Олена Більчук. Казка "Як білченята Кораля і Кресень разом на свято стрибали"

 

 

 

Олена Більчук

ЯК БІЛЧЕНЯТА КОРАЛЯ І КРЕСЕНЬ РАЗОМ НА СВЯТО СТРИБАЛИ

(казка)

 

Жили-летіли сніжинки. А летіли вони на великий Сосновий Ліс. Уперше цього року.

— От бачиш!..— вигукувала, кружляючи, сніжинка Симка, з ідеально рівними голочками, своїй сестричці Асимці — з ідеально нерівними голочками. — А ти хвилювалася!.. Що не зможеш долетіти!.. Що не дістанешся до землі!..

— Я хвилювалася?.. Та я жартувала!.. Я ні на мить! Не сумнівалася!.. Що дістануся!.. До землі!.. — гукала у відповідь Асимка.

Вони впали плавнісінько на лапу.

Кашкетику.

Той облизнувся.

Кашкетик — це білченя. Він сидів на старій поваленій гілці вже давно-давнісінько. Принаймні так йому здавалося. Чекав на свою подружку — білочку Коралю. Адже вони мали разом прострибати дорогу на Свято. Таке от завдання отримали у лісовій школі.

І настрій у білченяти був кепський. Навіть довгоочікуваний перший сніг його не тішив. Мабуть, тому що сьогодні з ним трапилось одразу аж три неприємності.

Щоправда, спершу була приємність. Зранку Кашкетик навідався до друга —верблюда Люйка, який мешкав у прилісному зоопарку. Верблюд був двогорбий, із великими уважними очима й золотистим хутром. Білченя любило пристрибувати до Люйка, навіть не раз тікало зі шкільних уроків — просто посидіти поряд або послухати легенди про далекий край, де багато-багато піску, а дикі верблюди живуть вільно, як білки. А сьогодні Люйко переповів йому розповідь, яку почув улітку від перелітної пташки ластівки, — про край, де багато-багато води, про океан який стає золотистим, наче пісок, коли надвечір його торкається променями Сонце.

Та потім сталися оті неприємності. Перша: людська дітвора боляче закидала Кашкетика горіхами у прилісному парку, і чому? Він же нікого не зачіпав, не дражнив. Друга: коли Кашкетик від них утікав і добіг до лісу, то мало не застряг у капкані — довелося розпрощатися із частиною пушка на раніше розкішному хвості. А третя — це те, що так довго немає Коралі. Аж пересохло у горлі й захотілося їсти.

Отож Кашкетик поглянув на сніжинки, облизнувся й сказав:

— Звичайнісінькі білі сніжинки.

І вже збирався..

— Йой! — вигукнула Асимка.

Треба сказати, що у білочок, як у багатьох звірів, не тільки нюх пречудовий, а й слух, та на вуха Кашкетика був натягнутий кашкет, і білченя не розчуло, звідки з’явився новий звук. До того ж він був неголосний: за стобальною лісовою шкалою чутності — щонайбільше на три бали. Кашкетик озирнувся і знову поглянув на лапу. Й хотів уже вчинити задумане, себто здмухнути сніжинки на землю, аж тут — замість двох сніжинок — на нього глипнула пара круглих білих очей!

Кашкетик умить струсив ці очиська, підскочив, схопив свою торбинку й відстрибнув подалі від старезної поваленої гілки.

Він опинився на середині галявини й знову почав озиратись. Тільки тепер сторожко й невпевнено.

Навколо скрипуче почовгував молодий сніг. Гілля на соснах погойдувалося…

І вдруге блимнули круглі очі! Такі ж, як у пугача! Дуже небезпечного для білок птаха. Лише не жовто-гарячі із чорними зіницями, а сіро-білі. А он — ще одні!

Кашкетик знову відскочив і гризнув лапу — чи не спить він часом? Адже вдень пугачі не полюють. І в них не буває білих очей. Але ні, він не спав — і то за однією, то іншою гіллякою на нього світили очі невідомих птахів.

Зненацька сніг перестав човгати, й узагалі — все притихло. І навіть хижі очі десь зникли. Навкруги — анітелень.

А що, як Кораля так і не прийде?

Кашкетик обтрусився від снігу. Потім повернувся до старої поваленої гілки, присів на неї і зіщулився — здалеку він здавався самотньою рудою плямкою.

Почувся нерівний подих невидимої істоти. 

Істота наближалася.

Стара повалена гілка хитнулася.

— Фирх!

Шурх! 

То Кашкетик миттю заскочив на найближчу гілку Найвищої Сосни.

І зістрибнув на землю.

— А-а, це ти.

Невидима істота виявилася Коралею. Вона була у яскравій салатовій шапочці, з отворами для вух і невеличким кораловим помпоном, та у смугастому червоно-зеленому шарфику.

Усі білки цього лісі носять взимку шапочки й шарфи, навіть дорослі, — хто знає чому, можливо, колись давно, оселися тут їхні предки з тепліших країв. А Кашкетик носив кашкет – картатий і досить великий, у ньому навіть поміщалися вуха. Тому його так і називали. Хоча справжнє ім’я цього білченяти — Кресень. До речі, шарф у нього теж був у біло-чорну клітинку. Бо Кашкетик любив грати в лісові шахи.

— Коралю, здається, тут діється щось негаразд. Поглянь навколо.

Кораля озирнулася.

— А що я маю побачити? Не вигадуй, Кашкетику, стрибаймо швидше на Свято, а то спізнимось.

Вона застрибнула на найближчу гілку Найвищої Сосни. Та захиталась — і з неї посипалися сніжинки, відкриваючи зелені пухнасті голочки.

— Нумо, Кашкетику!

Кашкетик дуже хотів пострибати кудись подалі від цієї галявини. Та він стояв як укопаний. Наче якась невидима сила тримала його тут. Наче він щось забув.

— Ти взяла?

— Що?

— Щось погризти? Ми ж домовлялися, що ти береш щось погризти.

Кораля дістала з наплічної торбинки жолудь без шапочки.

— На, лови! Тільки швидко гризи, я не хочу, щоб ми спізнилися.

Кашкетик ледве встиг зловити жолудь. Й тільки-но почав гризти, як — хрусь.

Білченята завмерли.

— Що там, зламав зуба? — стурбовано й водночас нетерпляче запитала Кораля. — А пломба з дупла не випала?

— Пломба? З дупла? — перепитав Кашкетик. — Ні, у мене немає дупластих зубів. — І раптом вигукнув: —Так! Негайно, негайно стрибаймо до мене додому!

Як же він міг забути! Кашкетик не перевірив, чи надійно замаскував своє гніздо! А що як, поки його не буде, там оселиться, наприклад… пугач!

— До тебе? Це ж у протилежному від Свята напрямку! Так ми достоту спізнимось!

Та Кашкетик нічого не пояснював, він уже мчав додому, і білочці Коралі нічого не залишалось, як неохоче пострибати за ним.

Адже вони неодмінно мали прибути на Свято разом.

Кулясте гніздо Кашкетика виявилося надійно прикрите сосновими гілочками — і головний, і запасний входи. Це найперша зимова оселя, яку Кашкетик побудував самостійно.

— Все гаразд. Я не забув усе замаскувати. 

Кораля фиркнула.

— Кашкетику, якщо ти забув десь тут свою голову, то швидко знаходь й пострибали. Адже нам треба дострибати до святкової галявини й не спізнитися.

Нарешті двоє білченят чимдуж майнули прямо на Свято. Минаючи вже знайому нам галявину, Кашкетик на мить зупинився й поглянув на сосни біля старої поваленої гілки — вони ледь колихалися — та одразу ж продовжив шлях.

Досить швидко вони опинилися в узліссі, а далі стало видно поле, рівненько встелене снігом: на обрії воно геть губилося у сіро-білому сніговому небі.

Білченята зупинилися й перевели подих.

Наскільки раніше сторонився Кашкетик цього відкритого — без жодного деревця — поля, настільки зараз воно здалося йому безпечнішим за ту галявину, на якій він чекав Коралю.

Поміж лісом і полем хвилястим сизим шарфиком бігла річка Вирлиця: вода в ній ще не замерзла.

Білченятам необхідно було спуститися зі схилу, а потім — змайструвати з очерету пліт й доплисти на ньому до найближчого острова на річці. А там закінчувалися знайомі місця, і рухатися далі треба вже за мапою.

Шурррх! – це білченята легенько спустилися вниз на своїх торбинках.

І так стрімко, що вони мало не влетіли в холодну річку! Хух… — обійшлося.

Кашкетик і Кораля наламали очерет і нагризли тоненьких гілочок із верби, зробили плотик, і вирушили вниз за течією.

Треба сказати, що білки мають не тільки чудові нюх та слух, а й хвости-балансири, які можуть слугувати навіть вітрилами. А тут ще й вітерець дружньо дув у напрямку до острова.

— Нас чомусь заносить, — сказала Кораля.

Кашкетик зосередився й уважно слідкував за рухом плотика. Та за деякий час знову почув, як фиркнула Кораля.

— Не вірю своїм очам. Як ти міг? Саме зараз, коли нам так необхідно вчасно прибути на Свято, ти зробив собі цю модну стрижку на хвості! Ти ж до сьогодні не був модником, а тепер твій хвіст збиває нас з курсу!

Кашкетик нічого не відповів. Лише змінив положення обчикриженого хвоста. Йому не хотілося розповідати, як він мало не застряг у капкані, адже правила непопадання в пастки білченята вивчають ще в першому класі лісової школи! А Кашкетик І Кораля були вже третьокласниками.

Коли білченята прибули на острів, то спершу пришвартували пліт і міцно закріпили його вербовою лозою до очерету. А потім почали освоюватися.

Острівець був невеличким: на невисокому пагорбі зростало лише два дерева — молоденькі буки. Друзі зручно примостились на одному з-них.

— Нумо, Кашкетику, хутенько діставай мапу.

— Мапу?

— Ми ж домовлялись: я беру харчі, а ти — мапу. Ти взяв? — насторожено зиркнула Кораля.

— Узяв. Але.. я її зарив. Заховав у сніг.. на тій галявині, коли тебе чекав. Раптом би її забрали хижаки. І… Я її там забув.

— А дорогу хоч вивчив? — із гаснучою надією запитала Кораля.

— Ні.

— Та що з тобою, Кашкетику?

Кораля зіскочила вниз.

І більше нічого не сказала.

Вона присіла на засніжену землю й дивилась на зимову річку. Руді китички її вух ледь коливалися від вітру.

— Зі мною все гаразд, а от з тим місцем, де я тебе чекав, — точно не все гаразд, — Кашкетик теж зістрибнув на засніжену землю й присів поряд.

І притишив голос:

— Знаєш, я думаю, що та галявина може бути зачарована Велетенською Білою Ласицею.

Кораля здригнулася. Вона, звичайно, теж не раз чула й читала та сама переказувала страшні історії про чари Велетенської Білої Ласиці. Та врешті-решт це просто казки.

— Кашкетику, не вигадуй. Нам необхідно туди повернутися. Інакше ми взагалі не попадемо на Свято.

— Гайда! Пора відпливати! — гукнула Кораля вже на березі річки.

Кашкетик і Кораля змайстрували паличка-весла, адже цього разу плисти доведеться проти течії, відшвартували плотик і почали гребти у напрямку до рідного лісу.

І так завзято, так поспішали, що незчулися, як пліт похилився.

Бульк.

Це Кашкетик упав у крижану воду.

У воді хвіст став настільки важким, що білченя не змогло плисти, його почало відносити течією й затягувати на дно.

— Кашкетику, тримайся! — гукнула Кораля.

Вона хотіла кинути йому шарфик, та він був задовгим, одразу не розплутався, тому кинула Кашкетику торбинку.

Білченя устигло схопитись за край торбинки, і Кораля підтягнула його на пліт.

Тепер змокрілий Кашкетик тремтів від холоду. Щоправда, його вуха таки залишились сухими:  добре, що мама сплела йому кашкет із непромокаючих ниток. А от із шарфика і торбинок довелося викрутити чимало води.

Оговтавшись, білченята знову почали завзято й водночас обережно гребти.

І нарешті дістались до берега.

Так само, як на острові, пришвартували пліт і міцно закріпили його вербовою лозою до очерету.

Перед ними височів крутий схил, яким нещодавно так легко скотилися вниз.

Тепер він здавався крутішим і був слизьким від підталого снігу.

— Н-не-без-з-печно, т-т-треба об-б-стрибати, — процокотів Кашкетик.

— Це довго. Нам треба швидше, — нетерпляче майнула хвостиком Кораля й впевнено полізла уверх.

Кашкетик за нею.

Спершу досить непогано було підійматись.

Та майже на середині шляху Кораля послизнулися й покотилася донизу. Заледве встигла схопитися за один із сухих кущиків, що стирчали з-під насту.

Вона намагалася підтягнутись уверх, та її задні лапки лише ковзали по схилу.

Здаля білочка здавалася незграбно танцюючою яскравою плямкою.

— Коралю, тримайся! — гукнув Кашкетик.

Він обережно спустився вниз, закріпився на виступі й підхопив Коралю.

Так, потихеньку, хапаючись за рятівні рослинки й знаходячи зручні виступи, білченята піднімались угору. Минуло чималу часу — обстрибати схил було б набагато швидше. Але Кашкетик не дорікав подружці: вона й так дуже хвилювалася, що вони спізнюються. До того ж від руху він уже зігрівся і, правду кажучи, взагалі не бентежився, що вони спізняться на Свято.

Врешті-решт Кашкетик і Кораля видерлись наверх.

Разом з ними піднявся сильний вітер — аж захитався й загудів Сосновий Ліс.

Білченята чимдуж пострибали до лісу, а потім на ту галявину, де Кашкетик зарив мапу з позначеним маршрутом на Свято.

А коли прибули, одразу ж почали хвацько шукати мапу, риючи ходи й ходики у всіх напрямках засипаної снігом галявини, бо Кашкетик не пам’ятав, де саме її зарив.

І ось він наткнувся на стару повалену гілку, ту саму, на якій сидів, чекаючи на подружку.

І тут до Кашкетика дострибнуло, що вони ж на зачарованій галявині, а він зовсім не відчуває нічого загрозливого. Навіть на найменший горішок.

Мапа поки не знайшлась, але й острах кудись зник.

Дивно.

— Хух, ледве на вас вискочив! Ну й лабіринт ви нарили, друзі. 

Це був Фирко, їхній однокласник. Ні, він не полюбляв часто фиркати, як Кораля. Просто  його ім’я — Порфирій, багато хто не міг вимовити. І хоча він підписував ним шкільні дощечки, його називали Фирком.

— Погляньте, який горіх я знайшов! Ще у жовтні його зарив і ось нарешті вирив! Та ще й у таких кучугурах, — Фирко тримав у лапках величезний волоський горіх у сніговій шапочці. — Увечері, якщо буде хуртовина, в затишному дуплі особливо смакуватиме.

— Привіт, Фирку! — зраділа Кораля.

— Привіт! — відгукнувся Кашкетик. — Так, крутезний у тебе горіх.

— Друзі, так що ж це виходить? Усі думають, що ви застудилися, тому вчора залишились вдома і не прибули на Свято. А ви просто тут ось гуляєте собі?

Кораля заскочила на стару повалену гілку й знову стрибнула на землю.

— Учора? Свято в-учора? — перепитала.

— Так, учора.

— Я ж записала… — Кораля дістала з торбинки зшиток із тоненьких дощечок.  — Ось.

Тремтячими лапками вона відкрила дощечку із записом про Свято. Запис чорнилами з чорнильних горішків був розмитий, проте розгледіти вчорашню дату було нескладно.

— Як же так?.. Вибач, Кашкетику, я неправильно переповіла тобі число, і через це ти.. ми.. не побували на Святі.

Білочка так похнюпилися, що Кашкетику аж серце стиснулося.

— Я мав би сам відвідати репетицію й записати дату, — тихо сказав він.

— Прикрішими за спізнення можуть бути лише невиконані завдання, — продовжувала Кораля.

— Тримай, це тобі, — Фирко раптом кинув Коралі волоський горіх.

Білочка вправно зловила горіх. А потім заховала зшиток із дощечок у торбинку й зітхнула.

— Дякую. А я так мріяла побувати на Святі, а ще станцювати танок сніжинки. Стільки готувалась, поспішала, навіть сьогодні весь ранок тренувалася — і все, все дарма.

І тут Коралю накрило великою сніговою шапкою, яка зненацька скотилася із соснової гілки, під якою вона стояла.

Фирко й Кашкетик не на жарт злякалися й кинулись розгрібати подружку від снігу.

Живісінька білочка сиділа на землі й міцно тримала у лапах горіх. Її круглі очі-вуглинки розширились, а кінчики вух відтягнулися назад.

— Знаєш, Кашкетику, ти правильно відчув. Тепер я тебе розумію. Це все чари Велетенської Білої Ласиці. 

Кораля піднялася й продовжила:

— Пригадуєте, що окрім чаклунського полювання на білок, вона насилає усіляких прикрощів, наприклад ось таку, як зараз, – те, що я переплутала дати. А ще, пам’ятаєте ту історію про ідеально білі сніжинки? Які ненавидять усе, що не білого кольору, й настільки, що безжально накривають усе чорне й кольорове, особливо найяскравіше. Так от, я впевнена — навколо нас не просто сніжинки, це саме вони.

Яскраво-кораловий помпончик на її шапочці ствердно хитнувся на ці слова.

— І незабаром із цієї хмарини знову посипляться ідеально білі сніжинки. Тільки буде їх ще більше, ніж спершу.

Якось одразу стало темно й незатишно. Білченята поглянули вгору й побачили, що над лісом нависла важка сіра хмарина.

— Йой, — прошепотіла сніжинка Асимка.

Вона і її сестричка Симка, коли їх здмухнув із лапи Кашкетик, залетіли під стару повалену гілку, тому їх не засипали інші сніжинки.

— Сѝмко, ти чуєш? Чи вже спиш? Прокидайся! Ти чула, що сказала ця руда тваринка? Якби ж наша Мама-хмарина посунулась і пропустила сонячні промені — ми б показали, як ненавидимо все кольорове!

І раптом Мама-хмарина посунулась!

У Сосновий Ліс зазирнуло Сонце й сніжинки на галявині яскраво кольорово зблиснули!

— Ось бачиш, бачиш, Коралю! Немає тут ніяких чар Велетенської Білої Ласиці! — Кашкетик аж підскочив.

Ніжно-теракотові сосни засвітилися, захиталися, зашуміли радо.

А Фирко застрибнув на стару повалену гілку й промовив:

— Учора на Святі був просто бомбезний танок білочок-сніжинок. А я от що подумав: найрадісніший танок — це танок разом зі справжніми сніжинками. Коралю, правда? Тобі необхідно тільки дочекатися, коли знову полетить сніг.

— Так. Мабуть, — усміхнулася Кораля.

— А гайда на дах лісу! — вигукнув Кашкетик.

Настрій у нього став такий піднесений, наче то не з соснової гілки, а з нього снігова шапка впала.

На вершечку Найвищої Сосни можна було бачити, як світився й хвилювався надвечірній Сосновий Ліс. Просторий і золотистий, буцімто океан, про який розповів верблюд Люйко.

— Неймовірно красиво! — вигукував на усе горло Кашкетик. — І зовсім, зовсім не страшно! Немає ніяких хижих очей!

— Чей… ей… ей... — відлунювало лісом.

— Егеге-е-ге-е-ей!

— Ей… ей… ей…

— Кашкетику, там внизу куниця!

— Не вигадуй, яка куниця! Немає ніяких хижих очей!

— Чей… ей… ей…

— Там справді куниця, тікаймо! — щодуху закричала Кораля.

— Мо… мо… мо…

— Тук!

— Йой!

— Шурх!

Білченята швиденько перестрибнули на іншу сосну. Шурх — ще на одну, шурх — третю, четверту, п’яту… 

А потім почувся розчарований зойк куниці: білченятам таки вдалося від неї втекти. Їй дісталась лише жовтогаряча шапочка Фирка, яка зачепилася за гілку, коли білченя перестрибувало на інше дерево.

На ліс рясно й неголосно посипався білий сніг.

 

Післясніжжя

Хто знає, може, ви теж зустрічали цих білченят. Треба сказати, що вони мають не тільки чудові нюх, слух і розкішні хвости-балансири — а ще й неймовірно гострий зір. А от їхні зимові головні убори й шарфики люди не бачать: настільки з тоненьких ниточок ті сплетені.

А може, комусь вдасться знайти мапу з дорогою на Свято. Вона видряпана на шматку кори й добре зберіглася, тільки назва Свята трохи затерта.

Увага! Якщо ви побачите цю мапу, то швидше за все — це на тій галявині, де Кашкетик чекав на Коралю.

А що, як там справді діють чари Велетенської Білої Ласиці?

Казку люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки". 

Світлина: https://novadoba.com.ua/

 

 

Більше дитячих творів від Олени Більчук на нашому сайті: