У 2013 році п'єса посіла 1-е місце на Всеукраїнському конкурсі на кращий твір для дітей "Корнійчуковська премія" в номінації: "Драматургія для дітей та юнацтва".
Олег Гончаров
ЗОРЯНА
(п’єса-казка на дві дії)
Завантажити текст п'єси-казки Олега Гончара "Зоряна" (txt.zip)
Дійові особи:
Орест – добрий цар,
Варлам – оповідач, радник царя,
Зоряна – дочка царя Ореста,
Акне-Шокул – чаклун, цар Червоної Землі,
Досифей – управитель царя Ореста,
Коломах – брат Акне-Шокула,
Дея – добра фея,
Світозар – камінний лицар,
Вітовт – воєвода царя Ореста,
Писар
Старий вояка
Юстина, Купава – подруги Зоряни.
Перша дія
Сцена перша
На сцені царські палати. На засланих килимами сходах помосту, на котрому стоїть царський трон, сидить оповідач Варлам, задумливо погладжуючи свою сиву бороду. На Варламові довга, добре вибілена вишита сорочка з льняного полотна, льняні штани, заправлені в підв’язані шкіряними ремінцями онучі, зношені постоли. Весь простір довкола трону затягнутий в темно-червоне. Шумну тишу раз по раз тривожать важкі голоси далеких дзвонів.
ВАРЛАМ (тяжко зітхнувши, бере зі сходів пожовтілий від часу сувій).
…Давно було це… (Розгортає сувій).
…В ті святі часи,
Коли земля корилася не силі
Меча та смолоскипа, а красі
Смиренних душ, що їх сама родила,
Цим краєм правив мудрий цар Орест,
Наречений народом справедливим.
(Читає).
…І квітувала щедрая земля…
Сади рясніли золотим врожаєм,
Пшеницею тяжарніли поля
На рік два рази! …Ген до небокраю
Тяглись ставки блакитним ланцюжком
По вінця повні риби, полонини
Біліли від овець і ремеслом
Своїм пишались люди, а хмарини
Біди та скрути в цей чудовий край
Не залітали… (Піднімає очі).
…То був, мабуть, рай
Земний! ...Ні горе, ні печалі
Не проростали на землі добра,
Якою правив Орест… І надалі
Було б все так, коли б не хитра гра
Підступного царя Акне-Шокула ‒
Володаря Червоної Землі.
Варлам встає, не поспішаючи, підіймається по сходах до трону.
В той давній час серед людських надбань
Було і зло, що рясно проростало
В краях, де людям бракувало знань
Про істинне добро… Там вирували
Лихії пристрасті, там чорнії діла
Були в пошані, всяк носив шолом,
Щоб голову не обпекла стріла,
Бо вбивство там вважалось ремеслом.
Там, в тих краях, на протязі віків
Земля родила тільки вояків,
Охочих лиш до крові та вогню…
То ж світ не міг завдячувати дню,
Котрий посіяв страх серед живих,
В життя впустивши чаклуна Шокула,
Що шість віків в тенетах кам’яних
Чекав цієї миті… Смерть махнула
На чаклуна рукою, а шкода,
Бо за Шокулом в чистий світ біда
На волю вийшла…
(Сідає на бильце трону).
…І здригнувся світ
Побачивши Шокула на престолі
Червоної Землі, бо безліч літ
Йому прийдеться животіть в неволі…
…І стало сонце чорним від димів,
Що потяглись від згарищ. Просто неба
Палахкотіли села, ліс тремтів,
До гір припавши, люті на потребу
Лихий Акне-Шокул пустив вітри
По верховинах, розтривожив ріки,
Щоб в тих краях взаконити довіку
Чаклунську міць над світом доброти.
…І впала ніч на землі ті… Шокул,
Загарбавши півсвіту, вщух потроху,
Розніжився при владі, теплий мул
Безкарності всмоктав його по вуха,
Він розжирів і вже карав людей,
На смерть, не встаючи з постелі!
…Але йшов час… йому набрид єлей
Нещирих слів, липка драгва оселі
Знов нагадала скелі та полон
І сотні літ у кам’яній пустелі…
Та ось одного разу дивний сон
Наснився чаклуну… Він бачив скелі,
Гірських річок бурхливі перепади,
Кришталь джерел, цілющих трав розмай
І дівчину-красу край водоспаду,
Що мила ноги… – Гей!!! Коня сідлай!!!
– Заструменіла в жилах чорна кров,
Розбещена свавіллям… – Годі битись!
Крім смерті є життя і є любов,
А коли так, то час вже оженитись,
Напевно, і мені, – шипів чаклун, –
Рішуче вклавши ногу у стремено…
(Встає).
…Що ж далі? Далі – дивимося, бо сцені
Підвладний час… (Прислухається).
…Там вершник… то шпигун
Акне-Шокула… В нього роль купця…
До тронної зали стрімко заходить цар Орест у супроводі воєводи Вітовта. Варлам тим часом накидає на плечі плащ, котрий висить на спинці трону, та йде назустріч царю.
ОРЕСТ (до Варлама). Радий тебе бачити, раднику! Ти рання пташка, Варламе…
ВАРЛАМ. У роздумів короткі ночі, мій царю… (Робить уклін).
ОРЕСТ (сідаючи на трон). …Тебе щось тривожить?
ВАРЛАМ (усміхається). Тривожить? ...Ні, царю… Хіба що мій надто поважний вік. Я вже так довго живу… Часом мені здається, буцімто боги забули про моє існування.
ОРЕСТ. Мені завжди здавалося, що поважний вік, то гарний набуток! Крім того, в нашому царстві так добре живеться! (До воєводи). Вітовте, тобі теж хочеться до богів?
ВАРЛАМ (пригладжуючи скуйовджену бороду). Ні, царю! Я ще не оженив своїх правнуків...
ОРЕСТ (сміючись). Гарна відповідь!
Заходить охоронець.
ОХОРОНЕЦЬ. Мій царю! Прибув купець з далеких країв!
ОРЕСТ. Проси! Ми завжди раді гостям!
Охоронець йде геть і через хвилину до зали заходить Коломах по самі очі закутий в залізо.
ОРЕСТ (здивовано). Моє вітання, чужинцю! То ти купець чи воїн? В моєму царстві озброєні люди не з’являлись вже багато років!
КОЛОМАХ. Я цього не знав, царю... (Шанобливо вклоняється). Подорожуючи світом, я звик довіряти цим обладункам, а не оманливій тиші пустинних доріг. В світі, царю, є багато місць, де людей вбивають задля розваги!
ВАРЛАМ. В тій місцині, звідки ти родом, теж розважаються у такий спосіб?
КОЛОМАХ. Ні, старцю… В моїй країні, як і в будь якій іншій, людей карають на смерть тільки за присудом…
ОРЕСТ (до Коломаха). В моєму царстві не вбивають людей!
КОЛОМАХ. Невже? То як же ти тримаєш людей у покорі, коли твої злочинці не бояться смерті?
ВІТОВТ. В державі царя Ореста немає злочинців!
КОЛОМАХ (збентежено). Коли існує держава, то мають бути і злочинці. Може, у ваших лісах немає хижаків? Вовків, ведмедів, лисиць?
ВАРЛАМ. То ж зовсім інше, чужинцю! Хіба ж то можна порівняти світ природи зі світом людей?
КОЛОМАХ. Присутність слабкого завжди породжує в сильному нездорові думки… Чи не так, царю?
ОРЕСТ. Не так, чужинцю. Присутність слабкого повинна породжувати в сильному думки про милосердя! Хіба ж це не очевидно?
КОЛОМАХ. М’якотілість, царю, завжди призводить до втрати пильності…
ВАРЛАМ. У нас немає ворогів! І наші землі споконвіку належали нам. Може, там, за горами, думають інакше?
КОЛОМАХ (знизавши плечима). Не відаю, старцю… Я ж бо тільки купець. Моя справа торгувати, а не воювати…
ОРЕСТ. Дуже добре. Ми воліємо робити те ж саме… І якими ж товарами ти збираєшся потішити наші очі?
ВІТОВТ. Сподіваюсь, це не зброя…
КОЛОМАХ. О! Звичайно ні! В моїх краях також не люблять воювати…
ОРЕСТ. Напевно ти торгуєш пряностями, або ж всілякими дивовижними плодами!
КОЛОМАХ. Ні, царю. Я не торгую пряностями, дивовижними плодами, тканинами та справжніми дзеркалами. Я купець незвичний. ...І мій товар теж…
ВАРЛАМ. Цікаво, цікаво… Ти продаєш живу воду?
КОЛОМАХ. Ні, старцю. Я продаю товар набагато кращий за живу воду! Я продаю безсмертя!
ОРЕСТ. А це що за дивина? Хіба можна купити вічне життя? Ти, чоловіче, мабуть звичайнісінький шахрай!
КОЛОМАХ (посміхаючись). Чомусь завжди я чую одне й те ж саме… Проте, я не шахрай, ваша величносте, я купець… (Дістає з-за пояса розшитий золотом гаман). Що ж до шахрайства… То чи може пересічний крутій змагатися в майстерності зі справжніми шахраями, котрі завжди оточують царів? (Дістає із гамана золоте серце). …Ось мій товар!
ВІТОВТ (у захваті). Яка краса! Ніколи не думав, що золото може так сяяти!
ОРЕСТ. Що це?!
КОЛОМАХ. Серце…
ВАРЛАМ. Серце? Чому ж воно із золота?
КОЛОМАХ. Вічне серце повинно бути із золота, старцю.
ОРЕСТ (задумливо). То ти кажеш, що завдяки цьому шматку золота людина зможе жити вічно? Але ж з того золота, котрим переповнена моя скарбниця, я можу зробити тисячі подібних сердець!
КОЛОМАХ (хитає головою). То будуть тільки золоті злитки, царю, дорогі цяцьки, котрі годяться лишень для того, щоб ними колоти горіхи, а моє золоте серце несе в собі чарівну силу вічного життя!
ВІТОВТ (схвильовано). Дай-но я подивлюся… (Бере у Коломаха серце). Яка краса! Не розумію, чому це в іноземців навіть звичайне золото блищить краще за наше?! (Тицяє пальцем у серце). І… і багато у тебе цього добра, чоловіче?
КОЛОМАХ (хитро усміхаючись). Бажаєш вічного життя, шановний?
ВІТОВТ. Я ще не знаю, чи бажаю я жити вічно, але ж мати таку можливість не завадить, мабуть, нікому зі смертних!
КОЛОМАХ. Розумію тебе, шановний, та на жаль ось це золоте серце у мене останнє і я, звісна річ, повинен спочатку запропонувати його твоєму царю Оресту! Мені здається, що можливість жити вічно, для нього теж не буде зайвою. Діставши можливість жити вічно, цар Орест зможе довіку підтримувати в державі цей дійсно чудовий лад, котрим ви, як я бачу, всі дуже пишаєтесь! Чи не так, царю?
Бере, навіть не бере, а видирає з рук Вітовта серце і передає його царю Оресту. Цар Орест зацікавлено розглядає серце з усіх боків.
ОРЕСТ. …Добра робота, чужинцю… добра… І що ж ти за нього просиш?
КОЛОМАХ. Ти хочеш купити, чи просто питаєш?
ОРЕСТ (здивовано). Хіба це так важливо?
КОЛОМАХ. Звичайно, царю… Продаючи вічність я завжди волію зостатися із покупцем віч-на-віч…
ОРЕСТ. Чому?
КОЛОМАХ. Бо кожен дає за вічність те, що має… Ти, царю, маєш те, чого немає у цього шановного…
ОРЕСТ. То мій воєвода Вітовт.
КОЛОМАХ (уклонившись воєводі). ...Пан воєвода має те, чого немає у цього сивобородого мудреця… ти ж не маєш того, чим володіє старець…
ВІТОВТ. Мабуть, я чогось не розумію, чужинцю! То ти береш не гроші?
КОЛОМАХ (презирливо). Хіба ж то можна купити собі вічність за гроші?! За гроші можна купити собі владу, землі, жінок. За великі гроші можна навіть купити повагу та любов… але вічність… У вічності зовсім інша ціна. (До царя). То ти хочеш купити це серце, царю? Чи я можу запропонувати його твоєму воєводі?
ОРЕСТ (зачаровано дивиться на серце). …Воєводі? (До Вітовта і Варлама). Залиште нас самих! Я хочу вислухати купця… Можливо те, що він запропонує, мені сподобається…
ВІТОВТ (крізь зуби). …Сподіваюся на це!
Вітовт йде геть, Варлам непомітно ховається за троном.
ОРЕСТ. То яка ж буде ціна за моє безсмертя? Сподіваюся, вона не буде занадто високою?
КОЛОМАХ. Не хвилюйся, царю… Я завжди пам’ятаю, що запхавши до рота надто великий шматок, можна подавитися… То ж моя ціна буде прийнятною…
ОРЕСТ (зачаровано дивиться на сяюче в його долонях золоте диво). Кажи… Можливо, ми й домовимося…
КОЛОМАХ. ...Царю… у мене є брат…
ОРЕСТ (неуважно). Брат? Це добре… але мене цікавить ціна…
КОЛОМАХ (незважаючи на репліку Ореста). Сталося так, що він закохався…
ОРЕСТ (підносячи серце до очей). Яка краса… У мене в грудях буде битися золоте серце! (До Коломаха). Ти можеш коротше, чужинцю?! Мені кортить якомога скоріше приміряти цю дивовижну річ!
КОЛОМАХ (криво усміхаючись). Я вже майже закінчив, царю… Сталося так, що він закохався у твою дочку…
ОРЕСТ (мимохідь). Ну то й що? Кожен має право закохатися в мою Зоряну… Вона надзвичайно гарна дівчина! ...То ти назвеш мені ціну?
КОЛОМАХ. Я хочу, щоб ти зробив Акне-Шокула своїм радником!
ОРЕСТ. Твого брата звуть Акне-Шокул? (Намагається пригадати). Здається, я вже десь чув це ім’я… Слухай, чужинцю, але ж у мене є радник!
КОЛОМАХ. Це той старий дідуган? Йому вже час вмирати, царю, бо що може нарадити старечий мозок?!
ОРЕСТ. Старечі думки, наче глибокі ріки, завжди повні розуму та розважливості. ...Я так розумію, твій брат не надто гарний…
КОЛОМАХ. Чому ти так подумав, царю?
ОРЕСТ. Тому, що обранцю моєї дочки відходить півцарства. Мабуть твій брат не дуже розраховує на перемогу…
КОЛОМАХ. А мені здавалося, що чоловік твоєї дочки має бути насамперед розумним! Чи, може, тобі байдуже, хто правитиме царством після тебе?
ОРЕСТ (притуляючи золоте серце до грудей). ...Мій зять не правитиме після мене, бо я житиму вічно. ...Що ж, чужинцю, я згоден… Варламові справді досить обіймати посаду мого радника. Він старіший за гори, котрі оточують мою столицю!
КОЛОМАХ. В такому разі ми перейдемо від слів до діла? Ти готовий, царю?
ОРЕСТ. Ще б пак!
КОЛОМАХ. Тоді почнемо!
Коломах підходить до царя, бере з його рук золоте серце й рішуче міняє серця місцями.
Тієї ж миті день обертається на ніч, зривається шалений вітер, гримить грім, та звиваються по небосхилу величезні блискавки. Через хвилину буря вщухає, знову на небі з’являється сонце.
КОЛОМАХ. ...То як тобі з новим серцем, царю?
ОРЕСТ (вдихнувши на повні груди повітря). Чудово! Але що то було?
КОЛОМАХ. Ти про небо? (Ховає очі). Хто зна… Може, знову десь якийсь чаклун лютує…
ОРЕСТ (занепокоєно). Але ж буря розпочалася, щойно ти вклав у мої груди нове серце!
КОЛОМАХ (сердито). Це просто збіг обставин, царю… То, кажеш, тобі добре з новим серцем?
ОРЕСТ (струснувши головою). Я ж кажу, чудово! Я навіть не відчуваю, як воно б’ється!
КОЛОМАХ. Тепер ти не відчуватимеш його ніколи… Ні в біді, ні в радості. Золотому серцю немає потреби відгукуватись на подібні речі. (Подає Оресту його старе серце).
ОРЕСТ (гидливо кривиться). Яке ж воно негарне! І що я маю із ним робити?
КОЛОМАХ (знизує плечима). Що хочеш, царю... На твоєму місці я б його викинув. Тепер це просто кусок старого м’яса…
Орест ще раз дивиться на своє старе серце і, заплющивши очі, жбурляє його за спинку трону.
КОЛОМАХ. …Ось і все. Тепер ти вічний, як світ!
Варлам, котрий до цієї миті сидів за царським троном, хутко піднімає з підлоги серце царя Ореста і непоміченим зникає.
ОРЕСТ. Мені здається, що я помолодшав років на тридцять!
КОЛОМАХ. Так воно і є, царю… Тепер тобі завжди буде сорок років!
ОРЕСТ. Чудово! Мені хочеться літати, чужинцю! Між іншим, ти досі не сказав як тебе звуть…
КОЛОМАХ. Тепер це вже немає жодного значення… Кожен з нас отримав своє і мені вже час йти… Сподіваюся, ти виконаєш свою обіцянку.
ОРЕСТ. Ти про свого брата? Звичайно! Я ніколи не порушував свого слова, чужинцю! ...То коли я маю чекати в своєму палаці нового радника?
КОЛОМАХ (схиливши голову в поклоні). ...Щойно я дістануся своєї землі, царю…
ОРЕСТ (не зважаючи на слова Коломаха). ...Так, так… Земля… відверто кажучи, я дуже боявся смерті, бо царі вмирають як звичайні люди!
Коломах непомітно виходить.
ОРЕСТ. ...І ось тепер я безсмертний… Я вічний! Я зможу пережити всіх! (Встає). Я зможу пережити час, відпущений мені природою! Чи ж це не щастя? Напевно, золоте серце, це саме те, чого бракувало такому доброму цареві, як я! Чужинцю! (Озирається довкола). ...Як непомітно він вийшов… (Спускається по сходах). Дивак, цей купець! Заправив за вічність таку малу ціну… Добрий радник мені, звичайно, не завадить, бо Варлам вже дійсно надто старий, але, врешті-решт, кращий радник для мене – це я сам…
Орест йде геть.
Сцена друга
До тронної зали, сторожко озираючись, заходить Варлам, притискаючи до грудей серце царя Ореста, сумно.
ВАРЛАМ (притискаючи до грудей серце царя Ореста). Як легко цар позбувся свого доброго серця! ...Спокуса жити вічно виявилася сильнішою за здоровий глузд… Але ж чи то чувано, щоб заради вічного життя гребувати власним серцем?! Воно ж живе! Воно ж найцінніша частка тебе самого! Хіба може золоте серце відчувати все те, що відчуває справжнє, живе серце? Хіба спроможне воно любити й ненавидіти, радіти та страждати? Мабуть, що ні… бо золото немає душі. Крім спокусливого блиску в золотому серці немає нічого… Вічність? ...Навіщо вона людині? ...Вічність до лиця хіба що ось цьому кам’яному лицарю…
Підходить до почорнілої від часу фігури Світозара і проводить правицею по кам’яних обладунках.
ВАРЛАМ. ...А втім…Тебе теж псує час… Коли тебе шістдесят років тому висікли з кам’яної брили, ти мав трохи інший вигляд, друже… князю Світозаре… (Сідає поруч). ...Бачиш, я все пам’ятаю… Пам’ятаю той день, коли тебе, зі стрілою в серці, внесли на списах до цієї зали твої воїни… А потім був ще один бій з лихими чужоземцями, відчайдушний рубака, воєвода Орест, на баскому білому коні… і перемога… То, мабуть, була і твоя перемога, Світозаре, бо Орест був твоїм учнем… добрим учнем! ...Добрим… Проте… (Відводить руку з серцем Ореста від своїх грудей). ...Проте сьогодні він зробив таке, що не сподобалось би тобі… Він викинув своє серце! Неначе б то це якийсь непотріб! (Дивиться на серце Ореста). ...Але ж воно живе! ...Воно б’ється! (Встає і переводить погляд на лицаря). ...Може, я залишу його тобі, кам’яний лицарю?
Нечутно з’являється Володарка гір Дея.
ДЕЯ. Доволі слушна думка, Варламе…
ВАРЛАМ (здивовано). Ти хто?
ДЕЯ (лагідно усміхаючись). ...Ти так довго живеш, Варламе… Я Дея, Володарка гір… Невже не чув?
ВАРЛАМ (ще більш здивовано). Володарка гір?! Казкова фея?!
ДЕЯ (посміхаючись). …Якщо ти вважаєш, що живеш у казці, можеш називати мене казковою феєю, проте кожен дітлах в царстві Ореста відає, що я звичайнісінька фея синіх гір…
ВАРЛАМ (трохи оговтавшись). То ти дійсно існуєш? ...Як дивно?
ДЕЯ. Дивно, що я існую? Хіба було б краще, коли б феї існували лише в казках? Мені здається, це було б несправедливо! Справжнє життя теж свого роду казка… Просто не кожен здатний у це повірити…
ВАРЛАМ. Твоя правда, Деє… До сьогоднішнього ранку я не вірив у те, що можна жити з несправжнім серцем!
ДЕЯ. Тепер віриш?
ВАРЛАМ. Так, феє, але мені від цього не легше… У мене погані передчуття…
ДЕЯ. У мене теж, бо я сьогодні бачила бурю, що розпочалася при чистому небі й закінчилася за мить по тому!
ВАРЛАМ. То це було чаклунство?!
ДЕЯ. Звичайно! Акне-Шокул знову взявся за старе.
ВАРЛАМ (здивовано). Акне-Шокул?!
ДЕЯ. Так, Варламе. Жорстокий і підступний цар Червоної Землі!
ВАРЛАМ. Чого він хоче?
ДЕЯ (посміхаючись). Цей вайлуватий плюгавець з чорним від гріхів серцем закохався у Зоряну!
ВАРЛАМ. Я про це вже чув… То що ж буде далі?
ДЕЯ. Хто зна… Раніше Акне-Шокул просто брав собі те, що йому не належало. Тепер він став трохи інакшим. Йому надокучили війни, він став гладким та лінивим. Йому набридло вбивати, але від того Акне-Шокул не став безпечнішим! ...То злий чаклун із чорним серцем!
ВАРЛАМ (занепокоєно). То що ж ми маємо робити?
ДЕЯ (посміхаючись). Сподіватися на краще, Варламе…
ВАРЛАМ. Сподіватися на краще? Хіба ми не можемо діяти?
ДЕЯ. Занадто пізно, Варламе… Ти ж бо бачив, з якою легкістю цар відмовився від свого доброго серця на користь вічності! Тепер це вже зовсім не той Орест, що був…
ВАРЛАМ. Ти так вважаєш?
ДЕЯ (сумно). ...Я знаю… Ти можеш залишити це серце мені… Я подбаю про нього. Можливо, колись воно ще комусь знадобиться! Врешті-решт, я ж добра фея…
ВАРЛАМ (передаючи серце Ореста). Сподіваюся, ти знаєш, що робиш…
ДЕЯ. Авжеж, раднику…
ВАРЛАМ. Боюся, я вже не радник царя Ореста. Мабуть шістдесят років вірного служіння ніщо в порівнянні з принадами вічного життя!
ДЕЯ. Ніхто не живе вічно, Варламе… Можна жити дуже довго, але вічно… Цього не може статися навіть у казці!
ВАРЛАМ. Ти хочеш сказати, що Ореста ошукали?
ДЕЯ. І так, і ні, раднику… Золоте серце ніколи не зістариться, але ж можна померти не тільки від старості. Можна померти від ворожої стріли, як це сталося з царем Світозаром, можна померти, скуштувавши доброї отрути. Врешті-решт, можна просто послизнутися на мокрій бруківці чи зламати собі шию, впавши з баского коня. Так що способів жити вічно немає жодного, а ось померти, та ще й завчасно, як бачиш, хоч відбавляй.
ВАРЛАМ. То ти теж не вічна, Деє?
ДЕЯ. Я не людина, Варламе… Я дух… Я те, що чекає на всіх вас… Принаймні, на багатьох з вас… Ти, Варламе, теж будеш добрим духом, бо все своє життя дарував людям тільки добро.
ВАРЛАМ. Ти так вважаєш?
ДЕЯ. Я знаю, Варламе… А тепер йди… Тебе чекає Зоряна…
Варлам, уклонившись, йде геть.
ДЕЯ. ...Щасти тобі, старцю… (Повертається обличчям до фігури Світозара). ...Бачиш, кам’яний лицарю, твій час все ж таки настав!
Відчиняє на грудях лицаря потаємні дверцята і вкладає туди серце царя Ореста.
ДЕЯ. …Ось так, Світозаре… Тепер ти теж маєш серце. Думаю, тебе це має втішити, бо хто зна, можливо боги колись і захочуть подарувати тобі друге життя… (Озирається довкола). Мені час, лицарю. Прощавай!
Дея швидко зникає.
Сцена третя
До тронної зали, весело сміючись, забігають Зоряна, Юстина та Купава.
КУПАВА. Ой, як добре сьогодні надворі!
ЮСТИНА. Все навкруги квітує!
ЗОРЯНА (сміючись). І ти, Юстино, разом з Купавою квітуєш під палкими поглядами молодих хлопців!
КУПАВА. Хто б казав! Якийсь молодик так сьогодні задивився на тебе, Зоряно, що аж впав зі свого коня!
ЗОРЯНА. Справді?! А я й не помітила!
ЮСТИНА. Невже?!
ЗОРЯНА. Так, Юстино, зате я помітила як на тебе сьогодні задивлявся Гремислав! Він, мабуть, закоханий в тебе!
ЮСТИНА. Твій брат, Зоряно, такими ж очима дивився вчора на сміхуху Лею. Гремислав занадто шпаркий до дівчат, щоб дійсно закохатись. Ось коли б на мене такими очима хоч би раз подивися твій другий брат Гостомисл! ...На жаль він дивиться закоханими очима тільки на книжки…
ЗОРЯНА. Хіба ж це погано?
ЮСТИНА. Але ж я принадніша за будь-яку книжку!
КУПАВА. Вірогідно ми не такі цікаві, як ті книжки, Юстино!
ЗОРЯНА. Невже в нашому царстві немає інших, гідних вас обох, юнаків?
ЮСТИНА. Твій брат, Зоряно, царевич… (Піднімається по сходах до трону). Я не хочу все життя провести серед квітів в царській оранжереї, як це сталося з моїми батьками…
ЗОРЯНА. Ти мрієш стати царівною? (Весело сміється).
ЮСТИНА (ображено). Чому ж ти смієшся, Зоряно? Я не можу мріяти про це, бо я дочка простого садівника? Що ж, напевно ти маєш рацію… Не варто царевичу псувати свій родовід задля такої дівчини, як я…
ЗОРЯНА. Бог із тобою, Юстино! Хіба в нашому царстві походження має якесь значення? Мій батько, цар Орест, теж колись був лишень воєводою у царя Світозара. І те, що зараз він цар, це просто примха долі! І хіба ж бо так погано бути добрим садівником чи добрим шевцем? Як на мене, то вже краще провести життя поміж казково-гарних троянд в оранжереї твого батька, ніж у цій залі, сидячи на троні!
КУПАВА. Твоя правда, Зоряно! В оранжереї завжди така краса! А в цій залі можна запліснявіти.
ЮСТИНА. То й що? Краще пліснявіти, сидячи на царському троні, ніж квітувати, копирсаючись зранку до вечора в землі. Мені здається, я була б гарною царівною!
КУПАВА. В такому разі тобі прийдеться зранку до вечора просиджувати в бібліотеці!
ЮСТИНА. В бібліотеці?! І що я маю там робити? Я ж не вмію читати!
ЗОРЯНА. Щоб бути цікавішою за книжки, котрі читає мій брат Гостомисл, тобі доведеться навчитися.
ЮСТИНА. Навчитися читати?! Але ж доки я навчуся читати, я постарію!
КУПАВА (сміючись). Гостомисл цього не помітить, бо він не зважає на жінок…
До зали стрімко заходить старий Варлам.
КУПАВА. ...Як між іншим і дідусь Варлам…
ВАРЛАМ. Про що ведете мову, красуні? Миєте мої старі кісточки?
ЗОРЯНА (хитро усміхається). Купава каже, що Гостомисл дуже подібний на тебе, Варламе… Все читає, читає… Проте, окрім книжок, в світі є ще багато чого, на що варто звернути увагу…
ВАРЛАМ. Ти маєш на увазі дівочу красу?
ЗОРЯНА. І її теж…
ВАРЛАМ (прикликавши дівчат до себе). Коли я був у ваших літах, я тільки те й робив, що звертав увагу на дівочу красу!
КУПАВА (весело сміючись). Та хіба ж ти був молодим, діду Варламе?! Я тебе завжди пам’ятаю старим!
ВАРЛАМ. А я пам’ятаю той день, коли твої батьки, Купаво, найшли тебе в кошику крикливої базарної тітки!
ЗОРЯНА. Хіба ж то дітей знаходять у кошику на базарі? Дітей знаходять у капусті!
ВАРЛАМ. Гарних дівчаток дійсно знаходять у капусті, а от нестриманих на язичок знаходять у кошиках балакучих базарних тіток.
ЮСТИНА. А де ж знайшли мене?
ВАРЛАМ (серйозно). А тебе, Юстинко, батьки знайшли під трояндовим кущем… Саме в оранжереї у твоєї матері почалися пологи… Тепер тобі зрозуміло, чому ти така у нас вродлива? Неначе маленька трояндочка.
ЮСТИНА. Дякую, дідусю Варламе… Чому би вам не розповісти про мою вроду царевичу Гостомислу? ...Або заберіть у нього хоча б на один день ті бісові книжки! Тоді я зможу розповісти Гостомислу про свою красу сама.
ВАРЛАМ (до Зоряни). А що, у цьому є потреба?
ЗОРЯНА (знизавши плечима). Мабуть…
КУПАВА. Юстина має рацію відносно книжок. Щоб відкрити очі на вроду нашої Юстини, Гостомислові потрібно закрити очі на щось інше… В нашому випадку, на книжки. А скажіть, дідусю Варламе… Невже для того, щоб царювати потрібно прочитати силу-силенну книжок?
ВАРЛАМ. ...Як тобі сказати… Знання – річ, звичайно, дуже потрібна, проте іноді царями стають звичайнісінькі дурні, шахраї та інший непотріб… А інколи царями, могутніми царями, стають чаклуни…
ЗОРЯНА. Чаклун на троні це мабуть набагато небезпечніше ніж божевільний…
ВАРЛАМ. Твоя правда, Зоряно… (До Юстини та Купави). А тепер, красуні, залиште нас з Зоряною наодинці…
Дівчата виходять.
ЗОРЯНА. Щось сталося, Варламе? Ти так натягнуто жартував з моїми подругами…
ВАРЛАМ (занепокоєно). Боюся, що сталося, Зоряно… Я щойно розмовляв з Деєю.
ЗОРЯНА (здивовано). Ти бачив Дею?! Як цікаво! Вона, мабуть, дуже гарна! Проте, про що я питаю! Звичайно ж, гарна! Вона ж добра фея! Чому ти тоді такий заклопотаний? Я б тільки раділа з такої зустрічі!
ВАРЛАМ. Бо насувається біда… Сьогодні вранці твій батько придбав золоте серце в чужоземного купця!
ЗОРЯНА. То й що? Хіба придбання золотих речей це біда? Мені також до вподоби золото та золоті прикраси…
ВАРЛАМ. Ти не зрозуміла! Золоте серце то не прикраса… Твій батько, цар Орест, купив золоте серце, щоб жити вічно! А своє добре серце він… він просто викинув!
ЗОРЯНА. Він викинув своє серце?! Який жах!
ВАРЛАМ (сумно). ...Мені дуже шкода, Зоряно…
ЗОРЯНА. І якою ж була ціна вічного життя?
ВАРЛАМ (схиливши голову). ...Твоє щастя, Зоряно… Лихий чоловік, всевладний цар Червоної Землі, закохався в тебе і невдовзі буде тут…
ЗОРЯНА. Якщо він мені не сподобається, я завжди зможу йому відмовити! Чи ж то він перший надумав до мене свататись!
ВАРЛАМ. Акне-Шокулу ти не зможеш відмовити, дитино…
ЗОРЯНА (грайливо). Він такий красень?
ВАРЛАМ. Акне-Шокул чаклун!
ЗОРЯНА (перемінившись на обличчі). Ти недобре жартуєш, Варламе! Мій батько не може робити мені зле! Мабуть ти чогось не договорюєш…
ВАРЛАМ. Цар Орест ще й сам не усвідомив, що зробив. Його ошукано, Зоряно. Отримавши вічне життя, цар повинен прийняти в своєму палаці Акне-Шокула в якості свого радника!
ЗОРЯНА. Оце так новина! Цар-чаклун буде радником у царя Ореста… Навіщо це йому?
ВАРЛАМ (знизавши плечима). Хто зна… У недобрих справ завжди безліч облич… Крім того, негативні риси характеру людини найкраще проявляються тоді, коли ти ходиш у нього в підлеглих.
ЗОРЯНА. Хіба в мого батька є негативні риси характеру?
ВАРЛАМ. В кожній людині є щось таке, за що їй іноді буває соромно. І цар Орест не виключення. Так, він добрий цар і добра людина, але золоте серце зробить свою справу…
ЗОРЯНА. Так сказала Дея?
ВАРЛАМ. Дея порадила нам сподіватися на краще і забрала серце твого батька. (Прислуховується). ...То мабуть він…
До зали заходить цар Орест в супроводі численних придворних.
ОРЕСТ (не зважаючи на дочку та Варлама). Писарю! (Сідає на трон). Де мій писар?!
ПИСАР (вмощуючись на сходах). ...Я слухаю тебе, мій царю…
ОРЕСТ. Пиши! Сьогодні великий день для мого народу! Його цар, тобто я, отримав вічне життя! …Хіба ж це не щастя, що такий добрий цар як я, буде правити своїм народом вічно?! (Присутні, нічого не розуміючи, переглядаються одне з одним). ...Я вас питаю, шановні!
ДОСИФЕЙ (вийшовши наперед). Царю, що з тобою? Ти завжди був таким лагідним…
ОРЕСТ (сердито). То я не досить лагідний з вами, Досифею? Я цього не помітив. Між іншим, а чому я маю бути лагідним з тобою, управителю? За сорок років ти жодного разу не збирав моїх підданих на площі перед палацом!
ДОСИФЕЙ. Але навіщо?!
ОРЕСТ. Як це навіщо? Для мого уславлення, бовдуре! І твій попередник цього теж не робив! Але від сьогодні все буде інакше… (Лихим оком оглядає присутніх). Де мій придворний поет? Я не бачу Єремія! Покличте його негайно! (Помічає розгублену Зоряну). ...Зоряно? Ти теж тут? Тобі вже мабуть наговорили казна-що про моє нове золоте серце. Не вір нікому, дочко... Всі ці жалюгідні людці просто заздрять мені. (До остовпілих придворних). Чуєте, ви?! Вам заздрісно, що я єдиний можу жити вічно! (До воєводи Вітовта). Чи, може, я неправий, воєводо Вітовте? Ти теж хотів би мати золоте серце замість свого, прогризеного жадобою влади? Так, так, хотів… я це бачив по твоїх очах!
ЗОРЯНА (у розпачі). Тату, що з тобою?! Вчора ти був зовсім іншим!
ОРЕСТ. Вчора я не був безсмертним, Зоряно! Моє власне серце було настільки м’яким, що навіть останнє кухарятко з царської кухні могло безбоязно погомоніти зі мною! Хіба ж то цар, котрий по обіді гомонить зі своїми слугами? (До писаря). Чому ти нічого не пишеш?
ПИСАР. Я не знаю, що писати, мій царю…
ОРЕСТ. Добрий писар завжди знає сам, що йому потрібно написати про свого царя! Йди геть, невігласе! (Знайшовши очима управителя). ...Досифею, я щойно заходив до моєї скарбниці.
ДОСИФЕЙ (з острахом). ...І що ж?
ОРЕСТ. Я зрозумів, що в мене замало золота.
ДОСИФЕЙ. Але скарбниця заповнена золотом вщерть!
ОРЕСТ. Доведеться побудувати ще одну, бо скоро до мого палацу потечуть золоті ріки.
СТАРИЙ ВОЯКА. Ти, царю, розпочинаєш загарбницьку війну? Це по-царському!
ОРЕСТ. Ні, старий вояко… Війни не буде. Коли розумному цареві потрібно золото, він не йде на війну, а обкладає свій народ податками. Сьогодні я вигадав гарний податок… податок на моє уславлення!
ПРИДВОРНІ (всі разом). На що?!
ОРЕСТ. Які ж ви безглузді! З сьогоднішнього дня всі мої піддані повинні будуть прославляти і звеличувати мене, бо я Орест-справедливий і у мене золоте серце. Проте за честь звеличувати та прославляти мою особу, кожен мій підданий повинен буде сплачувати гроші до моєї казни.
ВІТОВТ. Хіба ж то можна за свої добрі слова ще й платити гроші? Ніхто цього не робитиме, царю…
ОРЕСТ. Ти так думаєш?
ВІТОВТ. Мені так здається… Платити гроші за твоє звеличування, це все одно якби хтось надумав продавати воду з твоїм зображенням із криниці, в яку ти вранці подивися!
ОРЕСТ (радісно). Дякую за чудову думку, Вітовте! То буде другий мій податок! А що до першого податку, то хай лишень спробують відмовитись від честі, яку я хочу їм надати! Досифею, в моїй країні вціліла хоч одна в’язниця?
ДОСИФЕЙ (злякано). Ні, мій царю… На тих землях, де були в’язниці, давно квітують чудові сади…
ОРЕСТ (насупивши брови). Це погано, управителю… В’язниця має бути… Хіба ми гірші за інших?
ЗОРЯНА. Ти ж колись поклявся, що в нашому царстві не буде в’язниць! Чи, може, цареві з несправжнім серцем вже не обов’язково дотримуватися свого слова?
ОРЕСТ. По-перше, царство не наше, а моє. По-друге, в моїх грудях б’ється чудове золоте серце, котре дозволяє мені уникати притаманної всім людям нерішучості при вирішенні важливих питань і тому воно набагато краще за справжнє. А по-третє, моє слово, то моє слово! Я цар! Тобі це зрозуміло, дочко?
ЗОРЯНА. Ні! Мені не зрозуміло, що сталося з тобою, тату. Мені не зрозуміло, чому люди повинні за гроші прославляти тебе! Мені не зрозуміло, для чого нам потрібні знову в’язниці? Можливо все це відбувається з тобою тому, що золоте серце продав тобі чаклун?
Придворні зі страхом у очах, задкують до виходу із зали.
ОРЕСТ (здивовано). ...Чаклун?! Золоте серце мені продав чаклун?! Ти говориш казна-що, Зоряно! Я придбав золоте серце у порядного купця...
ЗОРЯНА. Порядного?
ОРЕСТ. Звичайно! Я дуже добре розбираюся в людях. Коли б у того чоловіка були лихі наміри, я б це помітив. Між іншим про його порядність свідчить те, що за чудове золоте серце він зажадав доволі низьку ціну.
ЗОРЯНА. Посаду радника? ...Як на мене, то це зрада... Цар, котрий бере до себе в радники чужинців, вже не керує своєю державою! Ти так не вважаєш, батьку?
ОРЕСТ (приклавши руку до серця). Ти не можеш мене звинувачувати в подібному! Я твій батько!
ЗОРЯНА (рішуче). Саме тому я тобі про це й кажу... І ... і... я не хочу заміж за чаклуна Акне-Шокула!
ОРЕСТ (стурбовано). Звідки тобі відоме ім’я брата цього купця? Ти підслуховувала? Тебе буде покарано, Зоряно! Ніхто не має права стежити за царем! (До присутніх). Чуєте?!
ЗОРЯНА (зухвало). То як же мене буде покарано? Ти накажеш замурувати мене на вежі? Чи, може, закуєш мене в кайдани?
ОРЕСТ (недобрим голосом). Царя має поважати навіть його донька... Ти будеш покарана за зухвальство в інший спосіб! Я видам тебе заміж за Акне-Шокула без твоєї згоди! Зрозуміло?! А тепер всі геть з моїх очей! Всі, всі! Всі геть! Моя безсмертна душа жадає тиші...
Злякані царедворці, штовхаючи одне одного, швидко зникають. Останньою виходить Зоряна.
ОРЕСТ. ...Ти ще тут? Чому ти не побігла із зали разом з іншими?
ЗОРЯНА. Бо я не звірина, на яку полюють...
Зоряна йде геть.
Дія друга
Сцена четверта
Цар Орест, зручно влаштувавшись на троні, слухає доповідь старого вояки.
СТАРИЙ ВОЯКА. Радий доповісти тобі, царю Оресте, що нова в’язниця, котру щойно збудовано, вчора прийняла перших злочинців!
ОРЕСТ. Дуже добре, старий вояко... дуже добре! І хто ж вони, ці люди? За що їх покарано? Вони, напевно, відмовлялись уславляти мене?
СТАРИЙ ВОЯКА. Ні, мій царю. Ці люди справно прославляли тебе і справно сплачували за це податки...
ОРЕСТ (здивовано). Тоді чому ж вони у в’язниці?
СТАРИЙ ВОЯКА. Якщо існує в’язниця, то в ній хтось має сидіти, царю! Цих людей ув’язнили за те, що вони занадто голосно звеличували тебе.
ОРЕСТ. Хіба ж це погано?
СТАРИЙ ВОЯКА. Людина, яка занадто голосно прославляє владу, або безглузда, або дуже хитра і тому має сидіти у в’язниці...
ОРЕСТ. Цікава думка, старий вояко... цікава... А що, коли в моєму царстві таких людей більшість? Що тоді?
СТАРИЙ ВОЯКА (на мить замислившись). ...Тоді, царю, ці люди побудують багато в’язниць і будуть в них сидіти!
ОРЕСТ. А хто ж їх охоронятиме?
До зали заходить одягнутий в ошатний одяг Акне-Шокул.
АКНЕ-ШОКУЛ. Їх охоронятимуть мої воїни, царю!
ОРЕСТ (здригнувшись від несподіванки). Ти хто?! Гей, охорона!
АКНЕ-ШОКУЛ. Заспокойся, царю Оресте... Я Акне-Шокул. Мій брат продав тобі не так давно золоте серце... Пам’ятаєш?
ОРЕСТ (встаючи з трону). О, так, так! Вітаю тебе, мій раднику! Я вже зачекався тебе! Мушу приймати важливі державні рішення разом із старим воякою, у якого в голові нічого крім війни нема.
АКНЕ-ШОКУЛ. Гірше, коли в голові зовсім нема нічого... Ти можеш, царю, відпустити його. Він нам більше не потрібен. Я й сам добре знаюся на війнах...
ОРЕСТ (до Старого вояки). Можеш йти, Старий...
СТАРИЙ ВОЯКА. Ти не даси мені ніякого доручення? Я ж тільки-но почав почувати себе потрібним!
ОРЕСТ. ...Якщо ти так наполягаєш... Чим би ти хотів зайнятися, Старий вояко?
СТАРИЙ ВОЯКА. Коли дозволиш, царю, я хотів би побудувати в’язницю для тортур! Прийде час, коли тобі набридне просто садовити людей до в’язниці, а люди перестануть їх боятися, бо сидітиме майже кожний. Ось тоді ти зможеш розпочати застосовувати до людей тортури!
ОРЕСТ. Але навіщо?
СТАРИЙ ВОЯКА (здивовано). Ти не розумієш, царю?! Але ж це так просто! Коли людина звикає до сидіння у в’язниці, її необхідно час від часу катувати. Коли ж людина звикає і до цього, її треба вбити, бо людина, котра може витримати жорстокі тортури, небезпечна для держави!
ОРЕСТ. Але ж ми самі зробимо її небезпечною! Хіба не можна обійтися без цього?
СТАРИЙ ВОЯКА. Вважаю, що вже запізно, царю... Коли в державі є кулі та рушниці, вони мають когось вбивати.
ОРЕСТ. ...Я подумаю, Старий... Можеш йти...
Старий вояка виходить.
ОРЕСТ. ...Як цікаво... Цей старий вирощує квіти, піклується про пташок та голубить своїх онуків... Як цікаво...
АКНЕ-ШОКУЛ. Мені казали, що ти шістдесят років не воював... Звідки ж тоді взявся цей старий?
ОРЕСТ. Він надто довго живе, раднику. Напевно від того, що він не може померти сам, йому кортить вбивати інших...
АКНЕ-ШОКУЛ. Виходячи з цього, тобі теж мають бути притаманні подібні бажання... Ти ж безсмертний, царю...
ОРЕСТ. Ні, Акне-Шокуле... Вбивати людей, або ж садовити їх до в’язниць, як це пропонував мені старий вояка, я не буду, бо хто ж тоді сплачуватиме податки?
АКНЕ-ШОКУЛ. Тобі видніше, царю... (Обдивляється). То з чого почнемо?
ОРЕСТ. А з чого б ти хотів... А, я здогадуюся... Ти хотів би побачити Зоряну...
АКНЕ-ШОКУЛ (схиляючи голову). ...Якщо твоя ласка, царю...
ОРЕСТ. Що ж, це буде не важко... Важче буде схилити її на свій бік. (Дивиться на Акне-Шокула). Пробач, раднику, але ти далеко не красень... І коли в твоєму роті стільки красномовства, скільки волосся на твоїй голові, шансів у тебе не надто багато... (Стишивши голос). Крім того, вона вважає тебе за чаклуна...
АКНЕ-ШОКУЛ. За чаклуна? (Невпевнено). Яка нісенітниця! Хіба ж то я схожий на чаклуна?
ОРЕСТ. Звичайно ні! Коли б ти був чаклуном, то подбав би про свій зовнішній вигляд. Молоді вродливі дівчата не дуже звертають увагу на літніх чоловіків! Та ще й плюгавих...
АКНЕ-ШОКУЛ. Твоя правда, царю... Але я все ж таки спробую... Сподіваюся, ти залишиш нас з Зоряною наодинці?
ОРЕСТ. Звичайно, раднику... Купуючи золоте серце, я пообіцяв дати тобі шанс. Проте коли Зоряна і не покохає тебе, справу можна владнати у інший спосіб... Головне, щоб ти сподобався мені, Акне-Шокуле...
АКНЕ-ШОКУЛ (у бік). Ти ба! Золоте серце працює краще ніж я думав. Від доброго царя Ореста не залишилось і сліду! (До Ореста). ...А скажи-но мені, царю, де ти заховав своє старе добре серце? Я хочу на нього подивитися.
ОРЕСТ. Своє серце? (Думає). ...Своє серце... О, згадав! Я його викинув!
АКНЕ-ШОКУЛ (занепокоєно). Он як? І куди ж ти його викинув?
ОРЕСТ. Хто зна... Мабуть, туди... або туди... або... Хіба це важливо?
АКНЕ-ШОКУЛ (думаючи про своє). ...Важливо... важливо... важ... Слухай, Оресте, а крім мого брата та тебе в той день у цій залі хтось був? Пригадай, бо це дійсно дуже важливо!
ОРЕСТ. Чого ти так розхвилювався? То ж було моє серце, а не твоє. Викинув та й викинув... Навіщо воно тобі?
АКНЕ-ШОКУЛ. Я мушу потримати його в своїх руках!
ОРЕСТ. Мусиш? Але навіщо? Воно таке негарне!
АКНЕ-ШОКУЛ (шаленіючи). Навіщо?! Ти хочеш знати навіщо мені твоє серце?! ... Ти дійсно цього хочеш?!
ОРЕСТ (зіщулившись на троні). ...Що з тобою, раднику? Я лишень спитав...
АКНЕ-ШОКУЛ. То слухай, коли спитав! У Чорній Книзі сказано, що я маю потримати в руках серце доброго царя, всі мої чорні роки поглине його доброта і я знову стану молодим! Зрозумів?! Твоя дочка має рацію... Я не просто брат купця... Я Акне-Шокул! Цар Червоної Землі! І, звичайно, я чаклун! Тобі сподобалося те, що я тобі розповів?
ОРЕСТ (тремтячим голосом). ...Ні, раднику...
АКНЕ-ШОКУЛ (голосно сміється). ...Раднику?! ...Ти вважаєш, що я прислужуватиму тобі?! Нещасний! Акне-Шокул нікому і ніколи не прислужував! Чуєш? Ніколи і нікому!!! Крім того, чи то варто прислужувати людині, котра заради уявного безсмертя просто викинула своє серце?
ОРЕСТ (нічого не розуміючи). Ти кажеш уявного безсмертя?
АКНЕ-ШОКУЛ. Звичайно! Смертна людина не може стати безсмертною. Хіба ж це не очевидно? Навіть я, чаклун, не зможу жити вічно, якщо час від часу не відновлюватиму свої роки з допомогою таких ось нерозважливих людців, як ти, Оресте.
ОРЕСТ (перелякано). То я помру?
АКНЕ-ШОКУЛ. Звичайно... Але ти зможеш померти значно пізніше, якщо допоможеш мені приборкати свою дочку.
ОРЕСТ (у розпачі). ...Я згоден!
АКНЕ-ШОКУЛ. Це добре, царю, але спочатку ми повинні знайти твоє серце...
ОРЕСТ. Пробач, Акне-Шокуле, але чому твій брат не забрав моє серце із собою? Це ж він порадив мені викинути його! Хіба ж то він не знав?
АКНЕ-ШОКУЛ. Звичайно знав! Але хтось йому велів зробити саме так, як він зробив!
ОРЕСТ. Але ж ми були з ним вдвох!
АКНЕ-ШОКУЛ. То були чари, Оресте! Хтось подбав про твоє серце... У тебе, часом, немає знайомого чарівника чи чарівниці? Кажуть, що у ваших краях живе добра фея! Ти з нею знаєшся? Втім, це вже не суттєво... Я все одно знайду його, так як він десь зовсім поруч. Я це відчуваю… Між іншим, якщо в твоїй голові ненароком визріє думка вбити мене, можеш про це одразу забути. В Чорній Книзі записано, що смерть я можу прийняти тільки від попередника того царя, чиє серце я збираюся використати... Наскільки я знаю, царя Світозара було вбито багато років тому, а тому жити я буду ще довго. Тобі так не здається, царю? (Голосно сміється). Ходімо шукати твоє серце, Оресте, бо у мене немає часу на пусті балачки з тобою!
Акне-Шокул стягує переляканого Ореста з трону і тягне його геть.
Сцена п'ята
Акне-Шокул в супроводі чорних лицарів заходить до зали. На голові у нього корона. Піднявшись по сходах до трону, він, без вагань, вмощується на ньому.
Через якусь мить до зали заходить Зоряна.
ЗОРЯНА (побачивши Акне-Шокула на троні свого батька). Що ти робиш на троні царя Ореста, чужинцю?!
АКНЕ-ШОКУЛ. Сиджу, моя люба... Твій батько люб’язно дозволив мені посидіти на його троні, бо я сидітиму на ньому як тільки-но оженюся з тобою!
ЗОРЯНА (обурено). ...Я не твоя люба, чужинцю! І ти ніколи не будеш моїм чоловіком!
АКНЕ-ШОКУЛ. Ти так гадаєш?
ЗОРЯНА. Звичайно! Чому я маю виходити заміж за старого плюгавця, коли довкола повно гарних та порядних юнаків?
АКНЕ-ШОКУЛ. Бо я Акне-Шокул, царівно! ...Крім того, я зовсім скоро помолодшаю втричі, на моїй розумній голові знову з’явиться волосся, я вдвічі потоншаю та трохи виросту. Тоді ти будеш про мене зовсім іншої думки, Зоряно...
ЗОРЯНА. То, може, ти й подобрішаєш, Акне-Шокуле? Чи доброта не притаманна чорним чаклунам?
АКНЕ-ШОКУЛ (збентежено). Тобі розповів твій золотосердий батько? У нього занадто довгий язик! Треба його вкоротити... Знаєш, що я зроблю? Я розірву нашу з ним угоду, бо він не дотримав до кінця свого слова, а ти не бажаєш кохати мене... Я заберу назад золоте серце і повернуся назад до своєї країни.
ЗОРЯНА. Але ж батько помре!
АКНЕ-ШОКУЛ (байдужим голосом). Ну то й що? Твій батько доволі літня людина... Йому вже час...
ЗОРЯНА. Я не хочу, щоб цар Орест помер!
АКНЕ-ШОКУЛ. Тоді знайди та принеси сюди його добре серце, котре він викинув, щойно отримав золоте! ...Знайдеш, я подарую твоєму батькові життя. Не знайдеш – начувайся, Зоряно! Я підім’яв під себе півсвіту, підімну і вашу державу!
Акне-Шокул встає з трону і йде до виходу.
АКНЕ-ШОКУЛ. ...Бажаю тобі успіхів, дівчино! У тебе обмаль часу!
Акне-Шокул і його лицарі виходять.
Зоставшись одна, Зоряна довго дивиться на царський трон.
ЗОРЯНА. Як добре ти царював, батьку... Ми були щасливі та спокійні за своє майбутнє. Тебе шанував народ за доброту та справедливість, тебе поважали сусіди за чесність та сміливість... Тепер все не так... Ми перестали усміхатися одне до одного, хто зна, звідки з’явилися недобрі люди, котрі будують в’язниці та кують зброю. Хіба варто було міняти щастя багатьох людей на власне безсмертя?! Я впевнена, що ні, бо це не справедливо!
З темного кутка зали виходить Дея.
ДЕЯ (тихим голосом). ...Твоя правда, Зоряно... Одна людина не може будувати своє щастя за рахунок інших... Це дійсно несправедливо...
ЗОРЯНА (вражено). Ти хто? …Я тебе не знаю...
ДЕЯ (лагідно усміхаючись). Невже? ...А я вважала, що мене знає кожен у цьому царстві! ...Я Дея...
ЗОРЯНА (радісно). Дея?! Як вчасно ти прийшла! У нас велика біда!
ДЕЯ. Я знаю, Зоряно... Тому я тут, поряд із тобою... Акне-Шокул загадав тобі знайти серце твого батька?
ЗОРЯНА. Так, бо інакше він забере у батька золоте серце!
ДЕЯ. Він його так чи інакше забере, бо ти маєш справу з чорним чаклуном. А серце царя Ореста йому потрібне лише для того, щоб знову стати молодим.
ЗОРЯНА. То що я маю робити?
ДЕЯ (пильно дивлячись на Зоряну). ...Ти маєш вибрати, Зоряно…
ЗОРЯНА. Між чим і чим?
ДЕЯ. Між життям твого батька і життям багатьох твоїх друзів, котрих зробить своїми рабами лихий Акне-Шокул.
ЗОРЯНА. А коли я виберу друге, Акне-Шокул залишить нашу державу у спокої?
ДЕЯ. Якщо ти не віддаси Акне-Шокулу батькове серце, я зможу найти можливість покарати його, доки він не поновив свою силу.
ЗОРЯНА. А чому він не використав батькову силу одразу?
ДЕЯ (хитро усміхаючись). ...Тому що є на світі Дея… Я заплутала купцеві думки і він зробив все так, як хотіла я. Шкода, що я не змогла повернути цареві Оресту добре серце сама!
ЗОРЯНА. Чому?
ДЕЯ. Бо цар Орест має пройти цей страшний шлях до кінця…
ЗОРЯНА. То він не помре?
ДЕЯ (загадково). …Хто зна… Як на мене, то він потрібніший своєму народу живим… (Прислухається). …А тепер приготуйся, бо чаклун повертається. Будь мужня і нічого не бійся… Я буду поруч…
Дея тихо зникає, в супроводі лицарів заходить веселий Акне-Шокул.
АКНЕ-ШОКУЛ (нюхаючи повітря). …Так, так… Пахне добром… дуже добре. До тебе приходили гості? Відповідай!
ЗОРЯНА. А то що?
АКНЕ-ШОКУЛ (піднімаючись по сходах до трону). Зараз мої люди приведуть сюди царя Ореста і ти побачиш, люба, як він помре. На твоїх очах ще не вмирали люди? Ні? Шкода… Ти не отримаєш задоволення…
ЗОРЯНА. Негідник! Від тебе самого тхне смертю! Цікаво, що буде в твоїх вицвілих очах, коли ти вмиратимеш? Мабуть нічого крім ненависті.
АКНЕ-ШОКУЛ. Ти цього не побачиш, моя люба, бо я житиму ще дуже довго! (До лицарів). Зженіть сюди царедворців та приведіть царя Ореста! Мені набридло вислуховувати це нечемне дівчисько! (До Зоряни). То де серце твого батька? У мене немає часу. Я мушу отримати його вже зараз!
ЗОРЯНА. Ти кудись поспішаєш, плюгавцю? Здається ти обіцяв мені, що невдовзі станеш молодим та гарним… Щось не склалося? Чи, може, в тобі закінчується твоя страшна сила?
АКНЕ-ШОКУЛ (люто). Мовчи, негіднице! У мене ще досить сили, щоб покінчити з тобою, з твоїм, закоханим у самого себе батьком і з вашим м’якотілим народом! (Хапається за груди і закашлюється). Яке неприємне на смак повітря в вашій країні! В ньому ні крихти диму від згарищ! Моїм легеням шкодить запах квітів!
До зали заходять придворні на чолі з царем Орестом.
АКНЕ-ШОКУЛ. А ось і винуватець нашого сумного свята! Підходь ближче, золотосердий царю!
ОРЕСТ. Навіщо твої люди зігнали нас сюди? Чого ти хочеш?
АКНЕ-ШОКУЛ. Я хочу, щоб ти і твої люди примусили Зоряну сказати мені, де твоє добре серце. Коли ти цього не зробиш, я вб’ю вас всіх, а твою дочку я оберну на камінь!
ОРЕСТ. Моєї смерті тобі буде замало?
АКНЕ-ШОКУЛ (нічого не розуміючи). ...Що?! Ти вже не хочеш жити вічно?! Цього не може бути! Ти ж разом із серцем викинув свою душу!
ОРЕСТ. А у мене залишився мій розум… Іноді він підказує мені слушні речі…
АКНЕ-ШОКУЛ. Це погано, царю Оресте… Погано для тебе… Пробач, але я мушу забрати у тебе золоте серце, бо ти не виконав нашої умови…
ВАРЛАМ. Не роби цього, Акне-Шокуле! Візьми краще моє життя!
АКНЕ-ШОКУЛ (криво посміхаючись). Ти так любиш свого царя? Це вражає… І я з задоволенням візьму твоє життя, але спочатку я вб’ю Ореста!
У цей час промінь сонця торкається кам’яної фігури царя Світозара і він робить кілька рухів. Всі присутні зачаровано спостерігають за цим дивом. Розім’явшись, Світозар дістає з піхов кам’яного меча і робить декілька кроків у бік занімілого Акне-Шокула.
СВІТОЗАР (до чаклуна). …Може, ти спочатку спробуєш вбити мене, плюгавцю?!
АКНЕ-ШОКУЛ (задкуючи, тремтячим голосом). ...Я мав би здогадатися! Дея вклала серце царя Ореста в твої груди! (Світозар робить ще крок). Послухай, Світозаре, не роби цього! Ми зможемо домовитися…
СВІТОЗАР. Навряд чи… Домовлятися з негідником може тільки негідник.
АКНЕ-ШОКУЛ (люто). Кам’яний бовдуре! Зараз я накажу своїм воїнам розбити тебе на дрібні шматки! Я…
В різнокольорових променях світла з’являється Дея.
ДЕЯ. Вони не робитимуть цього, чаклуне, бо я їх щойно звільнила від твоїх чар! Тепер вони вільні!
АКНЕ-ШОКУЛ (в розпачі). Що ти наробила! То були такі гарні воїни! З ними я підім’яв під себе півсвіту! Послухай, Деє, може ми домовимося із тобою? Я згоден бути знову замурованим у скелях… Я…
ДЕЯ. Цього разу, чаклуне, твої хитрики нікого не введуть в оману.
АКНЕ-ШОКУЛ. Але ж ти розумієш, що разом зі мною помре і цар Орест?
ДЕЯ. Що поробиш… Мені шкода царя Ореста, але твоє зникнення важливіше…
АКНЕ-ШОКУЛ (випроставшись і діставши свого меча з піхов). Ну, що ж… Коли ми не можемо домовитися, я змушений захищатися. (До Світозара). Підходь, кам’яний бовдуре! Я ще маю досить сили для того, щоб знести з плечей твою кам’яну голову!
Акне-Шокул кидається на Світозара і вони починають битися на мечах. Декілька разів Акне-Шокул мало не розбиває Світозара, але, врешті решт, кам’яний лицар вбиває ворога. А через якусь мить цар Орест хапається за груди і падає на руки Варлама та Зоряни.
ЗОРЯНА (до Деї). ...Деє, він помирає! Акне-Шокул стримав своє слово!
СВІТОЗАР (підійшовши до Ореста). Я можу йому допомогти, Зоряно!
ДЕЯ. Але ж ти знову перетворишся на кам’яну брилу! Невже ти не скористаєшся із такої нагоди?!
СВІТОЗАР. Хіба ж то можна буде спокійно жити, забравши життя у іншого? Краще довіку зоставатись кам’яним, спостерігаючи зі свого місця за живими.
Світозар дістає зі своїх грудей серце царя Ореста, передає його Деї і йде у свій куток.
СВІТОЗАР. Так буде краще для всіх!
ДЕЯ. В такому разі, Світозаре, я хочу зробити тобі подарунок. Пройде небагато часу і ти знову ввійдеш у цей світ золотоволосим дитям, котре подарує нам всім Зоряна! Царевич Кій вже прямує до нас…
СВІТОЗАР. Дякую, феє…
Світозар, ставши на постамент, завмирає.
ДЕЯ. А тепер до справи! (Швидко міняє місцями серце Світозара та царя Ореста). ...От і все. (До присутніх). Хто з вас хоче золоте серце? (Шукає очима). Вітовте, я чула ти хотів отримати вічне життя…
ВІТОВТ (потупивши очі). ....Я все зрозумів, Деє... Не варто кепкувати зі своєї долі…
ДЕЯ. Твоя правда, воєводо. Не варто кепкувати з того, від чого залежиш. (До царя Ореста). Прокидайся, Оресте, бо у тебе багато справ! (Робить декілька кроків до глядачів). Потрібно повипускати людей із в’язниць, котрих найманці побудували силу-силенну. Зруйнувавши в’язниці, знову виплекати на тих землях буйні сади. Потрібно знищити зброю та приборкати страх, котрий прокинувся в людях. А ще потрібно повернути людям усмішки, спокій та радість життя! Щоб все було, як колись! Вставай, Оресте, твої люди заслуговують на щастя!
На задньому плані Зоряна та Варлам допомагають Орестові звестися на ноги, придворні радісно вітають царя.
Кінець другої дії.
П’єсу «Зоряна» опубліковано у 2018 році видавництвом «Фенікс» у книзі «Сім кроків до театру», стор 79-112.
Матеріали надіслано автором для читачів порталу «Мала Сторінка».
P.S.1 Постановка п’єси можлива лише з письмової згоди автора, Гончарова Олега Васильовича: smashov@gmail.com
P.S.2 28.02.2020 року у ЗЗНВК № 108 (м. Запоріжжя) відбулася прем’єра вистави за п’єсою-казкою Олега Гончарова - переможця 1-го
Всеукраїнського конкурсу на кращий твір для дітей - «Зоряна. Золоте серце». Учні 7-10 класів силою слова, театрального мистецтва змусили глядачів відповісти для себе на запитання: «То ж чи варто жити вічно, втративши при цьому свою індивідуальність, добре серце, повагу людей?»
Нікого не залишили байдужими золоте серце керівника театрального гуртка «Світанок» Мазуренко Ж. Г., її професіоналізм, чудова гра юних акторів, цікавий і творчий підхід до оформлення сцени, костюмів.
Інформацію та світлини з вистави взято зі сторінки ФБ ЗЗНВК № 108 (м. Запоріжжя) у ФБ:
Більше творів Олега Гончарова на "Малій Сторінці":
Олег Гончаров – драматург, сценарист, композитор, дизайнер. Друкувався в "Страйк Ілюзій", "Авансцена", Драмовичок", у журналі "Дніпро", збірнику творів переможців "Корнійчуковська премія" (видавництво "Плутон"), "Як тебе не любити...", в Дебют-газеті, має збірник семи п'єс "Сім кроків до театру". Є автором 30 п'єс, котрі були в репертуарах театрів України, Білорусії, Німеччини, Канади, Росії; романи: "Савейна", "Юлька", "Ігри хакерів"; автор 39 реалізованих к/м анімаційних кіносценаріїв; є ілюстратором: "Савейна", "Сім кроків до театру", "Дзвони долі". "Казкові історії Русани та Данилка".
ДЯКУЮ!
Прочитала із задоволенням!
Прекрасно!
Дякую!
Хотілося б побачити виставу...