Олена Більчук
ЯК БІЛЧЕНЯТА КОРАЛЯ І КРЕСЕНЬ РАЗОМ НА СВЯТО СТРИБАЛИ
(казка)
Жили-летіли сніжинки. А летіли вони на великий Сосновий Ліс. Уперше цього року.
— От бачиш!..— вигукувала, кружляючи, сніжинка Симка, з ідеально рівними голочками, своїй сестричці Асимці — з ідеально нерівними голочками. — А ти хвилювалася!.. Що не зможеш долетіти!.. Що не дістанешся до землі!..
— Я хвилювалася?.. Та я жартувала!.. Я ні на мить! Не сумнівалася!.. Що дістануся!.. До землі!.. — гукала у відповідь Асимка.
Вони впали плавнісінько на лапу.
Кашкетику.
Той облизнувся.
Кашкетик — це білченя. Він сидів на старій поваленій гілці вже давно-давнісінько. Принаймні так йому здавалося. Чекав на свою подружку — білочку Коралю. Адже вони мали разом прострибати дорогу на Свято. Таке от завдання отримали у лісовій школі.
І настрій у білченяти був кепський. Навіть довгоочікуваний перший сніг його не тішив. Мабуть, тому що сьогодні з ним трапилось одразу аж три неприємності.
Щоправда, спершу була приємність. Зранку Кашкетик навідався до друга —верблюда Люйка, який мешкав у прилісному зоопарку. Верблюд був двогорбий, із великими уважними очима й золотистим хутром. Білченя любило пристрибувати до Люйка, навіть не раз тікало зі шкільних уроків — просто посидіти поряд або послухати легенди про далекий край, де багато-багато піску, а дикі верблюди живуть вільно, як білки. А сьогодні Люйко переповів йому розповідь, яку почув улітку від перелітної пташки ластівки, — про край, де багато-багато води, про океан який стає золотистим, наче пісок, коли надвечір його торкається променями Сонце.
Та потім сталися оті неприємності. Перша: людська дітвора боляче закидала Кашкетика горіхами у прилісному парку, і чому? Він же нікого не зачіпав, не дражнив. Друга: коли Кашкетик від них утікав і добіг до лісу, то мало не застряг у капкані — довелося розпрощатися із частиною пушка на раніше розкішному хвості. А третя — це те, що так довго немає Коралі. Аж пересохло у горлі й захотілося їсти.
Отож Кашкетик поглянув на сніжинки, облизнувся й сказав:
— Звичайнісінькі білі сніжинки.
І вже збирався..
— Йой! — вигукнула Асимка.
Треба сказати, що у білочок, як у багатьох звірів, не тільки нюх пречудовий, а й слух, та на вуха Кашкетика був натягнутий кашкет, і білченя не розчуло, звідки з’явився новий звук. До того ж він був неголосний: за стобальною лісовою шкалою чутності — щонайбільше на три бали. Кашкетик озирнувся і знову поглянув на лапу. Й хотів уже вчинити задумане, себто здмухнути сніжинки на землю, аж тут — замість двох сніжинок — на нього глипнула пара круглих білих очей!
Кашкетик умить струсив ці очиська, підскочив, схопив свою торбинку й відстрибнув подалі від старезної поваленої гілки.
Він опинився на середині галявини й знову почав озиратись. Тільки тепер сторожко й невпевнено.
Навколо скрипуче почовгував молодий сніг. Гілля на соснах погойдувалося…
І вдруге блимнули круглі очі! Такі ж, як у пугача! Дуже небезпечного для білок птаха. Лише не жовто-гарячі із чорними зіницями, а сіро-білі. А он — ще одні!
Кашкетик знову відскочив і гризнув лапу — чи не спить він часом? Адже вдень пугачі не полюють. І в них не буває білих очей. Але ні, він не спав — і то за однією, то іншою гіллякою на нього світили очі невідомих птахів.
Зненацька сніг перестав човгати, й узагалі — все притихло. І навіть хижі очі десь зникли. Навкруги — анітелень.
А що, як Кораля так і не прийде?
Кашкетик обтрусився від снігу. Потім повернувся до старої поваленої гілки, присів на неї і зіщулився — здалеку він здавався самотньою рудою плямкою.
Почувся нерівний подих невидимої істоти.
Істота наближалася.
Стара повалена гілка хитнулася.
— Фирх!
Шурх!
То Кашкетик миттю заскочив на найближчу гілку Найвищої Сосни.
І зістрибнув на землю.
— А-а, це ти.
Невидима істота виявилася Коралею. Вона була у яскравій салатовій шапочці, з отворами для вух і невеличким кораловим помпоном, та у смугастому червоно-зеленому шарфику.
Усі білки цього лісі носять взимку шапочки й шарфи, навіть дорослі, — хто знає чому, можливо, колись давно, оселися тут їхні предки з тепліших країв. А Кашкетик носив кашкет – картатий і досить великий, у ньому навіть поміщалися вуха. Тому його так і називали. Хоча справжнє ім’я цього білченяти — Кресень. До речі, шарф у нього теж був у біло-чорну клітинку. Бо Кашкетик любив грати в лісові шахи.
— Коралю, здається, тут діється щось негаразд. Поглянь навколо.
Кораля озирнулася.
— А що я маю побачити? Не вигадуй, Кашкетику, стрибаймо швидше на Свято, а то спізнимось.
Вона застрибнула на найближчу гілку Найвищої Сосни. Та захиталась — і з неї посипалися сніжинки, відкриваючи зелені пухнасті голочки.
— Нумо, Кашкетику!
Кашкетик дуже хотів пострибати кудись подалі від цієї галявини. Та він стояв як укопаний. Наче якась невидима сила тримала його тут. Наче він щось забув.
— Ти взяла?
— Що?
— Щось погризти? Ми ж домовлялися, що ти береш щось погризти.
Кораля дістала з наплічної торбинки жолудь без шапочки.
— На, лови! Тільки швидко гризи, я не хочу, щоб ми спізнилися.
Кашкетик ледве встиг зловити жолудь. Й тільки-но почав гризти, як — хрусь.
Білченята завмерли.
— Що там, зламав зуба? — стурбовано й водночас нетерпляче запитала Кораля. — А пломба з дупла не випала?
— Пломба? З дупла? — перепитав Кашкетик. — Ні, у мене немає дупластих зубів. — І раптом вигукнув: —Так! Негайно, негайно стрибаймо до мене додому!
Як же він міг забути! Кашкетик не перевірив, чи надійно замаскував своє гніздо! А що як, поки його не буде, там оселиться, наприклад… пугач!
— До тебе? Це ж у протилежному від Свята напрямку! Так ми достоту спізнимось!
Та Кашкетик нічого не пояснював, він уже мчав додому, і білочці Коралі нічого не залишалось, як неохоче пострибати за ним.
Адже вони неодмінно мали прибути на Свято разом.
Кулясте гніздо Кашкетика виявилося надійно прикрите сосновими гілочками — і головний, і запасний входи. Це найперша зимова оселя, яку Кашкетик побудував самостійно.
— Все гаразд. Я не забув усе замаскувати.
Кораля фиркнула.
— Кашкетику, якщо ти забув десь тут свою голову, то швидко знаходь й пострибали. Адже нам треба дострибати до святкової галявини й не спізнитися.
Нарешті двоє білченят чимдуж майнули прямо на Свято. Минаючи вже знайому нам галявину, Кашкетик на мить зупинився й поглянув на сосни біля старої поваленої гілки — вони ледь колихалися — та одразу ж продовжив шлях.
Досить швидко вони опинилися в узліссі, а далі стало видно поле, рівненько встелене снігом: на обрії воно геть губилося у сіро-білому сніговому небі.
Білченята зупинилися й перевели подих.
Наскільки раніше сторонився Кашкетик цього відкритого — без жодного деревця — поля, настільки зараз воно здалося йому безпечнішим за ту галявину, на якій він чекав Коралю.
Поміж лісом і полем хвилястим сизим шарфиком бігла річка Вирлиця: вода в ній ще не замерзла.
Білченятам необхідно було спуститися зі схилу, а потім — змайструвати з очерету пліт й доплисти на ньому до найближчого острова на річці. А там закінчувалися знайомі місця, і рухатися далі треба вже за мапою.
Шурррх! – це білченята легенько спустилися вниз на своїх торбинках.
І так стрімко, що вони мало не влетіли в холодну річку! Хух… — обійшлося.
Кашкетик і Кораля наламали очерет і нагризли тоненьких гілочок із верби, зробили плотик, і вирушили вниз за течією.
Треба сказати, що білки мають не тільки чудові нюх та слух, а й хвости-балансири, які можуть слугувати навіть вітрилами. А тут ще й вітерець дружньо дув у напрямку до острова.
— Нас чомусь заносить, — сказала Кораля.
Кашкетик зосередився й уважно слідкував за рухом плотика. Та за деякий час знову почув, як фиркнула Кораля.
— Не вірю своїм очам. Як ти міг? Саме зараз, коли нам так необхідно вчасно прибути на Свято, ти зробив собі цю модну стрижку на хвості! Ти ж до сьогодні не був модником, а тепер твій хвіст збиває нас з курсу!
Кашкетик нічого не відповів. Лише змінив положення обчикриженого хвоста. Йому не хотілося розповідати, як він мало не застряг у капкані, адже правила непопадання в пастки білченята вивчають ще в першому класі лісової школи! А Кашкетик І Кораля були вже третьокласниками.
Коли білченята прибули на острів, то спершу пришвартували пліт і міцно закріпили його вербовою лозою до очерету. А потім почали освоюватися.
Острівець був невеличким: на невисокому пагорбі зростало лише два дерева — молоденькі буки. Друзі зручно примостились на одному з-них.
— Нумо, Кашкетику, хутенько діставай мапу.
— Мапу?
— Ми ж домовлялись: я беру харчі, а ти — мапу. Ти взяв? — насторожено зиркнула Кораля.
— Узяв. Але.. я її зарив. Заховав у сніг.. на тій галявині, коли тебе чекав. Раптом би її забрали хижаки. І… Я її там забув.
— А дорогу хоч вивчив? — із гаснучою надією запитала Кораля.
— Ні.
— Та що з тобою, Кашкетику?
Кораля зіскочила вниз.
І більше нічого не сказала.
Вона присіла на засніжену землю й дивилась на зимову річку. Руді китички її вух ледь коливалися від вітру.
— Зі мною все гаразд, а от з тим місцем, де я тебе чекав, — точно не все гаразд, — Кашкетик теж зістрибнув на засніжену землю й присів поряд.
І притишив голос:
— Знаєш, я думаю, що та галявина може бути зачарована Велетенською Білою Ласицею.
Кораля здригнулася. Вона, звичайно, теж не раз чула й читала та сама переказувала страшні історії про чари Велетенської Білої Ласиці. Та врешті-решт це просто казки.
— Кашкетику, не вигадуй. Нам необхідно туди повернутися. Інакше ми взагалі не попадемо на Свято.
— Гайда! Пора відпливати! — гукнула Кораля вже на березі річки.
Кашкетик і Кораля змайстрували паличка-весла, адже цього разу плисти доведеться проти течії, відшвартували плотик і почали гребти у напрямку до рідного лісу.
І так завзято, так поспішали, що незчулися, як пліт похилився.
Бульк.
Це Кашкетик упав у крижану воду.
У воді хвіст став настільки важким, що білченя не змогло плисти, його почало відносити течією й затягувати на дно.
— Кашкетику, тримайся! — гукнула Кораля.
Вона хотіла кинути йому шарфик, та він був задовгим, одразу не розплутався, тому кинула Кашкетику торбинку.
Білченя устигло схопитись за край торбинки, і Кораля підтягнула його на пліт.
Тепер змокрілий Кашкетик тремтів від холоду. Щоправда, його вуха таки залишились сухими: добре, що мама сплела йому кашкет із непромокаючих ниток. А от із шарфика і торбинок довелося викрутити чимало води.
Оговтавшись, білченята знову почали завзято й водночас обережно гребти.
І нарешті дістались до берега.
Так само, як на острові, пришвартували пліт і міцно закріпили його вербовою лозою до очерету.
Перед ними височів крутий схил, яким нещодавно так легко скотилися вниз.
Тепер він здавався крутішим і був слизьким від підталого снігу.
— Н-не-без-з-печно, т-т-треба об-б-стрибати, — процокотів Кашкетик.
— Це довго. Нам треба швидше, — нетерпляче майнула хвостиком Кораля й впевнено полізла уверх.
Кашкетик за нею.
Спершу досить непогано було підійматись.
Та майже на середині шляху Кораля послизнулися й покотилася донизу. Заледве встигла схопитися за один із сухих кущиків, що стирчали з-під насту.
Вона намагалася підтягнутись уверх, та її задні лапки лише ковзали по схилу.
Здаля білочка здавалася незграбно танцюючою яскравою плямкою.
— Коралю, тримайся! — гукнув Кашкетик.
Він обережно спустився вниз, закріпився на виступі й підхопив Коралю.
Так, потихеньку, хапаючись за рятівні рослинки й знаходячи зручні виступи, білченята піднімались угору. Минуло чималу часу — обстрибати схил було б набагато швидше. Але Кашкетик не дорікав подружці: вона й так дуже хвилювалася, що вони спізнюються. До того ж від руху він уже зігрівся і, правду кажучи, взагалі не бентежився, що вони спізняться на Свято.
Врешті-решт Кашкетик і Кораля видерлись наверх.
Разом з ними піднявся сильний вітер — аж захитався й загудів Сосновий Ліс.
Білченята чимдуж пострибали до лісу, а потім на ту галявину, де Кашкетик зарив мапу з позначеним маршрутом на Свято.
А коли прибули, одразу ж почали хвацько шукати мапу, риючи ходи й ходики у всіх напрямках засипаної снігом галявини, бо Кашкетик не пам’ятав, де саме її зарив.
І ось він наткнувся на стару повалену гілку, ту саму, на якій сидів, чекаючи на подружку.
І тут до Кашкетика дострибнуло, що вони ж на зачарованій галявині, а він зовсім не відчуває нічого загрозливого. Навіть на найменший горішок.
Мапа поки не знайшлась, але й острах кудись зник.
Дивно.
— Хух, ледве на вас вискочив! Ну й лабіринт ви нарили, друзі.
Це був Фирко, їхній однокласник. Ні, він не полюбляв часто фиркати, як Кораля. Просто його ім’я — Порфирій, багато хто не міг вимовити. І хоча він підписував ним шкільні дощечки, його називали Фирком.
— Погляньте, який горіх я знайшов! Ще у жовтні його зарив і ось нарешті вирив! Та ще й у таких кучугурах, — Фирко тримав у лапках величезний волоський горіх у сніговій шапочці. — Увечері, якщо буде хуртовина, в затишному дуплі особливо смакуватиме.
— Привіт, Фирку! — зраділа Кораля.
— Привіт! — відгукнувся Кашкетик. — Так, крутезний у тебе горіх.
— Друзі, так що ж це виходить? Усі думають, що ви застудилися, тому вчора залишились вдома і не прибули на Свято. А ви просто тут ось гуляєте собі?
Кораля заскочила на стару повалену гілку й знову стрибнула на землю.
— Учора? Свято в-учора? — перепитала.
— Так, учора.
— Я ж записала… — Кораля дістала з торбинки зшиток із тоненьких дощечок. — Ось.
Тремтячими лапками вона відкрила дощечку із записом про Свято. Запис чорнилами з чорнильних горішків був розмитий, проте розгледіти вчорашню дату було нескладно.
— Як же так?.. Вибач, Кашкетику, я неправильно переповіла тобі число, і через це ти.. ми.. не побували на Святі.
Білочка так похнюпилися, що Кашкетику аж серце стиснулося.
— Я мав би сам відвідати репетицію й записати дату, — тихо сказав він.
— Прикрішими за спізнення можуть бути лише невиконані завдання, — продовжувала Кораля.
— Тримай, це тобі, — Фирко раптом кинув Коралі волоський горіх.
Білочка вправно зловила горіх. А потім заховала зшиток із дощечок у торбинку й зітхнула.
— Дякую. А я так мріяла побувати на Святі, а ще станцювати танок сніжинки. Стільки готувалась, поспішала, навіть сьогодні весь ранок тренувалася — і все, все дарма.
І тут Коралю накрило великою сніговою шапкою, яка зненацька скотилася із соснової гілки, під якою вона стояла.
Фирко й Кашкетик не на жарт злякалися й кинулись розгрібати подружку від снігу.
Живісінька білочка сиділа на землі й міцно тримала у лапах горіх. Її круглі очі-вуглинки розширились, а кінчики вух відтягнулися назад.
— Знаєш, Кашкетику, ти правильно відчув. Тепер я тебе розумію. Це все чари Велетенської Білої Ласиці.
Кораля піднялася й продовжила:
— Пригадуєте, що окрім чаклунського полювання на білок, вона насилає усіляких прикрощів, наприклад ось таку, як зараз, – те, що я переплутала дати. А ще, пам’ятаєте ту історію про ідеально білі сніжинки? Які ненавидять усе, що не білого кольору, й настільки, що безжально накривають усе чорне й кольорове, особливо найяскравіше. Так от, я впевнена — навколо нас не просто сніжинки, це саме вони.
Яскраво-кораловий помпончик на її шапочці ствердно хитнувся на ці слова.
— І незабаром із цієї хмарини знову посипляться ідеально білі сніжинки. Тільки буде їх ще більше, ніж спершу.
Якось одразу стало темно й незатишно. Білченята поглянули вгору й побачили, що над лісом нависла важка сіра хмарина.
— Йой, — прошепотіла сніжинка Асимка.
Вона і її сестричка Симка, коли їх здмухнув із лапи Кашкетик, залетіли під стару повалену гілку, тому їх не засипали інші сніжинки.
— Сѝмко, ти чуєш? Чи вже спиш? Прокидайся! Ти чула, що сказала ця руда тваринка? Якби ж наша Мама-хмарина посунулась і пропустила сонячні промені — ми б показали, як ненавидимо все кольорове!
І раптом Мама-хмарина посунулась!
У Сосновий Ліс зазирнуло Сонце й сніжинки на галявині яскраво кольорово зблиснули!
— Ось бачиш, бачиш, Коралю! Немає тут ніяких чар Велетенської Білої Ласиці! — Кашкетик аж підскочив.
Ніжно-теракотові сосни засвітилися, захиталися, зашуміли радо.
А Фирко застрибнув на стару повалену гілку й промовив:
— Учора на Святі був просто бомбезний танок білочок-сніжинок. А я от що подумав: найрадісніший танок — це танок разом зі справжніми сніжинками. Коралю, правда? Тобі необхідно тільки дочекатися, коли знову полетить сніг.
— Так. Мабуть, — усміхнулася Кораля.
— А гайда на дах лісу! — вигукнув Кашкетик.
Настрій у нього став такий піднесений, наче то не з соснової гілки, а з нього снігова шапка впала.
На вершечку Найвищої Сосни можна було бачити, як світився й хвилювався надвечірній Сосновий Ліс. Просторий і золотистий, буцімто океан, про який розповів верблюд Люйко.
— Неймовірно красиво! — вигукував на усе горло Кашкетик. — І зовсім, зовсім не страшно! Немає ніяких хижих очей!
— Чей… ей… ей... — відлунювало лісом.
— Егеге-е-ге-е-ей!
— Ей… ей… ей…
— Кашкетику, там внизу куниця!
— Не вигадуй, яка куниця! Немає ніяких хижих очей!
— Чей… ей… ей…
— Там справді куниця, тікаймо! — щодуху закричала Кораля.
— Мо… мо… мо…
— Тук!
— Йой!
— Шурх!
Білченята швиденько перестрибнули на іншу сосну. Шурх — ще на одну, шурх — третю, четверту, п’яту…
А потім почувся розчарований зойк куниці: білченятам таки вдалося від неї втекти. Їй дісталась лише жовтогаряча шапочка Фирка, яка зачепилася за гілку, коли білченя перестрибувало на інше дерево.
На ліс рясно й неголосно посипався білий сніг.
Післясніжжя
Хто знає, може, ви теж зустрічали цих білченят. Треба сказати, що вони мають не тільки чудові нюх, слух і розкішні хвости-балансири — а ще й неймовірно гострий зір. А от їхні зимові головні убори й шарфики люди не бачать: настільки з тоненьких ниточок ті сплетені.
А може, комусь вдасться знайти мапу з дорогою на Свято. Вона видряпана на шматку кори й добре зберіглася, тільки назва Свята трохи затерта.
Увага! Якщо ви побачите цю мапу, то швидше за все — це на тій галявині, де Кашкетик чекав на Коралю.
А що, як там справді діють чари Велетенської Білої Ласиці?
Казку люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Світлина: https://novadoba.com.ua/
Більше дитячих творів від Олени Більчук на нашому сайті:
цікаво-прецікаво!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Кашкетик супер)))))))))))))))))))))
мі-мі-мі!!!!!!
Дашо, топіку, Ніко, дякую за відгуки!