Цикл поезій Сергія Губерначука "Сниться рідне село…"

*  *  *

Мені сниться – не насниться
        журавлиная криниця
у бабусинім селі,
        там, де ніженьки малі
рік за роком виростали –
        і тепер моїми стали,
де стоптали всю травицю,
        забруднилися в землицю,
обходили всі стежини 
        і подряпались в ожині –
та й побігли без нужди
        десь за обрій, назавжди́.

Мені сниться, не насниться
        розмальована світлиця
сонцем, барвами світанку,
        на столі – легкий сніданок,
молока духмяний глечик,
        а бабуся – коло печі.
(В мисці щось на ослінці)..,
        то вона пече млинці.
Зараз тихо підійду 
        і одненького вкраду,
та й чкурну мерщій із хати –
        хто ж бо стане доганяти?

Десь сховаюсь без нужди
        за туманом, назавжди́,
де криниця журавлина,
        де бабусина хатина,
де на місці не сидиться…
        Мені сон той не насниться.

16 жовтня 1988 р., Київ

Богдани́

Крŏзь душі, крŏзь віру, крŏзь правду святу*
колишуться мрії, як ліс на вітру!
З нас предки глядять на сучасне село
і думають нами, щоб щастя жило! 

        Цим Світом дани –
        і Миром дани –
        і Господом Богом дани Богдани!

        Цим Світом дани –
        і Миром дани –
        і Господом Богом дани Богдани!

З прадавніх часів – од Ритні́в до Грині́в –
освячено шлях золотих Богдані́в!
Йшло вірне козацтво з Русі – в Білорусь,
боронячи правду дідів і матусь!

        Цим Світом дани –
        і Миром дани –
        і Господом Богом дани Богдани!

        Цим Світом дани –
        і Миром дани –
        і Господом Богом дани Богдани!

Ми, діти твої, богдану́вські струмки!
Нас хвилі несуть у Дніпро надстрімкий!
Пŏшли же нам, Боже, на кожен наш час –
Покрову, Рŏздво, Паску, Трŏйцÿ і Спас!

        Цим Світом дани –
        і Миром дани –
        і Господом Богом дани Богдани!

        Цим Світом дани –
        і Миром дани –
        і Господом Богом дани Богдани!

16 травня 2013 р., Київ

_______________________
Літерами ŏ та ÿ представлено місцевий діалект

*  *  *

Моє дитинство – сосни й небеса
з хмарками, що заплутались в верхівках, 
озера і луги, де дідова коса 
духмяне сіно слала для корівки.
Це бараболя, спечена вночі,
коли навколо нас пасуться коні,
пісні до ранку, та такі гучні,
що аж підспівують в сусідньому районі, – 
на тому березі ріки…
        Туди тепер не долітає голос.
Даремно там з рентґенами боролись
мого дитинства вкрадені роки.

16 березня 1989 р., Київ

Отці

Стовпи стогнали, вкопані в степи,
прострумлено, заглиблено в роботу.
А дні стояли, мов старі снопи,
мов скитські баби, мов свічки́ без ґноту!

Спливла війна в криваву круговерть,
і тиші так нечувано препало
на ті лани, які скосила смерть,
до всіх отців, яких вона приспала!

По голокосту з кожного села –
і до́ста струму йде колючим дротом!
Багряна хура куряву зняла́ –
то тхне колгосп і пре гнилим болотом!

Великий біс з маленького кутка
з’явився в світ, розмножився у людях!
Хоч праця й є, та тільки не така,
щоб після неї птах співав у грудях!

За тим останнім покликом землі,
якої ні онук, ні син не чують, –
то Отчий Труд ті Вічні Мозолі
на штурмі ча́су всіх чортів бичують!

6 лютого 2001 р., Київ

Перед потопом 

Змирала осінь айстрами скупими.
Летіли ген за обрій журавлі.
Пустими вікнами халупки хаменіли,
як бегемоти, на вечірнім тлі.
За греблею упали в річку хмари,
набралися холодної води.
Потоне це нещасне "Монте-Карло"
як не в дощах, то з іншої біди.
Невже вкраде оці стежки прадавні
новітній непродуманий проґрес,
і зляже хрест і перемоги славні
під води ГЕС чи під вогні АЕС?!
Агов! Тепер уже ніхто не знає –
за що діди рубались на мечах!..
Тепер усе так хутко засинає –
шовковиця прочахла на очах.
Трухляві дупла виганяють духів,
згоріло листя на останній раз…
А я стояв та скавкіт хвіртки слухав:
мій рід помер, і я його не спас.
На вигонах гули старі корови –
переживали власних хазяїв, –
мов ліс, уже приречений на дрова,
хватав їх за хвости, вовками їв…
Змирала осінь з айстрами скупими.
Мов бегемоти на вечірнім тлі,
пустими вікнами халупи каменіли:
після потопу прийдуть кораблі?..
На кладочці, немов на краї світа,
старий з старою вивіряли зір:
як стало жить за ці немногі літа..,
як нас потоплять, то кому вже вір?..

30 серпня, 8–9 грудня 1989 р., Київ

Заповідник

Озеро. 
Човен. 
Глибока вода.
Біле латаття
пливе у серпанку.
Сонце розсохлось,
за світ загляда,
обрієм зрізане, ніби рубанком.

З берегу вільхи, мов діви старі,
глянуть у воду – і знов одсахнуться,
їх сережки при осінній порі
з блиском дешевим…
і не продаються.

В їхніх верхів’ях живуть голуби,
й тиша повітрям тонесенько дише…
Лебідь зірве́ її з висі – в глибінь
й біле, як лілії, пір’я облишить.

Дробом свинцевим уражено дух,
щастя забито з чиєїсь рушниці!,
літо летить, мов розстріляний пух,
падає, падає в лапи до вбивці…

Як заповідно буває без нас,
риба нелякана в озері грає.
Опісля битв
переможений час
разом з птахами
і нами
вмирає.

22–23 серпня 1994 р., Богдани́

*  *  *

Їзда на возі з музикою кантрі,
через ліси широкошатрі,
з сільським дівчам у ластовинні,
яке тримає айстру у щербині,
горіх ліщини, шишку хмелю й сміх;
їзда з випробуванням без доріг,
в об’їзд великих міст і сіл малих,
їзда на возі.

Їзда з зупинками лише для відпочинку,
лише на мить і тільки на хвилинку,
де ніг легких торкається земля,
де знов у віз лягаєм ти і я,
у ложе сіноскошене моє,
де осінь, літо, весни й зими є,
де рік стоїть, але любов стає
з їзди у возі.

Цей віз давно вже їздить без коня,
його у лісі віднаходжу я,
у ветхому хліві, в мохах махрових
тебе я маю в марах кольорових,
тебе кладу у постіль мандрівничу, 
цілую сумно молоде обличчя;
і ми співаємо, і нас дорога кличе
на возі без коня. 

17 липня 1995 р., Київ

*  *  *

Художники з маленького села,
ви оприлюднили любов до світу.
Картинна галерея розцвіла
у місті, де проводжу кожне літо.

Художники з маленького села,
ви світ ліпили з глини й малювали.
Картинна галерея ожила
у місті, де пейзажі позмирали.

Художники з маленького села,
не залишайтеся ніколи в цьому місті.
Картинна галерея замала,
щоб помістити ваші добрі вісті.

Художники з маленького села,
з вогню, землі і снігу роблять рамки,
в яких згорають вечори дотла,
і воскресають жайворонки-ранки.

29 лютого 1996 р., Київ

* * *

Вітер

Колихай мене, вітре, на крилах своїх,
на печальних і радісних витоках з лих,
зі святкі́в, з одкровень, од пісень до пісень
на човні́, що пливе після ночі на день!

Розчеши мої коси щоб їх не було.
Висій сім’ям пророслим у давнє село.
Змилуй, вітре, усі ці скажені думки,
зажени їх в макитру й спали на віки́.

А пото́му з лісів, од Карпат на поля,
принеси мене, вітре, новим немовлям!

13 квітня 2004 р., Київ

Що зробити

Провести́ рукою по корі,
босою ступнею по глиці,
чемно частувати комарі,
щоб були червоні й повнолиці,
назбирати в пелену шишо́к, 
жодного грибочка не чіпати, 
не забути вдома посошок,
хай горять сокири і лопати!
назбивати першої роси,
лапа в лапу з лісом ходити,
очманіть од справжньої краси –
і любити.

27 квітня 1993 р., Київ

До Дня народження

Червоне стигле сорту Айдаред
зимове пізнє долежить до травня
це яблуко, в якому наш секрет,
з якого ґенне дерево прадавнє.

Спасибі, ти даєш мені його,
зірвавши з порцелянової гілки,
щоб я вкусив те, як зима кругом
готує із кислинок – солоди́нки.

Але не їм я сорту Айдаред,
а розрізаю і під мікроскопом
рахую сто туманних Андромед
і на сто першій свій знаходжу спокій.

На перехресті сфер, галактик і зірок
(мов молоком облитий сад весною)
пливе у яблуці майбутній мій синок
і розмовляє лагідно зі мною:

"Татусю, Я – навколо зірки Ти,
а ця планета зветься просто Мама.
Я скучив так!.. Коли мені прийти?
Я вже втомивсь летіти в снах за Вами.

Я розумію: є ще сто зірок,
мільйон планет і випадків мільярди.
Але Ти яблуко розрізав саме в строк,
не в старості з інфарктом Міокарда.

Якщо цей плід Ви з Мамою з’їсте,
узявши кожен по своїй півкулі, –
відчуєте, як Всесвіт проросте,
і час таємний прокують зозулі…"

…Мені наносили дівчата сорочки,
гриби, шампанське і французьке мило.
Лише у яблучці – найкращі діточки,
такі розумні, милі, повні сили.

15–16 червня 1995 р., Київ

*  *  *

Ходім зі мною в ліс далеко,
де гриб, зіскочивши на гриб, росте,
де сонце, в мох закутане, цвіте
і в кущиках багна парує терпко.

Ходім, я покажу, де спить сова,
те місце, де в дуплі здихає здобич,
де по воздвиженню хрестів повзе гадва, 
на зиму – в Київ, на весну́ – в Дрогобич.

Ходімо в ліс, там ще стоїть собор
з кремезних допотопних сваїв-ноїв,
скриплять молитви лісових потвор,
і дятли б’ють у дзвони сухостоїв.

Ходім зі мною в мережа́вий глиб,
де сперто дух правікового лісу,
де лиш Яга тихе́нько: диб та диб –
іде по казці, мов стара актриса.

Ходім, бо ти сама не трапиш,
твоя уява ще скупа на чудо, 
вона ніяк про місто не забуде,
і ти її без мене не поквапиш.

Ходімо швидше, ще живі дива –
метелики в осіннім павутинні,
у постолах з бабусиної скрині
знайди свій гриб і відгукнись: "Ов-ва-аа́!"

27–28 вересня 1995 р., Богдани́

* * *

Горобина

За містом, серед лісу цвіте червоний хліб,
під зливою, під снігом без упину.
Сто кетягів пожару на сто холодних діб,
на сто голодних бунтів горобиних.

Краса – це сконцентрованість дрібних земних плодів,
потрібних, бо забарвлених у звичний колір крові.
Життя, як горобина, з каскадами подій
схиляється поволі до любові.

Як чоловік міський я дивний у снігу́,
зимою темною, без стежки, без підтримки,
я прилетів сюди, мов з півночі снігур,
щоб тільки з’їсти диких ягід кілька.

У них я солод чую, від них не горенить,
це смак прадавній, звідки є людина.
Побачив я – як стомлено стоїть,
мов щира мати, віща горобина.

16 вересня 1994 р., Богдани́

*  *  *

Змирає листя – 
завмирає місто.
Жовтнева ніч, мов гад на зиму, пре.
Залізне вістря
злого футуриста
пером поріже гробове каре
змирання листя –
        завмирання міста –
ночей осінніх, де юнацтво мре!
Паперу відстань,
        крізь яку за вбивство
поета хтось, мов хвойду, пропере..!

Труни бордюри –
        струн високих мури –
над тишею холодної землі –
то культ культури
        в поховальні хури
поліг і їздить по смішнім селі,
де здохли кури
        й снігу кучугури
лежать іще з минулої зими,
де з міст похмурих
        на ведмедів бурих
пішли митці, націлені людьми.

До ста каратів
        є в сільської знаті
знаття про хід цивільного життя.
Стоять на варті
        в навіть мертвій хаті
старі ікони, бавлячи Дитя.
На тій посвяті
        в рідні сестри й браття
ставав наш рід з довколишніх звитяг
супроти раті
        пик і розпихаття,
котрі на себе грішний світ натяг.

Не йди, дорого,
        до цього порогу,
зведи розпусту в іншу круговерть.
Чужа тривога
        цим благим на Бога?
ця рана, крізь яку тунель – у смерть.
До літа – довго,
        та й до прощі – много.
Не урожай несе весня́на твердь.
Хоча б до ко́го, 
        хоча б живого
торкнися, Боже! – все зникає геть.

1 серпня 1998 р., Київ

*  *  *

Мо’ років з п’ятнадцять ніхто не співав.
Село вимирало поволі.
Давно вже весілля ніхто не справляв,
лиш по́минки в лісі та в полі.

Лиш сива трава соловіла під ніч
заспівана стомленим вітром.
Лиш баба старезна, залізши на піч,
пищала в порожню макітру.

Про пісню не знали онуки міські.
На літо, коли приїжджали,
усім, чим завгодно, звільняли мізки:
а так, щоб співать – не співали…

І раптом під вечір я чую – хори́
з далекого хутору линуть!,
ту пісню прадавню про три явори,
які під грозою загинуть.

Жінки мали тугу, бо мали любов,
і серце моє розривали –
воно пригадало ту музику знов, 
мов знов у дитинство вертало.

Я голос знайшов, мов од хати ключі, 
загублені бабою в лузі.
Я пам’ять зберіг – і пливу в далечінь,
де предки в кріпацькій напрузі.

Тремтливі хори вже замовкли давно,
а я, притулившись до ґанку,
співаю, що знаю, пірнувши на дно
дня, вечора, ночі і ранку.

14 серпня 1995 р., Богдани́

Сквира

У наших краях – де до Києва пішки
вкрокуєш від рання до вечора з лишком,
де сонна імла і зоря світанкова
то в хмари, то з хмар наринає раптово,
де кілька розчахнутих навпіл дубів
лякають з дороги побожних бабів,
де блискавка ходить по всохлій ріллі,
а з дощиком родить усе на землі,
де тільки й розмов про врожай та худобу,
де праці превірна людина до гробу,
там здавна, угледівши тучу з грозою
і темінь тяжку, що пливе над лозою,
і збочені зихи від краю до краю,
що сунуть на тебе все небо від маю,
а ще моросіння дощу-легковіра –
говорять: "Погляньте, от сквира, так сквира!"

16 травня 2003 р., Богдани́

* * *

Сільське господарство

У майбутнє селяни прийшли з вилами,
з граблями, ночвами і лопатами.
Вони сотнями років були щасливими,
а тепер їхню землю ввіслали асфальтами. 

А тепер їм дають по свині на рило,
вищої якості, холодного коптіння,
а тепер вилучають у них вила
і обмінюють на тренажер для потіння.

2004 р.

Машиною часу…

Я повертаюся з тобою на чолі
у давнину запеклу і ворожу.
О, скільки мрій жило у цім селі,
забожених і до людей не схожих!

А скільки воєн виходило тут,
кістяк на кістяку лежить ще й досі.
Тут був редут, а осьдечки цей бруд
ще від монгольських походеньок в осінь.

А хліб, що на столі, з яких вимог!?
з яких залежностей від праці до роботи!?
У слові "хліб" лише півслова – Бог,
а ще півслова – в крові, плоті й поті.

Чому цураєшся багатої землі?
Вона ще всіх нас прибере старенька.
Колись мій дід ходив по цім селі
і руки мав робучі, мов обценьки.

Колись, ще вглиб даліш, поліський зем
лісився весь і був таким ґілю́зним!
Чи на чолі з тобою доповзем
до коренів моїх, чи не загрузнем?

Ти вибачай за ці мої слова.
Є ще асфальт і ро́боти горбаті.
А будуть ще і не такі дива,
машини ча́су в українській хаті. 

11 січня 2002 р., Київ

Місто 

Страшни́й Дракон за горизонтом спить,
сопе у трубні ніздрі й дим пускає.
Пожежу загасила ніч на мить,
бо вже ось ранок поблизу блукає.

День – брат Дракона, друг його очей, –
розплавивши язик свій полум’яний,
полизує йому брудне плече –
той просинається – і все довкілля в’яне.

Йдуть чорні хмари на моє село,
на зело з вітру пил свинцевий сипле,
вже падає не дощ, а бите скло
на людство це, на намертво прилипле.

Воно Драконові в пожертву шле дітей,
жбурляє в шахту їх, на кран чіпляє.
Земля відбилася від рук своїх людей –
без рук своїх людей земля гуляє.

На цвинтарі – утричі більш села.
А до Дракона ж – кожна ця родина
безмежним гладіолусом цвіла,
бо батько вчив цінити землю сина.

Лилося справжнє біле молоко
з домашніх глечиків у ту купіль дитинства,
з якої виростав один закон –
закон землі і всьо́го українства.

Колись драконами лякали нас
лише в казка́х чудесних чужоземних,
аж ось прийшов урбаністичний час
піти з землі і жити в шахтах темних.

Я вишкрябаю пригорщу зерна,
на жорнах борошна змелю, вмішаю тісто –
і колобочка, розуму сповна́,
спечу й відправлю в найстрашніше Місто.

20 липня 1996 р., Богдани́

Постскриптум

Фон червоний.
Ліхтарі гой-да, гой-да!!
Униз головами, на довгих цепах,
мов лампади…
Скриплять очі,
відчиняючись, мов стопудові две-рі,
і зачиняючись…
Що буде з тобою?
Мабуть, ще не знаю.
Страшне́…

Але вчора шпаки прилетіли.
Станув сніг, і в глибокім колодязі
небо з’явилось блакитне,
і пташки спливали по нім.
Сьогодні вони вже деінде.
Знова лід, у колодязі лід.

І прощай, моє селище гар-не…

7 березня 1998 р., Київ

*  *  *

Розлогі простори розораних нив,
роззорених сутінок темне безмежжя.
Я йду по землі, бо бажання звільнив
і більш не літаю в світи протилежні.

Я йду по ріллі на те світло земне,
яке на стовпі, над хлівом, у хатині.
Я йду, щоб бездумно любили мене
і били бездумно по втомленій спині.

Коли з висоти обрій – кругла земля,
коли горизонт – кінчик власного носа,
то вже і нема порівняння для "я",
яке невагомим здійня́лось у космос.

Я йду по терезах чутливих, земних, 
кладу в тарілки свої кроки новенькі.
Хтось гирею буде і, впавши на них,
ціну дасть високу, ціну дасть маленьку.

Лиш грудочка ґрунту – планети вага,
вміщає розлогі простори і ями.
Я знаю: її не розтопче нога, –
бо йду я спокійно, своїми полями.

12 січня 1995 р., Київ

Усім Тобі завдячую, Любове...

Усім Тобі завдячую, Любове,
утомою, стражданням і нудьгою,
безмежним виміром розлуки після слова,
прикрашеного злістю дорогою.

Небаченими витворами віри,
розбавленими барвами надії,
скарба́ми сліз, знеструненнями ліри
і лі́гмом сну у по́душках бездії.

Я дякую за радощі у смутку,
за поцілунки вітру на пероні,
за кинуту у мене снігу грудку
Тобою влітку, як жила на троні.

За погляди, яких сумна відсутність
полегшено поманює коханням,
за втіхи ті, що міряють доступність
блаженства сфер моли́твенним ваганням.

За всю Тебе, моя Любове світла,
я доточусь тривогою святою,
як тим єдиним днем, коли Ти стихла, 
накривши смерть ряднинкою простою.

29 лютого 2004 р., Київ