Володимир Сенцовський
ХЛОПЯТА З ТОПОЛИНОЇ ВУЛИЦІ
(збірка оповідань для дітей)
Завантажити текст збірки оповідань Володимира Сенцовського "Хлоп'ята з Тополиної вулиці" (txt.zip)
Оповідання Володимира Сенцовського: "Над ставом", "Після дощу", "Украдений апетит", "Хоробрий Тимко", "Журавлі сурмлять", "Внучок", "Білий бант", "Як заступ учили працювати", "Зірка", "Знахідка", "Пташки", "Квіти для Марійки".
Володимир Сенцовський
НАД СТАВОМ
Вулиця зветься Тополиною, бо по обидва її боки тополі височіють. Скільки невтомних дитячих ніг пройшло-пролопотіло цією вулицею!
Ще й сонце не встало, а он уже Андрійко чимчикує по Тополиній вулиці. За плечима — вудка.
Одразу за селом — гай, а в гаю сьогодні ночував туманець.
Перші сонячні промінці розбудили туманця, і він, немов білий ведмедик, покотився сонним полем по їжакуватій стерні.
— Ой! Ой! — скрикує туманець, бо наколюється на золоті цвяшки стерні. А сльози крапають на землю й сяють на сонці янтарними блискітками-росинками.
Підійшов до ставу Андрійко. Бачить: над ставом схилився туманець. Опустив у воду білі лапки і тихо ранки гоїть.
* * *
ПІСЛЯ ДОЩУ
Дощ відшумів. Над селом барвистою підковкою прогнулася веселка.
Андрійко чекав цієї миті. Вибіг на Тополину вулицю і залопотів по калюжах. Тільки бризки, ніби іскри, вилітають з-під босих ніг.
Біля рівчака хлопчик спинився. Побачив тріску, що гойдалась на воді. На трісці, немов у човнику, плив маленький рудий жук. Тонкими вусами він торкав воду і злякано метушився.
Андрійко обережно підштовхнув тріску до берега. Жук спритно видряпався на найближчий листок і хутко зник у траві.
— Біжи, біжи,— усміхнувся хлопчик.— Твоямама напевне вже заждалася тебе вдома.
І стало Андрійкові так хороше, наче він допоміг своєму найкращому другу.
* * *
ЯК ЗАСТУП УЧИЛИ ПРАЦЮВАТИ
Мама копає грядку для квітів. Неподалік грається Андрійко.
Мама каже:
— Сину, допоможи мені. Я й заступ принесу.
Стали копати грядку вдвох: мама швидко і легко,
Андрійко — аж сопе, бо заступ не слухається його рук.
Колупав хлопчик землю, колупав, а потім питає:
— Мамо, чому твій заступ гарно копає, а мій ні?
— А й справді,— глянула мати на синову роботу.— Мабуть, він ще мало працював.
— То як же бути? — стурбовано питає Андрійко.
— Дуже просто. Треба навчити заступ працювати.
— А я зумію?
— Зумієш. Тільки не давай йому лінуватися. Натискай сильніше... Ось так.
... Вже за столом, сьорбаючи борщ, Андрійко поважно сказав:
— А з нього вийде непоганий робітник.
* * *
ЗІРКА
Вечір стукає гілкою у вікно:
— Андрійку, лихо мені. Впустив я зірку у криницю!
«Може, причулося»,— подумав хлопчик і вибіг з хати.
Заглянув у криницю, а звідти й справді зірка промениться.
«Дістану» — опустив відро у криницю хлопчик. І сам не помічає, як швидко наповнює діжку водою. Вже й мати кличе до хати — завтра раненько будитиме, й діжка виповнена майже по вінця, а зірка гойдається в криниці, сріблиться.
Зачерпнув востаннє, несе воду до діжки. І диво: там зірка сяє!
— Бери свою зірку,— усміхнувся Андрійко вечору-смаглявцю і побіг до хати.
* * *
УКРАДЕНИЙ АПЕТИТ
— Тимку, йди снідати,— кличе мама.
Хлопчик лінькувато потягнувся в ліжку й солодко позіхнув:
— Не хочу...
Мама сіла скраєчку на синове ліжко:
— А я знаю, чому ти не хочеш.
— Чому? — розплющив одне око хлопчик.
— Бо в тебе не стало апетиту.
— Куди ж він подівся? — здивувався Тимко.
Його вкрав маленький гномик Позіхайко. Хлопчик миттю відкинув ковдру.
— А навіщо?
— Одягайся швиденько,— сказала мама.— Ось підемо надвір і дізнаємось.
Еге! Хіба тепер до сну? Тимко хутко вдягнувся і зайчиком вистрибнув із хати.
— А ми знайдемо апетит? — запитав стривожено.— Бо мені ж тепер ніколи не хотітиметься їсти.
— Знайдемо,— заспокоїла Тимка мама.— Але для цього треба картоплю в погріб перенести.
Ще ніколи хлопчик не працював так охоче і завзято. Він накидав картоплю в корзини, а мама носила. У Тимка навіть чоло зросилося потом.
Коли скінчили роботу, хлопчик вигукнув:
— Мамо, ходімо снідати!
— От і знайшовся твій апетит, — усміхнулася мама.
* * *
ХОРОБРИЙ ТИМКО
У Тимка є дідусь. Він живе а-а-аж на іншому кінці Тополиної вулиці. Хлопчик часто ходить до нього в гості. Там охоче бавиться з кошлатим собакою, залюбки годує пухнастих кролів. А от рябого бичка, що пасеться на прив'язі в садку, обходить десятою дорогою.
Якось дідусь попросив:
— Тимку, віднеси бичкові води. Напевно, його корито вже давно висохло. Бач, яка спека.
— Дідуню, я що завгодно зроблю, тільки б не йти в садок,— зітхнув хлопчик.
— Це ж чому? — здивувався дід.
— Бо бичок буцається.
— Отакої! — усміхнувся дідусь.— Та ти ж мужчина! А справжній мужчина мусить бути хоробрим.
Тимко узяв відро й побіг до криниці. Але за кілька хвилин вернувся:
— Я, дідуню, знаю, що я мужчина і що я хоробрий. От тільки боюсь, що бичок про це не здогадується...
* * *
ЗНАХІДКА
Тимко хвацько осідлав низенький паркан і гукнув:
— Андрійку, ходімо до діда Гацька!
Андрійка вдруге кликати не треба.
Хлоп'ята побігли городами до дідусевої пасіки. Раптом на стежині щось сяйнуло. Тимко нагнувся і — підняв годинник. Справжній годинник.
— Ба,— сказав Тимко.— Хтось загубив.
З цікавістю стали розглядати знахідку. На кришці годинника помітили напис.
— Миколі Івановичу Ґацьку,— прочитав Тимко.
— Це ж нашого дідуся. Треба вернути! — вигукнув Андрійко.— Давай сюди.
Але Тимко сховав руку за спину. Мабуть, шкода було розлучатися зі своєю знахідкою. Якусь мить він вагався, а потім тихо мовив:
— Я сам віддам.
Аж ось і левада. Під червоними капелюхами-дашками — вулики. Біля них порався дід.
— А що ми знайшли! — розтулив кулак Тимко.
Дід Гацько здивовано глянув на годинник, потім лапнув себе по кишені штанів і розвів руками:
— Загубив. Ішов сюди городами й загубив.
— А ми знайшли! — сміялися хлоп'ята.
— От спасибі! Знаєте, яка це дорога для мене річ. І справа зовсім не в годиннику. Інший можна купити. Але цей — особливий. Він — нагорода, подяка правління колгоспу за мою працю.
— То нате свою нагороду,— сказав Тимко.
Дідусь заметушився:
— Зараз я почастую вас медком.
Тимко спорожнив блюдце і хитрувато спитав:
— Діду, а ви нічого більше не загубили?
* * *
ПТАШКИ
У дитячому садку хлоп'ята повісили годівницю. Насипали туди крихт і стали чекати гостей. Першою прилетіла синичка. Радісно зиркнула на малят і ну дзьобати. Смачно! Потім завітав горобець.
Незабаром у пташиній їдальні не було вільних місць.
— А тепер ходімо в кімнату і намалюємо пташок,— запропонувала вихователька Наталя Лук'янівна.
— Згода! — сказали діти.
Андрійко малював, малював, а тоді штовхнув Тимка:
— Глянь, які в мене горобці вийшли.
Тимко зиркнув на малюнок і засміявся:
— Та це ж курчата! Ти ще й квочку намалюй.
Андрійко лиш хитро усміхнувся. За хвилину він знову сопів над папером. Намалював кілька дерев, а на них — шпаківні.
Наталя Лук'янівна підійшла до Андрійка, глянула на його роботу.
— А де ж пташки? — спитала вона.
— У своїх будиночках. Надворі холодно, й пташки не хочуть вилітати,— відповів Андрійко.
* * *
КВІТИ ДЛЯ МАРІЙКИ
До тітки Марини у відпустку приїхав син-моряк. Микола йшов Тополиною вулицею і ніс букет червоних троянд.
Побачив його Андрійко:
— Миколо, навіщо тобі стільки квітів?
— Хочу подарувати їх.
— Кому?
Моряк весело підморгнув:
— Одній гарній дівчині. А ти ще нікому не підносив квіти?
Андрійко зітхнув:
— Нікому. А навіщо дівчині треба дарувати квіти?
— А ти спершу подаруй, тоді і взнаєш.
Назавтра Андрійко попросив у мами кілька троянд. З цим букетом він пішов до Марійки, яка жила в сусідньому дворі. Марійка була старшокласницею і навчила Андрійка красиво писати.
Хлопчик знайшов її в саду.
— Візьми. Це тобі,— сказав.
Марійка здивовано глянула на Андрійка. Потім обережно взяла букет і притулила до обличчя. Воно враз стало одного кольору, що й пелюстки троянд.
— Мені ще ніхто з хлопців не дарував квітів,— прошепотіла дівчина. Вона нахилилась і поцілувала Андрійка в лоб.
«Ці квіти справді дають чарівну силу», — з подивом подумав хлопчик.
* * *
БІЛИЙ БАНТ
У Тимка завжди сверблять руки.
Це так вихователька Наталя Лук'янівна каже, коли Тимко щось накоїть або тільки хоче накоїти.
Гралися на подвір'ї. Галинка була лікарем. До неї підходили дівчатка, роззявляли ротики і голосно казали: «А-а...»
Тимко стояв, осторонь і з цікавістю стежив за Галинкою. На голові у неї був кумедний білий бант, схожий на метелика. Коли дівчинка нагиналася, бант стріпував крильцями, ніби хотів злетіти.
Хлопчик сам не помітив, як рука сіпнула той бант і він розв'язався.
Від злості на себе Тимко аж за пальця себе вкусив.
А Галинка звела на нього великі сині очі й от-от заплаче.
Підійшов Андрійко. Докірливо глянув на Тимка-:
— Цей бант пов'язала моя мама, бо Галинчина захворіла і в лікарні лежить.
Стоїть Тимко, червоніє...
І чому в нього сверблять руки?
* * *
ВНУЧОК
Чи то соняшник гойднувся біля тину, чи білявий хлопчик заглядає у бабусине подвір'я. Старенькій уже важко розпізнати.
— Бабуню,— крутнувся біля неї Андрійко. — Послала мати, щоб я обірвав ваші черешні. Ви, мабуть, самі не здужаєте?
— А таки не здужаю,— старенька привітно глянула на сусідського хлопчика.
— Зате я, бабуню, хутко всі ягоди обірву,— запевняє Андрійко.
Старенька дріботить до дверей, шукає в сінцях і виносить полотняну торбину. Хлопчик чіпляє її через плече і біжить у садок.
Коли бабуся підійшла до черешні, Андрійко вже осідлав найвищу гілку. Між зеленим листям пелюсткою біліє сорочка.
— Не гойдайся, внучку,— застерігає старенька.— Бо доведеться ло'вити тебе в пелену.
— Не бійтеся,— гукає згори хлопчик.— Мені звідси можна небо дістати!
— Еге ж,— клопочеться старенька.— Небо чи дістанеш, а штанці на сучкові залишиш.
Сидить Андрійко вгорі, між небом і землею, обриває спілі ягоди і думає про бабу Стеху. Хороша вона. Завжди яблуками й черешнями пригощає. У бабусі немає внуків, от вона й роздає гостинці сусідським дітлахам. Мама казала, що два бабусині сини не вернулися з війни. Там і дідусь її зостався.
Отак і живе самотньою.
А ще баба Стеха любить ходити в дитячий садок. Всенький день бавить малюків, казки розказує. Тільки коли хлоп'ята затіють гру в червоних вершників, бабуся враз принишкне, зітхне журливо, і в куточках її очей зірочками заясніють сльози...
— Андрійку, не барися там,— тривожиться бабуся.— Бо вже деревцю важко тримати твою ношу.
Хлопчик хвацько зістрибує на землю. Щоки — червоні від ягід.
Пузата торбина відтягує йому руку. Бабуся полегшено зітхає.
— Прийду до вас і яблука трусити,— каже Андрійко.
— Еге ж,— старенька неквапно ступає, обмацуючи стежину палицею.— Вночі вже так гупають, аж у хаті дзвенить.
Хлопчик висипає червоні черешні у велику емальовану миску.
— Бери, Андрійку. Мені вистачить.
Хлопчик дивиться на стареньку і раптом каже:
— Бабуню, можна я буду вашим внуком? Тоді щодня ходитиму до вас у гості.
* * *
ЖУРАВЛІ СУРМЛЯТЬ
Облітають із жоржин останні'пелюстки, щічками припадають до принишклої землі.
З неба ще сіється ласкава теплінь. Над городами хвостиками закручуються сизі димки. У прозорій далині самотньо зоріє золотистий ясен.
А гомінливою Тополиною вулицею поспішають дітлахи з блискучими портфеликами.
До школи!
І високі тополі, що підросли за літо, проводжають Андрійка, Тимка, Оленку та їхніх друзів. І старий вітряк за селом махає услід крилами.
А згори, з неба, долітає:
— Кру! Кру!
За матеріалом: Володимир Сенцовський. "Хлоп'ята з Тополиної вулиці". Оповідання. Художник Ірина Скакандій-Зубковська. Київ, видавництво «Веселка», 1983 рік, 28 с.
Більше творів Володимира Сенцовського на нашому сайті:
