Іван Котляревський
ЕНЕЇДА
(поема)
Читати попередню - п'яту - частину поеми Івана Котляревського "Енеїда"
ЧАСТИНА ШОСТА
Завантажити текст шостої (останньої) частини поеми Івана Котляревського "Енеїда" (txt.zip)
Читати шосту частину поеми Івана Котляревського "Енеїда" у текстовому форматі.
|
|
Зевес моргнув, як кріль усами, Олимп, мов листик, затрусивсь; Мигнула блискавка з громами, Олимпський потрух взворушивсь. Боги, богині і півбоги, Простоволосі, босоногі, Біжать в олимпську карвасар. Юпітер, гнівом розпалений, Влетів до них, мов навіжений, І крикнув, як на гончих псар: "Чи довго будете казитись І стид Олимпові робить? Щодень проміж себе сваритись І смертних з смертними травить? Поступки ваші всі не божі; Ви на сутяжників похожі І ради мордовать людей; Я вас із неба поспихаю І до того вас укараю, Що пасти будете свиней. А вам, олимпські зубоскалки, Моргухи, дзиги, фиглярки, Березової дам припарки, Що довго буде вам втямки. Ох, ви на смертних дуже ласі! Як грек на ніжинські ковбаси, Все лихо на землі од вас. Чрез ваші зводні, женихання Не маю я ушановання; Я намочу вас в шевський квас. Або оддам вас на роботу, Запру в смирительних домах, Там виженуть із вас охоту Содомить на землі в людях. Або я лучшу кару знаю, Ось як богинь я укараю: Пошлю вас в Запорізьку Січ; Там ваших каверз не вважають Жінок там на тютюн міняють, Вдень п'яні сплять, а крадуть вніч. Не ви народ мій сотворили, Не хист создать вам черв'яка; Нащо ж людей ви роздрочили? Вам нужда до чужих яка?.. Божусь моєю бородою І Гебиною пеленою, Що тих богів лишу чинів, Які тепер в війну вплетуться; Нехай Еней і Турн скубуться, А ви глядіть своїх чубів". Венера молодиця сміла, Бо все з воєнними жила, І бите з ними м'ясо їла, І по трахтирах пуншт пила; Частенько на соломі спала, В шинелі сірій щеголяла, Походом на візку тряслась; Манишки офіцерські прала, З стрючком горілку продавала І мерзла вніч, а вдень пеклась. Венера по-драгунськи — сміло К Зевесу в витяжку іде, Начавши говорити діло, Очей з Зевеса не зведе: "О тату сильний, величавий! Ти всякий помисл зриш лукавий, Тебе ніхто не проведе; Ти оком землю назираєш, Другим за нами приглядаєш, Ти знаєш, що, і як, і де. Ти знаєш, для чого троянців Злим грекам допустив побить; Енея з пригорщею ланців Велів судьбам не потопить; Ти знаєш лучше всіх причину, Чого Еней приплив к Латину І біля Тибра поселивсь? Ти ж словом що опреділяєш, Того вовік не одміняєш; Відкіль же Турн тут притуливсь? |
|
|
|
І що такеє Турн за свято, Що не вважає і тебе? Фригійське плем'я не проклято, Що всякий єретик скубе; Твої закони б ісполнялись, Коли б олимпські не мішались І не стравляли би людей. Твоїх приказів не вважають, Нарошно Турну помагають; Бо, бач, Венерин син Еней. Троянців бідних і Енея Хто не хотів, той не пужав; Терпіли гірше Прометея, На люльку що огню украв. Нептун з Еолом з перепросу Дали такого перечосу, Що й досі зашпори щемлять. Другії ж боги... що казати? Діла їх лучше мусиш знати, Енея тілько не з'їдять. О Зевс! О батечку мій рідний! Огляньсь на плач дочки своєй; Спаси народ фригійський бідний, Він діло єсть руки твоєй. Як маєш ти кого карати, Карай мене, — карай! я мати, Я все стерплю ради дітей! Услиш Венеру многогрішну! Скажи мні річ твою утішну: Щоб жив Іул, щоб жив Еней!" "Мовчать! Прескверна пащекухо! Юнона злобна порощить. — Фіндюрко, ящірко, брехухо! Як дам! очіпок ізлетить; Ти смієш, кошеня мерзенне, Зевесу доносить на мене, Щоб тим нас привести в розлад; За кого ти мене приймаєш? Хіба ж ти, сучище, не знаєш, Що Зевс мій чоловік і брат? Тобі, Зевес, скажи, не стидно, Що пред тобою дрянь і прах Базіка о богах обидно, Мудрує о твоїх ділах?.. Який ти світа повелитель І наш олимпський предводитель, Коли проти фіндюрки пас?.. Всесвітня волоцюга, мерзька, Нікчемна зводниця цитерська, Для тебе лучшая од нас. А з Марсом чи давно піймавши, Вулкан їй пелену відтяв; Різками добре одідравши, Як сучку, в ретязку держав. Но ти того буцім не знаєш, Як чесную її приймаєш І все робить для неї рад. Вона і Трою розорила, Вона Дидону погубила; Но все іде для неї в лад. |
|
|
|
Де ся підтіпанка вмішалась, То верб'я золоте росло; Земля б щасливою назвалась, Коли б таке пропало зло. Чрез неї вся латинь возстала І на троян її напала, І Турн зробивсь Енею враг. Не можна бід всіх ізлічити, Яких успіла наробити На небі, на землі, в водах. Тепер же на мене звертає, Сама наброївши біди; І так Зевеса умоляє, Мов тілько вилізла з води. Невинничаєть, мов Сусанна; Незаймана ніколи панна, Що в хуторі зжила ввесь вік. Не діждеш з бабкою своєю — Я докажу твому Енею... Богиня я! — він чоловік". Венера лайки не стерпіла, Юнону стала кобенить; І перепалка закипіла, Одна одну хотіла бить. Богині в гніві также баби І также на утори слаби, З досади часом і брехнуть; І, як перекупки, горланять, Одна другу безчестять, ганять І рід ввесь з потрухом кленуть. "Та цитьте, чортові сороки! — Юпитер грізно закричав. — Обом вам обіб'ю я щоки; Щоб вас, бублейниць, враг побрав! Не буду вас карать громами; По п'ятах виб'ю чубуками, Олимп заставлю вимітать; Я вас умію усмирити, Заставлю чесно в світі жити І зараз дам себе вам знать. Занишкніть, уха наставляйте І слухайте, що я скажу; Мовчіть! роти пороззявляйте, Хто писне — морду розміжжу. Проміж латинців і троянців І всяких Турнових поганців Не сикайся ніхто в війну; Ніхто ніяк не помагайте, Князьків їх также не займайте, Побачим, здасться хто кому". Замовк Зевес, моргнув бровами І боги врозтіч всі пішли, І я прощаюсь з небесами, Пора спуститись до землі І стать на Шведськую могилу, Щоб озирнуть воєнну силу І битву вірно описать; Купив би музі на охвоту, Щоб кончить помогла роботу, Бо нігде рифм уже достать. |
|
|
|
Турн осушивсь після купання І ганусною підкрепивсь, З намету виїхав зарання, На кріпость сентябрьом дививсь. Трубить в ріжок! - оп'ять тривога! Кричать, біжать, спішать якмога; Великая настала січ! Троянці дуже славно бились, Рутульці трохи поживились, Насилу розвела їх ніч. В сю ніч Еней уже зближався До городка, що Турн обліг; З Паллантом в човні частувався, Поїв всю старшину, як міг. В розказах чванився ділами, Як храбровав з людьми, з богами, Як без розбору всіх тузив. Паллант і сам був зла брехачка, Язик його тож не клесачка, В брехні Енею не вступив. Ану, старая цар-дівице, Сідая музо, схаменись! Прокашляйсь, без зубів сестрице, До мене ближче прихились! Кажи: якії там прасунки В Енеєві пішли вербунки, Щоб проти Турна воювать. Ти, музо, кажуть всі, письменна, В Полтавській школі наученна, Всіх мусиш поіменно знать. Читайте ж, муза що бормоче: Що там з Енеєм плив Массик, Лінтяй, ледащо неробоче, А сильний і товстий, мов бик. Там правив каюком Тигренко, Із Стехівки то шинкаренко, І віз з собою сто яриг. Близ сих плили дуби Аванта, Він був страшнійший од сержанта; Бо всіх за все по спині стриг. Поодаль плив байдак Астура, Сей лежнем в винницях служив; На нім була свиняча шкура, Котору він як плащ носив. За ним Азиллас плив на барці, Се родич нашій паламарці, — Недавно з кошельком ходив; Но, бач, безокая фортуна Зробила паном із чупруна. Таких немало бачим див! А то на легкому дубочку, Що роззолочений ввесь впрах, Сидить, розхриставши сорочку, З турецьким чубуком в зубах? То Цинарис, цехмистр картьожний, Фигляр, обманщик, плут безбожний, З собой всіх шахраїв веде; Коли, бач, Турна не здоліють, То картами уже подіють, Що між старці Турн попаде. |
|
|
|
А то сидить в брилі, в кереї З товстою книжкою в руках, І всім, бач, гонить ахинеї, І спорить о своїх правах. То родом з Глухова юриста, Він має чин канцеляриста І єсть добродій Купавон. Щоб значкового дослужиться І на війні чим поживиться, Вступив в Енеїв легіон. А то беззубий, говорливий, Сухий, невірний, як шкелет, І лисий, і брехун сварливий? То вихрест із жидів Авлет. Недавно на другій женився, Та, бач, в рахунку помилився, Із жару в полом'я попав; Щоб од яги як одв'язатись, То мусив в військо записатись І за шпигона на год став. Іще там єсть до півдесятка, Но дріб'язок і гольтіпа; В таких не буде недостатка, Хоть в день їх згине і копа. А скілько ж всіх? — того не знаю, Хоть муза я — не одгадаю, По пальцям тож не розлічу; Бігме! на щотах не училась, Над карбіжем тож не трудилась, Я що було, те лепечу. Уже Волосожар піднявся, Віз на небі вниз повертавсь, І дехто спати укладався, А хто під буркой витягавсь. Онучі инчі полоскали, Другії лежа розмовляли, А хто прудився у кабиць. Старші, підпивши, розійшлися І дома за люльки взялися, Лежали боком, навзнич, ниць. Еней один не роздягався, Еней один за всіх не спав; Він думав, мислив, умудрявся (Бо сам за всіх і одвічав), Як Турна-ворога побити, Царя Латина ускромнити І успокоїти народ. В сій думці смутно похожая І мислю богзна-де літая, Під носом бачить коровод. Ні риби то були, ні раки, А так, якби кружок дівчат; І бовталися, як собаки, І вголос, як кішки, нявчать. Еней здригнувсь і одступає І "Да воскреснеть" вслух читає, Но сим ні трохи не поміг; Ті чуда з сміхом, з реготнею Вхватились за поли з матнею, Еней аж на поміст приліг. |
|
|
|
Тогді одна к йому сплигнула Так, мов цвіркун або блоха, До уха самого прильнула, Мов гадина яка лиха. "Чи не пізнаєш нас, Енею? Та ми ж з персоною твоєю Троянський ввесь возили род; Ми Ідської гори дубина, Липки, горішина, соснина, З яких був зроблений твій флот. До нас було Турн докосився І байдаки всі попалив. Та Зевс, спасибі, поспішився, Як бач, мавками поробив. Була без тебе зла година, Трохи-трохи твоя дитина Не оддала душі богам, Спіши свій городок спасати; Ти мусиш ворогам тьху дати, Ти сам — повір моїм словам". Сказавши, за ніс ущипнула; Еней мов трохи ободривсь; І на других хвостом махнула, Ввесь флот неначе поспішивсь; Мавки бо стали човни пхати, Путем найлучшим направляти. І тілько начинався світ, Еней уздрів свій стан в осаді; Кричить во гніві і досаді, Що Турна лусне тут живіт. А сам, матню прибравши в жменю, По пояс в воду з човна плиг; І кличе в поміч гарну неню І всіх олимпівських богів. За ним Паллант, за сим вся сволоч Стриб-стриб з човнів, Енею в помоч І тісно строяться на бой. "Ну, разом! — закричав, — напрімо! І недовірків сокрушімо, Рушайте, як один, шульгой". Троянці, з города уздрівши, Що князь на поміч к ним іде, Всі кинулись, мов одурівши, Земля од топотні гуде. Летять і все перевертають, Як мух, рутульців убивають, Сам Турн стоїть ні в сих ні в тих; Скрізь ярим оком окидає, Енея з військом уздріває І репетує до своїх: "Реб'ята! бийтесь, не виляйте, Настав тепер-то січі час! Доми, жінок, батьків спасайте, Спасайте, любо що для вас! Ступня не оддавайте даром, Їх кості загребем тут ралом, Або... но ми храбріші їх! Олимпські нас не одступились, Вперед! Троянці щось смутились, Не жалуйте боків чужих". |
|
|
|
Примітя ж Турн гармидер в флоті, Туда всю силу волоче; Скрізь йорзає, як чорт в болоті, І о поживі всім товче. Построївши рутульців в лаву, Одборних молодців на славу, Пустився на союзних вскач. Кричить, рубає, вередує, Не б'ється, бач, а мов жартує, Бо був вертлявий і силач. Еней пройдисвіт і не промах, В війні і взріс і постарів; Привідця був во всіх содомах, Ведмедів бачив і тхорів. Дитина хукає на жижу; Енею ж дур невдивовижу, Видав він різних мастаків. На Турна скоса поглядає І на рутульців наступає, Пощупать ребер і боків. Фарона першого погладив По тім'ю гострим кладенцем І добре так його уладив, Що сей вильнув наверх денцем. Потім Ліхаса в груди тиснув, Сей поваливсь і більш не писнув; За ним без голови Кісей, Як міх з пашнею, повалився, І Фар на теє ж нахопився, Розплющив і сього Еней. Еней тут добре колобродив І всіх на чудо потрошив; Робив він із людей уродів І щиро всіх на смерть душив. Паллант був перший раз на битві, Кричав, жидки як на молитві, Аркадян к бою підтруняв, По фрунту бігав, турбовався, Плигав, вертівся, ухилявся, Я к огир в стаді, ярував. Тут Даг, рутулець прелукавий, Пізнав одразу новичка, Хотів попробовать для слави, Паллантові піддать тичка; Но наш аркадець ухилився, Рутулець з жизнею простився, В аркадцях закипіла кров! Одні других випереджають, Врагів, як хмиз, трощать, ламають; Така підданців єсть любов. Паллант Евандрович наскоком Якраз Гібсона і насів, Шпигнув в висок над правим оком, Гібсон і дутеля із'їв. За сим такая ж смертна кара І лютого постигла Лара. Ось Ретій в бендюгах летить! Сього Паллант стягнув за ногу, Ударив, як пузир, об дрогу, Мазка із трупа капотить. |
|
|
|
Ось! ось! яриться, бісом дише! Агамемноненко Галес. І бистрим бігом все колише, Неначе в гніві сам Зевес; Вокруг себе все побиває, Фарет, з ним збігшись, погибає, Душі пустився Демоток. Ладона сплющив, як блощицю, Кричить: "Палланта-ледащицю Злигаю я в один ковток". Паллант, любесенький хлопчина, Скріпивсь, стоїть, як твердий дуб, І жде, яка то зла личина Йому нам'яти хоче чуб. Дождавсь — і зо всього розгона Вліпив такого макогона, Що пан Галес шкереберть став. Паллант, його поволочивши, Потім на горло наступивши, Всього ногами потоптав. За сим Авента, пхнувши ззаду, Поставив раком напоказ; І тут сього ж понюхав чаду Одважний парубійка Клавз. Хто ні сусіль, тому кабаки Давав Паллант і всі бурлаки, З Аркадії що з ним прийшли. Побачив Турн собі зневагу, Не мед дають тут пить, а брагу, І коси на траву найшли. Зробився Турн наш бісноватим, Реве, як ранений кабан; Гаса, финтить своїм зикратим; Що ваш против його Полкан! Простесенько к Палланту мчиться, Зубами скреготить, яриться І гамка їсти здалека. Уже шаблюкою махає, Коневі к шиї прилягає, Хитрить, як ловить кіт шпака. Паллант, мов од хорта лисиця, Вильнув і обіруч мечем Опоясав по поясниці, Що Турн аж поморгав плечем; І вмиг, не давши схаменутись Ні головою повернутись, Стьогнув ще Турна через лоб. Но Турн байдуже, не скривився, Бо, бач, булатом ввесь обшився І був, як в шкаралупі боб. Так Турн, Палланта підпустивши, Зо всіх сил келепом мазнув; За руси кудрі ухвативши, Безчувственна з коня стягнув; Кров з рани джерелом лилася, В устах і в носі запеклася, Надвоє череп розваливсь; Як травка, скошеная в полі, Ув'яв Паллант, судеб по волі; Сердега в світі не наживсь! |
|
|
|
Турн сильно злобною п'ятою На труп Палланта настоптав, Ремень з лядункой золотою З бездушного для себе зняв; Потім сам на коня схватився, Над мертвим паничем глумився І так аркадянам сказав: "Аркадці! лицаря візьміте! В ралець к Евандру однесіте, К Енею що в союз пристав". Таку побачивши утрату, Аркадці галас підняли, Клялися учинить одплату, Хоча би трупом всі лягли; На щит Палланта положили, Комлицькой буркою прикрили, Із бою потаскали в стан. О смерті князя всі ридали, Харциза Турна проклинали. Та де ж: троянський наш султан? Но що за стук, за гомін чую? Який гармидер бачу я! Хто землю так трясе сирую? І сила там мутить чия? Як вихрі на пісках бушують, В порогах води як лютують, Коли прорватися хотять; Еней так в лютім гніві рветься, Одмстить Палланта смерть несеться, Сустави всі на нім дрижать. До лясу! Турна розбишаки, Вам більше рясту не топтать! Вам дасть Еней міцной кабаки, Що будете за Стиксом чхать. Еней совавсь, як навіжений, Кричав, скакав, мов віл скажений, І супротивних потрошив: Махне мечем — врагів десятки Лежать, повиставлявши п'ятки; Так в гніві сильно їх локшив! В запалі налетів на Мага, Як на мале курча шулік; Пропав навік сей Маг бідняга, Порхне душа на другий бік; Видючой смерти він боявся, Енея у ногах валявся, Просив живцем в неволю взять; Но сей, коп'єм наскрізь пробивши І до землі врага пришивши, Других пустився доганять. Тут на бігу піймав за рясу Попа рутульського полку, Смертельного задавши прасу, Як пса покинув на піску. Погиб тут также храбрий Нума, Убив Сереста, його кума, Тарквиту голову одтяв; Камерта висадив з кульбаки, Ансура в ад послав по раки, А Луку пузо розплатав. |
|
|
|
Як задавав Еней затьору Всім супостатам на заказ, Як всіх калічив без розбору І убивав по десять враз: Лігар з Лукуллом поспішають І в тарадайці напирають Енея кіньми потоптать. Но тут їх доля зла наспіла, І душі сих братів із тіла Пішли к Плутону погулять. Так наш Еней тут управлявся І стан свій чистив од врагів; Прогнавши супостат, зближався До города свого валів. Трояне, вилазку зробивши, Латинян к чорту протуривши, З Енеєм вкупу ізійшлись. Здоровкалися, обнімались, Розпитовались, ціловались, А деякі пить принялись. Іул як комендант ісправний Енеєві лепорт подав, Як війська ватажок начальний Про все дрібненько розказав. Еней Іула вихваляє, Потім до серця прижимає; Цілуєть люблязно в уста. Енея серце трепетало, Воно о сині віщовало, Що він надежда не пуста. В се врем'я Юпитер, підпивши, З нудьги до жінки підмощавсь, І морду на плече склонивши, Як блазень, чмокавсь та лизавсь; Щоб більше ж угодить коханці, Сказав: "Дивися, як троянці Од Турна врозтіч всі летять; Венера пас перед тобою: Од неї краща ти собою, До тебе всі лапки мостять. Моє безсмертиє ярує, Розкошних ласк твоїх бажа; Тебе Олимп і світ шанує, Юпитеру ти госпожа. Захоч — і вродиться все зразу, Все в світі ждеть твого приказу, За твій смачний і ласий цмок..." Сказавши, стиснув так Юнону, Що трохи не скотились з трону, А тілько Зевс набив висок. Юнона, козир-молодиця, Юпитеру не піддалась; Бо знала, що стара лисиця На всякі штуки удалась, Сказала: "О, очей всіх світе, Старий олимпський єзуїте! З медовими річми сховайсь. Уже мене давно не любиш, А тільки п'яний і голубиш. Одсунься геть — не підсипайсь. |
|
|
|
Чого передо мной лукавиш, Той не втече, сей не догонить, |
|
|
|
Мара Енеєва, примчавшись До моря, де стояв байдак, Нітрохи не остановлявшись (Щоб показать великий ляк), Стрибнула в нього, щоб спастися; Тут без числа Турн осліпився, Туди ж в байдак і сам стрибнув, Щоб там з Енея поглумиться, Убить його, мазки напиться; Тогді б Турн первий лицар був! Тут вмиг байдак заворушився І сам, одчаливши, поплив; А Турн скрізь бігав і храбрився І тішивсь, що врага настиг. Таку Юнона зливши кулю, Перевернувшися в зозулю, Махнула в вирій навпростець. Турн глядь, аж він уже средь моря, Трохи не луснув з серця, з горя, Та мусив плить, де жив отець. Юнона з Турном як шутила, Еней про теє ні гу-гу; Бо на його туман пустила, Що був невидим нікому; І сам нікого тож не бачив, Но послі як прозрів, кулачив Рутулян і других врагів: Убив Лутага, Лавза, Орсу, Парфену, Палму витер ворсу, Згубив багацько ватажків. Мезентій, ватажок тирренський, Одважно дуже підступив І закричав по-бусурменськи, Що тілько пан Еней і жив! "Виходь! — кричить, — тичка подмімо, Нікого в поміч не просімо, Годящі парні: ти і я, Ану!" — і сильно так стовкнулись, Що трохи в'язи не звихнулись, Мезентій же упав з коня. Еней, не милуя чванливих, В Мезентія всадив палаш; Дух вискочив в словах лайливих, Пішов до чорта на шабаш. Еней побідой утішався, Зо всі ми добре частовався, Олимпським жертви закурив. Пили до ночі та гуляли І п'яні спати полягали, Еней був п'яний, єлє жив. Уже світовая зірниця Була на небі, як п'ятак, Або пшенишна варяниця, І небо рділося, мов мак. Еней троянців в гурт ззиває І з смутним видом об'являє, Що мертвих треба поховать; Щоб зараз принялися дружно, Братерськи і єдинодушно, Троян убитих зволікать. |
|
|
|
Потім Мезентія доспіхи На пень високий насадив, І се робив не для потіхи, А Марса щоб удоволив, Шишак, панцир і меч булатний; Спис з прапором, щит дуже знатний; І пень, мов лицар, в збруї був. Тогді до війська обернувся, Прокашлявся і раз смаркнувся, І річ таку їм уджигнув: "Козацтво! лицарі! трояне! Храбруйте! наша, бач, бере; Оце опудало погане Латинів город одіпре. Но перше чим начнем ми битись, Для мертвих треба потрудитись, Зробить їх душам упокой; Імення лицарів прославить, Палланта к батькові одправить, Що наложив тут головой". За сим пішов в курінь просторий, Де труп царевича лежав, Над ним аркадський підкоморий Любистком мухи обганяв. Троянські плакси тут ридали, Як на завійницю кричали, Еней зарюмсав басом сам: "Гай, гай! — сказав, — ув'яв мій гайстер! Який то був до бою майстер. Угодно, бачу, так богам!" Звелів носилки з верболозу І з очерету балдахин Зготовить тіла для виносу, Щоб в них Паллант, Евандрів син, Вельможна, панськая персона Явилася перед Плутона Не як абиякий харпак. Жінки покійника обмили, Нове обрання наложили, Запхнули за щоку п'ятак. Як все уже було готово, Тогді якийсь їх филозоп Хотів сказать надгробне слово, Та збився і почухав лоб; Сказав: "Се мертвий і не дишеть, Не видить, то єсть і не слишить, Єй, єй! Уви! он мертв, амінь!" Народ від річі умилився І гірко-гірко прослезився І мурмотав: "Паноче, згинь". Потім Палланта покадили, К носилкам винесли надвір; Над балдахином положили, Еней тут убивавсь без мір. Накривши гарним покривалом, Либонь, тим самим одіялом, Що од Дидони взяв Еней; Взмостили воїни на плечі І помаленьку, по-старечи Несли в містечко Паллантей. |
|
|
|
Як вибрались на чисте поле, Еней з покійником прощавсь, Сказав: "О жизнь! бурливе море, Хто цілий на тобі оставсь. Прости, приятелю любезний, Оддячу я за вид сей слезний, І Турн получить з баришком". Потім Палланту уклонився, Облобизав і прослезився, Додому почвалав тишком. К господі тілько що вернувся Наш смутний лицар, пан Еней, Уже в присінках і наткнувся На присланих к нему гостей: Були посли се од Латина, І всі асесорського чина, Один армейський копитан; Сей скрізь по світу волочився, І по-фригійську научився, В посольстві був як драгоман. Латинець старший по породі К Енею рацію начав, І в нашім, значить, переводі Буцімто ось він що сказав: "Не ворог, хто уже дублений, Не супостат, чий труп нікчемний На полі без душі лежить. Позволь тіла убитой рати, Як водиться, землі предати; Нехай князь милость сю явить". Еней, к добру з натури склонний, Сказав послам латинським так: "Латинус рекс єсть невгомонний, А Турнус пессімус дурак. І кваре воювать вам мекум? Латинуса буть путо цекум, А вас, сеньйорес, без ума; Латинусу рад пацем даре, Пермітто мертвих поховаре, І злости корам вас нема. Один єсть Турнус ворог меус, Сам ерго дебет воювать; Велять так фата, ут Енеус Вам буде рекс, Аматі зять. Щоб провести ад фінем беллюм, Ми зробим з Турнусом дуеллюм, Про що всіх сангвіс проливать Чи Турнус буде, чи Енеус, Укажеть глядіус, вель деус, Латинським сцептром управлять". Латинськії посли ззиркнулись, По серцю їм ся річ була; Знечев'я трохи схаменулись, Дрансеса смілость тут взяла: "О князю, — крикнув, — пресловутий! Великим ти родився бути! Ми все в Латинови уста Внесем, дрібнесенько розкажем І щиро, щиро те докажем, Що з Турном дружба єсть пуста". |
|
|
|
І мировую тут зробили Як тілько світова зірниця |
|
|
|
Не тілько в полі так робилось, В Лавренті сумно тож було; Багацько трупа там палилось, Поспульство ж на чім світ ревло. Там батько сина-парубійку Оплаковав і кляв злодійку Війну і ветхого царя; Тут дівка вельми убивалась, Що без вінця вдовой осталась, Утративши богатиря. Жінки, порозпускавши коси, Розхристані і без свиток, Розтрьопані, простоволоси Галасовали на ввесь рот. По мертвих жалібно кричали, По грудях билися, стогнали, Латинів проклинали рід; Про Турна ж всі кричали сміло, Що за своє любовне діло Погубить даром ввесь народ. Дрансес на Турна тут доносить, Що Турн всім гибелям вина; Еней на бой його лиш просить, І так би й кончилась війна. Но і у Турна був сутяга, Брехун, юриста, крюк, підтяга, І діло Турна защищав; Та і Аматині пролази Пускали розниї розкази, Щоб Турн ні в чім не уважав. Як ось од хана Діомида Латинові прийшли посли, І із охлявшого їх вида Не видно, радість щоб несли. Латин вельможам з старшиною Велить явитись пред собою, Що все і сталося якраз; Послів кликнули до громади, І, виполнивши всі обряди, Латин прорек такий приказ: "Скажи, Венуле нежахливий, Всю хана Діомида річ, Здається, був ти не брехливий, Таким тебе зна наша Січ". "Підніжок твій я і підданець, Із слуг твоїх послідній ланець, — Сказав Венул, — не погнівись! Мужича правда єсть колюча, А панська на всі боки гнуча, І хан сказав так, не сумнись: Не з мордою Латина битись Против троянських розбишак; Вам треба б перше придивитись, Який то єсть Еней козак! Під Троєю він дався знати Нам всім, як взявся ратовати Богів домашніх і рідню. Він батька спас в злу саму пору, На плечах зніс на їду-гору, Сього не майте за бридню. |
|
|
|
Против Енея не храбруйте, Для нас здається він святим; І так Латину розтолкуйте, Щоб лучше помирився з ним. Гай! гай! де діти єсть такії, Щоб кудрі батькови сідиї Найвище ставили всього? Не ворог я царю Латину, Но чту Анхизову дитину І не піду против його. Прощайте, доміні латинці! Поклон мій вашому царю; Возьміть назад свої гостинці, Одправте їх к багатирю Енею і просіть покою". Венул утерся тут рукою І річі сій зробив кінець. Збентежила ся річ Латина, Здавалось, близька зла година; На лисині трусивсь вінець. Латин од думки схаменувся, Олимпським трохи помоливсь; Наморщивсь, сентябрьом надувся І смутно на вельмож дививсь. "А що? — сказав, — чи поживились? От з Діомидом ви носились, А він вам фигу показав; Заздалегідь було змовлятись, Як з пан-Енеєм управлятись, Поки лапок не розіклав. Тепер не приберу більш глузду, Як тут сих поселить прочан; Землі шматок єсть не під нужду, То їм з угоддями оддам. Оддам нив'я і сінокоси, І риболовні тибрські коси, То буде нам Еней сусід; Коли ж не схоче він остаться, То все ж ізбавимся од бід. А щоб з Енеєм лад зробити, Пошлю послів десятків п'ять; І мушу дари одрядити, Диковинки коли б достать: Павидла, сала, осятрини, Шалевий пояс і люстрини, Щоб к празнику пошив каптан, Сап'янці із Торжка новенькі, Мальованиї потибеньки. А нуте! як здається вам?" Дрансес був дивний говоруха І Турнові був враг лихий, Встає, ус гладить, в носі чуха, Дає одвіт царю такий: “Латине світлий, знаменитий, Твоїми мед устами пити! Всяк тягне в серці за тебе; Но одізватися не сміють, Сидять, мовчать, сопуть, потіють І всяк мізкує про себе. |
|
|
|
Нехай же та личина люта, Що нас впровадила в війну І ганьбою до всіх надута, Походить більш на сатану! Що скілько болі причинила, Що скілько люду погубила, А в смутний час навтікача! Нехай лиш Турн, що верховодить І всіх панів за кирпи водить, З Енеєм порівня плеча. Нехай оставить нас в свободі, Нехай царівні дасть покой; Нехай живе в своїй господі, А щоб в Латію ні ногой. А ти, Латине, всіх благійший, Придбав Енею дар смачнійший: Йому Лавинію оддай. Сим сватовством нам мир даруєш І царства рани уратуєш; Дочці ж з Енеєм буде рай. Тебе ж прошу я, пане Турне! Покинь к Лавинії любов І проясни чоло нахмурне, Щади латинську нашу кров. Еней тебе лиш визиває, А нас, латинців, не займає, Іди з троянцем потягайсь! Коли ти храбрий не словами, Так докажи нам те ділами, Побить Енея постарайсь". Од річі сей Турн роз'ярився, Як втопленик, посинів ввесь; Дрижали губи, сам дрочився, Зубами клацав, мовби пес, Сказав: "О, стара пустомеля! Яхидств і каверз всіх оселя! І ти тхором мене зовеш! І небилиці вимишляєш, Народ лукаво ввесь лякаєш, На мене ж чортзна-що плетеш. Що буцім хочу я одтяти Головку лисую твою; Та згинь! — не хочу покаляти Честь багатирськую свою. А ти, Латине милостивий, Коли такий став полохливий, Що і за царством байдуже? Так лізьте ж до Енея раком, Плазуйте перед сим трояком, Він мир вам славний устриже. Коли ж до мира я поміха, Коли Еней мене бажа І смерть моя вам єсть потіха; Моя душа не єсть чужа Од храбрости і од надії, Іду, де ждуть мене злодії, Іду і б'юся з втікачем! Нехай хоть стане він Бовою, Не наляка мене собою, Поміряюсь з його плечем". |
|
|
|
Коли в конгресі так тягались, Енеи к Лавренту підступав; На штурм троянці шиковались, До бою всякий аж дрижав. Латин таку почув новинку, Злякавсь, пустив із рота слинку, І вся здригнула старшина. "От вам і мир", — сказав Турн лютий І, не терявши ні минути, Пред військом опинивсь, як на! Оп'ять настав гармидер, лихо; Народ, як черв, заворушивсь. То всі кричать, то шепчуть тихо, Хто лаявся, а хто моливсь. Оп'ять війна і різанина, Оп'ять біда гне в сук Латина, Сердешний каявсь од душі, Що тестем не зробивсь Енею, І послі б з мирною душею Лигав потапці і книші. Турн миттю нарядився в збрую, Летить, щоб потрошить троян; І роз'ярив дружину злую Побить Енеєвих прочан. Прискочив перше до Камилли, Як огир добрий до кобили, І став їй зараз толковать: Куди їй з військом напирати; Мессап же мусить підкрепляти Цариці сей прокляту рать. Розпорядивши, Турн, як треба, Махнув, засаду щоб зробить, На гору, що торкалась неба, І щоб фригійців окружить. Еней построїв тож отряди, Де всім назначив для осади Без одступу на вал іти. Ідуть, зімкнувшись міцно, тісно, Ідуть, щоб побідить поспішно Або щоб трупом полягти. Троянці сильно наступали І тиснули своїх врагів, Не раз латинців проганяли До самих городських валів. Латинці также оправлялись І од троянців одбивались, Один другого товк на прах; Тут їх чиновники тузились, Як півні за гребні возились; Товклись кулаччям по зубах. Но як Арунт убив Камиллу, Тогді латинців жах напав; Утратили і дух, і силу, Побігли, хто куди попав. Троянці з біглими змітались, Над їх плечами забавлялись І задавали всі сто лих. Ворота в баштах запирали, Своїх ховатись не пускали, Бо напустили б і чужих. |
|
|
|
Як вість така прийшла до Турна То так мерзенно іскрививсь, Що твар зробилась нечепурна І косо, зашморгом дививсь. Потім ярує од досади, Виводить військо із засада І гору покида, і ліс І тілько що спустивсь в долину. То в тую ж самую годину Уздрів Енеєвих гульвіс. Пізнав пан Турн пана Енея, А Турна тож Еней пізнав; Вспалали духом Асмодея, Один другого б розідрав; Не обійшлося б тут без бою, Коли б пан Феб од перепою Заранше в воду не заліз І не послав на землю ночі; Тут всіх до сна стулились очі І всяк уклався горлоріз. Турн, облизня в бою піймавши, Зубами з серця скреготав; Од дуру, що робить не знавши, Латину з злостию сказав: "Нехай злиденниї прочани, Задрипанці твої трояни, Нехай своїх держаться слов Іду з Енеєм поштурхаться, В моїх проступках оправдаться: Убить — і околіть готов. Пошлю Енея до Плутона, Або і сам в ад копирсну; Уже мні жизнь і так солона! Оддай Енею навісну..." "Гай, гай! — Латин тут обізвався. — Чого ти так розлютовався? Що ж буде, як розсержусь я? Уже мені брехати стидно; А потаїть — богам обидно; Святая правда дорога! Послухай же, судьби єсть воля, Щоб я дочки не оддавав За земляка, а то зла доля Насяде, хто злама устав. Мене Амата ублагала І так боки натасовала, Що я Енею одказав. Тепер сам мусиш мірковати, Чи треба жить, чи умирати; А лучше, якби в ум ти взяв І занедбав мою Лависю; Чи трохи в світі панночок? Ну, взяв би Муньку або Прісю, Шатнувсь то в сей, то в той куток: ВІвашки, Мильці, Пушкарівку, І в Будища, і в Горбанівку, Тепер дівчат, хоть гать гати; Тепер на сей товар не скудно, І замужню украсть не трудно, Аби по норову найти". |
|
|
|
На слово се прийшла Амата І зараз в Турне і вп'ялась; Лобзала в губи стратилата І од плачу над тим тряслась. "Внапасть, — сказала, — не вдавайся І битися не поспішайся, Як луснеш ти, то згину я; Без тебе нас боги покинуть, Латинці і рутульці згинуть, І пропаде дочка моя". Но Турн на се не уважає, І байдуже ні сльоз, ні слов; Гінця к Енею посилає, Щоб битись завтра був готов. Еней і сам трусивсь до бою, Щоб сильною своєй рукою Головку Турну одчесать. А щоб повірить Турна слову, Тож посила зробить умову, Як завтра виставляти рать. На завтра, тілько що світало Уже народ заворушивсь; Все вешталося, все кишало, На бой дивитись всяк галивсь. Межовщики там розміряли, Кілочки в землю забивали, На знак, де військові стоять. Жреці молитви зачитали, Олимпським в жертву убивали Цапів, баранів, поросят. Тут військо стройними рядами В параді йшло, мовби на бой; В празничній збруї, з прапорами, Всяк ратник чванився собой. Обидві армії стояли На тих межах, що показали; Між ними був просторий плець; Народ за військом копошився, Всяк товпився, всяк ліз, тіснився, Побоїщу щоб зріть кінець. Юнона, як богиня, знала, Що Турну прийдеться пропасть, Іще в мізку коверзовала, Щоб одвернуть таку напасть; Кликнула мавку вод Ютурну (Бо ся була сестриця Турну) І розказала їй свій страх; Веліла швидче умудриться, На всякі хитрости пуститься, Щоб брата не строщили в прах. Як так на небі дві хитрили, Тут лагодились два на бой; Всі за свого богів молили, Щоб власною своєй рукой Ізміг врага в яєшню зм'яти. Рутульці ж стали розмишляти, Що Турн їх може скиксовать; Уже заздалегідь смутився, Іще нічого, а скривився, Не лучше б бой сей перервать. |
|
|
|
На сей час Ютурна – мавка В рутульських подоспіла строй; І там вертілася як шавка, І всіх скуйовдила собой. Камерта вид на себе взявши, Тут всіх учила толковавши, Що сором Турна видавать; Стид всім стоять згорнувши руки, Як згине Турн терпіти муки, Дать шиї в кандали ковать. Все військо сумно мурмотало, Сперва тихенько, послі в глас Гукнули разом: "Все пропало!" Щоб розмир перервать в той час. Ютурна фиглі їм робила, Шпаками кібця затровила, І заєць вовка покусав. Такії чуда небувалі Лаврентці в добре толковали, Тулумній к битві підтруняв. І перший стрелив на троянців, Гиллипенка на смерть убив; А сей був родом із аркадців, То земляків на гнів підвів. Отак оп'ять зірвали січу! Біжать один другому встрічу, Хто з шаблею, хто з палашем; Кричать, стріляють, б'ють, рубають, Лежать, втікають, доганяють; Все вмиг зробилось кулішем. Еней, правдивий чолов'яга, Побачивши такий нелад, Що вража, зрадивши, ватага Послать фригійців дума в ад, Кричить: "Чи ви осатаніли? Адже ми розмир утвердили! Ми з Турном поб'ємось одні". Но відкіль стрілка не взялася І спотиньга в стегно вп'ялася, І кров забризкала штани. Еней од рани шкандибає В крові із строю в свій намет; Його Асканій проважає, Либонь і під руку ведеть. Уздрів се Турн, возвеселився, Розприндився і розхрабрився І на троянців полетів: То б'є, то пха або рубає, Із трупів бурти насипає, Хотьби варить на сто котлів. І перших Філа, Тамариса На землю махом поваляв; Потім Хлорея, Себариса, Мовби комашок, потоптав; Дарету, Главку, Ферсилогу Поранив руки, шию, ногу; Навік каліками зробив. Побив багацько Турн заклятий, Не трохи потоптав зикратий, В крові так, мов в багні, бродив. |
|
|
|
Коробилась душа Енея, Що Турн троянців так локшив; Стогнав жалчіше Прометея, Бо був од рани єлє жив. Я пид, цилюрик лазаретний, Був знахур в порошках нешпетний, Лічить Енея приступав: По локті руки засукає, За пояс поли затикає, Очками кирпу осідлав. І зараз приступивши к ділу, Він шпеник в рані розглядав; Прикладовав припарки к тілу І шилом в рані колупав. І шевську смолу прикладає, Но все те трохи помагає; Япид сердешний чує жаль! Обценьками питавсь, кліщами, Крючками, щипцями, зубами, Щоб вирвать проклятущу сталь. Венери серце засвербіло Од жалю, що Еней стогнав; Підтикавшись — ану за діло; І Купидончик не гуляв. Шатнулись, разних трав нарвали, Зцілющої води примчали, Гарлемпських капель піддали, І, все те вкупі сколотивши, Якісь слова наговоривши, Енею рану полили. Таке лікарство чудотворне Боль рани зараз уняло, І стрілки копій це упорне Без праці винятись дало. Еней наш знова ободрився, Пальонки кубком підкрепився, В пайматчину одігся бронь. Летить оп'ять врагів локшити, Летить троянців ободрити, Роздуть в них храбрости огонь. За ним фригійські воєводи, Що тьху, навзаводи летять; А військо — в лотоках як води Ревуть, все дном наверх вертять. Еней лежачих не займає, Утікачів нізащо має, А Турна повстрічать бажа. Хитрить лукавая Ютурна, Яким би побитом їй Турна Спасти од смертного ножа. На хитрости дівчата здатні, Коли їх серце защемить; І в ремеслі сім так понятні, Сам біс їх не перемудрить. Ютурна з облака злетіла, Зіпхнула братня машталіра І стала коней поганять; Бо Турн ганяв тогді на возі, Зикратий же лежав в обозі, Не в силах бігать ні стоять. |
|
|
|
Ютурна, кіньми управляя, Шаталась з Турном між полків, Як од хортів лиса виляя, Спасала Турна од врагів. То з ним наперед виїзжала, То вмиг в другий кінець скакала, То не туда, де був Еней. Сей бачить хитрость тут непевну, Трусливость Турнову нікчемну, Нап'явсь в погонь зо всіх гужей. Пустивсь Еней слідити Турна І дума з ока не спустить; Но мавка хитрая Ютурна І тут найшлася кулю злить. К тому ж Мессап, забігши збоку, Зрадливо, зо всього наскоку, Пустив в Енея камінець; Но сей, по щастю, ухилився І камінцем не повредився, З султана ж тілько збивсь кінець. Еней, таку уздрівши зраду, Великим гнівом розпаливсь; Гукнув на всю свою громаду І тихо Зевсу помоливсь. Всю рать свою вперед подвинув І разом на врагів нахлинув, Велів всіх сікти та рубать. Пішли латинців потрошити; Рутульців шпиговать, кришити Та ба! Як Турна б нам достать. Тепер без сорома признаюсь, Що трудно битву описать; І як ні морщусь, ні стараюсь, Щоб гладко вірші шкандовать, Та бачу по моєму виду, Що скомпоную панихиду. Зроблю лиш розпис іменам Убитих воїнів на полі І згинувших тут по неволі Для примхи їх князьків душам. На сей баталиї пропали: Цетаг, Танаїс і Толон; Од рук Енеєвих лежали Порізані: Онит, Сукрон. Троянців Гілла і Аміка Зіпхнула в пекло Турна піка... Та де всіх поіменно знать? Там вороги всі так змішались, Стіснились, що уже кусались, Руками ж нільзя і махать. Як ось і сердобольна мати Енею хукнула в кабак, Велів, щоб штурмом город брати, Рутульських перебить собак. Столичний же Лаврент достати, Латину з Турном перцю дати; Бо цар в будинках ні гу-гу. Еней на старших галасає, Мерщій до себе їх ззиває І мовить, ставши на бугру: |
|
|
|
"Моєї мови не жахайтесь (Бо нею управля Зевес) І зараз з військом одправляйтесь Брать город, де паршивий пес, Латин зрадливий п'є сивуху, А ми б'ємось зо всього духу. Ідіть паліть, рубайте всіх; Громадська ратуш, зборні ізби Щоб наперед всього ізслизли, Амату ж зав'яжіте в міх". Сказав, і військо загриміло, Як громом, разним оружжям; Построїлось і полетіло Простесенько к градським стінам. Огні через стіну шпурляли, До стін драбини приставляли І хмари напустили стріл. Еней, на город руки знявши, Латина в зраді укорявши, Кричить: "Латин вина злих діл". Якиї в городі остались, Злякались од такой біди, І голови їх збунтовались, Не знали утікать куди. Одні тряслись, другі потіли, Ворота одчинять хотіли, Щоб в город напустить троян. Другі Латина визивали, На вал полізти принуждали, Щоб сам спасав своїх мирян. Амата, глянувши в віконце, Уздріла в городі пожар; Од диму, стріл затьмилось сонце; Напав Амату сильний жар. Не бачивши ж рутульців, Турна, Вся кров скипілася зашкурна, І вмиг царицю одур взяв. Здалося їй, що Турн убитий, Через неї стидом покритий, Навік з рутульцями пропав. Їй жизнь зробилася немила, І осоружився ввесь світ. Себе, олимпських кобенила; І видно ізо всіх приміт, Що глузд остатній потеряла; Бо царськеє обрання рвала, І в самій смутній сій порі, Очкур круг шиї обкрутивши, Кінець за жердку зачепивши, Повісилась на очкурі. Амати смерть ся бусурманська Як до Лавинії дойшла, То крикнула "уви!" з-письменська, По хаті гедзатись пішла. Одежу всю цвітну порвала, А чорну к цері прибирала, Мов галка нарядилась вмах; В маленьке зеркальце дивилась, Кривитись жалібно училась І мило хлипати в сльозах. |
|
|
|
Такая розімчалась чутка В народі, в городі, в полках, Латин же, як старий плохутка, Устояв ледве на ногах. Тепер він берега пустився і так злиденно іскривився, Що став похожим на верзун. Амати смерть всіх сполошила, В тугу, в печаль всіх утопила, Од неї звомпив сам пан Турн. Як тілько Турн освідомився, Що дав цариці смерть очкур, То так на всіх остервенився, Підстрелений мов дикий кнур. Біжить, кричить, маха руками І грізними велить словами Латинцям і рутульцям бой З енеївцями перервати. Якраз противні супостати, Утихомирясь, стали в строй. Еней од радости не стямивсь, Що Турн виходить битись з ним Оскалив зуб, на всіх оглянувсь І списом помахав своїм. Прямий, як сосна, величавий, Бувалий, здатний, тертий, жвавий, Такий, як був Нечеса-князь; На нього всі баньки п'ялили, І сами вороги хвалили, Його любив всяк — не боявсь. Як тілько виступили к бою Завзята пара ватажків, То, зглянувшися між собою, Зубами всякий заскрипів. Тут хвись! шабельки засвистіли, Цок-цок! — і іскри полетіли; Один другого полосять! Турн перший зацідив Енея, Що з плеч упала і керея, Еней був поточивсь назад. І вмиг, прочумавшись, з наскоком Еней на Турна напустив, Оддячивши йому сто з оком, І вражу шаблю перебив. Яким же побитом спастися? Трохи не лучше уплестися? Без шаблі нільзя воювать. Так Турн зробив без дальней думки, Я к кажуть підобравши клунки, Ану! Чим тьху навтіки драть. Біжить пан Турн і репетує, І просить у своїх меча; Ніхто сердеги не ратує Од рук троянська силача! Як ось іще перерядилась Сестриця і пред ним явилась І в руку сунула палаш; Оп'ять шабельки заблищали, Оп'ять панцирі забряжчали, Оп'ять пан Турн оправивсь наш. |
|
|
|
Тут Зевс не втерпів, обізвався, Юноні з гнівом так сказав: "Чи ум од тебе одцурався? Чи хочеш, щоб тобі я дав По паністарій блискавками? Біда з злосливими бабами! Уже ж вістимо всім богам: Еней в Олимпі буде з нами Живитись тими ж пирогами, Які кажу пекти я вам. Безсмертного ж хто ма убити? Або хто може рану дать? Про що ж мазку мирянську лити? За Турна щиро так стоять? Ютурна на одну проказу, І певне по твому приказу, Палаш рутульцю піддала. І поки ж будеш ти біситься? На Трою і троянців злиться? Ти зла їм вдоволь задала". Юнона в первий раз смирилась, Без крику к Зевсу річ вела: "Прости, паноче! проступилась, Я, далебі, дурна була; Нехай Еней сідла рутульця, Нехай спиха Латина з стульця, Нехай поселить тут свій рід. Но тілько щоб латинське плем'я Удержало на вічне врем'я Імення, мову, віру, вид". "Іноси! сількісь! як мовляла", — Юноні Юпитер сказав. Богиня з радіщ танцювала, А Зевс метелицю свистав. І все на шальках розважали, Ютурну в воду одіслали, Щоб з братом Турном розлучить; Бо книжка Зевсова з судьбами, Не смертних писана руками, Так мусила установить. Еней махає довгим списом, На Турна міцно наступа, "Тепер, — кричить, підбитий бісом, — Тебе ніхто не захова. Хоть як вертись і одступайся, Хоть в віщо хоч перекидайся, Хоть зайчиком, хоть вовком стань, Хоть в небо лізь, ниряй хоть в воду, Я витягну тебе спідсподу І розмізчу погану дрянь". Од сей бундючної Турн речі Безпечно усик закрутив І зжав свої широкі плечі, Енею глуздівно сказав: "Я ставлю річ твою в дурницю; Ти в руку не піймав синицю, Не тебе, далебіг, боюсь. Олимпські нами управляють, Вони на мене налягають, Пред ними тілько я смирюсь. |
|
|
|
Сказавши, круто повернувся І камень пудів в п'ять підняв; Хоть з праці трохи і надувся; Бо бач, не тим він Турном став. Не та була в нім жвавость, сила, Йому Юнона ізмінила; Без богів ж людська моч пустяк. Йому і камень ізміняє, Енея геть не долітає, І Турна взяв великий страх. В таку щасливую годину Еней чимдуж спис розмахав І Турну, гадовому сину, На вічний поминок послав; Гуде, свистить, несеться піка, Як зверху за курчам шульпіка, Торох рутульця в лівий бік! Простягся Турн, як щогла, долі, Качається од гіркой болі, Клене олимпських єретик. Латинці од сього жахнулись, Рутульці галас підняли, Троянці глумно осміхнулись, В Олимпі ж могорич пили. Турн тяжку боль одоліває, К Енею руки простягає І мову слезную рече: "Не жизни хочу я подарка; Твоя, Анхизович, припарка За Стикс мене поволоче. Но єсть у мене батько рідний, Старий і дуже ветхих сил; Без мене він хоть буде бідний, Та світ мені сей став не мил; Тебе о тім я умоляю, Прошу, як козака, благаю, Коли мені смерть задаси, Одправ до батька труп дублений; Ти будеш за сіє спасений, На викуп же, що хоч, проси". Еней од речі сей змя’гчився І меч пінятий опустив; Трохи-трохи не прослезився І Турна ряст топтать пустив. Аж зирк - Палантова лядунка І золота на ній карунка У Турна висить на плечі. Енея очі запалали, Уста од гніву задрижали, Ввесь зашарівсь, мов жар в печі. І вмиг, вхопивши за чуприну, Шкереберть Турна повернув, Насів коліном злу личину І басом громовим гукнув: "Так ти троянцям нам для сміха Глумиш з Паллантова доспіха І думку маєш буть живим? Паллант тебе тут убиває, Тебе він в пеклі дожидає, Іди к чортам, дядькам своїм". |
|
|
|
3 сим словом меч свій устромляє В роззявлений рутульця рот І тричі в рані повертає, Щоб більше не було хлопот. Душа рутульська полетіла До пекла, хоть і не хотіла, К пану Плутону на бенькет. Живе хто в світі необачно, Тому нігде не буде смачно, А більш, коли і совість жметь. |
|
За матеріалами: Іван Котляревський. "Енеїда". Поема. Ілюстрації Анатолія Базилевича. Видавництво художньої літератури "Дніпро", 1970 р., стор. 215 - 275.
Усі частини поеми Івана Котляревського "Енеїда":
Останні коментарі до сторінки
«Поема Івана Котляревського "Енеїда". Частина шоста»:
Всьго відгуків: 0
+ Додати коментар