Наталія Погребняк. «Пам'ять серця» (вірші про голодомор в Україні) – читати та слухати, відео

.

Наталія Погребняк

СВІЧКА-ПАМ'ЯТЬ

         Пам'яті жертв голодомору
 
Знов прокинулись ранки холодні.
Дощ хрестами в сніжинках застиг.
Поминаючи мертвих сьогодні,
Ми рятуєм майбутнє живих.
 
День жалю... День скорботи, печалі
Запалив нашу пам’ять. Свічки –
Це ті душі, листочки опалі,
Хто став тінню в голодні роки.

Без притулку у храмі Господнім,
Поміж хвилями Лети-ріки
Стогнуть душі, бо в серці народнім
Проросли забуття колючки.
 
Полікуймо свічею-зорею
День минулий. Згадаймо усіх,
Хто любов’ю живою своєю
Поділитися з нами не встиг…
 
Щоб у ранки і теплі, й холодні
Не ішли шикуватись хрести,
Щоб не плакали душі голодні,
Свічку-пам’ять свою захисти.

.

УРОКИ ІСТОРІЇ
            
Пам'яті жертв голодомору 

Сонце мружиться сліпуче:
День приходить неминуче.

Після теміні і тиші
Дні стають усе страшніші,
Бо вони, безжальні й вперті,
Все нові приносять смерті
В те село, де щебетало
Малюків колись чимало
І рясніли там піснями
Вечори. І весіллями
Осінь кликала до хати
Молодяток привітати
Та добра їм побажати
На літа усі. Багаті
Щоб вони були й щасливі,
Щоб врожай на власній ниві
Ніс достаток їм щороку.
Щоб жили вони нівроку!..

Це колись було, а нині
Голод бродить по країні...
Небо плаче, вітер свище...
Не село це – кладовище…

Мов до смерті на ігрище
Зграя воронів все нижче
Опускається поволі...
Йде у гості до недолі...
 
Там, де жито колосилось,
Люте горе оселилось,
А у стернях серед поля
Смерть блукає... Божа воля
Чи була на те, щоб душі
Залишались всюдисущі:
Без молитви і без ями?..
Щоб страшними вечорами
Йшли ярами, між хатами
Їхні тіні вслід за нами
Милість родичів шукати,
Власних поминок благати?...
 
Ось вони вже біля діда,
Що за пару грамів хліба
День при дні тіла хоронить.
І його вже не обходить,
Чи старі це, чи малята...
Жалість вся його відтята,
Мов сокирою, «ділами»...
Дід ховає всіх без тями...
–  Мо’, на возі хтось ще дише?!.
Порятуй його скоріше!..
Дай скориночку їм ласу –
До життя додай ще часу.

Хай цей світ побачать знову...
Як не хліба, дай полову – 
Провіант для конячини.
Хоч зернинку для людини
Відірви від худобини!..

Вечір вихором гуляє,
Смерті дід «оброк» збирає.
Той помер, а той конає...
–  Всіх беру, – часу немає... 

Швидше б день минав триклятий,
Щоб «зарібок»-хліб цей дати
Онучатонькам дрібненьким,
Що зосталися без неньки.
 
А чи живі в ріднім домі?..
Їхні долі невідомі
Ні старому, ні малому...
Дід жене від воза втому,
Бо ж в селі він найміцніший.
Хто ж ховатиме? Хто інший

Знов від хати і до хати
День при дні піде питати:
– Гей! Живий хто?! Відгукніться!..
Меркне дідова зіниця
Чи від втоми, чи від болю?
Дід кляне задовгу долю
І підгонить худобину:
– Швидше! Ніч...  Бо й я загину...

СТОРІНКА  ЗІ  ЩОДЕННИКА  1933 року
 
...Останню сльозу проковтнула –
Вечерю солону сумну –
Ще вчора... Сьогодні?..  Забула,
Бо тричі верталась зі сну...
 
А сонце повзе винувато
До сховку від зору людей...
Із нього все золото знято
Печаллю голодних очей.
 
Знов сон обійма... Чи що інше
Висмоктує сили бажань.
Життя від безпам’ятства гірше!..
Де горя народного грань?!
 
Ще й сутінки лізуть у хату
Страхами із темних кутків:
–  Нікого не можна впускати,
Бо ніч – то притулок катів...

Простіть, неоплакані душі,
Що нехтуєм звичай батьків...
Простіть, покоління грядущі,
З майбутніх щасливих років…
 
Нас лихом хотіли зігнути,
Убозтвом голодних умів...
До рабства серця навернути?!
Хто право їм  дав?! Хто посмів

Насильно народ побороти,
Що жив понад тисячу літ?..
Хоч станем в ряди до голоти,
Не зрадимо батьківський рід!
 
З малої надії-зернини
Розквітне зоря вікова.
Не згасне ім’я України,
Допоки в нас пам’ять жива! 

ПАМ'ЯТЬ СЕРЦЯ

Зворушує мелодія скорботи.
В уяві 33-ій постає.
Незримий відчуваю дотик
Трагедії, що всі думки снує.

Щаслива, бо не бачила я лиха,
Не бачила, як просто на очах
Від голоду вмирає тихо-тихо
Дитя мале у мами на руках.

А смерть-сновида знов людей чатує,
Тенета розставляє смертні скрізь.
Нещадний голод селами лютує,
Вмивається в гіркому морі сліз.
В достатку Україна хай живе! 

Давно не чути голосу людського,
Ні кішки, ні собак нема ніде.
Горобчики цвірінькають довкола,
Та око зголодніле їх знайде…

- У чому винні Ви, старенька мати?
- Чому голодне стихло немовля?
Хто відповідь правдиву зможе дати?
Лиш пам'ять серця з болем промовля:

- Могли б вони ще жити і творити,
Вітчизну прославляти у віках.
Та голод неможливо припинити,
Якщо він «запланований в верхах».

Ніде нехай такого більш не буде!
Хай день новий життя несе нове.
Вклонімось низько сонцю й хлібу, люди!

.

.