"Не любити тебе — не можна" — поезії Василя Стуса про кохання та любов (читати та слухати, відео)

На відео: Василь Стус. “Не любити тебе – не можна…”.

Василь Стус

ПОЕЗІЇ, ПРИСВЯЧЕНІ КОХАННЮ ТА КОХАНІЙ

Не любити тебе — не можна.
Володіти тобою — жаль.
І хвилина діяння кожна
Випромінює нам печаль.
Бути разом... в однім цілунку.
Злить уста і серця свої.
Тільки в хвилі нема порятунку...
Плачуть вночі лишень солов'ї...
Ти в хвилину чуттєвої бурі
Не віддайся мені, дивись,
Бачиш вечора крила похмурі?
То над нами вони зійшлись.
Хай нам кажуть: любити можна
Тільки раз. Того разу й жаль,
І щаслива хвилина кожна
Випромінює нам печаль.
Не ховайся в зволоженім зорі,
Бо розгойдані береги
Поглинаючих фантасмагорій
Будуть завжди нам дорогі.
Ні! Знайти і в чуттєвих бурях
Не перейдену нами грань,
Щоб не відати днів похмурих,
Щоб не знати про гнів прощань.
Не любити тебе — не можна,
та й любитись з тобою — жаль,
бо хвилина кохання кожна
випромінює нам печаль.

* * *

Вимріяна і близька донині,
Незнайома, але й знана теж,
Заховавшись в довгій самотині,
Вже мене не кличеш, не зовеш.
Спогадами не повернеш хвилі,
В сумі сновидіння не відкинь,
Не скорись непам'яті в знесиллі
І фантазувати не покинь.
Не зрони кохання в теплім гніві —
Ти мені дорогу перейшла,
Опустивши очі мовчазливі,
Лиш на серці легкий сплеск весла.
Може, ти нічого не забула,
Може, ти і досі зберегла
Серце, розтривожене і чуле, —
Тільки все припорошила мла.

* * *

Ти освідчувалась очима,
ти освідчувалась плечима,
ти освідчувалась устами
і мовчала.
Ти мовчала, як ніч зав'южна,
ти мовчала, як піч, натужно,
ти мовчала, як м'яч, безпам'ятне,
ти кричала,
ти кричала — і сосни сохли,
і зволожені горла грілись,
ти кричала — світи струміли
кучеряво-сполохано,
і гойдалося сонце в небі,
на землі дерева гойдались,
ти безстидницею услід мені
завстидалась.

***

Любов як самозречення легка,
і самовтрата — це принада світу.
Чого ж тебе, чужу і гордовиту,
відчув я щедрим серцем кріпака.
Припав очима до твоїх очей,
устами — уст шукав — та задаремно!
О, як твоє обридження пече,
о, як гнітить, аж у зіницях темно.
А чи любив? Мабуть, любив, бо знав,
що в цілім світі — тільки Ти і Вічність.
Крутоберега в'юниться Борзна,
і образ твій лежить в її потіччі.
Він гордовитий і чужий. Він мій
(а я себе за тим видінням бачу).
Надії трачу, сподівання трачу,
вже обрій ледь тріпнувся голубий —
лечу за ним. Лечу за ним — твої
видіння, сни невиспані, розлука.
Розлучена ріка стріляє з лука,
бо серпня відридали солов'ї.

***

Ти прийшла ясновида.
Ти вся — і любов, і жага...
Я дивлюсь в твої очі
І повнюсь любов'ю.
Але в коси
Конвалію ти заплела.
Будь же чистою,
Квітко цнотлива!

На відео: вірш Василя Стуса "Тільки тобою білий святиться світ" читає Ігор Мурашко.

* * *

Тільки тобою білий святиться світ,
тільки тобою повняться брості віт,
запарувала духом твоїм рілля,
тільки тобою тішиться немовля,
спів калиновий піниться над водою —
тільки тобою, тільки тобою!
Тільки тобою серце кричить моє.
Тільки тобою сили мені стає
далі брести хугою світовою,
тільки Тобою, тільки Тобою.

***

Щоб я не знеміг од щастя.
В руйнівному ритмі,
Щоб радість мене виповнювала —
а не втоляла жагу,
скажи, що прологом ночі
буває вечір. І потім
ще ж день пригаса!..
Додам я:
— Хай буде це наша ніч.

***

В понеділок зустрівся з дівчиною.
У вівторок — поцілував.
За першим разом — образилась.
За другим — мовчала.

В середу освідчувався в коханні.
Доводив довго-предовго,
коли четвер пропливав,
як козацький байрак — порогами.
В п'ятницю не прийшов на побачення.
У суботу згадав,
але
не прийшов і в неділю.

***

Гарноброва, пожежностанна,
снами вимріяна і трачена,
зголоднілим поглядом спалена,
непокірна, нічна і лячна.
Як твоє розпросторилось тіло!
Як прозріло мені в імлі!
Десь на всій на великій землі —
тільки й того: довічне диво
твого голосу, губ, очей,
губ твоїх голубливе гудиння.
В небі місяць стоїть, як шельвах,
стереже нам святешні будні.
Криво усмішка гасне десь,
сновигаючи, як сновида.
Вже заходить на ранок в день,
в заціловане підборіддя,
в хаос ліній твоїх німих,
ув осліплений сполох пальців.
Хлюпостаємося у щасті,
загубивши годинам лік.
П'єм як з корця. Ненатла ніч
проминає зачадним щемом,
лиш не щезни — благаю. Ще нам
сон-трава зацвіте в вікні.
(VII. 1964)

* * *

В.П.

І не те, щоб жити — більше:
споконвіку б — без розлуки.
До віків і після віку —
це — любов. Оце — вона!

І не те, щоб знову — "з Богом!"
І не те, щоб — "чорту в зуби!"
Ні. Не те. А тихо-тихо:
ані пестощів, ні ласк.

Тільки б так: вона — як щогла,
в ріст Великої Дзвіниці
(велич гнітиться доземно,
ниць сягає до небес).

Не дзвонар ти. І не Шедель,
а відвідувач, закоха-
ний. Не говори — по вуха:
геть поверх людських голів...

Це — любов. Вона, як жінка
крутостегна. Це — початок
твій. Це вечір. Смерк ласкавий.
Це перерва, як прорив.

І не те, щоб більше — (жити б!)
І не те, щоб жити — (більше!)

... до віків і після віку —
перемрієш — тільки й того.
(18. VIII. 1965)

* * *

Вимріяна і жива донині,
незнайома, але й знана теж,
заховавшись в довгій самотині,
вже мене не кличеш, не зовеш.
Сто доріг, мов змії, розплатались
в тисячі незвіданих розлук.
Все життя жилось, немов прощалось,
як прощається з стрілою лук.
Я тебе не відлюбив, не випив,
навіть ти казала — недопив.
Сумовитий вечір десь захлипав
і фіранки чорні опустив.
Ти єдина в самоті розрада,
просвіток смеркальної пори.
Не кажи — тебе чекала зрада,
і любов ждала — не говори.
Як, скажи, до тебе я вернуся?
Сном? Явою? Мертвим чи живцем?
І до кого словом обронюся
зболеним? Перед чиїм лицем
я тоді повідаю про долю —
ту, що, ніби зашпори, зайшла
в душу. Але кожну — славословлю.
Ти страждала? Отже, ти жила.

* * *

Коли б ти знала, як ми є удвох!
Як пропливаєм нерозлийводою
за віком, за нещастям, за собою,
і ледь зчиняється переполох,
коли твоя рука черкає хвилю,
коли торкає дна моя рука,
і враз розлога пам’ять нешвидка
до уст підносить пересохле зілля
із тих лугів, де ми колись цвіли
і перемиті квіти вибирали.
Коли б ти знала, як ми не могли
прощатися, бо все життя єднались
і близились, і разом увійшли
у спільне річище, де скільки плину —
все видно нашу рідну Україну
з журливими кущами бугили.
(15.11.1972)

На відео: Василь Стус. Стус Василь. "Коли б ти знала, як ми є удвох..."

За матеріалами: Василь Стус. Твори у 4 томах, 6 книгах. НАН України. Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка. Відділ рукописних фондів і текстології. Львів, вид. Спілка „Просвіта”, 1994.

Більше поезій Василя Стуса на нашому сайті:

Поезії Василя Стуса

Поезія Василя Стуса "Василь Стус — поет трагічної долі. На прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Василь Стус запропонував присутнім у залі встати і цим вставанням протестувати проти арештів, які почалися тоді в середовищі київської інтелігенції. Зал встав, а Василь невдовзі... сів... Сьогодні ми вивчаємо його вірші. Згорьована доля Василя Стуса надає їм сили невідпорної і непереможної. Потужність його віршів помножена на скорботу його долі. І даремні потуги тих, хто намагається перепинити їм дорогу. Опір надає віршам трагічного поета неймовірної всепробивності. Серед його тюремних творів найдорожчі - це інтимні поезії, його відчайдушне уміння знаходити для душі місце всюди — в найкарколомніших знущаннях, у найбезпросвітнішому мороці сучасності..." (Іван Драч)