Сергій Губерначук. Добірка ліричних пісень "Дощ фарбує вікна нотами"

         Сергій Губерначук

                Велика Ніч  

Там, за вікном, живе Велика Ніч,
а я сховався тут і помираю.
Мої думки – така маленька річ
у безконечності нічного зорекраю.
Мої думки – така маленька річ…

Я вже не знаю: хто я і нащó?
На що я?.. Щó я? Що себе шукаю?
Усе, що вічне – вічне поки щó?
Чи все, що вічне поки що, буває?
І вже не знаю, хто я і на щó!

Приспів:  
        Велика Ніч. Велика Ніч.
        Я сам з собою знову віч-на-віч.
        Я сам з собою знову тет-а-тет. 
        На всіх один секрет –
        Велика Ніч!

Життя – це закодований Псалтир.
Що зміг порозуміти, – те і маю.
Мої думки – маленький поводир:
веде сліпого, а куди не знає. 
Мої думки – маленький поводир.

Думки мої… Говорячи, мовчу
і сам з собою у мовчанку граю.
А що було б, якби мене хто чув?
Подумали б, що, справді, я вмираю…
Говорячи, я подумки мовчу…

Приспів.

Я чую стукіт сонних поїздів.
Я чую: дише та, кого немає…
Ця Ніч – вода на дні колодязів,
де я дрімаю…

Приспів.

 

 

 

 

         Сокровенно

Тихий світ однієї молитви
упокоєно і сокровенно
став Твоїм, став моїм знаме́ном –
небом..,
небом чистих святих сподівань.

Найдорожче, що є поміж нами,
упокоєне і сокровенне,
ні болить, ні хвилює зовсім –
мрія..,
мрія, повна святих сподівань.

Час – божественна пісня про відстань,
упокоєна і сокровенна –
ні біжить, ні стоїть на місці –
лине..,
лине хором святих сподівань.

Я з Тобою в квадратній планеті –
упокоєний і сокровенний;
не живу ані з ким, крім Тебе –
Боже,..
Боже, в ложі святих сподівань.

Славлю серцем усіх полонених,
упокоєних і сокровенних,
тих самотніх несхибних монахів,
вічно,
вічно схимник святих сподівань.

 

 

 

 

    Де ти, щастя?

Я від злив потерпаю,
і грому боюся,
і падаю в мокру траву.
Свій талан обкупаю,
слізьми обіллюся – 
і голос од страху зірву.

Повечеряю хлібом.
Поснідаю хлібом.
І далі голодний піду.
Порятуюся бігом
між сонцем і снігом,
а все ж таки щастя знайду!

Приспів:  
  Де ти, щастя?! 
  Золоте причастя?
  Молоде кохання,
  перше і останнє?
  Маю горе, 
  ніби скло прозоре.
  Де та громовиця, 
  щоб йому розбиться?!

  Де ти, щастя?! 
  Золоте причастя?
  Молоде кохання, 
  перше і останнє?
  Де ти, мріє? 
  Я у тебе вірю!
  Я дійду до краю 
  зоряного раю!

Серед синього гаю
прокинулась пташка,
і пісню співала мою.
Не лети, я благаю, 
мені дуже важко,
я ледве під Богом стою.

Не покинь мене, щастя!
Хоч трохи любові
душі моїй стомленій дай.
Я терпінням запасся
од плоті до крові
дорогою в цей зорекрай. 

Приспів.

Закінчення:  
          Здрастуй, щастя! 
          Золоте причастя!
          Молоде кохання, 
          перше і останнє!
          Здрастуй, мріє!
          Я у тебе вірив –
          і дійшов до краю
          зоряного раю!

 

 

 

 

          Миті

В осінній каламуті
туманами сповитій,
на самоті забутій
довершуються миті:
твоїх коротких вражень
яскраві замикання,
непередчутих скаржень
натхненні зволікання,
невчасні першоцвіти
щасливого осоння,
мов блискавка, розквітлі –
а далі знов безсоння.
    
Такий стрибок форелі
у потічку гірському 
чи мокрі акварелі
на небі геть сухому,
необережний трунок,
чи порух, яко порох,
раптовий поцілунок
на офіційних зборах,
чи навіть мить скорботи
без явної причини –
повторюється вко́тре
і невмолимо гине!

А світ сидить закутий
поточними думками, 
ковтаючи секунди
роками і віками,
а ти бредеш по світі,
вивчаючи закони,
переступаєш миті,
найстисліші ікони,
найширші голосіння,
найско́рші перельоти,
найвищі воскресіння,
не допитавшись: хто́ ти…

В осінній каламуті
туманами сповитій,
на самоті забутій
довершуються миті.

Довершуються миті…

 

 

 

 

Ходить вітер по дорозі… 

Ходить вітер по дорозі, 
намочивши ноги босі,
і колише мокрі ставні
            на вікні.

Це красиво, ой, красиво!
Тільки знов зимова злива
прокотилась по тобі
            і по мені.

Приспів:  
        Не треба сліз отих,
        немов розталий сніг.
        Не треба сліз – 
        з такого голубого неба.

        Не треба сліз, 
        коли дорогу замели
        безмовні дні.
        Вони мені вже більш не треба.

Ходить вітер по стежині,
цвіт лоскоче на ожині
і малює на калюжі
                       міражі.

Це красиво, ой, красиво!
Йде звичайна літня злива, 
навіть вітер гріє мрію
            у душі.

Приспів.

 

 

 

 

            Феліца́та

Ти вийшла з ро́сяних пратрав,
присіла в Бога на долоні,
а Він тебе, як пташку, вкрав
і має в ніжному полоні.

За це – від Нього все – твоє,
усе, що є, хоч трошки гріє.
За це – і церква в дзвони б’є,
і все простить свята Марія.

Такий невтішний монастир
з твоїх очей блаженством сяє.
Чернець, читаючи псалтир,
лише твоє ім’я вмовляє.

Мов стріли, дні летять у ціль
з оруд земних до знань небесних,
коли ти молишся про біль
нас, многогрішних і безчесних.

Твоя молитва – не моя,
яку тривким життям затято.
Хоча й не сплю до солов’я
і причитаю: "Фе-лі-ца-то!!!"

 

 

 

 

          Течія

Я кладу тебе в човник,
і пускаю по річці,
і роздмухую вітер –
пливи. 

Кореандрові запахи
у божественній лійці –
так назву я твій подих –
пливи.

Там покажеться небо,
і ти вийдеш за обрій.
то глибокі Байкали –
пливи.

Черешне́ве намисто
на заквітчаній кобрі –
так назву я твій танець –
пливи.

Тільки з’являться гори –
їхні зуби загострені
вже облизує море –
пливи.

Помаранчева чайка
огніздилась на острові –
так назву я твій голос –
пливи.

Океан Океанів,
Океан Океа́новий,
теплий, теплий і теплий –
пливи.

Течія́ – ти чи я?
Око бачиш під каменем?
Куди хочеш, як бачиш, –
пливи.

 

 

     

 

 

                Dances 

I dance.
Розкриймо під’їзди в осінній сезон.
Є шанс у нас 
з дощем танцювать в унісон.

А за обрієм
птиці у танці купаються.
Yes – ша́лал-лалалла-лай!
Погляньте – осінь гойдається!

А тоді до дерев 
біг я зранку по воді
між машин і людей
через арки золоті!

А пальці
струн кришталевих торкаються.
А – бо піде сніг –
згадка зостанеться!

А танці!
Розкриймо під’їзди в осінній сезон.
Є шанс у нас
з дощем танцювать, танцювать
                                           в унісон!..

 

                        

  

 

 

      Сни твої розвіються

Приспів:  
          Сни твої розвіються.
          Сни твої забудуться.
          Аж ніяк не втіляться.
          Підуть і заблудяться! 

Руки простягалися.
Ноги не верталися.
Очі здогадалися.
Не було – а сталося!

Сталося, що малося,
що насправді снилося,
на яву збувалося,
в очі ж не дивилося.

Може, ти осмілишся,
поки в цьому горі я:
наді мною схилишся,
й трапиться історія!

Вечір мій прові́даєш.
Вибач, рани точаться.
Більше не завидуєш?
Дай води – та́к хочеться!

Слів мені – по за́в’язку.
Сліз – по вінця ві́нцеві. 
Снів – по яв без за́́хистку
й очі твої сфінксові!

Приспів. 

 

 

 

 

               Озеро Зе́ро

Налякаю тебе голубою гостинністю
на далекому й жовтому озері Зеро.
Усолоджу високим вином з вірогідністю,
що зломлю об портрета твойого всі пера!

Обпишу горизонти вбрання надвечірнього
малювцем післяфарб – аж не вистачить місця!
Не цнотливою ніччю – зорею дочірньою
почеплю на правиці одруженій місяць.

Ти моєю озвешся на вранішній порух.
Соломи́нкою випливеш з озера Зеро.
І зламаєшся гордо в обіймах просторих,
як скрипіли й ламались малюючі пера!

Кароока надіє моя невпорочена,
я цікавість твою вдовольняю для себе.
Ти любити не вміла – й потрапивши в збочини,
вже ніза́що не матимеш в інших потреби.

Я клоную себе, бо мене так багато!
Я повинен заповнити озеро Зеро!
І в собі всю тебе пропливти, обкупати,
і вродити нову зорелику Венеру!

Золотою водою в обурені погляди
вдарить хвиля твоя з полотна ще сирого,
і яскраво осяється розум – що доля ти –
й ледь не вискочить серце з живого порогу!..

… Це все буде тоді, як тобі перехочуться
ці далекі листи, це псування паперу…
У чутливій воді тихо мрії полощуться
на далекому жовтому озері Зеро. 

 

 

 

 

                 Віола 

На трьох вітрах заведена віола.
У двох руках і по одній струні
гойдалась на смичку забавка гола –
і соловіла музика в мені.

Траплявся вітер, поглинався тілом,
ковтався голосом в усю її глибінь.
А я холов, хоча ще й був стожилим,
але той струм співав мені амінь.

Чому, віоло, я не чув ніколи,
щоб так занизько падала сльоза́,
і вплакала струна цей світ довкола,
до хмарних меж, де бавиться гроза?

Скоріш, тому, що сам відповідаю
на кожний схлип космічним почуттям.
Скоріш, тому, що в небо попадаю
і бачу музику на висоті життя!

 

 

 

 

       Дві мушлі

Дві мушлі – два шу́ми…
Шум моря і Шуман…
Сум моря і Си́мон…
Шум моря і Ши́мон…

Той Ши́мон і Си́мон –
то ж батько із сином,
два шу́ми у моря
два щастя, два горя…

Не хочеш – а мусиш.
У море відпустиш…
У шторм, ніби в душу,
потрапиш у мушлю…

Шум моря – і Ши́мон…
Сум моря – і Си́мон…
Дві мушлі – два шу́ми…
Шум моря – і Шуман…

 

 

 

 

      Камертон

Інструмент камертон…
Інструмент камертон…
Упіймай, як цвіте азалія.
Жоден бутон.
І от – бутон.
Квіток аномалія!

А як цвіте і відцвітає любов?
Бов-бов! Бов-бов!
Як серце на жилці гойдається.
І от – помиляється камертон.
Інструмент камертон помиляється.

 

 

 

 

Відцвітуть і ці сади…

Відцвітуть і ці сади…
облетять квіти,
пелюстками по воді
попливуть в літо…

Попали мої листи,
пороби золою –
моє серце відпусти
услід за весною.

Гірш не стане тим садам,
яблуками всипаним,
якщо нас не буде там
з весняними квітами…

 

 

 

 

Постукайте тихо у двері мої

Постукайте тихо у двері мої.
Не будьте такі навіжені.
Тут риби поезії мліють на дні
і бавляться барви блажені.

Тут пнеться в окутанні ніч молода,
от-от – і ранко́ві пологи.
Я знаю, як стукає справжня біда
у замкнені скроні тривоги.

Я знаю, що сталось уже напере́д.
Я чую ваш дух занепалий.
Від грішного анґела новий секрет
сховали ви в ніжні овали.

Я вам не відмовлю, лиш чемно ввійдіть,
поставши в оцій мікросфері,
де знищу дотла́ невдоволену хіть…
Постукайте тихо у двері… 

 

 

 

        Кожному… 

Падай-падай, Сонцю!
А любов Моя живе
на видноколі Сну Мого!
А Ти така вся… вдягнута в нове, 
але Щастя ніц нема!
Океан Емоцій
у музиці, яка не є –
опісля Почуття Твого…
А Ти така вся 
вдягнута в нове…
Та попереду зима!

Приспів:  

    Кожному Своя Потреба.
    Кожному Своя Потреба!
    Кожному Своя Потреба!!!
    Та й не знай Що Мені треба!

Вийдеш-вийдеш, Сонцю –
і Бажання оживе
на видноколі Сну Твого.
А Ти така вся…
вдягнута в старе, 
наче поцілунків тьма!
За Твоїм віконцем
хтось до рук ножа бере
і ріже Небо Сну Твого!

Не продавайся!
Без вікон і дверей
замкни в тюрму того!

Приспів.

Бо з нами за́вжди Бог!
Бо ми, як Анґели небесні,
        завжди вдвох.
Не спокушайся –
бо є лише одне Життя…
Вороття у Буття!

Приспів.

 

 

 

 

Мавка, Вітер і Журба

Мавка моя лісова,
ось аж де ти заховалася…
Чом же ти не озивалася?
Я вже всей світ облітав…
Мавко моя лісова,
чом ти така засмучена?
В мене з весною заручини –
в тебе осінні слова…
Мавко моя лісова…
Чом серед степу мертвого
плачеш сльозами впертими,
ніби мене й нема?
Ніби уже і нікому
висушить сльози втіхою?
Знаєш же, сестро, сама:
я не буран чи віхола, 
я тебе ніжно викохав,
виколихав у снах.
Я ж тебе, Мавко, випестив,
листом калини вимостив
стежки в твоїх лісах…
Чом же ти їх покинула?
Нащо в степи прилинула –
мало квіток в косах?
Ні?.. То чого ж зажурена?
Може, ти ким одурена?
Може, вже й нежива?!
Чую, що б’ється серденько!
Падають сльози-зернятка –
скоро твої жнива?..
Бач: над людською могилою
хрестик стоїть похилений –
це вже не наша земля.

Кинь. Летимо, сестриченько.
Там за тобою вслід річеньку
лиє слізьми верба.
Мавко, твоя вербиченька!..
Чом одвертаєш личенько?..
Може, тебе хто вмовляв,
що ти ліси покинула?..
Хрест у степу закопиленім.
Кажеш, твоя… Журба?..

 

 

 

 

             Хто ти…

Хто ти – не хочу навіть знати.
Хто я – зумій запам’ятати.

Лишилось: квіти, корабель,
туман по палубі і в морі,
і курс між скель, і курс між скель
у спільнім горі. 

Хто я – зумій запам’ятати.
Хто ти – не хочу навіть знати.

Що буде?: сім затемнень сонць
і якір, кинутий на Яві, 
і берег манґовий, і щось 
лише в уяві.

Хто ти – не хочу навіть знати.
Хто я – зумій запам’ятати.

Є час для наших таємниць,
і незіпсовані вітрила,
є ти і я у морі лиць – 
і океанська сила.

 

 

 

 

                 Якщо ти один

Ти зараз живеш у жахливому місці,
без тіні, без друга, у хаті без стін.
Вітри тобі носять найгіршії вісті,
а з них будуть вірші – якщо ти один.

Ти зараз у Бозі в наявній тривозі,
ти ніби стоїш у лайні до колін.
Аж ось на порозі, і там, на дорозі,
з’являються люди, якщо ти один!

Приспів:  
    Один – то не два і не три!
    Один – то без брата й сестри.
    Один – то не сім і не сто,
    а поруч усі – і ніхто!

Так буде і буде, так буде і буде!
Так мамця сказали тобі, а проте…
Слізьми світовими блукають приблуди,
а ти завіршуєш самоття святе!

Приспів. 

Я завжди з тобою, я вірно з тобою,
самотносте люба, самотносте зла.
Від міста – до міста, від бою – до бою,
від пісні – до пісні, від тіла – до тла!

Приспів.

 

 

   

 

 

           Юний вітер

Подаруй, подаруй мені вітер,
вільний вітер люблю над усе.
І не думай політ зупинити,
хай любов нашу юність несе.

Хай про нас ще нічого не знають,
зайві сумніви просто зітри.
Ще збагни, що, крім тебе, бувають
дуже злі і підступні вітри.

Приспів:  
        Вітре мій, вільний вітре мій,
        ти летиш по душі моїй.
        Обігрій і довірся їй,
        вітре мій, юний вітре мій.

Ти так любиш дивитися в очі,
прокладаючи шлях до зірок.
Під крилом ніжно серце лоскоче,
ми до вічності робимо крок.

Нам кохання одне допоможе
подолати розбіжність світів.
Є багато простих перехожих.
Мало – юних і вільних вітрів.

Приспів.

 

 

 

 

            Лет

Тільки тобою серце тліє
в цю темну непритомну ніч,
де один я знову.
І повернути 
вже ніколи не зумію я
подих твій і щирі сльози з віч.

Ти не верне́ш,
як весна ця зла і ві́тряна,
як зимова віхола;
і ніхто тебе не спинить..,
як ту любов,
із котро́ї тебе викрано,
а мене обікрано…
Збути зраду вже не встигну.

Я не забуду
тих далеких світлих сподівань.

Знов не засну
і знов потраплю
у вічний і самотній склеп,
де надій не буде.
Більше ніколи 
вже тобою не забарвлю я
темну ніч і цей останній лет…

Дощ фарбує вікна нотами…