуни малюків. Коли і велика, і малі хмари наближалися одна до одної, їх гуркіт було чути на весь світ. Велетенські ліси присідали, гори закутувалися в тумани.

Від того страшного реву прокинулося сонце. Воно хотіло допомогти, пустити трішки світла на землю, але сірі хмари були уже чорними, і, здавалося, нічого не зможе зупинити їхнього гніву.

Напружуючи усі свої сили, сонце змахнуло крилами, і на землю упало чарівне насіння. Вмить із тих золотих зерен виросли тисячі і тисячі квіток – дивних, красивих, не схожих на жодну з квіточок на Землі.

Вони мали міцне стебло, чорну середину і вогненно-жовті листочки. Квіти вмить повернули свої голівки в бік сонця, і сталося диво. Із землі на небо вдарила така хвиля світла, що навіть чорні хмари-леви не витримали того сяйва і вмить розбіглися, вивільнюючи безкрає чисте блакитне небо і золотобоке сонце.

Так з того часу і повелося: як тільки вранці сонечко сходить на небо, та дивна квітка, яку люди величають соняшником, повертає свою голівку назустріч теплу і світлу, а ввечері, коли на небі з'являються зорі, опускає свою красу низько до землі, неначе ховає усю ту дивну силу світла.

Дивна і велична квітка соняшник, ніби золотими стрічками прикрашає нашу землю.

 

 

 

 
ПОДАРУНОК ВІД СВЯТОГО МИКОЛАЯ

Довго спостерігаючи за всіма звірятами, і радіючи їхнім клопотам, сонечко запитало в зайчика:

– Зайчику, а чому ти так метушися і всього боїшся, збудуй хатинку, як всі звірята і тобі там буде зручно і затишно. На мить зупинилося зайченя і мовить:

– А навіщо, в мене є хатинка і не одна, в мене їх багато.

Ось ці всі кущики в лісі це і є мої хатинки.

– Тобто весь, весь ліс? – здивувалося сонечко.

– А чому ти не можеш обрати одну хатинку так, як ведмідь чи інші звірята? – мовило сонечко.

– Е, я так не можу, бо всі інші кущі на мене образяться. Я ж їх відвідую кожен день.

– Тому ти і бігаєш цілими днями від однієї хатинки до іншої?

– Так! – відповів, зітхнувши, зайчик.

– То чому ж ти такий засмучений, якщо в тебе стільки багато хатинок?

– Хм, – нахнюпився зайчик, – зовсім скоро всі кущі та дерева струсять свої листочки, ліс стане не такий густий та затишний і мені ніде буде сховатися. І знову на мене буде полювати страшний, зубастий вовк, я його боюся.

– Коли дерева скинуть своє вбрання, щоб їм не було холодно зима їм подарує теплі снігові шуби. А невеличкі кущики загорне в біленькі кожушки, ось там ти зможеш і перезимувати. Зайчик слухав сонечко відкривши рот і настороживши вушка, а потім каже:

– Сніжок то випаде, але ж мені потрібно всі хатинки відвідувати, а шубка в мене сіра, далеко мене видно буде.

Вислухало уважно сонечко перекотилося через ліс і щоб хоч якось розрадити вухастого… голосно зареготіло і сказало…

– Не переймайся так, скоро наближається свято Святого Миколая і всім слухняним на землі Миколай приносить гостинці. От щоб ти хотів замовити Миколаєві?

– А що, правда є такий Миколай?

– Правда.

– І він приносить подарунки?

– Я ж кажу тобі, приносить – запевнило сонечко.

– Тоді я хочу, щоб в мене була така шуба, така шубка, щоб мене ніхто не впізнав, тоді я, мабуть, перестану боятися вовка.

Сонечко посміхнулося і заховалося за хмаринку. Зайчик ще довго дивився йому вслід, а потім знову бігав по всьому лісу, від одного куща до іншого шукав ще якусь там травичку і грівся.

Незабаром прийшла зима. Випав білий пухнастий сніг. У лісі так стало красиво, ніби в казці. Це був зовсім інший ліс, ніж влітку, він розцвів білими сніжинками, які падали на все: на дерева, кущі, травичку, стежини, сніг навіть падав на зайця, який став схожий на чарівний білий клубочок.

– От якби в мене така була шубка біленька та пухнаста, я б тоді точно нікого не боявся – подумав про себе зайчик. Дні швиденько збігали. Зима, як справжня господарка, вирувала серед лісу, то сніжку підсипала то морозом щипалася. Ганяла сірого вухастого зайця від куща до куща, щоб той не замерз. І одного ранку, коли заєць ще міцно спав під кущем сталося диво: Миколай одягнув зайця в білу кожушину. 

Прокинувшись вранці, заєць себе не впізнав: "Що це? Хто це? Це що, я? Хто це мені такий кожушок подарував? Він такий білий і пухнастий, такий, як я хотів! Я тепер буду, як сніжок! І ніхто-ніхто мене в лісі взимку не помітить! Ура!" Тупцював, підстрибував, бігав навколо кущів, радів заєць…. він уже таким щасливим давно не був. "Спасибі, тобі, сонечко, спасибі тобі, Святий Миколаю, ви, ви… справжні чарівники!!!"

Наближалося справжнє велике свято Нового року. Заєць вже не міг його дочекатися, щоб показати всім, яка в нього нова шубка. Всі звірята дружно зібралися біля лісової красуні, не було лише вухатого. Він спеціально вичікував і спостерігав, як на свято поважно йшли вовк, лисичка, ведмідь, дикий кабан, як летіли снігурі, синички. Свято вже розпочиналося, а довговухого ще не було.

Переглянувшись лисичка з вовком запитали:

– І де це наш боягуз? То завжди першим прибігав до ялиночки, а це щось на нього геть не схоже.

– Можливо, захворів? – мовить вовк.

Синички заходились:

– Зайчику сіренький, довго не барися,
  та на свято новорічне гарно приберися.

Лісом, піднявши вушка високо догори, зайчик гордо, повільно ступав по вузенькій стежині у своїй новій кожушині, він вже нікого і нічого не боявся, він відчував себе маленьким володарем зими. І коли він наблизився до своїх друзів, ті його спочатку не впізнали

– Хто це? – хтось прошепотів, в нас в лісі таких немає, це, мабуть гість до нас завітав. Придивившись ближче звірята радісно вигукнули:

– Та це ж наш зайчик! Який дивний та красивий! Та його просто не впізнати! А шубка яка в нього! Ви тільки подивіться!

Шуба й справді так виблискувала на сонці, що всім мружила очі. Вона була не просто біла, а в сто раз біліша за сніг.

Усі раділи і заздрили зайчикові. Свято розпочалося.

А заєць з того часу за його добре серце і ввічливе ставлення має дві шубки: літню – сіреньку, і зимову – біленьку.

 

 

 

 

 

 

РІЗДВЯНА КАЗКА

У Марці було дві чарівні донечки — Олеся та Іванка.

Олеся була менша, їй всього сім рочків, вона дуже схожа на маму. Таке ж біле личко, маленькі волошкові очі, мов вогники, завжди усміхалися, звеселяючи всіх навколо себе. Дівчинка завжди ходила слідом за мамою, в усьому їй допомагала, тягнулася до землі, помічала, як все з неї проростає, як довкола розцвітає. Іванка – старшенька, їй було дев’ять рочків. Та була більше схожа на батька. Мала грубіші риси обличчя, смагляву шкіру, чорні хитрі оченята. Полюбляла довше поспати і трохи лінувалася, до роботи бралася неохоче.

Та мама любила обох донечок однаково, бо тільки мамине серце здатне любов ділити порівну. Чоловік Данило давно поїхав на заробітки, там і залишився. Важко було Марці з двома дівчатками, та діти допомагали їй по господарству.

Жили вони у тих краях, де процвітало мольфарство. Багато хто з людей, які там проживали, збирали чудодійні трави, пили воду до сходу сонця з гірських джерел, щоб бути здоровими. Люди всі були віруючі і знали, що колись, хоч раз у житті, та станеться диво, і маленькі ангелочки у Різдвяну ніч поведуть їх у світ казок.

Влітку дівчатка частенько полюбляли ходили до лісу по гриби, ягоди, по трави. Там вони не раз і від спеки ховалися. Ліс для них був справжньою казкою. Як тільки вони туди заходили, світлий день закривав перед ними очі, і лише скупеньке світло заглядало через зелені крони дерев. Дерева були такі високі, що дівчатка здавалися малими мурахами, які щось там ворушкаються. Та малі не боялися цього — вони спостерігали, як білки стрибають з гілки на гілку, як трусять шишки; ховалися за товсті стовбури старих дерев, і, звичайно, збирали гриби, якщо ті траплялися на їхньому шляху. Набігавшись за цілий день у лісі, додому дівчатка поверталися по вже звичній їм стежині, вистеленій гладенькими камінчиками. Іванка йшла попереду, підстрибувала, щось собі наспівувала, а Олеся, як завжди, позаду пленталася, заглядала мало не під кожен кущ.

І ось Олеся відволіклася, зачепилась за камінчик і впала вздовж стежини. Вмить вона відчула під своїм малим вухом, як щось внизу задзюркотіло, ніби просилося на волю. Вона підвелася, присіла на колінця і заходилася швиденько розгрібати хмиз, сухі гілки і траву. З-під її пальчиків почав вибиватися маленький танцюючий струмочок. Йому так, мабуть, хотілося жити, що він задзвенів на весь голос. Те саме джерельце прикривав камінь, він не давав пробитися йому на світ. Маленькими рученятами Олеся відсунула камінь, і з кожним поштовхом струмочок підіймався все вище і вище, радів, вмивав дівчинку, ніби дякував їй за допомогу, за те, що відкрила йому очі на цей білий світ.

— Іванко, Іванко, поглянь сюди, яку красу я знайшла, який співучий цей струмочок! А водичка яка в ньому, аж солодка!

Іванка підійшла ближче:

— Нічого незвичайного не бачу, тут повен ліс таких струмочків.

— Для тебе, може, й повен, а для мене він особливий, бо я його сама знайшла… Іванко, Іванко, ти лиш поглянь сюди, це справжня сльоза землі, вона щойно проросла, як паросток, вона жива і розмовляє зі мною.

Іванка шарпнула Олесю за рукав:

— Ходімо вже додому, хіба не бачиш, що вечоріє! Ти забруднилася, замазуро, поглянь на себе, що тільки мама скаже? Ти що будеш, як баба наша, мольфаркою?!

Олеся насупилася, але послухала старшу сестричку, бо залишатися в лісі сама боялася. Ще раз швиденько нахилилася до свого струмочка, вмилася, витерла рукавом обличчя і вже хотіла бігти за Іванкою, та струмочок на прощання так дзвінко і голосно заспівав, ніби попросив дівчинку щось залишити про себе на згадку. Вона вмить зняла свою червоненьку хустинку і пов’язала її над самим струмочком на тоненьку гілочку ялиці.

Дівчата повернулися додому вже під вечір, мама трохи насварила їх, бо дуже хвилювалася, щоб не заблукали.

 

 

 

* * *

Ціле літо дівчата ходили до лісу, та більше того струмочка жодного разу так і не бачили, зник, наче й не було його ніколи… Восени мама їх туди вже не пускала, бо дні були короткі, дощові. І щоб якось відвести увагу дівчат від лісу, мати їм сказала, що восени в лісі водяться голодні лисиці, які спускаються з гір і можуть накинутися на людину.

Діти вірили Марці, а тому і носа не потикали до лісу. Вони вже з нетерпінням чекали на зиму. Взимку стільки пригод цікавих трапляється, стільки свят, подарунків! А найголовніше — з гірки можна поковзатися! Чого-чого, а гір в їхній місцевості вистачало: і високі, і дуже високі, і похилі, і як потяги, і вкриті лісами, і лисі, і схожі на халву. Звичайно, діти з маленьких гір каталися на санчатах, але милувалися красою великих діамантових гір, які переливалися на сонці.

Вже вечоріло, а дівчатка ще не повернулися з ковзанки. Мама почала хвилюватися, взулася у великі биті валянки, одягла теплу кожушину і пішла кликати донечок. Дітям було так весело, що й не помітили, як настав вечір. Вони продовжували гратися, набравши повні валянки снігу, який примерз і до їхніх шуб. Мороз порозмальовував їм лиця — ті стали, мов яблучка, червоненькі. Рукавички дівчаток вже були, як бурульки, мерзлі.

— Донечки, ану додому швиденько повертайтеся, а то ніч вкраде.

Діти ще по разу з’їхали з гори і разом з мамою повернулися до хати.

— Дві снігуроньки, — мовила мама, оглядаючи їх з ніг до голови. — Ви мої дві красунечки! Ніяк не можна вас закликати до хати. Не можна так довго бути на морозі!

Та діти тільки усміхалися, поглядаючи одна на одну.

Наступного дня Іванка дуже захворіла. Мабуть, застудилася, не могла підвестися з ліжечка, лежала квола і сумна. Чим тільки Марця її не лікувала, всі трави цілющі перепробувала, та нічого не допомагало, потім звернулася до місцевих лікарів та знахарів. Всі, хто знав якісь ліки, пропонували їй. Та все даремно, жар не спадав, слабкість в тілі не давала дівчинці підвестися.

Лежала хвора Іванка вже майже місяць, не вставала, змарніла, схудла. Марця забула, що таке день, а що ніч, плакала і молилася, просила в Бога одужання донечки. Олеся теж дуже сумувала, не відходила від Іванки.

На полонину срібною зіркою спускалося Різдво. У Різдвяну ніч Марця засвітила тоненьку свічечку перед іконами, які дивилися на неї, впала на коліна і почала прохати за Іванку. Олеся, дивлячись, як мама хвилюється, і собі припала на колінця, і тут в шибку щось сильно вдарило...

— Боже, що це? — злякано зойкнула Марця. — Можливо, щось привиділося… А, може, то сильний вітер?

Та тільки вони з Олесею почали читати «Отче наш», вдруге вдарило щось в шибку. Обидві хутко підвелися і помітили, як у шибку стукає якась червона пташка. «Пташка — це якесь повідомлення», — подумала Марця.

— Повідомлення, — ще раз, тепер вже вголос повільно і розгублено повторила жінка.

Мати з дочкою стояли біля вікна і не відходили, ніби остовпіли. Та коли в морозну шибку раптом ще раз хтось постукав, Олеся відразу впізнала свою червону хустинку, саме ту, яку вона пов’язала над струмочком.

— Мамо, та це ж моя хустинка! — вигукнула дівчинка.

Олеся зірвалася і швидко вибігла з хати за хустинкою. Вона прихопила з собою кухлика та санчата, які стояли в сінях. Хустинка привела її до того самого струмочка, який вона влітку розчистила.

— Як цікаво, — подумала дівчинка, — ніби я в казку потрапила. Малі круглі оченята бігали по всьому лісу. Цього року випало дуже багато снігу, мабуть, тепло спати землі під такою пухнастою ковдрою, — подумала Олеся.

У лісі все дрімало, мов зачароване. Так тихо, тихо було навкруги, тільки струмочок, мов дзвіночок, вигравав кришталевою водичкою по гладеньких, схованих камінчиках. Це була не проста вода, вона освячена Різдвом. Набравши водички повний кухлик, Олеся швидко повернулася додому. Вона навіть до кінця не зрозуміла цієї подорожі.

У хаті молилася і плакала мати. Олеся простягнула їй кухлик з живою водою. Марця погладила Олесю по голівці. Потім дістала з-за ікон маленького маковичка-віничка і швиденько скропила ліжечко, на якому лежала хвора Іванка. Це була остання надія на диво, яке могло вилікувати донечку.

Минуло кілька годин. Іванка повільно відкрила оченята, прокинулася, встала, ніби нічого й не було. До Марці в хату прийшло справжнє Різдво. Бо тільки з добра проростає добро. А різдвяний Янгелочок таки прилетів червоною хустинкою. Недарма люди вірять в дива, які трапляються в Різдвяну ніч.

 
 
 

 

 

 

 

 

Ґ​УДЗОНІЯ

Влітку, коли золотобоке сонце гарно припікало, в лісі рясно розчервонілися суниці. І такі ж вони пахучі та смачні були, що, здавалося, самі просилися, щоб їх скуштували.

Неподалік від лісу жила одна сім'я: мати, батько та двоє дітей. Дітлахи частенько проводили свій вільний час у тому ліску.

Ліс був не великий, але і не малий, помережений сплетінням закручених стежок і увінчаний кронами найрізноманітніших дерев. Тут не водилися звірі, бо, мабуть, для них було замало місця, але галявини завжди рясніли різними ягодами, суничками, дикими вишнями. Пахло травами, а малі кущі так і вабили своїми зеленими листочками. Доросла людина могла перейти ліс вздовж і впоперек за години дві. Ну, а для дітей, звичайно, тут відкривався справжній рай: і хатинок можна набудувати, і ягідками поживитися, і кумедні гриби на деревах позбивати та й просто полежати між дерев і послухати пташечок.

Одного сонячного ранку, коли корівки вже давно паслися і вранішній соловейко відспівав свою пісню, зібралися діти у ліс погратися та солодкими суницями поласувати.

Марійка - старшенька дівчинка десяти років, з кирпатим носиком, ластовиннячком на круглому обличчі та з пшеничним волоссям, а Михайлик - років шести, з пухлими щічками та живими сірими оченятками, одягнений у блакитну сорочку з квадратними коричневими ґудзиками та червоні шорти на підтяжках, зовсім як дорослий. Взяли вони по маленькому дитячому відеречку і весело побігли до лісу. Коли надворі добряче припікає сонце, в лісі під високими кронами дерев можна сховатися від спеки, дихаючи на повні груди.

Марійка впевнено йшла вперед, щоразу озираючись, чекала Михайлика, який не міг стримати дитячої радості від такої великої кількості різних спокус. Він підібрав довгу гілку та все намагався боротися з дрібними кущами, які зустрічалися йому на шляху, вдаючи із себе лицаря з мечем.

- Ти можеш швидше рухатися, а то ми так і до вечора не дійдемо? - сердито пирхнула Марійка. Вона знала цей ліс дуже добре, із заплющеними очима могла знайти шлях додому, але їй не раз було нудно від того, що мусила приглядати за братиком, поки мама працювала.

- Можу, але навіщо? Ми що не встигаємо? - промовив хлопчик і, ніби навмисне, продовжував гратися палицею, уже копаючи якусь, одному йому потрібну яму.

- Встигаємо, але дуже вже хочеться суниць. Давай, наздоганяй,- попрохала сестра. Вона повернула до найближчої галявини, що розкинулась між двома кленами і уже вабила дітей червонобокими ягодами.

Дівчинці хотілося швидше скуштувати літніх ягід та зробити собі намисто чи, може, смачний браслет, нанизуючи їх на травинку з півників. То ж вона поспішала до галявинки так, наче й забула, що прийшла туди не одна.

- Ну добре, зараз підбіжу, - пообіцяв братик, і тільки Михайлик намагався бігти швидше, як його почав зупиняти кущ. Той наче нізвідки з'являвся на шляху хлопчика. Такий великий та розлогий, що малими ногами його швидко і не обійдеш.

- У-у-у-ууууу, - прошипів кущ хлопчику.

– Не пущу, - почулося малому.

– Ти чого мене не пускаєш, зачіпаєш? – запитав Михайлик. – Я зараз тобі покажу, який я сильний!

І як замахнеться палицею, хотів було собі «пробити» дорогу, як раптом гілочка зачепилась за його сорочину. Глянув - аж немає ґудзика посередині.

- Ах, ти ж, злий кущ, віддай ґудзика, бо як - ні, то всі гілочки тобі повиламую! - сердито сказав хлопчик.

І сталося диво! Кущ немов трішки розвів гілочки, а онде ґудзичок лежить. Потягнувся Михайлик, щоб дістати його, як раптом прослизнувся і почав котитися в середину куща, а стежина все донизу біжить... Ось вже і ліс зникає, і кущ далеко позаду залишається, а попереду відкривається незвичайна країна.

Приземлився хлопчик, підвівся, озирнувся навкруги. Все, що з'явилося перед його малими очима, було дуже цікаве і схоже на маленькі фігурки різної форми та різних кольорів. Тут все складалося із цих загадкових фігурок, майоріло кольорами та виблискувало на сонці.

- Та що ж це таке? Не схоже на листочки і травичку?

- Я вже бачив колись такі фігурки, тільки не можу пригадати де, мабуть, уві сні, - мовив про себе малий.

- Ой, пригадав! Ці фігурки схожі на ґудзики! Дійсно, дійсно,- запевнив він себе. - Тільки їх тут дуже багато! Ось, як човник, довгенькі, а ось, як копійки, кругленькі, а ці на квадратики схожі!

 

 

Хлопчик здивовано розглядав усе. А з-під землі підіймалися дерева, на яких росли ґудзики: жовті, зелені, в крапочки... І доріжки усі вистелені ґудзичками однакової форми та кольору. Акуратненько, мов хтось нанизав їх на ниточки, рядочками лежали на землі.

- Та їх тут безліч! Це, мабуть, царство ґудзиків,- здогадався Михайлик.

- Так, так,- почувся голос.

- Так, так? - перепитав хлопчик. - Хто ти? І чого я тебе не бачу?

- Я - господарка Ґ​удзанії.

- Ґ​удзанії? - ще більше здивувався малий.

- Я ось тут, вгорі, подивися.

Михайлик підняв голову, примруживши одне око. Над ним здіймалася величезна, схожа на хмарину, куля, обліплена тисячами різних фігурок, які блищали і вигравали різними кольорами, а ще міняли форму: одну хвилинку здавалося, що це фігурка конячки, а тут на тобі - вже і тракторець, а ще за хвилинку - наче тваринка якась ...

- Нічого собі, скільки ґудзиків! Мабуть, для всіх сорочок на світі вистачить.

- Вистачить, вистачить, якщо так губити, як ти, - почувся голос згори.

- Ну і що? Я ж тільки одного загубив, а в тебе он їх скільки, та і в мене є ще трохи на сорочці, - показав малюк на решту ґудзиків, що виблискували на блакитній сорочині. - Бачиш?

- Бачу. А ти бачиш, як у мене цікаво? То що, залишишся тут жити, будем разом подорожувати. Мені саме потрібний помічник, який буде ґудзички сортувати. Вдвох воно і швидше, і веселіше, - якось улесливо промовила хмарина. 

- Так, звісно, цікаво в тебе, але я хочу до Марійки. Вона, мабуть, вже мене шукає, - знітившись, промовив хлопчик. Йому аж ніяк не хотілося перебирати ґудзики. А ще він раптом відчув, що дуже сильно захотів додому.

- Марійка? А хто така Марійка? - все тим же улесливим голосом запитала господарка незвичайної країни, немов задумала якийсь свій хитромудрий план.

- Це - моя старша сестричка, - пояснив хлопчик.

- Тоді поклич і її до нас, щоб було веселіше.

- Ні, - вперто вирішив хлопчик,- я хочу додому, відпустіть мене, будь ласочка.

- Та ніхто тебе тут і не тримає, ти ж сам згубив ґудзика і прийшов до мене.

- А й справді! То я вже заберу свою згубу і повертатимуся додому? - перепитав малий.

- Забирай, якщо знайдеш його серед інших, і тоді повертайся, - роздратовано мовила хмарина, зібравшись в одну копицю, яка замайоріла тільки сірими ґудзиками.

Михайлик заметушився і почав швидко розглядати кольорові килимки з ґудзиків. їх було так багато, що він аж розгубився. Тут і килимки, і кульки, і цілі ґудзикові галявинки.

- Нічого собі! Це що, так багато загублених ґудзиків, і ніхто за ними не приходить, тільки я один? - сумно зітхнув хлопчик.

- Я тут ніколи не зможу знайти свого ґудзичка, бо на це потрібно багато часу. Відпусти мене без нього, у мене ось ще декілька є запасних, - мовив, показуючи на сорочину.

- Та я тебе і не затримую, іди.

- А куди ж тут іти? Скрізь ґудзики, ґудзики, всі стежини ними засипані? - розгубився гість.

- Впізнай серед усіх свого ґудзика, і він поведе тебе додому, - вперта хмарина не здавалась, бо, певно, їй дуже хотілося, щоб хлопчик залишився.

Михайлик то засмучувався, то знову розглядав плескаті ґудзички, схожі на камінчики. Трохи втомившись, зрозумів що йому ніколи не повернутися додому. І заплакав. Раптом його маленька гаряча сльоза впала на один із камінчиків, і серед усіх ґудзиків хлопчик впізнав свого.

- То виходить, що господарка незвичної країни їх навмисне приховує, щоб ніхто не зміг знайти свої? І щоб подовше залишався в цьому пластмасовому царстві? - промайнула здогадка в його голові.

- Ось він! Це мій маленький коричневий ґудзик! - від радості аж застрибав. - Ура! Несподівано перед маленьким мандрівником простелилася вузенька стежинка, якою він щосили побіг до Марійки назад, до затишного лісу.

- Марійко, Марійко! Ура, я повернувся! - радісно вигукнув малюк.

- Де ж ти був стільки часу? Я тебе гукала, гукала, а ти навіть не відгукнувся, - сестра була дуже схвильованою.

- Я випадково потрапив в іншу країну! - зізнався братик.

- В іншу країну? Завжди ти щось собі вигадуєш, - щиро усміхнулась дівчинка, яка насправді загралася і особливо Михайлика ще й не шукала. А що тут дивного? Вони бували в цьому лісі мало не щодня і вважали його для себе безпечним місцем.

- Ні, це правда, - малий навіть трішки образився. Ліниво потягнувшись, він замурзаними кулачками потер сонні оченята.

- Ти що завгодно придумаєш, щоб тільки не збирати суниці, навіть заснеш у кущах, - махнула рукою дівчинка на два відеречка суниць, що шаріли червоними щічками. - Та годі вже жартувати, пішли додому, мама зачекалася.

Діти йшли додому тією ж самою стежиною, що вранці привела їх до лісу. Враз Михайликів погляд упав на той самий кущ, який йому відірвав ґудзика. «Це, мабуть, якийсь особливий кущ, який відправляє дітей в Ґ​удзонію. Я його краще цього разу обійду», - подумав малий.

- Ти знову плентаєшся позаду, - зауважила брату Марійка.

- Ні, ні, я тебе наздоганяю, - мовив він.

Михайлик швидко перебирав малими ніжками, тримаючи у одній руці відеречко запашних суниць, а в іншій стискаючи коричневого ґудзика.

 

 

 

 

 

 

ДРІМНИКИ

(міфічна історія)
 
 
1

Вечір тихесенько закрадався на землю, коли матуся підбивала білі подушки на ліжечку  Максимки. "Ось так, щоб попухнастіше, потепліле було тобі, синочку!" Поклавши в ліжечко свого семирічного хлопчика - маленького, худорлявого з рудим волосячком і великими карими очима, - поцілувала його ніжно у чоло і побажала найкращих снів. Щойно мама закрила двері, Максимко заворушився у ліжечку. Він оглянув примруженим оком свою кімнатку, у якій, здавалося, у темряві усе оживає. Он десь стоїть червоний потяг, а поруч - цілісінька армія тільки сьогодні куплених солдатиків. А он там, подалі, за шафою, - великий синій м'яч. Усе було так спокійно, і лише пузатий місяць скупо кидав своє проміння через вікна... Просто тиша...

Та Максимко знав: щойно він заплющить очі, станеться щось неймовірне, і кімната оживе. Вже декілька ночей йому здавалося, що щось відбувається, поки він спить. Отож Максим вирішив не засинати і поспостерігати за своєю кімнатою.

Було вже далеко за опівніч. За вікном дув легенький вітерець і ніжно колихав дерева. Раптом неймовірне сяйво залило всю кімнату. Щось схоже на чарівний золотий портал з'явилося посеред підлоги. Невеличкі дивні істоти почали виходити звідти. Їх було троє. Підійшовши ближче до ліжечка, вони почали перешіптуватися між собою. 

- Ось, подивись, який милий хлопчик. Можливо, це саме той, що нам потрібен. 

- Так, спокійно, ніяких зайвих рухів, - промовило інше створіння. - Зараз ми обережно його оглянемо. 

Після цих слів невідомо звідки він витягнув старого покрученого пензлика і, швидко розмахуючи ним, щось майнув на руці Максима. Та сталося не так, як гадалося. Раптом хлопчик різко розплющив очі і, розмахуючи руками, спробував схопити дивне створіння. Двоє інших так злякалися, що почали зістрибувати з ліжка і швидко бігти до порталу на підлозі. Але Максим теж був швидким - недаремно ж він займався футболом! Хлопчик ухопив істоту і хотів притягнути його поближче, але воно з такою силою рвонуло у портал, що й хлопця потягло із собою.

Падати було зовсім не боляче, навіть приємно. Навколо Максима літали дивні предмети. Тут були і іграшки, і машини, і літаки, старі і нові речі, чудернацькі телевізори, якісь диски, багато звірів... Що було самим надзвичайнішим - навколо нього кружляли фрагменти якихось фільмів та мультиків... 

На мить Максим закрив очі...

 

 

Раптом його ноги торкнулися чогось м'якого. Це було схоже на персидський килим. Хлопчик розплющив очі і побачив перед собою якийсь дивний світ. І був білесенький день... Усе тут було не так, як удома. Усе було таке дивне, що на якийсь момент могло збентежити будь-кого. Небо було переділене на сектори один червоний, білий, блакитний , жовтий, фіолетовий та чорний. До кожного сектору у небо, неначе ескалатор рухалися великі дерев»яні драбини, або якісь незрозумілі кульки, внизу було теж неменше цікаво. Цілісіньке місто було перед очима із химерними та смішними будиночками, вежами і халупками.. Ці троє теж були тут. Тепер Максим міг їх роздивитися. Істоти були невеличкого зросту, вони були різнокольорові, а їх мордочки були схожі на котячі. Тіло мало ручки і ніжки, і на кожній - по три пальчика. Їх очі були великі і також різнокольорові. У першої істоти одне - зелене, а інше - червоне; у другої - обидва фіолетового кольору, а у третьої - коричневі із зірочкою замість зінниці. Істоти ходили на двох ногах і були одягнуті у комбінезони з кишенями, а один - той, у якого очі із зірочками, - навіть мав берет точнісінько такий, як носять художники у Франції. Істоти виглядали дуже мило. 

- Привіт! Я - Різноокий! Якщо скорочено - Роз! А ось це - Малин і Зірко! Ми - дрімники... 

- Дрімники? - перепитав Максим. - Тобто... Що це? Ой, хто це?

- Ми - найдавніші істоти, які живуть на Землі. Ми виконуємо найважливішу функцію у цьому світі - розфарбовуємо сни...

Малий дрімко (його так звуть, мабуть, за те, що він мав такі очі) урочисто вклонився і простягнув свою руку з трьома пальцями. Максим якось недовірливо з ним привітався. 

- Пробач, що ми тебе налякали! Але у нас дійсно нагальна справа! Тому давай ми закінчимо перевірку і відправимо тебе додому. 

- Яка перевірка? Про що ви говорите? - почав було Макс, але дрімники підступали все ближче і ближче з таким виглядом, що він просто не міг не погодитися. 

У повітрі з'явився знову той самий пензлик, наче чарівна паличка. Зірко провів над рукою хлопця, і, о диво, на шкірі почали з'являтися різнокольорові знаки. 

- Це він, це він! - швидко залементував Рос. - А я ж казав, що недарма ми вже декілька ночей спостерігаємо за ним. Недарма його сни такі кольорові!

- То це були ви? - перепитав хлопчик. - Можливо, ви мені все поясните? 

- Давай, ми тобі все покажемо! Не бійся! - промовив Малин. 

Хлопчик недовірливо кивнув. Зірко швидко змахнув тим самим пензликом, і в повітрі з'явилася велика мильна бульбашка, яка виблискувала і переливалася на сонці. Усі четверо увійшли всередину, і вона, немов ліфт, піднялася у повітря. 

- Чудовий милосипед, чи не так? Ми завжди використовуємо такі! Це - найзручніший транспорт! - гордо заявив Рос.

Четвірка здіймалась над чудернацьким містечком, і краєвид був просто неймовірним. Найрізноманітні будиночки - великі, маленькі, круглі, квадратні та смішно закручені, неначе морозиво-ріжок у Макдональдсі. А дерева! Які тут були різнокольорові дерева! Не лише зелені та жовті, а й фіолетові, блакитні, білі... На одних, дещо схожих на яблуні, росли цукерки; на інших - ковбаса; на третіх - булочки... Де–не–де дорога була укрита шоколадом, або шматочками заліза, або вистелена справжнісіньким мохом...

- Не дивуйся так, - промовив Зірко. - Адже це - країна дитячих снів! І тут можна побачити найдивовижніші речі з усього світу! Уся дитяча фантазія зібрана тут! Ось поглянь туди, - вказав Дрімко своїм пальцем кудись праворуч. 

Максим перевів погляд. Зграйка смішних дрімників не швидко махали пензликами, і раптом нізвідки з'явився новий будиночок. 

- Так це саме те, що ти бачиш... Наші пензлики допомагають перетворювати дитячі сни на потрібні нам речі... Тож у нашому світі кожен дрімник має своє місце. Ті, кого ти бачив – будівельники. Вони роблять будиночки, вибираючи їх з дитячих снів. Також є садівники, механіки, лікарі, водопровідники і, звичайно, найголовніше - художники! Це ті, які працюють у небі. Але кожна професія є надзвичайно важливою! 

- То ваші пензлики - це чарівні палички? - здивовано уточнив Максим.

- Ні, вони слугують нам лише для перетворення снів у потрібні речі. Ми не можемо створювати щось своє, тільки діти можуть фантазувати для нас.

Раптом милосипед почав знижуватися, і Максим та дрімники прибули в зазначене місце. 

Перед їх взором розкинулося величезне озеро. Цікаво, що вода у цьому озері була надзвичайна і виблискувала на сонці, як кришталь. Вода була така прозора, що з легкістю показувала дно, але жлдної рослинки чи рибинки там не було.

Навколо усе здавалося спокійним і чарівним. Єдиним, що дійсно зачаровувало, була веселка, яка з'єднувала усі сім секторів неба в одну доріжку і спускалася з самого неба на дно кришталевого озера. 

- Оце - головне джерело наших фарб, які ми використовуємо, щоб розмальовувати сни, - почав розмову Зірко. - Дивовижно, правда? Мабуть, ти звернув увагу на те, що небо поділено на сектори, а точніше, - на сім... Кожен з них відповідає за конкретні сни. Наприклад, жовтий - про веселі чарівні сни (навіть - про звірят), червоний - це сни про мрії дітей; синій - то є віщі сни (зазвичай вони трапляються рідко)... 

- А чорні - то, мабуть, жахи! - здогадався Максим.

- Так, дійсно! Там зібрано жахи усіх дітей...Але вони також потрібні, хоч і дуже неприємні. Там, у секторах, працюють найстаранніші, найдавніші і найкращі дрімники нашого світу. Але останнім часом вода у нашому озері, яка є джерелом наших фарб, почала зменшуватись, а веселка, що споконвіку з'єднує небо з озером, зникає. Це і є наша проблема. 

- Але чим я зможу допомогти? - здивувався Максим, - я нічого про це не знаю!

- У нас є надзвичайний діамантовий пензлик, який колись створили наші предки. Цей пензлик одним помахом може вирішити наші проблеми і знову наповнити наше озеро.

- Тоді чому ви ним не скористалися? - запитав Максимко.

- Тому, що існує прадавнє пророцтво, що тільки особлива дитина може скористатися цим пензлем. Ні один дрімко не має сили над ним, і в його руках це просто інструмент. Ти можеш нам допомогти, тому що твої сни - це унікальні фантазії, і ти - Особливий! Розумієш, сни - то важлива частина життя дитини... Вони допомагають рости і знаходити свої мрії.

- Але що я повинен зробити? - поцікавився хлопчик.

- Ми маємо відправитися в сосідню країну Сонляндію. Там живе величний народ - сонники. Саме вони оберігають чарівний пензлик. Але будь готовий: ти мусиш пройти різні випробовування... Рос і Малин будуть з тобою, а я залишуся тут, буду спостерігати і чекати на звістки від вас...

 

 

 

2

З якоюсь неймовірною надією у очах Зірко швидко дістав невеличку трубочку і, о диво, надув новий милосипед. Друзі швидко увійшли всередину і почали підійматися над чарівною країною. Масимко був захоплений і стривожений. Він хвилювався і не знав, чи зможе подолати те усе. Ніхто із нових друзів теж не знав, але вони мали діяти...

Швидко чи повільно, здавалося, час тут немає влади, друзі пливли у небі у мильній бульбашці, неначе у повітряному кораблику.

Одні будиночки змінювали інші. Дивовижі уже здавалися звичними максимковому оку. Та на горизонті з'явився дивовижний острів...

- Ось вона, - промовив Роз. Це - країна Сонляндія, і там живуть сонники.

- Але чому пензлик зберігається там, а не в країні дрімників? - не розумів Максим.

- Задля безпеки! Адже ми кожного дня працюємо із пензликами, а тут, у країні Сонляндії, вони відповідають за вироблення чарівного порошку.

- Як цікаво, - про себе пробурмотів Максимко.

Кулька підпливла ближче до чарівного острова, і стало помітно, що він також виглядає дуже цікаво. Тут, на відмінну від Країни Дрімників, землю вкривав різнокольоровий пісок. І з кожним легким подихом вітру він рухався, створюючи нові і нові узори на землі. Це було захопливе видовище. Хотілося милуватися ним знову і знову.

Раптом кулька розлетілася, і друзі опинилися навпроти високих воріт. Двоє вартових охороняли вхід. Здавалося, вони були надзвичайно заклопотані. Тож і не дивно, бо була у них палка суперечка щодо хрестиків-нуликів на піску. Та така завзята, що будь-хто міг проскочити у містечко.

Та Максимко і дрімники були ввічливі, тож, підійшовши ближче, привіталися до них.

- Це - сонники, - пошепки мовив Роз. Створіння були невеличкого зросту, і їхні мордочки взагалі нагадували пухнастих різнокольрових кроликів, тільки вуха були трішки менші, і на голові вони носили смішні солом'яні капелюхи.

Далі Роз злегка прокашлявся і промовив:

- Вітаємо вас сердечно, о вартові країни Сонляндії! Ми прибули з Країни Дрімників.

- А чи ви друзі, чи вороги? - раптом заговорив один із них голосом таким писклявим, що навіть миша могла б налякатися...

Максимко мало не пирснув від сміху. А чемний Роз мовив:

- Звичайно ж, друзі!

- Що ж, тоді якщо хочете пройти до нашої країни, ви повинні виконати наше завдання!

- Гей! - штовхнула раптом інша істота першу і прошепотіла. - Ми не маємо на це права!

- А нудьгувати тут і грати 50 років кожного дня одну й ту саму гру маємо право? Адже вони ж цього не знають...

- Добре, давай! - мовила перша істота. - Ви маєте придумати для нас нову гру!

- Дивне завдання! - подумав Максимко. Але ж, з іншої сторони, тут усе було дивним...

Хлопчик на секунду задумався. Так, багато ігор він знав, адже щодня із друзями грався у них!

І раптом він вигукнув:

- Я знаю! Я пропоную вам зіграти у класики!

- Класики? - перепитали сонники, і очі їх округлилися від цікавості. Максимко швидко пояснив правила гри. Він не міг втрачати час, але йому було шкода сонників.

Після цього друзі запитали:

- А де ж ми можемо знайти вхід до діамантового пензлика?

Ох, один із вартових, посерйознішав:

- Останнім часом вхід туди заборонений. Раніше багато туристів із навколишніх місць приходили туди, як у храм. Адже це - надзвичайна реліквія. Але з того часу, як чарівний пісок почав зникати, і кількості чарівних порталів ледве вистачає, щоб задовольнити усі потреби, найстаріший радник Сонляндії заборонив відвідувати це чарівне місце з метою безпеки. Думаю вам потрібно звернутися до нашого старійшини - він вам усе пояснить. Мандруйте дорогою прямо і поверніть направо за рогом, де ви побачите криницю семи вітрів. Там, у будинку мухомора, і проживає наш Мудрій.

Перед друзями відкрилася могутня брама, і країна показалася їм в усій своїй красі. Вона нагадувала піщане містечко, і будиночки теж були дивними. Деякі нагадували печери, інші - усілякі рослини, ще треті - пеньки від різних дерев. Усе було акуратно притрушене кольоровим піском, і це створювало настрій. Хотілося забути все і просто ліпити замки із піску.

Невдовзі за рогом дійсно показався колодязь, а згодом і здоровенний блакитний мухомор. Будиночок був абсолютно дивний, але чепурний. Максимко підійшов ближче до входу і хотів було постукати у стінку, як раптом шапка гриба відкрилася і назовні почала спускатися дивна конструкція, яка перетворювалася на сходинки.

Звідти вигулькнув старий сонник із бородою молочного кольору та срібними бровами у коричневій мантії.

- Ласкаво прошу до мого дому, милі мандрівники! Вартові сонники вже усе мені переказали. Мабуть, ви стомилися з дороги! Заходьте, я вас пригощу, а заодно і обговоримо усе!

Щойно друзі ступили на першу сходинку, вона одразу почала рухатися як ескалатор, і друзі потрапили всередину того гриба.

Зовсім просто, по-домашньому, було всередині цього дивного будинку. На столі уже парував чай із журавлини та лежали смаколики, яких тільки душа забажає.

- Тож, - почав Малин, - ситуація у Країні Дрімників нагальна. Озеро фарб зникає, і ми повинні якнайшвидше скористатися діамантовим пензликом, щоб його врятувати.

- Чому ж ви думаєте, що це зможе розв'язати питання? - задумливо промовив Мудрій.

Максимку здалося, що одна його брова рухається якось напружено і - сама по собі. Здавалося, він трішки нервував, хоч з виду був досить приємним створінням.

- Звичайно! - із повним ротом млинців продовжив Роз, і його очі світилися неначе хтось запалив ліхтарики. - Ми маємо давнє пророцтво, а також - обраного! - кивнув він на Максимка. - Усе сходиться! Усе, що нам потрібно, це лише щоб ви провели нас до пензлика, а далі ми уже швидко все зробимо!

- Я б із задоволенням, - мовив Мудрій. - Але річ у тім, що це місце давно закрите! - і руки його дивно затремтіли.

- Так, ми чули що воно закрите для туристів, але ж ми ситуацію пояснили, - розгублено промлямлив Малин.

Раптом Мудрій різко повернувся, і борода його затремтіла дужче, ніж руки. Він зблід і тихо промовив:

- Річ у тім, що пензлик було викрадено більш ніж місяць тому...

На хвилинку у кімнаті, де пахло смаколиками і журавлиною, зависла тиша... Це не вкладалося ні в кого в голові...

- Але кому потрібний пензлик, який нічого не вартий у руках будь-кого із жителів тутешніх країн? - запитав Максимко.

- Подейкують, що це справа рук Злімника із веселки, що відповідає за чорний колір.

- Того самого??? - промовив Роз і стривожено поглянув на Максимка. - Здається, усе набагато гірше, ніж ми очікували. Потрібно якнайшвидше передати цю інформацію Зіркові. Розумієш, декілька десятиліть тому Злімник уже намагався зламати нашу систему. Тоді він був найстараннішим дрімником і мріяв стати художником. Усі дрімники для цього рівня повинні скласти іспит і розмалювати декілька снів. Така посвята відбувається лише раз на 1000 років і є дуже важливою для будь-якого сектору. Найпочеснішим, звісно, є червоний сектор. Ну, а сектор чорного кольору вважається не дуже почесним. Тож, Злімник дуже хотів потрапити у червоний сектор. На жаль, як він не старався, усі сни виходили в чорному кольорі. І тоді було прийнято рішення відправити його у чорний сектор, - якось тяжко зітхнув Роз. - І тоді Злімник зробив нечуване: він сказав, що цього не залишить просто так... Він відправився у чорний сектор і почав зловживати своєю владою та домальовувати сни. Ніхто не знає, як він у них проникав. Тоді Зірко спробував його зупинити, та на жаль Злімник втік, не залишивши і сліду. З того часу при про нього ніхто нічого не чув.

- Як дивно і моторошно, - промовив Максимко. - Але ж ви говорили, що дрімники не можуть користуватися пензликами!

- Так, не можуть. Але, можливо, Злімник знайшов спосіб, і тепер на наші країни насувається страшне лихо.

- Тоді нам потрібно діяти! І - якнайшвидше! - вигукнув Максимко. - Нам потрібно розділитися. Хтось відправиться і попередить Зірка, а інші почнуть розслідувати зникнення пензлика...

На тому і порішили. Роз відправився попередити дрімників. А Мудрій, Малин та Максимко відправилися на місце, де раніше був пензлик, - у склеп семи вітрів, який починався саме із криниці семи вітрів.

Потрібно було сісти у помаранчеве відро та спуститися донизу. І там, внизу, відкривалася неймовірна зала, прикрашена справжніми смарагдами та кришталевими вазами. Усе було надзвичайно чисто, ошатно і сяюче.

Посеред зали була велика прозора колона, в якій був отвір. В ньому і було місце для діамантового пензлика.

Максим підійшов ближче і почав розглядати колону. Раптом він скрикнув:

- Малин, швидко знайди мені лупу! Схоже, я бачу тут щось...

Неначе за велінням чарівника, у Максимка в руках з'явилася лупа. Максимко обережно розглядав під нею і без того прозору колону.

- Ось погляньте, я бачу тут пісок, але не звичайний, а срібного кольору!

- Дуже дивно, - промовив Мудрій. Такий пісок може бути лише із фабрики, де ми виготовляємо чарівний пісок для порталів. Але в готовому вигляді він є золотого кольору, а срібний його варіант - це лише сировина.

- Можливо, це і є відповіддю на наше запитання, чому зменшується кількість чарівних порталів. Увесь цей час Злімник переховувався саме там. Швидко, нам потрібно на фабрику! Але як нам туди потрапити?

- Потрапити туди можна лише одним способом - за допомогою вихору, який кожен сонник носить при собі, - Мудрій хвацько витягнув причіплений до поясу маленький бархатовий мішечок.

Він скомандував:

- Швидко беріться за руки! - і розв'язав мішечок.

Раптом назовні вилетів справжнісінький вихор. Та такий, який лише можна по телевізору побачити. Мудрій швидко схопився за нього однією рукою, а іншою тримав друзів. Вихор швидко-швидко закрутив їх по колу, немов старий зламаний годинник. І не встиг Максимко і кліпнути, як вони опинилися на дивній фабриці.

Якщо досі усе здавалося чудернацьким, то це був верх чудернацтв. Здавалося, вони були всередині великого щільника, що то їх бджоли роблять. І гул тут був такий самий. Тільки тут були мільйони отворів, звідкіль сипалися яскраві зоряні камінці, і падали вони у найрізноманітнішого кольору квітки, що вбирали їх немов великі чаші, а далі, згинаючись, опускали їх на рухливу стрічку із дивної рідини, яка несла їх прямісінько у величезне залізне сито під ноги встановлених там величезних кам'яних слонів, які перетирали все це у пил, що із сита спускався у гігантську діжку із червоного дерева. Ця фабрика була найдивніша з усіх, що коли-небудь навіть можна було собі уявити.

Сонники старанно працювали там. Одні, підлітаючи на метеликах ретельно перевіряли якість зоряних камінців, інші рахували їх кількість, треті - сортували пил із діжки у спеціальні мішечки та на кумедних тачках вивозили його у напрямку складу, де пісок мав пролежати ще 15 днів перед його використанням.

- Нікому не рухатися! - раптом закричав Мудрій, і увесь рух вмить зупинився. - Серед нас є зрадник! І ми вже точно знаємо, хто це! Тож не ховайся і швидко покажися нам, Злімнику!

На секунду усі завмерли. Та раптом із закутка визирнула тінь у синій накидці.

- Так, це я, - якось насмішливо мовила вона.

- Швидко віддай нам пензлик! - вигукнув Максимко.

- Ти думаєш, що я ношу його із собою? - насмішкувато промовив Злімник, і очі його злісно блиснули. - Звичайно ж, ні!

- Тоді швидко відведи нас до нього! - мовив Малин.

- З великим задоволенням, - відповів Злімник і раптом різко змахнув рукою та висипав чарівний пісок на підлогу. Тут вмить утворився портал, і Злімник швидко сіпнув Максимка за руку та зник у невідомому напрямку.

- Пропало все! - закричав переляканий Мудрій. - Пензлик пропав, і Обраний пропав! Тепер нам кінець!.

На фабриці почався справжній хаос. Усі були налякані. Тепер вони не знали, що їм робити.

Але Малин не втрачав надію:

- Ні, ми повинні якнайшвидше повернутися до Зірка. Він знайде рішення, він знає, що робити...

Тим часом Максимко залишився один із невідомим йому ворогом. Але він не боявся - він знав, що скоро усе скінчиться. Він просто розплющив очі і побачив перед собою галерею, в якій усі стіни були встеленні чорно-білими картинками.

Було якось сумно і моторошно тут. Хотілося швидше вибратися звідси.

- Ну ось, вітаю тебе у департаменті снів жахів! А це, - тицьнувши пальцем у купку дрімників в чорних беретах, - мої друзі. Так-так, друже, вони, як і я, багато років тому були обрані для такої принизливої роботи - розмальовувати сни жахів. Подумати тільки, я, великий художник, був змушений працювати лише із чорними та сірими кольорами! Але я знайшов вихід.

- Так, - перебив його Максим, - ти почав красти чарівний пісок і проникати до дітей через портали.

- Саме так, і я, великий і злий геній, малював їхніми руками! На жаль, це дуже копіткий процес. Ти розумієш, створити щось чужими руками! І не завжди та дитина могла бути талановитою, а ніч така коротка! Саме тому мені потрібний був надзвичайний пензлик. Я думав, що зможу творити, але на жаль пензлик виявися не таким чарівним, як про нього говорили, і нічого він не малював навіть у дитячих руках.

- Хмм, - подумав Максимко, - тож він не знає, що чарівний пензлик працює лише у руках Обраного... Цікаво!!!

- Саме тому я активно почав думати, як мені здійснити свій план А тепер мені навіть і думати не прийдеться - справжнісінька дитина потрапила у країну дрімників. Тепер мені не прийдеться прикидатися робітником фабрики. Ти намалюєш і придумаєш мені усе, що я забажаю! - Злімник голосно розсміявся, немов уже смакував свою перемогу. - Ти згодний зі мною створити новий світ?? Світ, у якому я буду правителем, а ти не виберешся звідти ніколи!

Злімник протягнув Максимкові діамантового пензлика...

Сяйво залило усю кімнату, щойно Максимко торкнувся пензлика. Він швидко змахнув ним, і раптом відкрився чарівний портал, з якого виплигнули Малин, Зірко, Роз, Мудрій та поліція дрімників. Усе миттєво, і злодія було схоплено. Справедливість була відновлена. Так само як і озеро фарб.

Настав час прощатися з таким дивним і солодким світом снів.

Друзі востаннє відкрили портал. Кожен по черзі обіймав Максимка, а Зірко, зіщуливши дві зірки замість зіниць, промовив:

- Дитяча фантазія врятована. Ти - особлива дитина! Ніколи цього не забувай. Не забувай країну сновидінь, в якій розапочинаються мрії...

 

За матеріалами: Юлія Хандожинська. "Казочки від Юлечки". Вінниця, видавництво ТОВ «ТВОРИ», 2020 р., 60 с.

 

  Дивіться також на "Малій Сторінці":

"Яка красива у нас мова:
І калинова, й малинова,
Дзвінка, барвиста, голосиста,
І як сльоза — джерельно-чиста.
Із вуст в вуста передається,
Як тепле сонечко, сміється,
Виразна, сильна і багата,
Окраса в будні і на свята!"

(Юлія Хандожинська)