Василь Сухомлинський
СЕРЦЕ ВІДДАЮ ДІТЯМ
"ШКОЛА РАДОСТІ"
НАШ КУТОЧОК МРІЇ
Неподалік від школи, за селом - великий яр, що заріс чагарником і деревами. Для малюків це - дрімучий ліс, сповнений таємничим і невідомим. Одного разу я помітив у стіні яру вхід до печери. Всередині печера виявилась просторою, з міцними сухими стінами Та це ж цілий скарб! Тут буде наш Куточок мрії. Важко передати захоплення дітей, коли я вперше повів їх до печери. Діти верещали, співали, перегукувались одне з одним, гралися в піжмурки. В той же день вистелили долівку сухою травою.
Спочатку ми просто тішилися таємничим куточком, обживали його, створювали затишок: прикріпили на стінах кілька картинок, розширили вхід, зробили столик. Із захопленням діти прийняли пропозицію зробити пічку, час од часу топити її.
Ми викопали заглиблення для пічки, пробили отвір для труби. Виносили зайву землю, приносили глину й цеглу. Праця видалася нелегкою, та в нас була мрія - пічка. Будували ми її тижнів зо два. Робота захопила всіх; не могли лишатися осторонь ні Коля, ні Слава, ні Толя - діти, байдужість яких до всього, що робив наш колектив, дуже непокоїла мене. Тепер усе частіше загорались їхні очі, і вогник захопленості довго не згасав. Захопила цікава справа і таких боязких, сором'язливих та нерішучих дітей, як Сашко, Люда, Валя. Дедалі більше я переконувався, що емоційний стан колективу - стан радості, захоплення - велика духовна сила, що об'єднує дітей, пробуджує в байдужих серцях інтерес до того, що робить колектив, чим він зайнятий.
І ось ми розпалили вогонь у пічці. Весело запалали сухі гілки. На землю спускається вечір. У нашому житлі світло й затишно. Ми дивимося на дерева й чагарники, що покрили схили яру, і звідти, з таємничої хащі, до нас ідуть казкові образи. Вони немовби нагадують, просять: розкажіть про нас. Дерева і кущі огортаються напівпрозорою імлою вечірніх сутінків, якоюсь сизою, потім бузковою; у цій імлі дерева набувають найнесподіваніших обрисів.
У такі хвилини діти охоче фантазують, складають казки.
"На що схожі дерева, які ростуть на схилах яру?" - запитую я, звертаючись не так до дітей, як до своїх власних думок. Мені вони здаються зеленим водоспадом, який стрімко падав з кручі, а тепер застиг і перетворився чи то на базальтову, чи то па малахітову статую. Цікаво, чи розвиватиметься думка хоч в однієї дитини в такому напрямку, як у мене? В цю вечірню годину є час для того, щоб спостерігати, як діти думають.
І ось я бачу, що в однієї дитини потік думок тече бурхливо, стрімко, народжуючи все нові образи, в іншої - як широка, повновода, могутня, таємнича в своїх глибинах, але повільна ріка. Навіть непомітно, чи є в цієї ріки течія, але вона сильна й нестримна, її не повернути в нове русло, в той час як швидкий, легкий, стрімкий потік думки інших дітей можна, так би мовити, перегородити, і він відразу рине в обхід. Ось Шура побачив у кронах дерев череду корів, та варто було Сергійкові запитати: "А де ж вони пасуться, адже там немає трави?" - як думка Шури спрямовувалась новим руслом: це вже не корови, а хмари, що спустилися на ніч відпочити на землі. Так само швидко, стрімко ширяє і думка Юри. А ось Миша і Ніна дивляться мовчки, зосереджено - що вони бачать? Перед ними промайнули десятки образів, народжених дитячою фантазією. А Мишко і Ніна мовчать. Мовчить і Слава. Невже в їхніх головах не народилася жодна думка? Уже час іти додому. І ось Мишко, наймовчазніший з усіх хлопчиків, говорить:
- Це розлючений бик кинувся рогами на скелю, не зміг подолати її і зупинився. Дивіться, ось зараз він немовби напружується, ось-ось зсуне кручу...
І тут всі образи, що неначе з'юрмилися навколо нас, зникають. Ми бачимо, що купа дерев справді дуже схожа на бика, який застиг у безсилій люті. Діти защебетали: ось як він уперся ногами в дно яру; дивіться, як вигнулась у нього шня - мабуть, жили дрижать, а роги встромив у землю...
От тобі й придумав Мишко! В той час, як над нашими головами витали яскраві, живі образи, ріка його думки текла своїм руслом. Він уважно прислухався до слів товаришів, та жоден образ не захопив його. Фантазія хлопчика виявилась найяскравішою, найбільш земною. Дитина побачила те, що, мабуть, бачила в житті, що залишило слід в її свідомості. А саме такі мовчазні тугодуми ой як страждають на уроках. Учителеві хочеться, щоб учень швидше відповідав на запитання, його не обходить те, як мислить дитина, йому вийми та поклади відповідь і діставай оцінку. Йому й невтямки, що неможливо прискорити течію повільної, але могутньої ріки. Нехай вона тече згідно із своєю природою, її води обов'язково досягнуть наміченого рубежу, але не поспішайте, будь ласка, не нервуйте, не підхльостуйте могутню ріку березовою лозинкою оцінки - нічого не допоможе.
...Чи кожен учитель замислювався над тим, що період розвитку організму - від народження до зрілості - в людини найдовший порівняно з іншими представниками тваринного світу? До 20 років і далі людський організм росте, розвивається, міцніє. В тривалості періоду розвитку людського організму -o велика таємниця природи. Цей період немовби відведено самою природою на розвиток, зміцнення, виховання нервової системи - кори півкуль головного мозку. Людина саме тому стає людиною, що протягом дуже тривалого часу вот переживає період дитинства нервової системи, дитинства мозку.
Дитина з'являється на світ з багатьма мільярдами клітин, які тонко реагують на навколишнє середовище і здатні - за певних умов - виконувати розумові функції. Ці клітини становлять матеріальну основу її свідомості. Жодної нової клітини за період від народження до зрілості, від зрілості до старості природа не додає. В період дитинства нервової системи клітини мислячої матерії повинні повсякденно вправлятися в активній діяльності, і основою для цих вправ є живе сприймання, спостереження, споглядання.
Перш ніж навчитися глибоко проникати в суть причинно-наслідкових зв'язків явищ навколишнього світу, людина повинна пройти в дитинстві період розумових вправ. Ці вправи є не що інше, як бачення предметів і явищ; дитина бачить живий образ, потім уявляє, створює цей образ у своїй уяві. Бачення реального предмета і створення фантастичного образу в уяві - в цих двох сходинках розумової діяльності немає ніякої суперечності. Фантастичний образ казки сприймається, мислиться дитиною і створюється нею самою як яскрава реальність. Творення фантастичних образів - найблагородніший грунт, на якому розвиваються буйні паростки думки.
У період дитинства мислення розумові процеси мають якнайтісніше пов’язування з живими, яскравими наочними предметами навколишнього світу. Нехай дитина спочатку не замислюється над причинно-наслідковими зв'язками, нехай вона просто розглядає предмет, відкриває в ньому щось нове. Хлопчик побачив розлюченого бика в оповитій вечірніми сутінками кущ дерев. Це не просто гра дитячої фантазії, а й художній, поетичний елемент мислення. Інша дитина бачить у цих самих деревах щось інше, своє - вона вкладає в образ індивідуальні риси сприймання, уяви, мислення. Кожна дитина не тільки сприймає, а й малює, творить. Дитяче бачення світу - своєрідна художня творчість. Образ, сприйнятий і в той же час створений дитиною, несе в собі яскраве емоційне забарвлення. Діти переживають бурхливу радість, сприймаючи образи навколишнього світу і додаючи до них щось від фантазії. Емоційна насиченість сприйняття - духовний заряд дитячої творчості. Я глибоко переконаний, що без емоційного піднесення неможливий нормальний розвиток клітин дитячого мозку. З емоціями пов'язані й фізіологічні процеси, що відбуваються в дитячому мозку: в моменти напруженості, піднесення, захоплення відбувається посилене живлення клітин кори півкуль. Клітини в ці періоди витрачають багато енергії, але водночас і багато одержують від організму. Спостерігаючи протягом багатьох років розумову працю учнів початкових класів, я переконався, що в періоди великого емоційного піднесення думка дитини стає особливо ясною, а запам'ятовування відбувається найінтенсивніше.
Ці спостереження по-новому висвітлили процес навчання дітей. Думка учня початкових класів невід'ємна від почуттів і переживань. Емоційна насиченість процесу навчання, особливо сприйняття навколишнього світу, - це вимога, що висувається законами розвитку дитячого мислення
...Настали напрочуд теплі дні бабиного літа. Ми не сиділи на місці, ходили по полях і дібровах, лише іноді заглядали в Куточок мрії. Кілометрів за два від села діти знайшли горбок, з якого відкривався чудовий краєвид на село, що утопало в садах, на далекі поля, сині кургани і лісосмуги. Повітря стало навдивовижу чистим, прозорим, над землею пливло срібне павутиння, в блакитному небі частіше з'являлися ключі перелітних птахів. Недалеко від нашого горбка розрісся гай, тут було багато кущів шипшини. Ми милувалися пурпуровими намистинками ягід, срібними павутинками, що повисли на гілочках, запам'ятовували обриси кожного кущика, придивлялись до садів і рядів струнких тополь на околиці села. Щодня діти відкривали щось нове, на наших очах зелена діброва одягалась в багрянець, листя переливалося дивовижним багатством барв. Ці відкриття приносили дітям величезну радість.
Джерела живого слова і творчої думки були настільки багаті і невичерпні, що якби кожної години ми могли робити одне відкриття, то цих відкриттів вистачило б на багато років. Ось перед нами усипаний пурпуровими гронами куш шипшини, від ягоди до ягоди - сріблясті павутинки з тремтячими крапельками вранішньої роси. Крапельки здаються бурштиновими. Зачаровані, стоїмо біля куща, і на наших очах відбуваються дивовижні речі: з кінців павутинок крапельки, як живі, рухаються, немов сповзають на провислу середину, зливаються одна з одною, але чому вони не збільшуються і не падають на землю? Ми захоплені спостереженням: виявляється, крапельки роси швидко випаровуються, на очах зменшуються в об'ємі, потім зовсім зникають.
- Це Сонечко п'є росинки, - шепоче Лариса.
Образ, створений фантазією дитини, зацікавив дітей, і ось народжується нова казка.
Тут, біля куща шипшини, біля джерела живого слова перед дітьми відкрився новий дивовижний струмочок. Можливо, це випадковість, та колись вона повинна була статися: Лариса помітила співзвучність слів росинки, павутинки, намистинки. Цей збіг немовби осяяв дітей. Досі діти знали вірші, почуті від старших братів і сестер, а старші вичитували їх з книжок, тут же вірші народжувалися з живого слова, з навколишнього світу:
- Вночі впали росинки
На сріблясті павутинки, -
говорить Лариса, і в її очах спалахують радісні вогники. Всі мовчать, але я бачу, як думка кожної дитини ніби полинула птахом від почуття подиву перед силою слова.
- І задрижали, затріпотіли
бурштинові намистинки,-
продовжує Юра.
Ось що відбувається, коли людина стає ближчою до джерел речей, коли в слові для неї - не тільки позначення речі, а й аромат квітів, пахощі землі, музика рідних степів і лісів, власні почуття й переживання.
За правилами педагогіки, мабуть, треба було запропонувати дітям продовжити складання віршів, та в мене вилетіли з голови ці правила, і я, захоплений потоком дитячої творчості, випалив:
- Випило Сонечко росинки,
вмилися сріблясті павутинки,
всміхнулися пурпурові намистинки…
Ми кричали, бігали навколо куща, повторювали складеного вірша. Мені хотілося швидше розповісти вчителям про цей запал натхнення, джерелом якого є навколишній світ. Хотілося порадити: перші уроки мислення повинні бути не в класі, не перед класною дошкою, а серед природи. І ще хотілося сказати: справжня думка завжди пронизана трепетним почуттям: якщо тільки дитина відчула аромат слова, її серце охоплює натхнення. Йдіть у поле, в парк, пийте з джерела думки, і ця жива вода зробить ваших вихованців мудрими дослідниками, допитливими людьми, які люблять знання, поетами. Я тисячу разів переконувався; без поетичного, емоційно-естетичного струменя неможливий повноцінний розумовий розвиток дитини.
Сама природа дитячої думки потребує поетичної творчості. Краса й жива думка так само органічно поєднані, як сонце і квіти.
Поетична творчість починається з бачення краси. Краса природи загострює сприймання, пробуджує творчу думку, наповнює слово індивідуальними переживаннями. Чому людина в роки дитинства оволодіває такою великою кількістю слів рідної мови? Тому, що перед нею в цей час уперше відкривається краса навколишнього світу. Тому, що в кожному слові вона не тільки бачить смисл, а й відчуває найтонші відтінки краси.
За матеріалами: Василь Сухомлинський. Вибрані твори в п'яти томах. Том третій. Київ, видавництво "Радянська школа", 1977 рік, стор. 42 - 48.
Усі статті книги Василя Сухомлинського "Серце віддаю дітям":
Василь Сухомлинський. "Серце віддаю дітям" (читати, завантажити)
