"Пустотливий водограй" - четверта частина книги Лесі Ворониної "Нямлик і балакуча квіточка" (читати та завантажити)


Леся Воронина. Нямлик і балакуча квіточка. Пустотливий водограй (читати та завантажити). Малюнки Катерини Білетіної.

 

Леся Воронина 

НЯМЛИК І БАЛАКУЧА КВІТОЧКА

 

Леся Воронина. Нямлик і балакуча квіточка. Пустотливий водограй (читати та завантажити). Малюнки Катерини Білетіної.


ПУСТОТЛИВИЙ ВОДОГРАЙ

 

Завантажити текст четвертої частини книги Лесі Ворониної "Нямлик і Балакуча Квіточка" - "Пустотливий водограй" (txt.zip)

 
Розділ перший,
у якому Олянка знайомиться з пустотливим водограєм,
а нямлик сердиться


Олянці снився дощ. Вона бігла по вулиці, прикриваючись яскравою жовтою парасолькою, але це не допомагало і великі краплини раз у раз падали їй на ніс, на щоки і на чоло. 
Потім вода почала затікати за комір і дівчинка прокинулася.
— Ой! Це мені не сниться, — прошепотіла Олянка. У тьмяному світлі місяця вона побачила, що зі стіни, якраз у тому місці, де під шпалерами був замаскований вхід до Країни нямликів, струменить вода. 
Здавалося, що в її кімнаті б’є водограй — тоненькі, мов павутинка, струмені розліталися на всі боки, і на підлозі вже утворилася чимала калюжа.
Дівчинка зіскочила з ліжка й почала затуляти дірку всім, що потрапляло під руку: носовичком, шкарпетками, капцями. Та від цього вода зі стіни задзюркотіла ще веселіше. 
Добре, що на підвіконні стояв порожній глечик, з якого Олянка поливала квіти. Дівчинка швиденько поставила його впритул до мокрої стіни, й вода, ніби тільки на це й чекала, потекла прямісінько до глечика.
«Цікаво, а як же Буцик зможе тепер до мене приходити?» — тільки встигла подумати дівчинка, і тієї ж миті до глечика шубовснув мокрий-мокрісінький нямлик.
—    Бачиш, що наробив цей пустотливий водограй?! — обурено закричав Буцик, здираючись на край глечика.
Олянка взяла малого чоловічка на руки, посадила на підвіконня й запропонувала:
—    Може, ти переодягнешся?
—    І ти ще глузуєш з мене? — образився Буцик, — хіба ти не знаєш, що наше вбрання чарівне? Ми навіть купаємося, не роздягаючись. Бо щойно якийсь здоровань чи здорованиха заберуть наші чарівні камізельки, курточки, штанці, а головне — ковпачки, як уся чарівна сила перейде до них.
—    Як? — вражено запитала Олянка, — невже так просто здобути чарівну силу? Просто забрати у нямлика його костюмчик?
—    Ну, звісно, ні! Це зовсім непросто. Спершу здоровань чи здорованиха мають стати маленькими. Потім надягти на себе костюм нямлика, а тоді... треба промовити оті два секретні слова, які я тобі довірив, і про які ти пообіцяла не розповідати жодному здорованеві...
—    Так, так, — я пам'ятаю, — запевнила нямлика дівчинка.
—    Ти стільки разів допомагала нам у скруті й довела, що на тебе можна покластися, — проказав Буцик і усміхнувся.
Олянка вирішила, що надійшла слушна мить. Вона набрала повні груди повітря і попросила:
—    Буцику, будь ласка, скажи, як можна стати маленькою. Я хочу хоча б раз перетворитися на нямлика і сама влаштувати якусь чарівну пригоду.
—    Мені треба подумати, але поки я не висохну, нічого путнього не придумаю, — забуркотів нямлик, викручуючи свій квітчастий ковпачок.
—    Зажди, я зараз, — Олянка навшпиньки, щоб не розбудити батьків, вибігла з кімнати і за хвилю повернулася з феном у руках.

 

* * *

 

Розділ другий,
де ми дізнаємося, що нахаби, яких вчасно не зупиняють,
стають справжнісінькими лиходіями


Олянка так поспішала висушити мокре вбрання Буцика, що ввімкнула фен на повну потужність. Тієї ж миті маленького мокрого чоловічка підхопив теплий вітер, і він мало не вилетів у вікно. 
Добре, що дівчинка встигла вхопити нямлика за штанці й посадити на зручне крісло-гойдалку, що стояло в кутку кімнати. Олянка думала, що Буцик розсердиться, але він задоволено примружився і сказав:
—    Яка чудова розвага! Колись я вже літав у потоках прохолодного повітря над велетенським водоспадом, але мені для цього довелося перелетіти мало не півсвіту. А тут така забава просто під боком. Треба буде якось іще політати...
—    Зажди, Буцику, ти ж хотів, щоб я тебе спершу висушила, — нагадала Олянка.
—    А я вже сухий, — промовив нямлик і, пригадавши, що пустотливий водограй досі дзюркотить зі стіни, заклопотано додав, — цього розбишаку треба чимшвидше приборкати, а то він затопить не лише вашу квартиру, а й весь будинок.
—    А що для цього треба зробити? Поглянь, глечик уже майже повний...
—    Як це що?! — обурився нямлик. — Звичайно, попоїсти Чарівної Страви!
На щастя, Олянка тільки вчора принесла із садочка повнісіньку коробочку манної каші, тож малий чоловічок зручно вмостився на кріслі-гойдалці, витягнув із кишені курточки невеличку ложечку, і вона замиготіла в повітрі з шаленою швидкістю. 
При цьому Буцик раз у раз плямкав і приказував:
—    Ням! Ням! Ням!
Коли коробочка спорожніла, Буцик відкинувся на спинку крісла, поплескав себе по животу і вдоволено замружився. А тоді зістрибнув на підлогу й підійшов до мокрої стіни.
—    Ну, стережися, бешкетнику, — тихо промовив нямлик, — давно я не приборкував скажених водограїв, але як це робиться, пам’ятаю добре...
—    Ой-ой-ой! — раптом озвався водограй тоненьким писклявим голоском. — Бачив я таких хвалькуватих курдуплів! І де вони тепер? Сушать свої мокрі штанці й шукають іншого помешкання.
—    Як це — іншого помешкання? — злякалася Олянка, — а ми? Ти ж можеш затопити наш будинок...
—    Ги-ги! — я можу затопити усе місто! А якщо мене розгнівають, то я заллю своєю водою цілий світ!!!
Олянка опустила очі на нямлика, але він уже встиг збільшитися. Тепер біля неї стояв веснянкуватий рудий хлопчик у кумедному квітчастому костюмчику й ковпачку — з точнісінько таким візерунком, як на шпалерах у її кімнаті.
—    Ну, все, — суворо проказав Буцик і насупив брови, — гру закінчено. Я думав, що ти просто жартуєш, та виявляється, з пустотливого водограю ти перетворився на справжнісінького лиходія. Ось що буває, коли бешкетника вчасно не спинити — він нахабніє і вважає, що йому можна робити все, що заманеться!

Леся Воронина. Нямлик і балакуча квіточка. Пустотливий водограй (читати та завантажити). Малюнки Катерини Білетіної.

 

* * *

 

Розділ третій,
у якому ми дізнаємося сумну історію зникнення сантехніка Митька й розуміємо, 
що в Країні нямликів на Олянку може чекати небезпека...


—    Слухай, — поважно промовив Буцик, — здається, ти хотіла навчитися чарувати так, як це робимо ми, нямлики?
—    Так! Дуже! — відповіла Олянка.
—    І ти справді хочеш стати такою маленькою, як мешканці Країни нямликів?
—    Звичайно! Я про це мрію відтоді, як уперше тебе побачила...
—    А ти не злякаєшся? Адже у стінах вашого будинку є такі місця, про які навіть ми не знаємо. Там блукають підступні стіногризи й діркокрути — вони вмить можуть прогризти будь-яку стіну й прокрутити у підлозі чи у стелі величезну дірку. Скільки необачних нямликів потрапляло у їхні пастки!
—    Але ж ти підеш зі мною? — запитала Олянка, впевнена, що нямлик супроводжуватиме її.
—    Та в тому то й річ, що приборкати цього нахабного водограя можу лише я, і тільки тоді, коли залишатимусь біля нього й пильнуватиму, щоб він не затопив весь будинок. А тобі самій доведеться піти в нашу країну й повідомити нямликів про те, яка небезпека нависла над ними. Але пам'ятай — головне, щоб по дорозі ти не зустріла Привид Здичавілого Сантехніка! Той, хто хоч раз потрапив у його лабети, вже ніколи не побачить денного світла.
—    А що це за привид? Я про нього ніколи не чула.
—    Як? Хіба ти не знаєш, що багато років тому, ще коли тебе й на світі не було, у вашому будинку лагодив трубу в підвалі молодий недосвідчений сантехнік на ім’я Митько, і що він зник без сліду? Лише його вірна викрутка, обценьки та розвідний ключ залишилися лежати на цементній підлозі...
—    І що з ним сталося?
—    Ти і справді хочеш почути цю історію? — запитав нямлик і з сумнівом похитав головою. — Май на увазі, від неї кров холоне в жилах і волосся на голові стає сторчма!
Олянка ковтнула слину, бо в неї від хвилювання пересохло в роті, а тоді рішуче стріпнула головою й промовила:
—    Так, я хочу знати, що сталося з сантехніком Митьком!
Адже не можна було показати Буцикові, що вона злякалася. Хіба він схоче, щоб якась боягузка вирушила до Країни нямликів рятувати її мешканців?
—    Що ж, тоді слухай... Сантехнік Митько почув, що за стіною підвалу хтось жалібно скавчить. Хлопець вирішив, що це маленьке цуценятко провалилося у дірку й не може звідти вилізти. Тож хоробрий юнак, який завжди допомагав стареньким бабусям переходити вулицю, захищав діток від хуліганів і, звичайно, підгодовував безпритульних тварин, кинувся на допомогу.
—    І що, він урятував цуценятко?
—    Якби ж то було цуценятко! — зітхнув нямлик. — Насправді Митько потрапив у пастку до головного діркокрута на ім’я Жалібно-Скавчальський — відомого лиходія, котрий умів майстерно скавчати тоненьким щенячим голоском. На совісті цього ошуканця був не один слюсар-сантехнік. Але попередні жертви Жалібно-Скавчальського все ж змогли врятуватися. Кілька годин чи навіть днів поблукавши підземними лабіринтами, вони вибиралися на волю десь далеко за містом і вже ніколи не брали до рук розводного ключа.
Коли наполохані сантехніки намагалися розповісти друзям, знайомим чи міліції про те, що бачили під землею, їх відправляли до божевільні. Бо хіба можна було повірити, що у підвалі звичайного житлового будинку завелася волохата блакитна істота з великою пащекою й трьома рядами залізних зубів?
—    Невже хижий діркокрут з’їв Митька? — тремтячим голосом запитала Олянка.
—    На щастя, ні. Хоча, можливо, для сердешного Митька було б краще, аби його з’їли...
«Хлюп!» — це водограй, що майже перестав дзюркотіти зі стіни, вихлюпнув у кімнату довжелезний струмінь води.
Протилежна стіна вмить зробилася мокра-мокрісінька, а Олянка з Буциком ледве встигли ухилитися. Після цього голосно загули труби, а з-за стіни почулося чи зітхання, чи стогін.

 


* * *

 

Розділ четвертий,
де вражена Олянка слухає закінчення моторошної історії про слюсаря-сантехніка 
й вирішує вступити у двобій із підземним лиходієм Жалібно-Скавчальським


—   Чуєш? — прошепотів Буцик, дослухаючись до моторошних звуків. — Здається мені, що це Привид Здичавілого Сантехніка блукає таємними лабіринтами.
—    Зажди, Буцику, а чому ж Митько не зміг урятуватися?
—    Він втрапив до підвалу і почув скавчання діркокрута у Кусючий День. Цей день випадає лише раз на десять років і кожен, кого в цей день вкусить стіногриз чи діркокрут, перетворюється на привида. Тепер він сам має заманювати й кусати кожного, хто опиниться у вологому темному підземеллі й вирішить полагодити іржаві холодні труби...
—    Он воно що! — вигукнула Олянка. — Тепер я розумію, чому в нас постійно пропадає вода, жахливо гудуть і гарчать труби, а з кранів іноді замість води тече коричнева грязюка.
—    Авжеж! То все робота Здичавілого Привида.
—    Який жах! — зойкнула Олянка. — А знаєш, мені шкода того сердешного Митька. Адже він перетворився на Привида Здичавілого Сантехніка не з власної волі. Можливо, якби його не вкусив отой підступний Жалібно-Скавчальський, Митько й досі б лагодив крани у нашому домі...
—    Гаразд, годі базікати, — суворо промовив Буцик, — час діяти! Зараз я тебе зменшу, ти пірнеш у таємний прохід у стіні й пропливеш у нашу країну. Але май на увазі — щойно ти опинишся всередині, тебе на кожному кроці підстерігатимуть пастки й небезпеки! Ти сама маєш здобути одяг нямлика, а коли одягнеш його й промовиш чарівні слова, зможеш здійснити будь-яке бажання. Але лише одне! Тепер усе залежить тільки від тебе.
Нямлик упритул наблизився до дівчинки, Олянка чекала, що він почне водити у неї над головою руками й промовляти якісь чарівні слова — так робили чарівники у фільмах і книжках. Але Буцик підніс вгору руку і дав їй по носі щигля.
—    Ти що?! — обурилася дівчинка. — Знайшов коли пустувати!
Але обличчя в Буцика було дуже серйозне. І раптом Олянка побачила, що нямлик почав рости, рости і перетворився на велетня, що височів над нею, мов гора. І все навколо Олянки стало великим і чужим: стіл, ліжко, крісло-гойдалка...
—    Що зі мною? — промовила вона і не впізнала власного голосу. Він став тихенький і писклявий — точнісінько такий, як у нямлика.
Буцик нахилився до Олянки, обережно підставив долоню, і дівчинка вмостилася на ній, як на зручному кріслі.
—    Ти готова?
—    Так, — пропищала Олянка.
Буцик підніс дівчинку впритул до стіни, звідкіля пробивалися тоненькі водяні ниточки пустотливого водограю. Здавалося, що дзюркотливий бешкетник задрімав. Та варто було Олянці набрати повні груди повітря й пірнути всередину отвору, як вода звідти побігла весело й швидко.
На щастя, по той бік стіни Олянка відчула під ногами тверду поверхню. І хоча їй довелося брести по коліно у воді, вона почала повільно просуватися туди, звідки лилося тьмяне жовте світло.

 

* * *
 
 
Розділ п’ятий,
у якому дядечко Юліан, співаючи хвалькувату пісеньку, наповнює басейн водою і необачно залишає свій одяг без нагляду


Колись, дуже давно, ще на початку знайомства з нямликом Буциком, Олянці довелося побувати в його країні. Двоюрідний дядько Буцика, Юліан, зміг провести Олянку крізь стіни й показати їй Країну Нямликів. 
Але тоді вона залишалася дівчинкою, а тепер перетворилася на малесенького нямлика.
Несподівано перед очима дівчинки промайнула якась біла тінь. Спершу вона подумала, що то туман, який піднімається над водою. Але, придивившись, зрозуміла, що туман нагадує постать людини.
«Та це ж Привид Здичавілого Сантехніка!» — здогадалася Олянка і, радіючи, що стала такою маленькою й непомітною, чимдуж побігла геть від привида. 
Врешті, коли довгий темний коридор, по дну якого текла каламутна вода, закінчився, дівчинка ступила на бруківку головного міста Країни нямликів.
Олянка весь час крутила головою й упізнавала вузенькі вулички з крихітними затишними будиночками, оточеними маленькими садочками й квітниками. 

Леся Воронина. Нямлик і балакуча квіточка. Пустотливий водограй (читати та завантажити). Малюнки Катерини Білетіної.


Усе місто нямликів освітлювали тисячі різнобарвних ліхтарів і ліхтариків. Біля входу до кожної садиби висіли таблички зі знайомими написами:
 
РОДИНА БЕРКИЦЬ-СТІНОЛАЗЕНКІВ, 
РОДИНА ПАРКЕТНИКІВ-ДОБУВАЙЛІВ, 
РОДИНА ЦІКАВСЬКИХ-ПІДГЛЯДАЙСЬКИХ, 
РОДИНА ЩИГЛІВ-ЛОСКОТУНІВ, 
РОДИНА БУЦИКІВ-ВІДЧАЙДУШНИХ...


 
Усі нямлики мирно спали, тільки з однієї садиби долинала весела пісенька. Дівчинці здалося, що вона вже чула цей пронизливий тонкий голосок, вона прислухалася й почала розрізняти слова:

 

Веселий, кмітливий і дужий,
Міцний і твердий, як титан,
До холоду й спеки байдужий 
Це я — Юліан! Юліан!
Хай стіни гризуть стіногризи,
Хай пастку ладна діркокрут,
Та нямлик прудкий, мов пантера,
Стрибає і там він, і тут! 
Хто знає усі таємниці?
Хто легко приборкає кран?
Хто воду умить перекриє?
Це я — Юліан! Юліан!

 

 

Олянка обережно наблизилася до паркану, що оточував садибу співочого нямлика. Востаннє, коли вона тут була, Юліан мешкав у коробці з-під чобітків. 
А ось тепер дівчинка побачила, що опецькуватий бородатий нямлик звів собі цілий палац — із вежами, відкидними місточками й фортечним муром. 
Юліан побудував собі не лише житло — посеред садочка, освітленого ліхтариками, виблискував басейн. 
Олянці здалося, що вона вже десь бачила маленькі різнокольорові квадратики, прямокутники й кружечки, з яких складався палац Юліана.
— Та це ж мій конструктор, — прошепотіла дівчинка й пригадала, що вже кілька місяців марно шукала його по всій квартирі.
Але зараз не час було з’ясовувати, чому її іграшка опинилася у хвалькуватого нямлика. Здається, час було вдатися до чарів...
Саме в цю мить Юліан закручував великий кран, з якого в басейн наливалася вода. І хоча товстенький нямлик підбадьорював себе пісенькою, видно було, що йому важко — нямлик кректав і напружував усі сили. 
Врешті, впоравшись із краном, Юліан швидко скинув свого квітчастого костюмчика, акуратно склав його на краю басейну й шубовснув у воду.
Олянці тільки цього було й треба! Вона швидко скинула піжаму, яка зменшилася разом із нею, й надягла Юліанове вбрання: барвисті штанці, курточку й ковпачок. 
Виявилося, що костюмчик пасує їй, як улитий. Дівчинка вдоволено всміхнулася і швидко проказала два чарівні слова. Які? Але ж ви добре пам’ятаєте, що їх знали лише нямлики і одна-єдина людина в світі — Олянка. 
Тому проказала вона ті слова тихо-тихо і тієї ж миті відчула, що чари почали діяти.

 

* * *

 

Розділ шостий,
де Олянка на власні очі бачить підступного діркокрута і його помічників, 
проте розуміє, що зовсім їх не боїться


Дівчинка набрала повні груди повітря, а потім дуже голосно наказала:
—    Підступний діркокруте Жалібно-Скавчальський! Я не дозволю тобі затопити Країну нямликів і врятую наш будинок!
—    Гей, хто це там репетує у моєму садочку? — озвався Юліан, який з подивом виявив, що якийсь нахаба не лише проник у його садибу, а й поцупив убрання.
Та Олянка не встигла відповісти обуреному нямликові, бо раптом усі ліхтарі й ліхтарики, що освітлювали Країну нямликів, заблимали, замиготіли й згасли. Навколо запанувала цілковита темрява.
—    Ану, перестань бешкетувати! — знову загукав Юліан, — ти ж знаєш, що жоден нямлик не може з’являтися без свого одягу!
—    Аякже, знаю, знаю... — почувся хрипкий тихий голос, від якого в Олянки перехопило подих.
—    Це ти, Жалібно-Скавчальський? — запитав Юліан, але й без того було зрозуміло, що в його садочок завітав сам головний діркокрут.
—    Зараз я тебе, голубчику, вкушу, — прохрипів діркокрут, і Олянка почула кроки, що наближалися до басейну.
—    Ану, стій! — наказала дівчинка. — Не займай Юліана — це я тебе викликала на двобій.
—    Гаразд, гаразд, і ти від мене нікуди не дінешся, але спершу я прокручу гарнесеньку дірочку ось у цьому кранику, потім проковтну ось цього курдупеля, а тоді, знаючи, що ніхто у світі не зможе перекрити потік води, котрий заливає ваш будинок, візьмуся за тебе!
Олянка озиралася на всі боки, але побачити свого суперника не могла. Вона тільки чула, як він підбирається все ближче й ближче до басейна, а потім пролунав огидний скрегіт, і з прогризеної труби захлюпотіла вода.
—    А тепер можна й повечеряти! — закричав вдоволений діркокрут. — Але я не люблю їсти на самоті. Агов, мої маленькі ненажери! Сьогодні в нас буде весела забава. Спершу схрумаємо всю нямлицьку дрібноту разом із їхньою країною, а тоді візьмемося за поживні цегляні стіни цього смачненького будиночка. — Промовивши це, Жалібно-Скавчальський голосно зареготав.
Леся Воронина. Нямлик і балакуча квіточка. Пустотливий водограй (читати та завантажити). Малюнки Катерини Білетіної.Дівчинка почула, що навколо неї ворушаться якісь дивні істоти. Очі в них світилися пронизливим жовтим світлом, і тому в садочку почало розвиднюватися. 
Тепер Олянка могла розгледіти Жалібно-Скавчальського. Він був точнісінько такий, яким його описав Буцик, — невеличкий, вкритий блакитною шерстю, із трьома рядами залізних зубів у величезній ротяці. 
І помічники у головного діркокрута були такі ж зубаті й кошлаті. Ось лише в стіногризів хутро мало червоний колір, а зуби були схожі на обценьки.
І раптом Олянка відчула, що зовсім не боїться цих почвар. Навпаки, вони їй видалися жалюгідними й смішними. Дівчинка закинула голову й голосно засміялася.
—    Ти що, мене не боїшся? — визвірився Жалібно-Скавчальський.
—    Анітрошки, — відказала Олянка, клацнула великим і вказівним пальцями, й наказала: — Ану, волохаті страховища, забирайтеся геть з нашого будинку! І з нашого міста! І з нашої Землі!
Стіногризи й діркокрути загарчали й заклацали зубами, та їх ніби оточила невидима стіна. Вони билися об неї, намагаючись вибратися на волю, але тут волохатих чудовиськ підхопив вихор, підняв у повітря й поніс світ за очі.
І тільки зім’ята трава й квіти в Юліановому садочку нагадували про те, що тут сталося.
— От і все, — зітхнула Олянка й озирнулася на Юліана.
— Ні, не все, — сумний нямлик ховався за бортом басейну і з жахом дивився, як з продірявленого крану цебенить вода.

 
 

 * * *

 

Розділ сьомий,
у якому Привид Здичавілого Сантехніка згадує свою колишню професію, 
і це має несподівані наслідки


—    Що ж нам тепер робити? — захвилювалася Олянка.
Вона пригадала, що їй казав Буцик, відправляючи у Країну нямликів, — за допомогою чарів вона може здійснити лише одне бажання.
—    Негайно віддай моє вбрання і відвернись, — ображено проказав Юліан. — Дай мені хоч наостанок відчути себе справжнім нямликом!
Олянка швидко переодяглася у свою піжаму, а штанці, курточку й ковпачок Юліана так само акуратно склала на краю басейну. 
За мить огрядний нямлик уже стояв біля дівчинки й скрушно хитав головою.
—    Ну от, тепер нас може врятувати лише диво, — тяжко зітхнув чоловічок і опустив голову.
А вода все прибувала й прибувала. Вона вже почала переливатися за краї басейну й затоплювати Юліанове подвір’я.
—    Ось якби тут з’явився справжній сантехнік, такий, яким колись був Митько... — прошепотіла Олянка.
Але годі було на це сподіватися. Навіть до них у квартиру, коли ламався якийсь кран, сантехнік майже ніколи не приходив. 
І тепер дівчинка знала, чому — всі слюсарі-сантехніки, певно, добре знали історію зникнення молодого довірливого Митька...
І щойно Олянка про це подумала, як перед нею і Юліаном виникла біла напівпрозора фігура.
—    Хто тут згадував моє земне ім’я? — тихо запитав привид (а це був саме він — Привид Здичавілого Сантехніка) і втупився у прогризену трубу, з якої текла й текла вода.
—    Я... — ніяково проказала Олянка.
—    А звідки ти мене знаєш?
—    Просто сьогодні вночі я почула сумну історію про те, як ви кинулися рятувати песика, а виявилося, що це скавчав підступний діркокрут Жалібно-Скавчальський.
—    Горе мені, горе! — забідкався привид, а тоді наполохано озирнувся. — Треба тікати, бо він може знову мене вкусити. А знаєш, скільки в того садюги залізних зубів? Аж три ряди!
Олянка вже хотіла пояснити привиду, що зачарувала всіх стіногризів і діркокрутів і назавжди відправила їх світ за очі, але не встигла, бо раптом Привид Здичавілого Сантехніка махнув рукою й кинувся до поламаного крана. 
Йому вистачило лише кількох рухів, аби зупинити потік води. Після цього привид вдоволено всміхнувся і раптом... почав змінюватися. 
За мить перед враженими Олянкою і Юліаном стояв молодий хлопець у робочому комбінезоні й з потертим кашкетом, насунутим на чорний чуб.
—    Усе зрозуміло! — вигукнула Олянка. — Жалібно-Скавчальський міг тримати сердешного сантехніка в полоні лише доти, доки той його боявся. А коли Митько переміг свій страх — закляття перестало діяти...
—    Де я? — запитав хлопець і почав розгублено крутити головою. — І де цуценятко?
—    Не хвилюйся, Митьку, — тихо промовила Олянка, — це все тобі сниться.
А дядечко Юліан, який страшенно зрадів з того, що Митько полагодив кран і врятував Країну нямликів від повені, лагідно усміхнувся до хлопця і сказав:
—    Он, бачиш там, попереду, тунель? — іди весь час прямо, нікуди не звертай. За годину крізь потайний хід ти вийдеш на берег річки. І, головне, коли зустрінеш людей, не розповідай їм про те, що тут бачив.
—    Кажи, що тебе викрали космічні прибульці — тоді тобі обов’язково повірять! — порадила Олянка й помахала Митькові на прощання рукою.
За хвилину, попрощавшись із дядечком Юліаном, Олянка вже бігла до отвору в стіні, який вів прямісінько до її кімнати. Вона з радістю помітила, що вода під її ногами вже не хлюпає, а коли вистрибнула на м’якенький килимок, який Буцик завбачливо простелив на підлозі, то переконалася, що від пустотливого водограю, який ще так недавно бив зі стіни у її кімнаті, не лишилося й сліду.
—    Зараз я тобі все розповім, — сказала вона Буцикові, що сидів на кріслі-гойдалці й з цікавістю позирав на Олянку.
Та в цю хвилину за стіною, у кімнаті батьків, пролунав пронизливий дзвін будильника. Нямлик знизав плечима, усміхнувся, а тоді підійшов до Олянки, підняв її на руки і дав легенького щигля по носі.
Отямилася дівчинка від того, що мама торсала її за плече й казала: 
— Прокидайся, сонько, а то спізнишся в садочок! І навіщо ти поставила повний глечик води біля стіни? Негайно віднеси його на місце!
Олянка підхопилася з ліжка, і коли відносила глечик на підвіконня, побачила, що на його дні лежить металевий зуб — усе, що залишилося від страшного діркокрута Жалібно-Скавчальського.
«Цікаво, а чи працюватиме в нашому будинку Митько? — подумала Олянка. — Якщо так, треба буде обов’язково з ним подружитися...»


 Леся Воронина. Нямлик і балакуча квіточка. Пустотливий водограй (читати та завантажити). Малюнки Катерини Білетіної.
 
За матеріалами: Леся Воронина. "Нямлик і Балакуча Квіточка". Ілюстратор Катерина Білетіна. Київ, видавництво "Грані-Т", 2008 р., стор. 68 - 91.

 

 

Читати усі частини книги Лесі Ворониної "Нямлик і Балакуча Квіточка":

Леся Воронина. Нямлик і балакуча квіточка - ілюстрована книга (читати та завантажити). Малюнки Катерини Білетіної.
Ви вже, мабуть, знайомі з нямликами – маленькими кумедними чоловічками, які живуть у стіні Олянчиного будинку і понад усе на світі полюбляють манну кашу. Це ж про них написала свою дивовижну книжку «Прибулець з Країни нямликів» відома дитяча письменниця Леся Воронина! Про них – і про дівчинку Олянку, яка з ними не лише познайомилась, але й подружилася, і пережила чимало карколомних і дуже веселих пригод. А в цій книжці пригоди тривають. Разом із Олянкою і нямликом Буциком ви: побуваєте на… Святі Великої Ложки приборкаєте… Привида Здичавілого Сантехніка пригостите добродійним морозивом… найсправжнісіньких піратів нагодуєте Гладкого Блукальчика… рюкзаком. І ні слова про Балакучу Квіточку – ви все про неї дізнаєтеся самі!
 
 
Більше творів Лесі Ворониної на нашому сайті:
 
Дитячі повісті Лесі ВорониноїУ підрозділі представлені повісті Лесі Ворониної для дітей: "Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9", "Пастка для синьоморда, або Таємне Товариство Брехунів"  
та «У пащі крокодила», «Пастка у підземеллі», «Таємниця підводного міста», «У залізних нетрях» і «Таємниця золотого кенгуру», що увійшли до книги "Суперагент 000: Таємниця золотого кенгуру".
 
Дитячі оповідання Лесі Ворониної
Читайте оповідання відомої української дитячої письменниці Лесі Ворониної: "Слон на ім’я Ґудзик", "Хлюсь та інші", "Пригоди голубого папуги", "Нямлик і балакуча квіточка".

Останні коментарі до сторінки
«"Пустотливий водограй" - четверта частина книги Лесі Ворониної "Нямлик і балакуча квіточка" (читати та завантажити)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми