Леся Воронина
НЯМЛИК І БАЛАКУЧА КВІТОЧКА
СВЯТО ВЕЛИКОЇ ЛОЖКИ
Завантажити текст другої частини книги Лесі Ворониної "Нямлик і Балакуча Квіточка" - "Свято Великої Ложки" (txt.zip)
Розділ перший,
у якому Буцик розповідає про змагання нямликів
і хвилюється за дітей, які відмовляються їсти кашу
Олянка стояла біля вікна і дивилась, як двірничка тьотя Ліда підмітає вулицю.
З-під її великої мітли піднімалися цілі хмари густої пилюки. Зненацька дівчинка помітила, що з куряви з’являються якісь дивні фігурки. Олянка придивилася і зойкнула від подиву — то були маленькі чоловічки-нямлики, вдягнені у квітчасті костюмчики, з кумедними ковпачками на головах. Чоловічки вистрибували з потайного отвору у стіні й швидко, щоб їх ніхто не помітив, бігли за ріг будинку і зникали в ранковому тумані.
— Не дивуйся, — раптом почула дівчинка знайомий тоненький голос, — сьогодні особливий день, коли нямлики збираються на Свято Великої Ложки.
— Буцику! Я так за тобою скучила, де ж ти так довго пропадав? — запитала Олянка, повертаючись до малого чоловічка, який щойно вистрибнув зі стіни. — Навіть на мій день народження не з’явився. А я так на тебе чекала...
— Не ображайся, просто у мене була купа справ. Ми готувалися до свята. Знаєш, скільки нямликів, які живуть у стінах старих будинків, зберуться, щоб позмагатися у поїданні Чарівної Страви? Сто, а може, навіть тисяча! А переможе той, хто найшвидше з’їсть тарілку каші, перетвориться на здорованя і зможе підняти Велику Ложку. Ось я й тренувався цілий місяць — день у день вправлявся у поїданні пшоняної, гречаної й рисової каші.
— Знаєш, Буцику, тепер я бачу, що ти трохи погладшав.
— А як ти думаєш? Ось поглянь, у мене навіть курточка на животі не застібається. Але я не шкодую — за цей місять я навчився вдвічі швидше ковтати кашу. Хочеш, покажу? Звичайно, якщо ти припасла для мене трохи Чарівної Страви...
Олянка кинулася до своєї схованки. Вона обережно, щоб не розбудити батьків, відсунула велике крісло й дістала з-під нього маленьку коробочку від льодяників.
— Ось усе, що вдалося принести із садочка, — ніяковіючи проказала вона, відкриваючи кришку й показуючи нямликові дві маленькі грудочки манної каші.
— Як, невже за цілий місяць ти не змогла назбирати більше? — засмутився Буцик.
— Розумієш, усі дівчатка з нашої групи мають удома ляльок Барбі. І всі хочуть бути схожими на них. А коли їси багато каші, то страшенно поправляєшся. Ти ж сам це добре знаєш... Тож діти відмовляються їсти кашу, і через те нам її останнім часом готують дуже рідко.
— Яка дурниця! — обурився малий чоловічок, — ти уявляєш, що буде, коли всі дівчатка будуть схожі на цих ляльок? Вони стануть однаковісінькі, як сірники з однієї коробочки. Жах!!! А крім того, наскільки я знаю, у вашому садочку є й хлопчики. Хіба вони також не їдять каші?
— Усі наші хлопчики граються у комп’ютерні ігри. І хочуть бути такими, як герої стрілялок. А ти колись бачив, щоб переможець драконів чи космічний мандрівник їв кашу?
Буцик заперечливо похитав головою і надовго замовк. Урешті він глянув на Олянку й дуже серйозно проказав:
— Справа з кашею дуже серйозна. Треба хутчіш рятувати сердешних діточок від страшної загрози. Не можна втрачати ані хвилини. У мене є план.
* * *
Розділ другий,
де Олянка допомагає Буцикові замаскуватися,
і він збирається таємно проникнути у дитячий садочок
— Буцику, та не переживай ти так, — спробувала заспокоїти нямлика дівчинка. — Подумаєш, не їстимуть діти каші. Що тут страшного?
Почувши ці слова малий чоловічок аж затремтів від обурення:
— Ти нічого не розумієш. Якщо діти не їстимуть каші, навіть звичайної, а не чарівної, зміниться весь світ! Але зараз нема часу пояснювати. Добре, що є хоч ці дві грудочки Чарівної Страви. Без неї я був би зовсім безсилий.
Промовивши це, Буцик витягнув з кишені курточки маленьку ложечку і так швидко з’їв манну кашу, що Олянка й оком не встигла змигнути.
— Слухай, а як же Свято Великої Ложки? Ти ж так готувався до нього! Я впевнена, що жоден нямлик у світі не вміє робити цього так швидко, як ти!
— Нічого не вдієш — спробую перемогти іншим разом, — пробурмотів нямлик, але дівчинка відчула, що її маленькому другові дуже прикро. — Зараз чари почнуть діяти, — заклопотано промовив він, — а тим часом ти маєш дещо зробити. У тебе знайдеться гарна сукенка, блискучі черевички й модний капелюшок?
Олянка здивовано подивилася на Буцика, але той тільки суворо глянув на неї й помахав маленькою ручкою, ніби підганяючи дівчинку.
— Ну, гаразд, якщо це допоможе... — промовила Олянка й заходилася перебирати в шафі свої речі. — Є у мене улюблений костюм — я в ньому грала роль казкової королеви на Новорічному святі. Він дуже гарний... А ти його не зіпсуєш? Адже ти ніколи не вбирався, як дівчинка.
— Я не розумію, що для тебе важливіше — аби твій костюмчик був цілий, чи щоб я врятував дітей від лихих чарів?! — обурився нямлик і сердито тупнув ногою.
Олянка відчула, як палають її щоки, бо нямлик, як завжди, прочитав її думки. Дівчинці й справді було шкода свого карнавального костюма, який так їй личив.
Коли вона знайшла усе те, про що просив її Буцик, і озирнулася, то побачила, що Чарівна Страва подіяла — біля вікна стояв веснянкуватий хлопчик у смішних штанцях і курточці з точнісінько таким візерунком, який прикрашав шпалери в Олянчиній кімнаті.
— А зараз треба мене замаскувати, — сказав Буцик, — я не дуже розуміюся на всіх цих дівчачих одяганках, без тебе я не впораюся.
Дівчинка вирішила, що не дратуватиме нямлика зайвими запитаннями, і почала натягати на нього довгу рожеву сукенку, насунула на голову капелюшка, прикрашеного мереживом, і допомогла взути лаковані черевички з маленькими бантиками.
— То як, схожий я на велику-велику ляльку? — запитав буцик, коли Олянка закінчила його одягати.
— Як тобі сказати... взагалі-то, ти схожий на веснянкуватого хлопчика, який перебрався у дівчаче вбрання.
— Нічого, не хвилюйся, спокійно йди в садок і не дивуйся, коли побачиш мене там серед іграшок. Головне, щоб ніхто не здогадався, що ми з тобою знайомі.
У цю мить за стіною, в кімнаті Олянчиних батьків, голосно задзвенів будильник. Дівчинка вже хотіла сказати Буцикові, щоб він скоріше ховався, але нямлик, замаскований під величезну ляльку, зник так само непомітно, як і з’явився.
* * *
Розділ третій,
у якому двірничка тьотя Ліда лякає горобців,
а Намистинка починає розмовляти
Уже цілий місяць батьки дозволяли Олянці ходити в садочок самій. Адже невеличкий будиночок дитячого садка, розмальований ромашками й волошками, стояв просто посеред їхнього подвір’я.
Дівчинка швидко склала до свого маленького рюкзака необхідні речі: книжку-розмальовку, коробку фломастерів, дерев’яного свищика, якого тато сам вирізав із вербової гілочки, і нову ляльку з дивним ім’ям — Намистинка.
Це ім’я було написане на вкритій золотою фольгою коробочці, де лежала нова лялька, і Олянка вирішила, що так її й називатиме.
Намистинка потрапила до дівчинки в дуже дивний спосіб — якраз місяць тому, у день свого народження, вона побачила, як щось блищить у траві під воротами дитячого садочка.
І хоч скільки Олянка розпитувала дівчаток, чи, бува, ніхто з них не губив цю чудову ляльку, та господиня Намистинки так і не знайшлася.
Відтоді Олянка ніколи не розлучалася з симпатичною іграшкою. Тим більше, що Намистинка була зовсім маленька і легко вміщалася до кишені рюкзака.
А головне, вона дуже відрізнялася від однаковісіньких ляльок Барбі, з якими гралися усі Олянчині подружки.
— Доню, ти вже запізнюєшся, — нагадала мама і, поцілувавши дівчинку у щоку, провела до вхідних дверей.
А тато лише заклопотано махнув Олянці рукою - він уже вирішував якісь важливі справи по телефону.
Але цього разу дівчинка зовсім не засмутилася, що у тата немає для неї часу. Тепер головне було якомога швидше добігти до садочка.
Адже там на неї чекала нова цікава пригода, бо ж вона добре знала — де з’являється нямлик Буцик, нудно не буває.
Коли Олянка вибігла у двір, то побачила дивовижну картину. Їхня двірничка тьотя Аіда, міцно вхопившись за держак мітли, повільно злітала в повітря.
Навколо тьоті Аіди пурхали й цвірінькали перелякані горобці.
— Доброго ранку, - ввічливо сказала Олянка і тут-таки зрозуміла, що зараз зовсім не час вітатися.
Треба було негайно рятувати бідолашну двірничку, бо вона здіймалася все вище й вище. З усього було видно, що літати на мітлі тьотя Аіда зовсім не вміє.
— Спробуйте сісти на мітлу верхи, — порадила дівчинка.
— Хіба ж я Гаррі Поттер якийсь чи відьма, щоб верхи на мітлі літати?! — обурилася тьотя Аіда.
Та все ж вона послухалася Олянчиної поради, і врешті їй таки пощастило осідлати мітлу.
Поступово жінка зрозуміла, що держак мітли треба використовувати, як кермо, і почала літати над подвір’ям колами.
Однак, коли тітка Аіда пробувала опуститися на землю, підступна мітла смикалася, як норовлива лошиця, й намагалася скинути вершницю додолу.
Олянка вирішила, що тепер можна розпитати у двірнички, хто її зачаклував, — хоча вона вже й так зрозуміла, що без нямликів тут не обійшлося.
— Пробачте, а як це з вами сталося? — обережно запитала дівчинка.
— Та мені ж ніхто не повірить! Оце мела я подвір’я якраз біля вашого під’їзду, і тут побачила, як із дірки у стіні щось вилазить...
— І що це було? - перепитала Олянка.
— Я думала — миша, замахнулася мітлою, щоб її стукнути, а воно як закричить: «Руки геть від Юліана!»
— Миша закричала?
— Та ні, не миша. То був маленький чоловічок із сивою борідкою. А тоді він клацнув пальцями, і моя мітла просто сказилася — підняла мене в повітря й почала шарпати туди-сюди по всьому двору.
Олянка одразу здогадалася, що це Буциків дядечко Юліан, який завжди і скрізь спізнювався. Мабуть, він так поспішав на Свято Великої Ложки, що втратив пильність, і його помітила двірничка.
Треба було негайно рятувати тьотю Ліду, але як?
І раптом дівчинка почула тихий голос:
— А ти спробуй і собі клацнути пальцями й сказати:
|
|
Мітло, не літай, На землю вертай! Облиш усі чари, Бо діждешся кари! |
|
Олянка зрозуміла, що голос долинає з її рюкзака. Дівчинка швидко розкрила бічну кишеньку наплічника, звідти визирнула її лялька Намистинка.
— Не гай часу! — так само тихенько проказала лялька. Я тобі потім усе поясню. А зараз повтори замовляння і розчаклуй тітку Ліду!
Олянці страшенно кортіло розпитати в Намистинки, чому вона досі прикидалася звичайною лялькою і заговорила лише тепер, але на це зовсім не було часу — на їхнє подвір’я ось-ось міг хтось вийти.
Тому дівчинка швиденько проказала чарівні слова, яких її навчила лялька, і клацнула вказівним і середнім пальцями.
Тієї ж миті мітла разом із наполоханою двірничкою плавно опустилася на землю, і тітка Ліда, ніби нічого не сталося, почала спокійнісінько підмітати асфальтову доріжку.
Дівчинка зрозуміла, що жінка одразу ж і назавжди забула дивну пригоду, яка трапилася з нею цього ранку.
* * *
Розділ четвертий,
де нова лялька співає веселих пісень,
а кухар варить найсмачнішу у світі кашу
— Гей, Намистинко, тепер ти мені розповіси, хто ти така? — запитала Олянка, щойно вони відійшли від захопленої прибиранням двірнички.
— А ти ще й досі не здогадалася? Я — королева справжніх ляльок і потрапила до тебе зовсім невипадково.
— А хіба бувають ляльки несправжні? — здивувалася дівчинка.
— Звичайно, бувають! Справжні ляльки, як і люди, відрізняються одна від одної. Дівчаткам здається, що це вони вибирають ляльок, а насправді — це ми вас вибираємо! І кожна лялька схожа на свою господиню. Ми з вами радіємо й сумуємо і нам можна розповісти найбільші секрети. Ну, хіба ж ті пластмасові красуні-близнючки можуть вас любити так, як справжні ляльки?
— Знаєш, Намистинко, я ніколи про це не думала...
— І ніхто не думає! — вигукнула Намистинка. — Ще трохи — і було б запізно. Ви б забули, як це — гратися зі справжніми ляльками.
— А як ти потрапила того ранку під ворота нашого садка? — поцікавилася Олянка.
— Ми домовилися з нямликом. Адже це сталося у день твого народження — Буцик хотів зробити тобі сюрприз. А я вже давно тебе вибрала. Але годі базікати, невже ти забула — треба допомогти нямликам здобути Чарівну Страву.
Підійшовши до воріт садочка, Олянка здивувалася — з вікон, де була її група, лунав голосний сміх, і чийсь дуже знайомий тоненький голосок співав пісеньку:
|
|
Люблю я млинці і сметану, Картоплю, омлет і котлети, А також солодкі рулети. Охоче я їм марципани, Як кожна освічена пані. Та мушу сказати вам прямо, Що понад усі марципани Люблю я одну тільки страву, Її я наїлась на славу. Це каша пшоняна, гречана, Вівсяна — солодка й духмяна. І манна, пухнаста і біла - Оцю б я все їла та їла!!! |
|
Олянка припала до вікна і побачила, що на маленькому стільчику біля конструкторів, машинок та іграшкових звіряток сидить Буцик, переодягнений у її святкове вбрання.
Нямлик мав такий кумедний вигляд, що дівчинка не могла стримати сміху. А діти, і навіть нянечки й виховательки, які оточили замаскованого під ляльку Буцика, аж заходилися від реготу.
— Олянко, ти не забула, що ми маємо допомогти Буцикові? — нагадала Намистинка.
— Ой, і справді, — схаменулася дівчинка, — він же з’їв лише дві малесенькі грудочки манної каші, і скоро Чарівна Страва перестане діяти.
Уявляю, що буде, коли раптом лялька Оксана в усіх на очах перетвориться на маленького чоловічка-нямлика!
Олянка так тихо зайшла до своєї групи, що ніхто й не помітив, що вона спізнилася. Дівчинка підійшла зовсім близько до Буцика і спитала:
— Лялько Оксано, а що ти ще вмієш робити?
— Я вмію показувати фокуси, але вони в мене виходять лише тоді, коли я добре попоїм манної каші.
— А ми вже давно її не їмо ... — тихо промовила Олянка й поглянула на дівчаток і хлопчиків, що оточили нову ляльку тісним колом.
І тоді всі діти загукали:
— Каші! Ми хочемо манної каші!
— На молоці, і з вершковим маслом, — підказала лялька Оксана і підморгнула Олянці.
На цей галас до кімнати забіг кухар. Коли він довідався, що всі діти раптом захотіли манної каші, то спершу навіть не повірив своїм вухам.
А коли зрозумів, що це правда, то щодуху помчав на кухню і загримів там казанами, каструлями й половниками.
Та ще й на радощах мугикав під ніс щойно почуту пісеньку:
|
|
Це каша пшоняна, гречана, Вівсяна — солодка й духмяна. І манна, пухнаста і біла - Оцю б я все їла та їла!!! |
|
* * *
Розділ п’ятий,
якому діти насолоджуються задутим смаком манної каші,
а Буцик показує фокуси
Зовсім скоро розпашілий кухар вніс до їдальні велику-велику каструлю, повну білої пухнастої манної каші. Найпершу тарілку він поставив перед лялькою Оксаною.
— Оце так! — схвально мовив кухар, коли побачив, як лялька вихопила з кишені маленьку срібну ложечку і почала швидко-швидко наминати улюблену страву.
Діти пороззявляли від подиву роти, а тоді й собі заходилися їсти.
Коли сніданок закінчився, Буцик поправив на голові мережаного капелюшка, який весь сповзав йому на потилицю, й промовив:
— Дивіться уважно. Зараз я покажу вам ще один фокус, і ви, замість однаковісіньких Барбі, отримаєте справжніх ляльок. Не дивуйтеся, спершу вам здаватиметься, що вони дуже прості. Деякі зроблені з ганчірочок, і очі у них не кліпають, а просто намальовані. А ще будуть ляльки, сплетені із соломи, вирізані з дерева і навіть намотані з кольорових ниток; вони так і звуться — мотанки. Але ви побачите, що з цими ляльками вам буде гарно й весело, і ви їх берегтимете навіть тоді, коли станете зовсім дорослими.
Буцик ляснув у долоні — і раптом в руках у дівчаток опинилися саме такі ляльки, про які розповідав нямлик. А однаковісінькі пластмасові красуні вишикувалися в колону одна за одною і, навіть не глянувши на своїх колишніх власниць, вирушили назад до крамниць, де їх колись купили.
— А для хлопчиків я приготував... е-е... приготувала інший фокус.
Буцик вдруге ляснув у долоні, і посеред їдальні просто з підлоги виріс величезний екран. У руках у кожного хлопчика з’явився маленький пульт, і вони тут-таки розпочали гру. Головним у цій грі було, щоб кожен з учасників чимшвидше здерся на височенну гору. Треба було перестрибувати через бездонні ущелини, перепливати бурхливі потоки, здолати триголового дракона, щоб урешті добути і з’їсти великий казан каші.
— Ну, все, — прошепотіла Намистинка з кишені Олянчиної сукенки, — тепер усе буде гаразд. Діти їстимуть кашу і гратимуться зі справжніми ляльками.
— А тепер — увага! Зараз я покажу останній фокус, — урочисто промовив Буцик, і тоді високо підстрибнув, кілька разів перевернувся в повітрі, а потім... зник. На підлозі залишилася лише довга рожева сукенка, блискучі туфельки з бантиками і мереживний капелюшок.
* * *
Розділ шостий,
де Намистинка та її подружки заколисують весь дитячий садочок
і допомагають 0ляпці потрапити на Свято Великої Ложки
— А як же я? — мало не плачучи, промовила Олянка, коли побачила, як Буцик щез.
Дівчинка зрозуміла, що хитрий нямлик, досхочу наївшись Чарівної Страви, поспішив на Свято Великої Ложки. Олянці було страшенно прикро, бо ще ніколи кумедний малий чоловічок не кидав її саму — всі пригоди вони переживали разом.
— Не журись, — почувся тихенький голосок Намистинки, — ми з Буциком про все домовилися. Зараз нам з тобою треба буде непомітно зникнути. Так, щоб ні виховательки, ні нянечки, ні діти не здогадалися, що тебе немає в садочку.
— А як же це зробити? — захвилювалася Олянка.
— Дуже просто, — Намистинка спритно вилізла з кишені Олянчиного платтячка, а потім, чіпляючись за ґудзики, піднялася й зручно вмостилася на плечі у дівчинки.
Маленька лялька оглянула всіх, хто був у кімнаті, усміхнулася і почала тихесенько наспівувати колискову. До Намистинки приєдналися ляльки, з якими бавилися дівчатка, і скоро і в дорослих, і в дітей почали злипатися очі, вони раз у раз голосно позіхали.
А ляльки співали й співали лагідними тоненькими голосами:
|
|
Люлі, люлі, люлі, Прилетіли гулі, Діток колисали, Пісеньку співали: — Під наші ворота Прийшов сон-дрімота, Сни приніс чудові Різнокольорові. Люлі, люлі, люлі, Дітки всі заснули. |
|
І справді, усі, хто в цей час був у дитячому садочку, полягали в ліжка, примостилися на канапах, у кріслах і навіть на маленьких незручних іграшкових стільчиках і... позасинали.
— Ось тепер ми можемо вирушати на свято, — урочисто промовила Намистинка. — Я покажу тобі дорогу до Палацу Великої Ложки, це зовсім недалечко.
Олянка думала, що той палац захований серед непролазних лісових хащів так, щоб ніхто з людей не міг його знайти. Та хто б міх подумати, що нямлики зберуться на своє свято в маленькому дерев’яному будиночку на ігровому майданчику їхнього садочка.
За кілька хвилин дівчинка і лялька вже були на місці. Олянка присіла навпочіпки, і їй було добре видно, як малі чоловічки у строкатих костюмчиках оточили великий половник, що височів посеред хатинки.
Половник випромінював золоте сяйво, і дівчинка навіть замружилася від цього блиску. А коли розплющила очі, то побачила, що змагання почалося. У руках у кожного малого чоловічка з’явилися тарілочки з Чарівною Стравою і крихітні ложечки.
Довгобородий нямлик, у якому Олянка впізнала дядечка Юліана, наблизився до сяючого половника і легенько стукнув по ньому. Ложка голосно задзвеніла, і нямлики, всі як один, заходилися поїдати манну кашу.
Спершу дівчинці здалося, що всі вони їдять з однаковою швидкістю — ложечки так і миготіли в повітрі, — та її друг Буцик виявився найсприт- нішим.
За мить його тарілочка спорожніла, і він переможно вигукнув:
— Чарівну Страву з’їдено до останньої крихти!!!
— Слава! Слава! — закричали нямлики, і хоч які вони були маленькі, та разом їхні голоси звучали, як сигнал пожежної машини.
— Добре, що ти приспала усіх, хто був у садочку, — сказала Олянка Намистинці.
Але лялька приклала пальчика до губ і показала очима на Буцика. Маленький чоловічок поважно підійшов до золотого половника, плеснув у долоні й почав рости. Він став таким великим, що навіть торкнувся потилицею даху дерев’яного будиночка.
Ого! Тепер Буцик навіть вищий за мене, — захоплено промовила дівчинка.
А її друг тим часом обережно взяв половника за ручку і легко підніс його вгору
— Оголошую нямлика Буцика Лицарем Великої Ложки! — урочисто промовив сивобородий нямлик.
Буцик ґречно вклонився, опустився на одне коліно, і дядечко Юліан причепив на Буцикову курточку маленький значок із зображенням золотого половника.
«Уявляю, як Буцик вихвалятиметься своєю новою нагородою», — подумала дівчинка, зовсім забувши, що нямлик легко читає усі її думки.
Але Буцик лише крадькома підморгнув Олянці й промовив:
— Обіцяю берегти Велику Ложку від усіх на світі здорованів! Чарувати Великою Ложкою тільки на користь нямликів! І передати її рівно за рік, у цей же день, о цій же годині і на цьому ж місці наступному переможцеві!
Буцик змахнув половником — і сяйво, яке випромінювала чарівна Велика Ложка, стало ще яскравішим.
Перед очима дівчинки замиготіли райдужні кола, а потім усе зникло: і дерев’яний будиночок, і маленькі чоловічки, і навіть Буцик, якого щойно посвятили у Лицарі Великої Ложки.
Олянка сиділа за столом у їдальні — і перед нею стояла велика тарілка манної каші.
— Ну, що ж ти, Олянко! Хіба забула — ми сьогодні змагаємося, хто швидше з’їсть кашу, — сказала вихователька, підходячи до дівчинки. — Усі вже поїли, тільки ти залишилася...
— Як мені набридли оці Буцикові жарти! Він же добре знає, що я терпіти не можу манної каші! А ще друг називається... — прошепотіла дівчинка, але це почула тільки Намистинка, яка сиділа біля її тарілки на столі й терпляче чекала, коли господиня закінчить снідати.
За матеріалами: Леся Воронина. "Нямлик і Балакуча Квіточка". Ілюстратор Катерина Білетіна. Київ, видавництво "Грані-Т", 2008 р., стор. 24 - 45.
Читати усі частини книги Лесі Ворониної "Нямлик і Балакуча Квіточка":
У підрозділі представлені повісті Лесі Ворониної для дітей: "Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9", "Пастка для синьоморда, або Таємне Товариство Брехунів" 