Наталена Королева. "Без коріння" (автобіографічна повість)


 

Наталена Королева. Без коріння. Автобіографічна повість

 

 

Наталена Королева

БЕЗ КОРІННЯ

Життєпис сучасниці


 

Завантажити текст повісті Наталени Королевої "Без коріння" (txt.zip)

 

 

 


ЗМІСТ:

1.    Перед життям 
2.    Початкова дресура      
3.    Різдвяні свята      
4.    Перед балем     

Продовження:

5.    Карнавальні настрої      
6.    Цариця в Києві      
7.    Великий піст      
8.    На провесні      
9.    Поза стінами
   

 

 

 

Наталена Королева. Без коріння. Автобіографічна повість

 

 

1

 

ПЕРЕД ЖИТТЯМ

На рідній землі. “Джузеппе Верді”. 
Родинні крипти. Педагогіка.

 

Локомотива відсапнула ще раз, а довгий потяг здригнувся своїм торохкотливим тілом і став. Зупинка – “Київ”.
Перше враження Ноель та мадмуазель Асту, її подруги, було таке, ніби потяг став тому, що на нього напала ватага страховинних розбійників. Бо ж коридори вагонів наповнились бородатими, брудно одягненими людьми, що кинулись хапати речі подорожніх. Гупаючи важкими чобітьми й відпихаючи один одного, вони намагалися якнайшвидше пограбувати свою жертву й зникнути з вагону з переповненими здобиччю руками. Один із тих бородачів ухопив також і речі Ноель та мадмуазсль Луїзи, а їм сказав за те якесь дивовижне слово, що вбилося в пам’ять, як залізна печать:
– “Чо-тир-над-цять!”
Була це загроза? А може, якийсь наказ? Чи ж і взагалі було це якесь слово зі значенням, чи беззмістовна лайка нахаби? Але ж автор того слова кілька разів ткнув собі великим пальцем у бляху на грудях, де була велика цифра “14”, потім той дивний, назначений числом осібняк оглянув ще купе, заглянув навіть під лавку і, явно розчарований, що речей було мало, пішов із вагону, кивнувши пальцем пасажиркам, ніби закликав їх іти за собою.
Із инших вагонів у той самий спосіб уже вивели всіх подорожніх. Одні з них поспішно гналися за своїми грабіжниками в напрямі брудної дерев’яної будови, що мала служити за двірець, інші, як і Ноель та Асту, стояли розгублено на мокрих, дірявих дошках біля рейок. Тим часом у спорожнілому просторі виросла струнка постать у темно-синій лівреї з чорним коміром та в білих рукавицях. Виголене, мабуть, при всіх обставинах незмінне, спокійне обличчя свідчило про добре вишколеного лакея. Помітивши дівчат, що розгублено стояли біля вагону, лакей підступив до них і, тримаючи свій низенький півциліндр на рівні з грудьми, ввічливо запитав по-французьки:
– Мадмуазель де Лясерда є мадмуазель Асту? 
Обидві подорожні втішились, почувши “людську” мову, і подруга враз, немов розсипала горох на бляшану підставу, – задріботіла різними питаннями, не оминувши й дивовижного “Чотирнадцять”.
Та лакей лише чемно вклонився, враз знайшов назначеначеного бородача, який виявив повну слухняність, а тих, що приїхали, чемним рухом руки попросив іти наперед. У глибині перону, коли то дійсно був перон – той горбатий і подірявлений, брудний поміст, укритий мокрою сніговою кашею, – блукало кілька вбого одягнених жебраків. Десь на кінці того помосту навіть розмістилася ціла родина таких “білих циганів”, як звали їх у Франції. Вони мали з собою подушки, скрині, навіть бляшаний посуд та кілька маленьких, неохайних дітей. Та не було коли роздивлятись уважніше на всіх тих дивних людей і химерні будови, бо просто до Ноель підходив знаний їй з образків і дуже їй симпатичний славний італійський композитор Джузеппе Верді. Чому Верді опинився тут? Невже вони приїхали разом в однім потязі до Києва? Певне, тут буде давати концерт, і Ноель, мабуть, піде… Але Ноель не скінчила своєї думки, бо Верді вже стояв просто проти неї й представлявся. Це був… Ноелин тато.
Дівчина хотіла кинутися йому на шию, як годилось доньці. Щоправда, не пам’ятала свого татка, бо ж таки 12 повних літ перебувала в далекому монастирському пансіоні у Франції і не бачила навіть новіших татових фотографій. Однак тато є тато. Як же його не любити й не привітати?
Але ж тато, видимо, мислив інакше. Він із преласкавим виразом узяв її руку, ґалантно схилився, щоб поцілувати в рукавичку, потім привітався з товаришкою подорожі й, узявши доньку під лікоть, попровадив “дами” до екіпажу. 
Їхали саньми на високих тонких полозах тією ж жовто-сірою сніговою кашею, котру бачили на двірці й із котрої виривалось часами металеве вищання, часами разом із ним з-під полозків аж вискакували іскри. З обох боків вулиці непевно стояли безконечні небарвлені плоти або ж облогом лежали пустирі, на які Ноель дивилася здивовано й тривожно. Лише блакитна довга сітка, що вкривала впряжені в сани сірі “у грошах” коні, заспокоювала її своїм естетичним виглядом. Та й самі коні були гарні та прудкі. Заспокоював її й ласкавий, спокійний голос батька, що все ще скидався більш на Верді, як на правдивого тата. Він роз'яснював, що та жовтава імла, яка лізла в гортанку й виходила з неї парою та вже на три кроки міняла зустрічні постаті в загадкові сильветки, – зветься тут „початком весни”. Що ж до мімоз та мигдалевих дерев, таких конечних напровесні, то тут їх немає зовсім, але зате пізніше рясно зацвітуть акації й каштани, і тоді стане дуже гарно. На двірці ж були не грабіжники, а звичайні “треґери”, носії вантажу, і не “білі цигани”, а звичайні тутешні громадяни, бо тут кожний, коли вирушає в дорогу, мусить рахувати на вельми довгу подорож і несподівані труднощі. Тому вбирається у стару одіж, бере з собою постелю, їжу та всякі подорожні запаси...
Французька мова Ноелиного тата була бездоганна, але ж одночасно була вона й дивно чужа для її вуха. Так говорили у Франції на сцені, або виголошували привітання панові президентові республіки. Але в буденному житті... хто ж таки вживає таких витончених заокруглених зворотів та врочистих слів?.. „От, була б здивована мати Марія- Анжеліка, що картала їх у монастирі за “нелітературні вислови”, – думала, слухаючи, Ноель. – “Ані одного “те”, ані жартівливого скорочення, ні здрібнілого ласкавого виразу!”
І відразу, ніби якесь м’яке й сумне крило часу змело з пам’яті Ноель згадку про милу матір Анжеліку... Бо це ж уже минуле, з яким скінчено остаточно й назавжди. Від цього непривітного вестибюлю київського двірця починається нове, цілком інакше життя, таке чуже й незрозуміле, принаймні, сьогодні.
Сани затрималися перед кам’яницею, яка видалася Ноель ніби витятою зі старих ілюстрованих книг. Невже ж у такому домі живуть, як у правдивому “готелі”? Замість звичайних білих стіп, що сліпили своєю біллю на сонці, замість випечених на помаранчево черепиць, бачила вона великий триповерховий будинок із блідо-жовтих, небарвлених, навіть оміткою не покритих цегол, оздоблений прикрасами зі звичайного заліза й залізною бляхою вкритий. А перед домом – вузенький хідничок, також із жовтих цегол, із високими каштанами на зовнішньому краю. Вже й тепер ці безлисті ще каштани затінюють усі вікна, а шо ж тут улітку?..
У передпокою па Ноель накинулася ціла юрба слуг: кожний помагав або намагався помогти при роздяганню. Лиш одна чорнява дівчина, одягнена в чудову вишивану сорочку та велику кількість різнобарвного намиста, нерухомо дивилася на Ноель уважним поглядом із порога дальшого покою та розбуджувала в Ноелиній душі якісь тьмяні дитячі згадки. Тато промовив щось до неї, ласкаво посміхаючись, а вона наблизилася до Ноель, обняла її за плечі й тричі навхрест поцілувала в обидві щоки. Це був перший поцілунок у рідному домі й на рідній землі. Ноель щиро відповіла також поцілунком, але тато, помітивши в її погляді запитання, пояснив:
– Це та Маруся, що з нею ти вкупі зростала ще в бабуниному маєтку. Потім обновиш знайомість, як навчишся мови.
Мабуть, те саме опісля вже в іншій мові він сказав і Марусі, що задзвонила дукачами, згідливо хитаючи головою.
Серед слуг, але явно осторонь від них, виишла назустріч ще не знана груба пані, не зовсім стара, з буйним золотистим волоссям.
“Може, це і є “бель маман”? – мигнуло в думці Ноель, але знову тато заявив:
– Це наша господиня... Така, мовляв, помічниця твоєї мачухи, – і назвав її якось дуже дивно, немов “Марі-Андре”.
Самої мачухи вдома не було: вона ще не вернулася від швачки.
– А тому, – промовив тато, глянувши на годинник – поснідаєте самі. Відпочиньте, розгостіться. Побачимось увечері, в обід.
І, вклонившися “дамам”, немов були вони на балу, тато зник. Ноель та мадмуазель Асту по купелі та сніданню залишилися самі. Не багато було їм користи з того, як казала подруга, “регіменту слуг”, бо лиш один лакей Еміль, що зустрінув їх на двірці, вмів говорити по- французьки, інші ж слуги не знали жодної з мов, що існують для міжнароднього порозуміння. За те всі вони говорили по-московському, більшість – також по-польськи, лише сама Маруся не говорила ні так, ні так – а виключно “по-своєму”.
Як і кожному, хто мусить перебути якийсь час “без програми”, не знаючи, що має з собою робити, було й Ноель сумно. Це почуття збільшувала студена панорама з вікон, тривога з незрозумілої новизни довкілля й очікування зустрічі з мачухою, що, очевидно, гратиме в її житті найбільшу ролю. Добре ж, як вони відразу взаємно сподобаються й полюблять одна одну. А, – як ні? Як тоді буде Ноель тут жити?..
Оглянула велику кімнату, обтягнену гарними тапетами з малюнком білих лілей на золотому тлі. Два образи з незнаного життя, стіл до писання з приготовленим писальним приладдям, етажерка з кількома числами ілюстрованих часописів, шафа, комода, туалетний столик із важким, великим дзеркалом. Все гарне, але чуже, незнайоме й студене, як у гостинниці для подорожніх. Тільки дві речі притягували увагу й викликали промінь надії на якісь можливості. Досить велика різьблена з дуба готична капличка над ліжком, а в ній – статуетка Мадонни, таки ж “рідної” Мадонни – “Марії Сіонської”, що була Патронкою щойно залишеного монастиря. А теж прегарна, з порцелянових квітів, вигадливо зроблена масивна рама на туалетовому дзеркалі.
Легкий стукіт у двері вирвав Ноель з її журливих медитацій. Прийшла мадмуазель Асту.
– Ну, так що ж? – промовила вже весело. – Як маємося на новій батьківщині? – і, не чекаючи відповіді, вже розповідала про свої вра¬ження – їжа й помешкання – знамениті! Цікаво оглянути решту цього вашого дому. Ходім, поки нікого нема. У подорожах та в нових місцях конче слід усе оглянути. Коли з того не буде науки, то бодай забава...
Приділена до Ноель ще у Франції матір’ю-суперіоркою, подруга мала їй бути не лише “тінню” нерозлучною, але ж і за янгола-хоронителя, або щонайменше старшою приятелькою, щоб дівчина не почувалася так самітньо в родині, якої цілком не знала. Тому вибрано не старшу, затерплу в упімненнях та проповідях панну чи вдову, але 26-літню, бадьору й веселу мадмуазель Луїзу, що трохи й бачила світу, бо прожила вже три роки в Англії. Була самостійна й статечна, очитана й дотепна.
– Ну так рушаймо в наукову експедицію чи „ехрloration” ... і вона – чужинка – попровадила Ноель знайомитись із “своїм” світом.
Перше враження було, ніби вони проходили старими гробницями, такими давніми, що вже навіть постиралися в пам’яті наймення тих, хто був у них похований. Лишилася тільки решта запаху давно вивітрілого кадила, гірких і одночасно млосно-солодкавих трав, бальзамів чи ароматів, що мимохіть викликають думку про бальзамування. Це враження великої надземної, а не підземної крипти, що складалася з цілого ряду покоїв, підсилював штучний півсумерк, що наповнював усі кімнати. Пригашене спущеними або хоч півспущеними заслонами світло тут, мабуть, переслідували в цілому домі. Не любили тут теж ясних, „ситих” барв. Крім темно-зеленої або оливкової для тканин і полірованого магоню та темного дуба для дерева, жодним не дали голосу. Де-не-де на тлі невиразних „пастелевих” тонів багатих тапет лягав барвистою плямою якийсь образ, але ж була це праця старих мистців, згасла від часу й здебільша з темними плямами. Велика кількість блискучих полірованих площ – столів, спинок канап, часами луток та одвірків, а також багатьох так само трохи поприкриваних драперіями дзеркал, відбивали в собі кришталь великих ваз та темну зелень пальм і навіть лаврів. І ті деталі, надаючи всьому мешканню один витриманий тон, творили враження постійної стужі та крижаних відблисків неживого світу, немов це не було помешкання живих людей, а лише прикрашені для жалібної врочистости притвори церкви.
– He bien, c’est ju’on va s’amuser la de-dans!  – зідхнула сумно й весела подруга. – Слово чести, я не здивуюсь, коли тут після обіду для розваги заспівають усі громадяни хором “Dies irae”. Знаєте, це вже прийшло мені на думку, коли я побачила тут собачку нашої бель маман на наймення Бібі чи Мімі. Вона така стара й так їй, бідній, понаростали кігтики, що аж позакручуватися під лапки. Як вона йде по паркетах, то ніби дріботить акомпаніямент до Сен-Сансового “Данс макабр” – “Танцю мерців”.
Але Ноель не сміялася з влучного порівняння. Увагу її притяг незнайомий предмет, що відбивався в трюмо притемненої рогової кімнати. На ньому стояв цілий кошик розцвілих фіялкових гіяцинтів.
– Столик для ручних праць? – і подруга піднесла віко. Однак під ним були не пасма різнобарвних шовків, як можна було сподіватись, але давно вже онімілі клавіші старовинного спінета. Біля нього дрімала прикрита темно-синім індійським шалем висока золочена арфа. Подруга торкнулась рукою струн, а вони відповіли болісно-мінорним дзвоном.
– Слухайте! – промовила знов Луїза з комічним жахом. – Чи не здається вам, що в цій арфі зачарована чиясь душа? Чуєте, як вона застогнала?
Але Ноель вже зовсім перестала всміхатися. Справді контраст між ясним її усміхненим Півднем і тим, що бачила тут, сильно вражав. Здавалося, що її вирвали з життя, повного сонця, надій, можливостей і обіцянок, щоб закопати без жалю живою в могилу, як колишніх у чомусь винуватих весталок. За яку ж провину?..
Будьте ласкаві потурбуватися до будуару, – прозвучав нагло голос Еміля, що невідомо відкіль виріс біля дівчат. – Пані зволили повернути додому і просять вас до себе.
Ноель здригнулася з несподіванки, подруга тихо скрикнула і вхопилася рукою за синій шаль, відкіль висунувся білий, довгастий предмет, немов цукорок чи валкуватий шматок цукру. На хвильку гірко-солодкавий запах переміг аромат гіяцинтів. Лакей із виразом незмінного кам’яного спокою, беззвучно ступаючи по м’якому, пухкому килимі, наблизився до арфи, підніс із килима той білий предмет і знов обережно поклав його в згинки шалю. Були це особливо улюблені Ноелиною мачухою саше-таблетки, що витворювали й підтримували своєрідний аромат цієї гробниці-крипти. Їх розложили скрізь. На зміну ж тих, що вивітрювались, відразу клали нові.
Ноель ішла до мачухи з тремтячим серцем, проказуючи коротку молитву: йдучи, інстинктивно відчула, що кидатися на шию з поці¬лунками не слід. Спустила очі й вступила в будуар і враз почула розчарований вигук:
– Мій Боже! Та ж вона – навіть не блондинка!..
Але ж це був тільки початок розчарувань мачухи. Того дня кульмінаційною точкою її неприємних здивувань став обід, який і для Ноель був джерелом дивовижних несподіванок.
Побачивши на цьому першому обіді всіх членів “своєї” родини, Ноель не могла не відчути й не помітити, що зв’язує їх троє лише перебільшена чемність, як між малознайомими випадковими людьми; але ж ця чемність тільки прикриває цілковиту взаємну байдужість. Та це не було великою новиною для дівчини. Дійсно, Ноель ніколи не зазнала справжнього родинного оточення “своєї” родини, що дає душевне тепло, сердечністю сполучує всіх членів, перетворює їх аж у якийсь колективний організм. Члени того організму, залишаючись одиницями, все ж таки органічно пов’язані в одність і цілість почуттям взаємної любови, що притягує, все вибачає, заспокоює й уласкавлює, любови, повної зобов’язання й готовости до взаємопомочі аж до жертви. Для Ноель доля цього не дала. Перші шість років її життя були для неї тим, чим для рослини буває оранжерія. Був добрий догляд, були всі умови для нормального фізичного розвитку й існування, як і сприятливі умовини, щоб розвинути природні здібності. Але ж не було там і справжнього сонця, що потрібне молодій рослині, не було тепла, що випливає з повноти щедрого близького серця. Все, що вона мала, – дістала з мотивів раціональности та свідомости обов’язку, мовляв, “дитина має право” на те й на те, а тому вона “мусить” дістати те й те, що є потрібне дитині.
За роки перебування в монастирі Ноель часами бувала на кількаденних відвідинах у своїх товаришок, шкільних подружок, її любили і при всіх нагодах це отверто виявляли, а деколи – навіть підкреслювали. Щасливі, багаті подружки, здебільша з родин дуже заможних і висококультурних, – бо ж пансіон був призначений виключно для таких дітей, – молоді істоти, і вже тому веселі та добрі, ті взірцево виховані черницями діти мали до Ноель почуття зворушливої ласкавости, змішаної майже з меланхолійним співчуттям, що молоде й життєрадісне дівчатко позбавлене, майже як “сирітка”, того найдорожчого, що мають вони “вдома”, у своїх батьків. Знали вони й усвідомлювали собі те, що коли всі вони в свій час роєм радісних метеликів відлетять по закінченні школи з монастиря й кинуться у вир калейдоскопного життя, такого принадного у мріях, – на Ноель чекає чернеча ряса, келія, молитви та співи в хорі. Молитви й співи вони всі, щоправда, щиро любили й цінили, але ж... не день за днем, не без змін, не... до самої смерти. А отже, Ноель чекає саме це, бо батьки її, не питаючись на те її волі, вирішили так за неї. Тому шкільні подружки всі, як одна, виявляли до Ноель збільшену ніжність та уважливість, так само як і безмірно добрі черниці-виховниці. Тому на кожні вакації Ноель просто присвоювали собі по довгім змаганні. І там, куди вона виїздила на свята чи на літні ферії, і батьки її подружок, у свою чергу, намагались, чим удалося, прикрасити тих кілька ментів, які вона сміла “урвати з життя”.
То ж Ноель прожила свій монастирський час незмінно оточена найбільшою приязню та щиротеплою опікою всіх цих “своїх”, але не кревних.
І саме на тих феріях вона й бачила по різних родинах різні відтіні того родинного тепла, що було цементом родини. Але хоч яку різну відтінь мало воно в одних чи других кревних гуртах людей, завжди й скрізь був однаковий провідний мотив – спільне зацікавлення спільним життям. Все, що торкалося одного, цікавило й усіх инших. Між “своїми” не шукалося тем для розмов. Про взаємні обов’язки не треба було “розумувати”, про них і не треба було згадувати, бо ж із взаємин взагалі випадав елемент “повинності”, а тим більше – “примусу”. Бо ж осередком кожного родинного вогнища було ніби одно велике, живе, повне світла й тепла, невидиме серце...
А тут про це не було й згадки...
Батько – Ноель могла би про нього сказати вже й тепер – “дуже милий, приємний, вихований і, мабуть, добрий чоловік”, – “бавив розмовами дам” так само, наче б це були випадково зустрінуті пасажирки на кораблі, з якими треба сидіти за спільним столом упродовж довгої подорожі... Але Ноель ще мала десь у глибшому куточку серця вогник надії: а може ж, це тому, що з ними вкупі сиділа також та чужа дівчина, її товаришка Луїза?
Більш за столом не було нікого. “Марі Андре” – справжнім найменням, як це враз вияснилось, “Марія Андріївна”, як говорилося за прикладом північних сусідів на Великій Україні, – за стіл не сідала. Була вона “найнята”, плачена грошима, як і кожна інша “прислуга”. Виняток зроблено для мадмуазель Асту, але не з пошани до ...англійських дипломів, а лише тому, що вона мала бути товаришкою для Ноель та щоб мачуха могла контролювати, чи ця дівчина справді вміє бездоганно “поводитися в товаристві”.
І сам по собі обід здивував Ноель. Ніде на Заході не починався він так, як тут – із безлічі “шведських закусок”: солоними й маринованими рибами, кав’яром, грибками й иншими добірними стравами. Але ще більше здивувало її таке: коли вже всі сиділи за столом, коли вже взяли в руки виделки, – ніхто не підвівся, щоб помолитися перед їжею. Вона з хвилину вагалась. Але відчула, що інакше вчинити не сміє: встала, зложила руки й “ментально”, як про це казали в монастирі, промовила “Бенедіціте” та з облегченим сумлінням перехрестилася. Глянула на свою сусідку: рука мадмуазель Асту, – біла в білій манжеті, що так різко підкреслювало тло чорної сукні, – також зробила знак хреста.
Батько на хвилину замовк. Очі його були спущені додолу, а на рожевому обличчі, що так дивно відмежовувалося від цілком сивого волосся на голові й бороді, лягла легенька, але сумна тінь. Здавалося, що він захвилювавсь, але ж ураз опанувався.
– Які давні згадки збудила ти в мені, Ноель, – промовив він м’яко й поважно. – Давно вже я не бачив людей, що дякують Богові за послану їжу. Був це звичай гарний...
– Але недоречний, – перервала татову мову мачуха. – Бо ж усе, що маємо, однаково дає нам Бог, – знизила вона плечима. – Однак уявім собі, як би це виглядало, якби ми молились, одягаючи нову сукню або входячи в ложу опери чи після опущення театральної завіси хрестилися, дякуючи Богові за приємну забаву?..
Ноель піднесла очі на мачуху: та весело сміялася, виблискуючі: дрібними рівними зубами та перлами сережок, що суперничали між собою білістю й блиском.
– Ну! – ніби зідхнув тато. – Шер амі , як завжди, йдете задалеко! – ласкаво усміхаючись, похитав він головою.
Але мачуха стояла на своєму: – Нітрохи задалеко. Всьому й на все є час і своє місце. Увечері, замкнувшись у своїй хаті, можна дякувати Богові, хоч би й навколішках, за все, що дав він упродовж дня чи за кожну річ окремо, мовляв, “уроздріб”, чи за все загалом – “гуртом”. Але ж навіщо виявляти публічно свої інтимні почування?
Була ця жінка, що говорить такі сентенції, безбожна, невдячна чи зла? Ноель уважно хапала не лише кожне слово, але й модуляції голосу, силкуючись розв’язати загадку, таку важливу для її дальшого співжиття під спільним дахом. Але бачила перед собою приємне, гарне обличчя елегантної молодої й дійсно привабливої жінки, її блакитні очі були такі спокійні й самопевні, ніби вона проказала найзвичайнісіньку, маловажну річ.
– Ти, Ноель, швидко звикнеш до наших привичок, – усміхнулася мачуха до дівчини, і в тих її словах відчувалось, що вона не помиляється. А за хвильку тим же ласкавим тоном розпитувала пасербицю про те, які тепер були в Европі найновіші танці і чи Ноель уже бувала на якомусь урочистому балу?
– Ми танцювали різні танці, – простодушно відповідала Ноель. – І фарандолу, і риґодон. Часами – болеро чи хоту. А дехто – навіть і халео. Але це сестри забороняли.
– То ж навіщо тоді вони того вчили?
Ноель не втримала усміху, уявивши собі сестру Жанну або стареньку матір Філомену в ролі вчительок танців, та ще бурхливої хоти чи халео.
– Ні, нас танцювати не вчили. Ми лише самі так бавилися, показуючи одна одній... – І додала здивовано: – А хіба ж танцювати треба вчитись? Таки ж досить побачити це, як роблять інші, то вже й умітимеш.
Тим часом перед Ноель поставили тарілку з незнайомою зупою: червона, густа, вона була повна різної ярини й шматків м’яса.
Бездоганний Еміль уже тримав перед Ноель півмисок із рум’яним печивом, яке дуже приємно пахло, а тато підсував елегантну посудину зі сметаною.
– Дякую. Я вже майже не хочу їсти, а хліб ще маю, – вказала Ноель на тарілочку.
Мачуха знов весело засміялась, немов заспівав єгипетський голуб:
– “Малоросійський борщ” не їдять без пиріжків, Ноель. Ти, щоправда, цього ще не можеш знати. Візьми пиріжки й долий сметани… Так, як із балами?
Щоки Ноель запалали рум'янцем. Серце стиснулося при згадці про довгий, тихий рефектар, де так смакували оливки з білим хлібом на вечерю. І де під час обіду читали “Фабіолу”, “Калісту” й інші такі шляхетні книги. “Qui mange – prie”, – говорили черниці, нагадуючи цим дівчатам, які ніколи не зазнали недостачі, що їжа, хоча б і на столі багачів, це дар Божий, за який слід дякувати, як за кожний дар і за кожну ласку.
Ноель стримано пригадала мачусі, що вона балів ніколи не бачила, бо ж мала бути черницею. При руху, який зробила в напрямі до сметани: випустила з рукава хусточку. Звичаєм, що перейняла від черниць, Ноель носила хустину, засунену за манжету рукава. Помітивши, як той шматочок батисту пурхнув на підлогу легким метеликом, Ноель нахилилась і піднесла його раніш, як устиг це зробити лакей.
Мачуха враз стала поважна:
– Дивно мені, чого ж там вас вчили? – промовила вона по-англійському, очевидно, щоб не зрозумів Еміль, і стягнула тонкі, мов пензликом наведені, брови. – Танцювати не вчать, до товариської поведінки не призвичаюють. І не вщеплюють навіть таких елементарних речей, що слуги існують для того, щоб позбавити нас зайвого труду та неестетичних рухів. У кожному разі не для того, щоб ми в приявності “рабів” самі собі служили, мадмуазель!
Потім мачуха звернулась до Луїзи і почала пригадувати її прізвище, але, очевидно, не бувши обов’язана пам’ятати наймення служачих, як наймення своїх знайомих, вона вичікувала.
–… Асту, – підказала подруга, додавши стару, визичену від еспанців формулу ввічливости, – “щоб служити вашій милості”...
Провансалька, що набулася поміж чужими панами, мабуть, уловила вже більш інстинктом, як спостереженнями, що тут перебільшеною ввічливістю чи голосними формулами пошанівку собі не зашкодить.
– Так, так, – погодилась мачуха і враз з’мягчилась від проказаної чемности.
– Саме я хотіла вас попрохати... Ви така молода, і я бажала б дужче підкреслити, що ви – товаришка Ноель. Отже, дозволите звати вас простіше, хресним найменням? – І враз, зі своїм чарівним усміхом, котрий здобув їй у товаристві опінію “непереможної” бельмамам, відгадувала хресне наймення: – Мадмуазель Жанна? Маргарита?..
– Луїза, мадам.
– Дуже гарне наймення... Так, прошу вас, мадмуазель Луїзо, ніколи не забувайте, що людей у нас в домі досить, до вашої ж та Ноелиної диспозиції спеціяльно призначена Юлія... Ну, також можете користати й із послуг Марусі.
Тато підніс на мачуху здивовані очі:
– Марусі? Гм... Та ж Маруся, “шер амі”, у нас не на те, щоб щось робила, – і перервав своє речення, помітивши хвилеве вагання Еміля перед склянкою Ноель: наливати чи не наливати вина панночці-“монастирці”?
– Сподіваюсь, що вам там, у монастирі, не вщеплювали огиди до вина? – запитав у Ноель жартовливо, – бо ж без вина адже ж не може бути й Служби Божої? Чи так?
Але мачусі очевидно було не до вподоби, що її едикти скориговано, і тому повернула до перерваної теми:
– Цікаво, – сказала вона, роблячи легкий відштовхуючий рух рукою на знак, що вона не питиме вина, – навіщо ж у нас ця Маруся і яке її тут призначення? Перед кількома днями вона відмовила Марії Андріївні піти за пакунками в місто, сьогодні ж виявляється, що вона не сміє нічого робити... Для чого ж вона?
– Ти ж знаєш, – сказав тато поважно, аж трохи сухо, та ж ураз додав, приязно усміхаючись, – Маруся тут на те, щоб дзвонили її дукачі на намисті, щоб мерехтіли її стьожки та вилискувались вишивані сорочки, їй вистачить і цих обов’язків. Це ж бо, – додав знову серйозно, – genius loci, – і, обернувшись до Ноель, пояснив, – фольклор і романтика тутешнього краю. Щонайбільше, вона може вишивати, мережати, гаптували, бо ті праці не дисгармоніюють з її “couleur locate”...
Обід скінчився при свічках, засвічених у кількох свічниках.
Пізніше ввечері, після наради з татом, мачуха покликала до себе Ноель знову, щоб проголосити їй “родинну постанову”.
Тепер, коли мачуха “вирішила”, що Ноель черницею не буде, – в тутешньому товаристві дівчина була б цілком неможлива, коли б залишилась такою, як є нині. Не знає ж вона і не призвичаєна до елементарних речей. Узяти б хоч те, що зовсім не личить молодому дівчаті пити за обідом вино. Зрештою, цt ж і шкідливо для здоров’я та, без уваги на те, може викликати цілком “дурне” почервоніння обличчя, ніби дівча раптом згадало щось непристойне. А що Ноель доведеться жити в цім краю, треба, щоб вона знала його мови й обичаї. Тому в найближчому часі візьмуть навчителя, який би вивчив Ноель московської мови. Тепер – березень, то ж до травня вона мусить опанувати цю мову настільки, щоб могла в травні скласти потрібні вступні іспити до інституту дівчат-шляхтянок. Не буде це така страшна праця, бо ж вимагати від неї, щоб вона говорила й писала, “як професор”, безперечно, ніхто не буде. В інституті ж навчать її “манер” і “доброї поведінки” та “мистецтва обертатися в товаристві собі рівних”...
Легке нахилення голови означало, що авдієнція закінчилась. Ноель натомість подякувала поправним “ревереансом”, але простягненої для поцілунку мачушиної руки “не помітила”. І мачуха відразу зрозуміла той німий протест.
Перший камінь стіни, що мала стати між цими двома жінками на все життя, був ґрунтовно заложений.


* * *


Ноель, утомлена подорожжю і враженнями, давно вже спала, коли її батьки сідали за вечерю. Дівчині снилося, що довкола настроюють різні інструменти для великої оркестри. Потім почалася дуже дисгармонійна музика, дарма, що нею диригував їй симпатичний і з великим “brio” сам Джузеппе Верді. Не прокинулась і тоді, коли біля неї опинилась барвиста постать Марусі. Заложивши на грудях руки, Маруся кілька хвилин уважно розглядала обличчя Ноель. Потім зідхнула і, глянувши на чужу їй, освітлену лампадкою статую Notre-Dame-de-Sion, побожно й кілька разів перехрестилась. Обережно поправила ґнотик у лампадці, знов підійшла до ліжка, перехрестила Ноель і легенько поцілувала її в чоло. Дотик холодного дукача розбудив Ноель. Усміхаючись до “сонного привиду”, вона обняла Марусю за шию і тоді прокинулась та пізнала, що це була дійсність. Хотіла розпитати, розповісти, згадати дитячі роки, що про них спомини тепер почали виринати яскравіше, ніж у монастирі, – але... вони обі були німі: одна не знала мови другої...


* * *


Тиждень за тижнем минали серед нудного, але впертого навчання тяжкої для європеїзованого вуха московської мови. Ноель дуже намагалась, а проте розуміла дуже мало. Ще менше розумів її навчитель, коли вона висловлювала за ним дивовижні для неї комбінації звуків, що творили тут звичайні слова, додаючи до них часом і “коментарії”, надхнені дотепною Марусею, яка швидко вправлялась у французькій мові. І ті, немов лапаті, “пажалуйста”, клесуваті “взаімаатнашєнія”, повзаючі “палєзнасті” й мов позакручувані та мов у вузли пов’язані “удавлєтваренія” та “законасаабразнасті” творили в її розвиненій фантазії химерні зоологічні чи ботанічні зображення, неначе ті абстрактні поняття були назвою кумедних чи страховинних звірят та рослин. Коли ж приходила на поміч Маруся, що годинами сиділа, вишиваючи, в Ноелиній кімнаті, тоді з її “дешифрування” виростали вже неабиякі нісенітниці, що приводили навчителя – чистої породи москаля – у правдивий жах.
– “Цвєлі, цвєлі цвєтікі і пабльоклі” – переписувала в десятий раз Ноель, заглиблюючись у містерійну премудрість, пов’язану з рогатою літерою “ѣ”, потім тяжко зітхала, намагаючись поправно вимовити:
– Цвеле, цвеле, цвецеле...
Маруся хвилину вслухувалась у Ноелин монолог і по-менторськи виголошувала:
– Але де там! І що бо ти, сестро, цвенькаєш? Ану прокажи ще раз...
Дві темноволосі дівочі голови схилялись над “общей тетрадью” (зшитком для вправ), і після різних спроб та дебатів Маруся нагло розцвітала:
Та он воно що! Насилу догадалась! Репете! (Говори за мною): – “Цвірінь, цвірінь, голоцуцики! Та й подохли”! От тепер це – ясно!..
Але ж учителеві ставало “зовсім не ясно”, що він мав робити: плакати чи реготатися, вправляючись із такою ученицею. Та платня була добра, учениця явно намагалась збагнути всю ту “бездну премудрості” й ті неймовірні “парафрази” висловлювала цілком бона фіде, а тому він не відмовлявся. Коли ж товариші, студенти-філологи, розпитували його, який має заробіток, – відповідав цілком серйозно:
Навчаю молоду абіссинку нашої мови, – а потім ще додавав: – А порозуміваємось “на зулу-кафрском нарєчїї”.
А проте, коли вже у вікнах Ноелиного покою показалися спочатку зім’яті й іще липкі від запашної смоли ясно-зелені каштанові листки, вона вже поправно читала кирилицю. На початку ж травня, коли надходив час їхати на іспити до інституту, її покликали до батьківського кабінету.
В кутах великого покою вже дрімали вечірні присмерки, тулячись до темних меблів з моченого старого дуба. Бронзові та мармурові статуї, великі шафи бібліотеки, мисливське приладдя на оленевих рогах і різні незрозумілі, а також пам’яткові речі, що наповнювали покій, як музейну залу, в присмерку робили враження таємної лабораторії. Коли Ноель увійшла в кімнату, Еміль розсвічував великі воскові, як у церквах, свічки на широкому столі до писання, над яким розпинав свої велетенські крила випханий орел. У своїм покою Ноелин тато не хотів бачити инших, як тільки такі “ставникові” воскові свічки.
– Сідай, Ноель, зручніше до фотелю, бо ж хочу поговорити з тобою довше й докладніше.
Цей “вступ” стривожив дівчину. “Напевне, знов якесь нове ще “родинне рішення” для мого “добра”, в якому буду “souffredouleur” , – пурхнуло в неї думкою. А тато вже продовжував:
– Говоритиму з тобою не як з дитиною, а як із членом нашого роду, поки що останнім, але з членом, котрий дійшов уже до такого віку, що з ним можна говорити серйозно.
– Слухаю уважно, – коротко відповіла Ноель.
– Ти знаєш, що наш рід – не з останніх у краю, з якого вийшов. Для краю ж тутешнього він був і є чужий. Навіть більше: він екзотичний, і багато “нашого” цілком незрозуміле “їм”. Що ти побудеш рік в інституті, – може, це й вийде тобі на добро, бо там ти побачиш, наскільки “ми” різні та інші від “них”, тож і навчишся, як маєш поводитися з “ними”. Але ще більше навчишся того, як не маєш робити. То дрібниця, що не добре знаєш мову: на початок того, що знаєш, – вистачить. Але ж не забувай, що вміти “їхньої” мови докладно й поправно – тобі й не личить. Отже, вважай, щоб, коли заговориш “по-їхньому”, кожен відразу пізнав, що ця мова – тобі чужа.
В інституті, безперечно, відразу почнуть тебе допитуватись: чому маєш стільки наймень, коли ж тут здебільша наймення короткі, дарма, що до кожного додається ще й батьківське. Але твоє буде для “них” дивним, і не виключене, що й глузуватимуть, зачувши, що повним йменням треба тебе звати Ноель-Марія-Стелла де Лячерда і Медина Челі. Пам’ятай; москалі намагаються глузувати з усього, до чого не призвичаєні, і найбільш цінені між ними люди не ті, що вміють щось доброго створити, а ті, що майстерно висмівають висліди чужої творчости. Але ж ти знаєш, що в твоєму гербі є Кастильська вежа, Арагонський лев та білий лебідь вікінгів, володарів морських. Тобто твоя зброя в боротьбі – не сварка, не різкі суперечки, не досадні чи – боронь, Боже, – грубі відповіді, навіть і на в’їдливий глум. На посміховище шляхетність зовнішня без шляхетності душі. А належати до старого й славного роду – це не значить тільки мати деякі права. Ще більше це зобов’язує триматися й деяких непорушних засад і освячених віками традицій та часом – важких обов’язків.
У тобі з радістю помічаю деякі риси нашого роду. Вірю, що ти – “наша” й “нашою” лишишся. То ж пам’ятай, що правнучці лицарів личить бути мужньою й самостійною. Чини, як уважатимеш сама за справедливе, побожне й чесне. Але, якщо тобі буде потрібно помочі в обороні чести й гербу, – я завжди до твоїх послуг.
Постать батька цілковито потонула в сивій хмарі цигарного диму. Лише спідня частина обличчя була освітлена рожевим вогником. Покій, речі, навіть самий час і свідомість реальної дійсности у Ноель неначе відійшли в безкрай минулих віків. Вона бачила тільки у вікні тонкий, гострий серпик місяця, що вирисовувався на темно-синьому небі, білий, ніжний і вічно молодий. Від нього і прозорого неба віяло весняним подихом нового життя, прочуттям невідомих тривог і радощів того близького, що ось стоїть уже тут, за дверима.
Ноель дійсно уважно слухала й нотувала в пам’яті кожне речення. Ті слова були для неї цілком ясні, самозрозумілі й природні, і вона відчувала цілою своєю істотою їхню правду – історичну й життєву. Але немов чийсь инший голос, не в ній самій, а голос незнаної особи, що стояла поза нею, говорив їй: “От, бачиш: родини ти не маєш, маєш лише рід. Для нього ж не існує ніжність, сердечність, тепло. Тільки – гасло й герб...” І її серце стискалось у маленький, безсилий клубочок, немов притиснений великою вагою стихійної резиґнації. Над ним же вставав спокійно гордий дух. Такий, як ці постаті на стародавніх портретах, де високі, накрохмалені й рясно поскладковані “фрези” не дозволяють у смутку похилити на груди бліде обличчя, з якого дивляться часом аж до розпуки сумні очі. І ніби з глибин тих далеких століть долітав тепер до вуха Ноель голос її батька... чи прадіда... чи основоположника роду, що все ще продовжував свою мову:
– Рід, що віками рахує своє існування, може довільно чи з примусу зміняти місце осідку, землю, нарід, серед якого триває його життя. Це – закон вічного руху, відвічних змін, без яких не було б і самого життя. Але дві речі лишаються постійно незмінні: одна – обов'язок до народу, серед якого живеш. Особливо ж, коли це народ скривджений і поневолений, не вільно ані погорджувати ним, ані бути байдужим до нього та його потреб. Бо лицарський обов’язок і присяга зобов’язують уборонити всякого скривдженого й воювати за слабого. Коли б ти була мій син, я згадав би тобі про посвячений меч; але ти маєш понести в шляхетний бій тільки свій дух та свої здібнощі.
Друга річ така. Зміняти бій на бій – завжди лише в обороні слабого, хай хоч і щоразу цей скривджений і слабий буде инший, – не є зрада. Але зрадою є виректися свого роду, сплямити герб, зламати честь, гасло й обітниці. Голос роду – безсмертний і непереможний. І хоч би ти для чогось захотіла забути й виректись його, цього не зможеш ніколи, ні для кого й ні для чого. Тож пам’ятай це, щоб ніколи не спробувати. А особливо цього не сміє зробити останній, тим більше у нас, де є гаслом: “Ultino veritas” ...
Цього тобі вистачить, щоб самій вибрати, з ким іти. На всякий випадок скажу тобі: в кожному старому роді спливаються різні крови, але в наших жилах, – інформую тебе, – ніколи не було ні краплини від москалів і жидів...
Ноель здавалось, що роки, а не хвилини пропливли, поки тато замовк. Відчула, себе не розумом, але внутрішнім раціональним почуттям відповідальною й серйозною людиною, котра мусить знати й розуміти, що має чинити. Встала з канапи і, простягаючи батькові руку, скромно, але твердо сказала:
– Обіцяю. Най допоможе мені Бог.
Хвилюючись не помітила, що останню фразу промовила по-еспанськи, як говорили ще її прадіди: – “Valgame Dios!”
Батько також підвівся й міцно, як мужчині, стиснув її руку. Був певен, що прийняв обітницю від свідомої людини, а не півдитини й дівчини...
Не без гумористики Ноель за тиждень склала потрібні іспити й одягла непристібний одяг вихованки “Кієвскава інстітута благародних дєвіц”.

 


2

 

ПОЧАТКОВА ДРЕСУРА

Рекреації. Падає дах над головою. Непослушна “монастирка”. “Шпоньчин” суд. 
“Година” листів. Прогулянки. 
“Жахливі хлопчиська”. Генерал-губернатор Драгоміров.
Вояцька муштра. Київські вулиці.

 

Вірочка Сулима – “безнадійна парфетка”, тобто дівчатко надто досконалої поведінки, що аж дратувала товаришок зразковістю, затулила обома руками вуха і в десятий раз швидко повторяла втомленим, детонуючим голосом:
– ... “тоді імператриця Катерина заключила перемир’я з турками...”
Та проте Вірочка, дарма, що “надмірно досконала”, не могла втриматися, щоб не поглянути у вікно. А там – золото дерев роздавало врочисті обітниці пишних прийдешніх свят. Інститутський розлогий сад, повний велетенських паркових дерев, купався в іскристім вині тремтячого й п’янливого повітря та в гарячій блакитній емалі київського осіннього неба. Своїми вітами, що кликали когось, шептав він привабливі казки-мрії. Не можна було не чути цілком виразних запросин, що раз по раз звучали більш-менш однаково: “Любі мої, молодесенькі мої дівчатка! Киньте оту нудну й дурну науку, йдіть сюди, під мої рожево-золоті віти, погляньте на рожеві хмарки над блакитним Дніпром... Пригляньтесь: і ті хмарочки, і ті хвилі – всі вони пливуть у далечінь, незнану, привабливу, широку, повну обіцянок... Далечінь та – саме життя... Життя...”
“Ах!.. Так, так... Життя!.. – І некликані думки переплітались із словами обов’язкової лекції. – Життя – це ж те повне радощів майбутнє... Без нудних лекцій, без настирливих, вічно теркітливих “класових дам”, без неминучого паштету з печінки щочетверга, без чорно-гнідого кисілю щоп’ятниці... Життя – parties de plaisir, прогулянки, спочинок, забави, театри, бали... Життя – і той спокій у вимріяному “вдома”... Ах! Життя – то ж правдивий рай без тіней, без суму, без журби, самі радощі, радощі й ясність”.
– ...“і тоді імператрина Катериця затурила переключення з мірками”... – сумлінно вимовляють Віроччині уста, та ні пам’ять не приймає проказаних чужих слів, ані вухо не чує жодного з них. Так, сама Вірочка не чує, що повторяють уголос її пухкі губки. Але ж чує те Оля Богданова, цей “Арієль класи”, як влучно назвала її вчителька англійської мови. Чує, і вже, як і завжди, вмить вона там, де є з чого сміятися, жартувати, глумитися, а передовсім, де є якийсь привід порушити інститутський важкий устав. І Оля обережно, навшпиньки, підводить за спину Вірочки цілий гурток цікавих “пересмішниць”:
П-ссс! Mesdames, послухайте, як Віра деклямує калмицькі молитви!...
І група дівчат, розвеселених до сліз “затуреною Катерицею”, аж падає у дзвінкому голосному сміху. Нове “motto” вмить облітає цілу класу, – і сміх лунає з одного кута до другого, аж поки не зупиниться на чомусь іншому.
Це – година свобідної поведінки. У рекреаційнім антракті, між п’ятою й шостою щовечора, можна голосно гукати, як у лісі, можна стрибати через лави, їсти халву і навіть – лузати насіння. Тобто можна чинити все те, що найсуворіше забороняють інститутські приписи і що саме тому так непереможно приманює. “Можна”, але – очевидячки – не є все те і в цій годині дозволене. Та ж у цім часі йдуть на відпочинок доглядачки інституток – “класові дами”, що стоять при них невідлучною тінню впродовж цілого дня, від пробудження до сну. В рекреаційній же годині три старші класи залишаються під доглядом тільки одної чергової класової дами, та й та сидить не в класі, але на коридорі за маленьким столиком, на котрому, “як у жидів”, стоять дві свічки. Класова дама свідома своєї безпомічності. Вона навіть не намагається доглянути за соткою веселих дівчат, що готові в цій годині на всяку вигадку й дурницю. Сидить вона тут лише “на випадок” якоїсь особливої події. Звичайно ж читає безконечний роман або виплітає не менш безконечне в’язання- мереживо. Інститутки часами заглядають із класи, переконуються, що “класуха” сумлінно “відправляє шабаш”, і використовують годину безконтрольного дозвілля.
Звичайно “відправляти шабаш” припадає на “класуху” з третьої класи, м’якодушну й сентиментальну німкеню, панну Бліду, звану чомусь “жінкою з моря”. Вона має багато такту й мало темпераменту, а тому майже ніколи не має відваги чіплятися до старших панночок не тільки з першої (найвищої), а навіть і з другої класи.
Часом при столику зі свічками сидить товаришка та приятелька панни Еліди, французка, мадмуазель Жанна, звана простіше “Жаба”. Тож у першій та другій класі це час найбільшої свободи й найгаласливіших забав.
Коло Ольги й Віри твориться гурток. Чути сміх та вперте Вірине бубоніння. Але цього разу Віру справді швидко залишають у спокою, бо ж посеред класи починають приготовляти куди поважніші речі. Катря Вітовська та Наталя Восьмиградова перетягли на середину стіл і поставили на нього стілець. Тим часом маленька, як мавпочка, рухлива кубанка Надійка Хиленкова дбайливо затулює папером невеличкі віконця ромбової форми у важких, дубових класових дверях Закінчивши свою роботу, стає сама “як козацька варта” коло дверей.
– Де ж циркель? – гукає вже зі стільця струнка, як тополя, Катря. – “Найясніша”, подай же кружіль!
Ясна, аж блискуче-срібна, гарна блондинка княжна Каратова подає Катрі потрібне знаряддя – великий дерев'яний кружіль, яким креслять геометричні фігури на класовій дошці. Каратова не ображається прізвищем “найясніша”, бо ж вона справді має найясніше волосся в цілому інституті. Те признання приймає як комплімент, не звертаючи уваги на дрібочку іронії, скерованої на її родовий титул, також єдиний на цілий інститут, бо ж Каратова з роду колишніх грузинських володарів і по-московськи зветься “свєтлєйшая княжна”.
Катря гостряком кружеля щосили товче в стелю. Але їй не йде праця як слід. Ясно, що без Богданової не обійдеться. Тож за хвилину вони вже обидві відламують значний шмат омітки. Катря обережно схоплює його в наставлену попередницю. Шматок оглядають з усіх боків: усе в порядку, бо ж ніде не видно жодного сліду циркля й сам шмат досить великий. Стіл і стілець вмить віднесли на місце.
– Василевська! Ольго Василевська!
Одначе Василевська немов не чує. Вона майже не бере участи в житті класи, бо вона – старша віком. У класі є чотири такі дев'ятнадцятилітні “бабусі”, як їх називають інші вихованки, за що від “бабунь” дістають презирливу назву “бебі”. Приятелювати чи навіть цікавитися їх життям “бабуні” вважають нижчим своєї гідности, але відмовити якійсь “товариській послузі” для класи їм, як і всім иншим, не вільно. На це не відважилась би жодна.
До Василевської йде депутація: Катря, Богданова й Восьмиградова. Тим часом чотири “бабусі” в задніх лавках класи обмірковують якісь таємничі й важливі питання. Всі мають розрум'янені обличчя, крім Василевської, що завжди біла, як папір. Всі вони говорять майже пошепки, схиливши чотири голови докупи над якимсь предметом. Коли ж наближається депутація, Іза Метінґер ховає за корсет якусь таємну фотографію.
Василевській виясняють, чого від неї домагається класа, і вона з нехіттю йде за вигадливим тріо. Посеред класи, саме під вибитим шматком омітки, Василевська лягає горілиць на підлогу, Богданова розкладає їй навхрест руки, укладає складки сукні, попередниці та пелеринки, а Катря тим часом кістяним розрізувачем паперу витискає їй на білому чолі таємний знак. Накінець Восьмиградова обережно кладе біля цього знаку шматок виломаної омітки. Всі три відступають на крок, оглядають свою працю, як мистці, що закінчили мистецький твір. Товаришки дивляться на те все і з радістю прочувають близький бешкет. Хтось тоненько сміється, хтось підстрибує на одній нозі, хтось дає ради. Лише “бабусі” вдають, що їх усе те не цікавить. Віра Сулима, що й далі щиро “кує” історію Росії, та кілька завзятих “читачок”, що не пропускають найменшої нагоди, щоб прочитати щось недозволене в інституті, – не цікавляться подією. Ангелина Борган блукає духом у кавказьких горах, куди переніс її Лєрмонтов. Маюша Тарновська схилилася над Memorial de S-te Helene Las casas, Ноель Лячерда Медина-Челі не бачить світу за сторінками Maspero, Марусі Рожникової не відірвати від“Quatre-vingt-treize” . Варя Шиковська щодня плаче над “Domby and Son” Діккенса, Анкевич та Елінська вдвох схилилися над книжкою “Quo Vadis?”.
– Mesdames, увага! – і Богданова сідає на своє місце, її наслідують інші. Не обертаючись, вона рахує: – Раз, два, три...
Всі три десятки вихованок старшої класи враз, немов хором, підносять пронизливий зойк і вереск. Зчиняється неймовірна метушня та біганина серед невгамованого крику. Лише Василевська, біла, як папір, лежить, мов мертва, без руху на підлозі. До класи влітає перелякана мадмуазель Жанна. До неї кидається з двадцятеро дівчат і починається кцось подібне до хорової сцени з першого акту “Кармен”: – “Нам Мануеліта казала всім”, – разом розповідають Хосе всі сиґарери про подію на фабриці.
Так і тут: мадмуазель Жанна на початку не більше розуміє, як оперовий Хосе. Тим часом нерухому Василевську надаремно намагаються піднести чотири найменші вихованки. Класова дама може лише збагнути, що Василевській зробилося зле, і кличе дві міцні “кариятиди” – коридорові служниці, їх є в інституті ціла армія, але їх не називають жодним індивідуальним найменням: кожну з них кличуть лише “дівчино” і конче по-московськи “дєвушка” (між ними й “гардеробну” служницю, якій, напевне, вже давно минуло півсотки літ). “Дівчата” півнесуть-півтягнуть високу та довгу, як хмелева тичка, Василевську до інфірмарія – шпиталю. У класі ж тим часом продовжується коли не революція, то брокенський шабаш.
–    Нізащо тут не залишимось ані одної хвилини!
–    Нас тут усіх позабиває!
–    Ну, ясно: вже ж почав падати дах!
–    Ми тут загинемо! Загинемо!..
–    Всі до одної!..
Бідна мадмуазель Жанна хапається за голову, плеще в долоні – звичайний спосіб вимагати спокою й мовчанки, – та надаремно гукає:
– Mesdames, je vous en prie!
Потім уже зовсім суворо:
– Silence, Mesdamioselles!
Пекельний гармидер почула інспекторка Любов Петрівна, що мешкала під класою на нижчім поверсі. Вона здержлива, зрівноважена, ніколи й нічим не здивована й не обурена. За довгий час свого інспскторування в інституті призвичаїлась до найнеймовірніших вибриків бадьорого жіноцтва, повного сил і здоров'я, з невичерпаною енергією, занудженого в інститутських мурах, які здебільша іденти¬фікували з в'язничними. Вона прийшла і тихо, рівним голосом запитує, що саме трапилось. Мадмуазель Жанна щось плутає в своїх виясненнях. Любов Петрівна кидає погляд на збиті в гурток дівчата й затримує його на дитячо-прозорих, простодушно-щирих очах Ольги:
– Богданова, qu’ est-il arrive? 
А Ольга немов на те тільки й чекала. Вона враз імпровізує ціле оповідання, як усі перелякались, побачивши, що бідну Василевську “напевно” на смерть забило “велетенським шматком стелі, що вже остаточно розпадається”.
Класу тимчасово перенесли до рисункової зали. “Что і требовалось доказати”, – повторяли задоволені пустунки. Бо ж тут буде незручно вчитись, а тому ніякий учитель не могтиме вимагати, щоб вони добре знали лекцію. Зате ж у залі є піяніно, можна грати, співати й танцювати, бо ж зала велика, а рисункові столики – легесенькі і їх без зусиль можна відсунути до стіни, як стільці. Інститутки ж могли не їсти й не спати, коби лише можна було танцювати й співати.
За хвилину вже нове помешкання наповняють меланхолійно-ніжні звуки прекрасного вальса з-під вправних рук Добровольської, найліпшої піяністки в класі, а пари – “шерочка з машерочкою” точаться, щасливі та вдоволені. Ще б пак!.. Учитись не доведеться аж до завтра, бо зала пристосована до малювання лише вдень. Увечері ж тьмяно освітлюють її тільки дві нафтові лампи. Аж уночі слуга – “Танатос” порозвішує більше ламп. При їх світлі стане видно читати й писати. Тепер же класова дама мадам Рапне сидітиме в коридорі – “шабасуватиме” там при свічках, бо ж мусить пильнувати, щоб ніхто не входив до “небезпечної” класи. Так дівчата позбуваються пильного, недрімливого ока класової дами і тішаться несподіваним святом: вальс зміняється в мазурку, мазурка – на падеспань, а кінчиться все аж “собачим вальсом”, що грають його лише двома пальцями, але по цілій клавіятурі. Танцювати під таку музику, щоправда, незручно, зате під її супровід можна співати на всі 36 голосів нескладну собачу пісеньку – “Гав-гав-гав-гав!” Це так смішно й так дуже весело, бо багато галасу й дурійки.
Але на цей раз таких буденних речей замало. Всі настільки розбавлені, що кожна хоче якогось видовища й нових забав. Знов започатковує їх Катря. Вона вже вилізла на великий довгий стіл, що перерізує залу впоперек, і тепер творить своєрідну сцену. Катря ж, справді, має неабиякі сценічні здібнощі. Вона спочатку декламує свої власні власні вірші про “бідних дітей, що сидять без їжі вже багато літ”, потім – баладу про інститутські котлети. Особливо захоплюють усіх слова:

Є стіл в тім огиднім буфеті,
Він предовгий і циною вкритий.
Смердять на столі тім котлети,
Бо ж хробак не один в них заритий...

Потому “публіка” домагається, щоб Катря “показала тверську бариню”. Катря не дає себе довго просити. Вона починає заклопотано метушитись, рахує неіснуючі пакунки та валізи, смикає за руку неслухняного, хоч і невидимого “Ваню” та витирає носик також невидимій “Машутці”. Одначе всі розуміють, що це “тверська бариня” на залізничім двірці чекає на потяг. Монолог кінчається тремтячим питанням:
– Пане жандарю! Скажіть, будь ласка: потяг до Твері піде “о чверть на три чи о п'ять п'ятнадцять?”
– Точно так! – переконано й твердо запевняє жандар захриплим голосом.
– Дуже, дуже вам дякую! – відказує “тверська пані”, задоволена “точною” відповіддю.
Далі йдуть солові виступи. Але лезгінки не може бути, бо княжна Орліяні хвора, хіба що Ракоці затанцює чардаш? Але Катрі падає на думку:
– Mesdemes, ви знаєте, що Ноель має приховані таланти? З неї не тільки можна глузувати, що вона не вміє говорити жодною “православною” мовою...
Що Ноель справді не вміє “православних мов” – не дивина Щоправда, народилась вона на Волині, “у преславнім місті Луцьку”, певніш, близько нього, але ж до сімнадцяти літ, тобто до весни цього року, перебувала на півдні Франції і там у монастирській школі приятелювала з чужинками, здебільша з подружками-еспанками. Тому романських мов, – як казали інститутки, “мов католицьких”, – знала кілька, а слов'янських – жодної. В інституті ж могла розмовитися свобідно в різних мовах, лише не в московській. Катря свобідно говорила французькою, а тому могла навчитись від Ноель і французьких пісень. А вона ж над усе в світі любила пісню. За це Катря почала шанувати Ноель, а тепер, як свій винахід, оповіщала, що Ноель уміє ще й еспанські національні танці.
– Можеш і араґонську хоту? – крутнулася від піяніна вкупі з табуретом Добровольська. – Я заграю араґонську хоту Глінки.
Показалось, що хоту, бодай араґонську, Ноель танцювати може, але “хот” є тисячі, як і “seguidillas”. Товаришки замахали руками:
– Ах, облиш! Знаємо, знаємо це “козос де Еспанья”. Покинь свої “кози”, лізь на стіл і танцюй!
– Без кастанігтів? – питала здивована Ноель. Катря одним ударом ліктя по переверненій тарілці розтовкла її на шматки і подала Ноель чотири більші черепки:
– Casse une assiette, jette en les miettes et voila les castagnerres”  – засміялася вона, імпровізуючи скоромовку й відкидаючи дрібні черепочки на купу тарілок, що їх уживали замість палет при малюванні акварелями.
Рвучкі й переливчасті акорди Глінкової хоти лилися вже дзвінкою каскадою. Перед очима Ноель замиготіли радісно золоті іскорки, як святойванські вогники в теплу, оксамитну ніч. Серце стиснулося солодким сумом, мов давно забуті милі істоти несподівано ласкавою рукою діткнулися душі. Здалека в уяві потягло солодким запахом помаранчевого цвіту, з ніжним мигдалевим присмаком олеандрів. Низький контральт Нієвес, колишньої приятельки ще там, у милому, теплому оточенні монастиря, ніби заслонений далеччю, пригадав слова їх такої улюбленої пісеньки:

El naranje de tu patio,
Cuando te acercas a el
Se desprende de sus flores
Y te lose cha a los peis.

(Помаранчевники твого домівства,
коли наближаєшся до них,
зривають з себе свої квіти
й кидають їх тобі до ніг.)

За хвилину маленька постать Ноель уже була на столі. Відбила дрібно й чітко такт танку, а черепочки в призвичаєних пальцях цокотіли радісно, мов сміялися переливчастим сміхом із дійсности, що ніколи не може згасити іскристих барв приємної згадки ані заслонити спогаду перед духовим зором того, хто хоче жити в згадках про щасливе минуле.
Але ж сучасна дійсність не дозволяла забути й про себе. Нічим не подібна до південної ночі, дарма, що в темно-синій сукні, несподівано появилася на залі постать мадам Рапне. Хота враз увірвалась. Чиїсь приязні руки стягли Ноель зі столу.
– Comment ca vous plait?  – почала мадам улюбленою, ніколи незмінною формулою своєї догани. – І вам не соромно, мої пані! Я розумію: можна співати, танцювати, але ж це... це переходить усякі межі. Ви ж робите якийсь кафешантан, і ви, мої панночки, поводитеся, мов підпиті богемки! Вам не соромно?
Її ніс почервонів від обурення, однак ціла постать ні найменшим рухом ані на лінію не відступила від “добрих манер” інститутської взірцевої поведінки. Мадам трималася рівно, як із проковтнутим метром. “Коробочкою” зложені руки не знижались ані не підносилися ні на сантиметр від назначеного приписами місця: на лінії стану, нарівні з восьмим ґудзиком її корсажу.
Пронизливим поглядом перебігала по дівчатках, що вмить зробилися, мов німі. А по хвилинній павзі вже оповістила й присуд:
– Мадмуазель Богданова... Хто це?.. Здається, я чула ваш голос, мадмуазель Вітовська...
Катря відразу приєдналася до Богу духа винної Ольги. Виправдуватися не дозволяв товариський кодекс інститутської етики. Протест, коли вже хтось був покараний, уважали за непристойну легкодушність. Випадало з гідністю й пихою прийняти і відбути, хоч і незаслужену, – як це здебільша бувало, – кару.
Що насамперед карали Ольгу Богданову, це вже стало звичаєм. Класові дами знали її веселу, нездержливу, хлоп'ячу вдачу і не допускали й думки, що може в класі статися така подія, в якій би Богданова не взяла активної участи. Взагалі ж взаємини між інститутським проводом і вихованками влучно характеризував здавна вживаний вислів: це була справді постійна й незмінна “битва русских с кабардинцами” або “турецькі звірства”. Те мучеництво вихованки мусили зносити без нарікань, плачів, із героїчною твердістю. Але ж за те з повного серця мстилися безконечно різноманітними вигадками, що неабияк дошкуляли мучителькам-наставницям....
Пронизливі очі мадам Рапне тепер уп'ялися в Ноель, що ще й досі тримала в руках шматки збитої тарілки.
– І це ви, мадмуазель, вихованка монастиря, “монастирка”! Ви зображуєте тут “кафешантанну” діву?! Як це пояснити?! Що ви собі дозволяєте в стінах інституту шляхетних панночок?! Ви псуєте нам наших вихованок, підриваєте добру мораль... Я примушена про це все донести пані директорці. І ви можете бути певні: такі вчинки не залишаться без заслуженої кари! Якщо вас не виключать з інституту, то щонайменше зостанетесь без відпустки на всі Різдвяні свята. Завтра ж про все напишуть вашим батькам...
– Mesdames, – звернулася розгнівана доглядачка до решти інсти¬туток, – прошу вас аж до конференції, на якій осудимо цю страшну подію, дуже вас прошу не виявляти, що ви знайомі з цими трьома особами, – вказала вона жестом римського трибуна на три “грішниці” та вийшла зі скам'янілою гідністю з зали, не зважаючи на приглушений хор, що гудів:
–    Призвати в суд, Махровий ніс!
–    Махровий ніс! Шпонька!.. Шпонтер... Биндичка...
Все це були почесні титули, якими інститутки обдарували свою милу виховницю і які переходили з покоління в покоління.


* * *


“Година роздачі листів” у дійсності тривала менш-більш десять- п'ятнадцять хвилин, їх уривали з часу, призначеного на прогулянки.
Швейцар (придверник) Йосип, із куртуазії званий “Жозеф”, приносив усю пошту інспекторці до помешкання ще перед обідом. Любов Петрівна з поміччю бібліотекарки мадмуазель Дероденко (в інститут¬ському жаргоні – “Маркіза де Руденька”) розкладала пошту на групи, для кожної класи окремо. А вже “кариятиди” розносили й розкладали її по столах класових дам, у класах. Кожна класа, йдучи до гардеробних кімнат одягатися на прогулянку, діставала пошту. Одначе читати її негайно можна було хіба тоді, коли вихованки “гуляли” в інститутському саді. Якщо йшли поза інститутську оселю – можна було читати листи аж по повороті з прогулянки.
Перед роздачею пошти спочатку відбувалася ”сповідь”.
– Мадмуазель Мальчевська, хто це вам пише? – питалася з повною гідністю й спокоєм мадам Рапне, розрізуючи кістяним ножем довгасту коверту.
– Мама... сестричка Тамара... – підносила невинно вгору брови смуглява, як циганка, Ніна Мальчевська.
А класова дама, розгорнувши лист, перебігає очима підпис:
– Ви помиляєтесь. Тут стоїть: “Незабуваючий Тебе Володя”. Хто це?
В гурті дівчат, що чекають на пошту, хтось досить двозначно закашляв. Почувся й легенький смішок. Ніну заливає по комірець білої пелеринки темний рум'янець. Одначе її брови підносяться ще вище, вираз обличчя стає ще більш ангельсько-невинний:
– Володя?.. Та це ж... це ж мій дядя, вуйко тобто... Ну, звичайно ж!..
Ніна трохи невиразно вимовляє звук “л”, а, хвилюючись, говорить замість “Володя” – “Воводя”. Це викликає вже цілком отвертий сміх і виразний міцний кашель.
– Voyons, Mesdemoiselles, – почервоніла не менш за Ніну й мадам Рапне, – це ж що за інцидент ви хочете витворити? А далі: що то за манери відкашлюватись, мов, вибачайте, перестуджені перекупки на базарі? Посоромтесь!
Ніна тим часом простягає руку по лист.
– А ви що саме хочете? – дивується мадам Рапне.
– Просила б дати мені адресований до мене лист...
– Не поспішайтесь, мадмуазель. Такий лист наперед мушу перегля¬нути я, щоб знати, про що саме пише вам ваш вуйко, – і класова дама відкладає його на край стола, де вже лежить лист до Ізи Метінґер від “кузена”.
Ніна, зробивши неминучий реверанс, яким закінчувались усі розмови з начальством, відступила в гурт подружок.
– Мадмуазель Валерія Верещенко! Хто пише вам?
Немов сонце, обличчя Валерії, з короткозорим поглядом блакитних очей, вихилилося з-поза білих пелеринок.
– Мама, – була коротка, але певна й переконлива відповідь.
– Так, це від вашої мами, – подала лист мадам, не читаючи.
Нарешті в руках класової дами залишився тільки один пакет.
– Мадмуазель Богданова! – повернула мадам Рапне в руках досить велику коверту й оглянула уважно адресу. – Я пізнаю руку de Sa Grace, монсіньора Юліяна, вашого вуйка.
Ольга “присіла” в реверансі й одночасно простягла руку по лист:
– Так, мадам, це від вуйка.
Класова дама віддала лист, навіть не розірвавши коверти: було б незручно й нетактовно не мати довір'я до єпископа, що був відомий цілому інститутові. Однак не втрималась, щоб хоч трохи не покартати Ольгу:
– Мені здається, що слід вам, мадмуазель, робити трохи більш граціозні жести...
Ольга склала руки “коробочкою” й схилилася повільно та низько в правдивому – “придворному реверансі”. Обличчя мадам Рапне прояснилось:
– Ви, коли захочете, вмієте бути цілком добре вихованою панночкою.
Богданова ввічливо усміхнулася: в її голові саме оформлювалася нова сенсаційна вигадка.
– Одягатися, Mesdames.
Дівчата кинулись юрбою до дверей. Мадам щиро обурилась:
– Але ж хіба серйозно ви не думаєте так іти?! Парами, Mesdames, парами!
Ще остання пара була долі, біля сходів, коли Ольга Богданова поквапливо наближалася до мадам Рапне, яка пильнувала, щоб вихованки виходили як слід, не виступали з рядів, не тримали одна одну під руку й не розмовляли. Ольга затулила пів обличчя хусткою. Мовчки, зі схиленою в хустку головою, зробила Ольга реверанс.
– Що це? А, кров носом? Ну, звичайно, йдіть до шпиталю. Можете там полежати ввесь час прогулянки.
– Щаслива! – зашептала Ользі Катря з останньої пари. – Ах! Виспишся…
Ольга мовчки хитнула головою. Але той жест завважила Рапне, дарма, що був він зроблений за її спиною.
– Мадмуазель Вітовська, залишіть при собі свої кондоленції!
Коло гардеробних шаф – видовбаних у стіні заглиблень, що засувалися білими дерев'яними дверцятами, великими, як брами, зчинилися метушня й веселий гармидер. Чути було різні покрики. Хтось влучно наподоблював гавкання маленького песика, хтось повним голосом співав баркаролу Мендельсона. Оксамитовий Катрин контральт намагався передати басову арію Мефістофеля “На землі ввесь рід людський”.
Мадам Рапне, в сукні, підтримуваній гумовими “пажами” – цілою системою гумок та клямр, бігала, кричала, хвилювалась, а її ніс неслушно червонів. Тепер вона цілковито виправдувала свою назву “Гиндичка”.
Енергійна, після недавного тифу обстрижена, Надійка вигукувала числа плащів із пелеринками, званих “лівреями”, та круглих шапочок – “арештантських беретів”, роздаючи їх подругам. Нарешті ціла класа, совгаючи калошами, довгою “гусінню” вирушила з інститутської брами.
На прогулянку ходили в іншому порядку, як в інститутських стінах: там напереді йшли менші, а на вулиці, навпаки, в першу чергу ставали дівчата, найвищі зростом, і з ними побіч ішла й класова дама. Закінчувалася процесія двома “кариятидами” в дрібнокісткованих “сарпинкових” сукнях блакитного й білого кольору у білих попередницях, чорних коротких жакетах і чорних вовняних хустках. За ними – на шість кроків від них, тобто в тім же самім віддаленні, що йшли від інституток “каріатиди”, – ступав “молодший швейцар” – Жозеф, не в парадній, а в чорній, буденній лівреї.
Розмовляти на вулиці дозволяли, але потиху. Зате суворо забороняли сміятись або дивитися на прохожих. А вже, не дай, Господи, заговорити з кимсь зі знайомих при зустрічі! Навіть хоч би то були батьки. Цей “злочин” карали побутом в інституті від одного до трьох днів тоді, коли всіх инших пускатимуть на Різдвяні, Великодні чи літні ферії.
А тим часом спокуса чигала на інституток відразу, вже на яких сто кроків від інститутської брами. Хіба що йшли лівою стороною вулиці то ще якось можна було врятуватися від халепи. Коли ж переходили відразу на правий бік, то вже без прикрости не обходилось. Небезпеку ж тієї прикрости приховував у собі такий звичайний за тих часів у Києві, скромний і нудний, дерев'яний паркан, покрашений виблідлою зеленою краскою. Він оточував старосвітську, типову київську “папську” оселю з одноповерховим островом, прикрашеним колонами в глибині великого дому, що ще мав круглий садок посередині. Перед самим домом струнко вартували дві ялиці, а з-поза дому виглядали височенні дерева старого саду.
Та ж під час прогулянки інституток на паркан, мов ті чортики з коробочок-забавок, вискакували два збиточники-гімназисти. Зо своїх “високих постів” показували вони інституткам “носи” або язики й гукали на всю вулицю московську пісеньку власної творчости, що в нашій мові звучала б так:

Інститутки, мов качки,
Всі на їжу беручкі,
А, нажершися паперу,
Псують нашу атмосферу...

Спершу мадам Рапне по-геройськи прийняла виклики пустунів і кинулась у словесний турнір із “жахливими хлопцями”. Одначе дуже швидко мусила безславно відступити перед несподіваною імпровізацією: 

Француз-карапуз підкотився під гарбуз,
Гарбуз тріщить, француз пищить:
хрю-хрю-хрю...,

що була не без їдкого дотепу, бо мадам із походження була французка, а “французи” – це звичайна образлива московська назва для свиней.
Жодного способу не було, щоб воювати з цими шибениками. Не помагали навіть напімнення Жозефа, що в таких випадках трохи відставав від інституток, щоб дозволити собі на свободу в “козацькій діялектиці”. Не помагали й спеціяльні скарги інститутського начальства до батька гімназистів, що проявляв повну байдужість до поведінки своїх нащадків. Мати ж їхня також мала інші клопоти: вона писала в поширенім московськім київськім часописі цікаві фейлетони, а потім нібито заливалася звичайнісінькою горілкою, як тоді говорилось, “до положення риз”.
Прогулянок по Липках інститутки не любили, бо раз у раз ходили тими самими вулицями. Спочатку проходили попід вікна інститутської канцелярії й помешкання інспектора. Саме напроти цього будинку й було страшне для “бідних овечок” кубло хлопців-розбишак. Потім дорога вела попри державний банк, виставлений не без претензій у венеціянському стилі. Далі, на протилежному боці вулиці, була резиденція ґенерал-губернатора “Юґо-Западнаво Края” – легендарно славного по всьому Києві генерала Драгомирова, що був тут за царського намісника, але часто поводився як колишній український гетьман. Звичайно перед цим домом класова дама затримувалась і, пропускаючи поуз себе вихованок, нагадувала мало не кожній парі: –Silence, Mesdames! Et attention! Драгомиров, увіковічнений відомим малярем Рєпіним у популярному образі “Запорожці пишуть лист до турецького султана”, – людина стихійно запорозької вдачі, дав інституткам гумористичний наказ не вітати його поклонами та реверансами, але, затримавшись, “зробити фронт” по-військовому й, усміхаючись, проводити його очима. Сам же він відповідав дівчатам, “віддаючи шану”, також по-військовому.
Цей наказ робив чимало клопоту інституткам і виховному персо¬налові. Рухатись, ходити, кланятись, вітатись, танцювати тощо вчили докладно – шість годин тижнево. Учителькою тих мистецтв була панна Атамонова, бувша балерина. Але ж ані вона, ані жодна вихователька не знали, як вояки вітають своє начальство. У тих містеріях були втаємничені тільки дві особи на цілий інститут. Так званий “солдат”, що його наймення знав тільки Господь Бог. Він мав скромне завдання опалювати інститутські печі й був старий військовий інвалід. Другий – керівник господарської частини, димісіонований полковник кирасирського полку Артур Олександрович Унґер. З Петербургу дали йому змогу – так говорили його вороги – керувати державним господарством, щоб він полагодив і своє особисте. Полковник дзвонив острогами, виблискував одностроєм і враз здобув собі симпатії в інституток, бо зліквідував ненависний червоний кисіль, глиняні кухлики на чай і навіть усім гидкі, аж до морської хвороби – котлети. Натомість на інститутських столах з’явилася дичина, печені курята, овочі й, “глупого” чаю з молоком, біла кава, подавана у пристойних філіжанках. Тож і в цім “Драгомирівськім випадку” мусив пан полковник сповнити важливе завдання.
На півгодини перед вечірньою кавою провадили інституток до зали. Ставили у ряд, далеко одну від одної, щоб було видко цілу постать, як на танцях. Класова дама скромно сідала в куток, а посеред зали блищав, як на військовій параді, полковник і, як на військових вправах, коман¬дував: “Здравія желаю, дєвіци! Сміррно! Ррравнєніє напра-во!.. Правоє плєчо в-пєррьод!..” тощо.
Сміху була повна зала. Мудрість ця не для інституток, але ж новий учитель не тратив терпеливости й не гнівався на нездар, бо ж, здається, його самого ці вечірні вправи з гарнесенькими панночками бавили більше, як інституток. Однак спритний полковник мав іще іншу приємність, бо Драгомиров щиро сміявся, довідавшись про його педагогіку, та й висловив йому подяку за “взірцеве муштрування амазонок”. Та й самі “амазонки” дістали від галантного можновладця по півфунта добрих шоколадок у гарних бомбоньєрках. Бо, – як сказав Драгомиров, – ”не по чарці ж горілки їм давати за ревність!”
За генерал-губернаторською резиденцією тягнулися нескінчено плоти приватних садів, тихі, мов незаселені вулиці. Широка Катерининська вулиця, з маленькою церковцею св. Олександра, переходила у вулицю Олсксандрівську і була з одного боку, у верхній своїй частині, оточена прекрасними садами та особливо гарна з боку Дніпра. Починалася вулиця здолини Купецьким садом, де влітку грала першорядна симфонічна оркестра, і переходила до “Царського” саду, що межував із “Палацовим”, у якому стояв царський палацик на випадок “високого” приїзду “августейших” гостей до Києва. Закінчувалися ж нагорі ці сади чудовим Марійським парком, що був гарний не тільки своїм положенням та укладом, але і зразковим порядком. Під усіма цими садами спокійно котив свої блакитні води оспіваний поетами всяких національностей, чомусь рішуче кожному, хто мав нагоду на нього поглянути, милий і симпатичний Дніпро, а за ним – безконечні далекі краєвиди на Чернігівські й Полтавські тихі простори. Проходячи біля тих садів, інститутки тільки зідхали, бо ж усередину вступ їм був заборонений. Тільки напровесні, в часі іспитів, уряди-годи заводили їх до “Палацового”. Взимку ж човгали калошами на мокрих або засипаних снігом і не відчищених пішоходах Олександрівської вулиці, що проти саду “Шато де Флер” мала гарну імітацію грецького храму – так званий міський музей.
Чорна колона інституток звичайно повертала, не доходячи до музею, до якого їх ніколи не завели, і темною гусінню знову повзла вгору. Здолу ж, із міста, рухливішого від Липок, долітав злитий в одноманітне гудіння галас вуличного руху. Такі характеристичні для київських вулиць гуркотіння однокінних візків “дринд”, або “гітар”, по кам'яних, немов зі скам'янілих буханців хліба зложених, дорогах, зіритовані дзвінки трамваїв, що дзвонили майже ввесь час без перерви, та дзвони численних київських церков, що обзивались раз у раз у кожну годину дня.
Зимові ж вулиці здебільша наповняв мокрий сніг. У часі великого снігу та при більших морозах інституток на прогулянку звичайно не виводили. Так само здебільша і в часі відлиги мусили вони сидіти в інституті безвихідно, бо надворі починало капати зі стріх. Біла або часом жовтява імла якось одночасно налягала й згори й іздолини та затирала реальні контури домів і безлистих дерев.
Ця імла, мов молочна запона, здавалось, застилала перед дівчатами реальне життя. Те – далеке, цікаве, повне несподіваних приємностей, що вирує поза стінами нудної в'язниці. А вогкі, холодні завої імли розкручувалися повільно й безнадійно та немов говорили: “Весна життя приходить по морозах школи. Чекайте свого часу!”
І чекали вони нетерпляче та з палкою вірою, що за тією запоною прикрих інститутських відносин здійсняться всі мрії й усе, що нині лише сниться. Тільки дочекатись “випуску”! Здати іспити, скинути остогидлу зелену камлотову сукню, тверду, як бляха, та переодягтись у свою, очевидно, білу чи ніжно-рожеву, м'яку, ароматичну, напарфумовану “своїми” парфумами й запахом рідного “дому”, милим і приємним, як повернений по семилітньому вигнанню рай…

 

3

 

РІЗДВЯНІ СВЯТА

Раба Божа. Знову “вдома”. Англо-український Щедрий вечір.
Вієві маски. Оперовий хірург. Живий “вертеп”.
Три солістки – ще не тріо. “Сироти”. Ворожба.
“Шовкова пані”.

 

Уже три місяці гнітило Ноель одноманітне інститутське життя, таке ж далеке їй і чуже, як і першого дня, коли вона опинилася поміж сливе дорослими дівчатами, які мали або так часто попадали в психіку дітей, що були примушені нудитись у хаті в дощовий день.
Статут, дисципліна, непорушний порядок існували також і в монастирі, але ж яке все те було інакше! Там кожному була ясна й зрозуміла всяка постанова, усякий припис, і кожен знав, чому саме він має тих приписів триматися. Тут же було, як у війську: сказано, щоб було так, а не інакше, то й даремно було над цим морочити голову, бо ж на всі “чому” була завжди та сама втерта відповідь: “Так полаґаєтса”. Часами вона мала відміну: “Так полаґаєтса по уставу” або “Так полаґаєтса по формє!”
Тому й тутешні дні, що сірою валкою зникали разом із листочками відривних календарів у безповороття, були також немов одягнені в “казьонний” однострій. І не надаремно, вираховуючи щовечора, скільки ще тих нудних днів залишилося до різдвяних ферій, відзначали інститутки їх у своїх “общіх тєтрадях” виключно зерами.
Щоденні пустощі й збитки не цікавили Ноель, навпаки – ще дужче її томили й дратували. Ближчої приязні ні з ким вона не нав'язала. Лекції не цікавили, бо вона вже все те знала й часто в ширшому обсязі. Залишалися тільки книги. І вона читала систематично, здебільша про прадавній світ: Вавилонію, Ассирію, Єгипет – немов навмисне, щоб не помічати того, що було перед очима.
Одного дня пішла чутка, що Вірочка Сулима, більш знайома з Ноель, бо їхніх батьків в'язала стара приязнь, тяжко захворіла. Була тільки зі два дні в лікарні, і то в такім стані, що Ноель до неї не пустили. Третього дня багато інституток бачило з вікон “великої” рекреаційної зали, як до закритої коляси “каріятиди” з доктором укладали обложену подушками та обмотану ковдрами незугарну мумію. А коли на вечірню молитву зібралися знову до зали всі вихованки інституту, директорка звеліла додати до звичайних щоденних молитов ще окрему молитву: “За рабу Божу, немічну дівицю Віру”.
Ноель дивно вразило те слово “раба”... Там, у покинутих радісних і вільних країнах, не треба було “рабства” навіть для того, щоб служити Господеві. Щоправда, люди називали себе в молитвах “слугами Божими”, бо ж таки й справді більшість із них хотіли служити йому, але не як раби служать грізному володареві й автократові, що невмолимо карає за всяку провину чи й без провин. Служили йому із вдячности за стільки сотворених Ним радощів, за красу світу, за нескінчимі Його дари й милосердя. Та кілька разів уже доводилося тут Ноель почути, що “католицизм” – це тиранія, бо він умішується в найінтимніші деталі життя, в'яже думку, волю, обмежує й упокорює індивідуальність. Це він, “католицизм”, зробив ту “бідну” Европу такою шаблоновою, трафаретною, відібрав їй оригінальність і “розмах”... Чи ж так? Там віра, справді, перепліталася дуже тісно з усім життям, так що неможливо було уявити собі одне без другого. Але ж і тут віра була в усіх формах життя, тільки ж вона була накинена кимсь згори, примусова, “наказана” під страхом неминучої кари. Ноель ніяк не могла забути оповідань про те, що брати товаришок “мусили” сповідатися вдома в “страсну седмицю” та привозити начальству посвідку панотців, що вони справді сповідалися. Знала й із власного вже досвіду, що найбільших кар можна було зазнати за непояву на Богослужбах у “табельні дні”, коли святкували патронів царської родини... Помічала, що всі або майже всі з неохотою виконують приписи релігії, без найменшої духової потреби, і що та релігійна “практика” тільки обвантажує життя. Тим часом “там” люди потребували віри, щоб можна було спертися на неї, щоб зробити своє життя легшим і світлим. А тут... Хіба ж може “раб” прийти й притулитися до ніг свого пана з повним ніжности серцем?! І вона молилася за Вірочку “своїй” заквітчаній трояндами Мадонні...
Нарешті надійшли різдвяні вакації. Ноель знов опинилася “вдома”. І хоч там мало чим був їй ближчий той “свій” дім, але ж у цих “надземних криптах” була вона принаймні незалежніша та мала бодай дві близькі істоти. Були це Луїза, що приймала життя однаково як і Ноель, та Маруся, в якій вона чула щирість і відчувала щось, коли не цілком “своє”, то принаймні не чуже. В зустрічі з Марусею незмінно виринало щось подібне до забутої пісні, приємної й солодкої, але якої не можна було ні докладно пригадати собі, ні цілковито забути.
Вертаючись, думала про батьків. До батька відчувала повну симпатію й пошану та була йому вдячна, що не накидає їй свого авторитету. А мачуха?.. Ну, мачуха була велика перешкода. Ніби якась висока, холодна кам'яна стіна, що несподівано стала їй на дорозі. Обійти того муру тепер ще Ноель не може. Розбити – тим більш. Але, коли настане відповідна хвиля, доведеться той мур “перескочити”... Отже, тоді доведеться зробити сильний розгін до того скоку... Але ще не тепер. Тепер же дійсністю були Різдвяні свята, і навіть ці перші свята “вдома”... мусять же вони принести якісь радощі. І Ноель щиро тішилась...
Але трапилася несподіванка. Вдома не застала вона батьків: belle-maman ще перед трьома днями від'їхала до Монте-Карло, а тато вчора подався до маєтку на полювання. Не було вдома й “Марі-Андре”: вона дістала відпустку й поїхала кудись на село.
– А ти собі запам'ятай, Наталенко: “баба з воза - коням легше”. Та ми й самі вшкваримо таке свято, що аж закаблукам буде парко...

Дам лиха закаблукам,
Дам лиха закаблукам,
Дістанеться й передам,

– виспівувала задоволена Маруся.
– Ce q’on va s’amuser! , – обнімала й лащилася мадмуазель Луїза, показуючи отримані різдвяні подарунки від Ноелиних батьків. – Але таки найліпший подарунок, що вони лишили нас на свята самих.
– І я ж кажу: будемо колядувати зрання до вечора, – притакувала Маруся.
– А правда, – погоджувалася Луїза, – ми зробимо прекрасне тріо коло вертепу, як у нас, у Провансі...
Але ж із подарунками дістала Ноель і лист, а в ньому мачуха домагалася, щоб Ноель обов'язково провела Святвечір у Сулимів, бо їм уже це обіцяно. “Родина ця бездоганна, – писала вона, – і тобі вийде на користь перебути якийсь час між ними, бо Віра – ще й твоя товаришка, тепер, бідна, тяжко хвора. Це дає тобі змогу згадати про свій монастир та взяти на себе ролю доброго самаритянина”.
– Обійдеться й без Сулим, як циганське Різдво без марципанів, – ураз вирішила Маруся. – Нумо, ліпше вчитися колядок, – і вона повною силою низького контральта затягла:

Дівка Маринка по воду ходи-и-ла,
Святи-ий вечір, добри-й вечі-ірі.

І мадмуазель Луїза також умовляла Ноель лишитися вдома на Святвечір. Але по заході сонця Сулими прислали по неї колясу. В листі ж була й дописка немічної подружки. “Будеш себе почувати в нас, як удома”, – писала Вірочка.
Ноель усміхнулась. Певне, що так, як і “вдома”. Буде так само чемно, буде так само... нудно... І так само згадають про все конечне, але не згадають, як не згадали й батьки, що завтра її, Ноель, іменини...
Так Маруся лишилася вдома сама.
У Сулими, крім хворої Віри, яку принесли до вечері в кріслі, було ще чотири доньки.
“Як п'ять дочок мати, то краще й не жити!” – часто підспівував їхній татко за Марком Кропивницьким, але ж це було тільки улюблене й колоритне мотто. В дійсності він любив усі свої доньки, як і свою високу та кощаву дружину, що, проживши пів життя в Києві, майже нічого не втратила зі своєї англійської вдачі й зовнішности. І вдома всі притримувались англійського “тону”. Тому й Свята вечеря почалася квартетом англійського різдвяного хоралу, як годилося на Christmas, відзначеного букетом гостролисника й омели, що був підвішений під лампою над столом їдальні. Такими китичками з червоними ягідками були прикрашені й усі прибори. Це було на честь господині.
Але ж не забули й про господаря. На трикутному столичку-поличці “на покутті”, під образами в золочених шатах, стояли на сіні миски з кутею й узваром, прикрашені маленьким “дідухом”, перев'язаним блакитною стрічкою. Серед стола велика миса, повна пирогів, за які на початку вечері сховався господар Микола Миколаєвич і, “як закон велить”, відбув традиційний діялог із дружиною й дітьми. 
– Чи бачите мене?.. – Дай же, Боже, щоб за пирогами...
Хтось чхнув. Це був сигнал, щоб роздавати подарунки.
Коли вже всі втомились їсти безконечну кількість “обрядових” страв, увійшов старший лакей без тарілок у руках і щось потиху сказав Миколаєві Миколаєвичеві. Господар, весело посміхаючись, вибачився і попрохав перейти до великої зали, що вся була залита світлами з великої, розкішної ялинки.
Відчиненими наростіж дверима в прихожу влилася ціла хвиля звуків: сміх, вітання, гомін молодих голосів, шелест шовку. У залу вступив майстерно замаскований довговолосий козак, із прозорими великими віями. Був це “Вій”, що привів із собою цілу зграю постатей, щоб вітати господарів із Святами.
– Ряжені, ряжені! – раділи всі дівчата несподіваним гостям, називаючи по-московському маскараду.
– Колядники! – поправив “спудей” Могилянської Академії в оздобленому золотом кунтуші.
А “Вій” представляв приявним:
– Мої джури: Козак Мамай, Бассаврюк... Панночка в Замку... Горда полячка... Андрій і Остап...
– Чомусь не бачу старого приятеля, Тараса Бульби? – відразу справно зачав господар.
– Занедужав, бідолаха, – доложила баба Риндичка, притримуючи за пазухою свитки в'язанку бубликів і горілчану пляшку. – Ще зранку наївся куті, не витримав до зорі, от і “йойкає на... серце” вдома... Дозвольте, пане господарю, поколядувати...
Хтось присів до рояля й добре дібраним хором пролунало:

Добрий вечір тобі, пане господарю...
Радуйся...

Поважну колядку всі слухали серед урочистого спокою. Але тільки що вона скінчилась, виступив наперед козак Мамай:
– Мені ваша сумна! Послухайте моєї! – і затягнув високим, дзвінким тенором:

На синьому морі, під припічком долі…
Де куца собака обметицю їла, –

підхопив круглий Бассаврюків бас, а за ним увесь хор колядників:

Де не взялася з помийниці супротивна хвиля,
Тому куцому собаці хвоста відкрутила.

І знову продзвеніло тенорове Мамаєве соло: 

А я сильно ізлякався...

Хор продовжував:

На темнії луги, на густі ліси, на дикі степи
І на піч у куточок сховався.
Через комин поглядаю:
Там вареники-невільники в сметані потопають,
А я до них велике милосердя маю –
В бездонний глечик усіх повкидаю...

Вибухи сміху за кожною новою фразою, прекрасна інтерпретація, щировеселі пустощі колядників витворили в освітленій залі справді небувало веселу наладу. Оля Сулима, добра піяністка, підсіла до рояля й заграла улюблений тоді вальс “Дунайські хвилі”. Кілька пар заточилося по залі. Але до піяніна підійшла Риндичка, якийсь час уважно оглядала інструмент, поглянула й за нього й під нього, а потім торкнула пальцем у плече Олю: – Панночко! А може б, і я втяла щось на цій штукерії... Дозволите?
Оля з радістю уступила місце, а Риндичка вже розвішувала на свічниках рояля свої бублики і, підтягши спідниці, щоб добре поставити ноги на педалі, з місця вправленою рукою з повною силою почала бравурну мазурку з “Коппелії”. Коли ж у танку перейшло кілька пар довгу залу, Риндичка взяла кілька невтральних акордів і перейшла на палкий, пориваючий до танцю гопак.
Козак Мамай із панночкою, що була одягнена в срібний кунтуш і прибрана безліччю намиста, вискочили на середину зали. Всі вп'ялили очі у граціозну пару... Але враз у прихожій, у якій двері лишилися відчинені й звідкіля виглядали всякі “домочадці” й частина слуг, розтяв повітря різкий дзвоник. Риндичка нагло урвала гру. Господарі й гості дивилися на двері, що їх відчинив лакей. Але, замість сподіваної нової  групи колядників, у дверях появилася висока постать популярного в Києві хірурга Гната Маковського, власника найліпшої київської лічниці. Всі на мить замовкли: такий незрозумілий мав він вигляд – без шапки, без кожуха й навіть без жакета, в самій камізельці.
Микола Миколаєвич кинувся до нього, відразу зрозумівши, що тут не жарти.
Доктор привітався загальним поклоном і, перепросивши, оповідав:
– Маю я в Юріївській лічниці двох тяжко недужих. Коли вийшов звідтіль, то в темному провулку підступили до мене три осібняки й домагалися, щоб я “купив у них моє футро”. Отже, це вже втретє цієї зими. Було до вас найближче... Тож, прошу ласкаво, позичте якусь одежину, Миколо Миколаєвичу.
Тим часом Риндичка витягала з кишені пенсне і, скидаючи маску, говорила:
– А чи не простудила вас, товаришу, така несподівана хірургічна операція. Я, хоч і абстинент, але раджу вам насамперед коньяку!
В одежі баби Риндички був замаскований не менш знаний у Києві доктор Модест Левицький, відомий письменник...
Коли враження з пригоди д-ра Маковського трохи затерлося, колядники почали прощатись:
– Нас чекають па Катерининській, у Тарновських-Забело. Мусимо поспішити...
Попрощалися з гостинними господарями і Ноель та мадмуазель Асту, пам'ятаючи, що вдома сумує сама Маруся.
Але Маруся не сумувала. Чекаючи на їхній поворот, вона ладила другу багату кутю в кімнаті Ноель. Була тут маленька “звіздар” на взірець тих, що тієї ночі носили колядники по селах, була й звичайна пшенична кутя з медовою ситою та всякі солодощі, маківники, горіхи, насіння...
І Маруся докладно розповідала, як відбуваються на селах Різдвяні свята, і співала колядки. Але Ноель і Луїза почувалися трохи втомлені, тому в хаті запанував спокійний, навіть елегійний настрій.
– Ах, – зідхнула й завжди весела мадмуазель Асту: – Цю ніч і в нашім Dieu-le fit  проводять винятково... – І вона почала оповідати про звичаї в Провансі…
– Хочете? Розповім і я вам про одну Різдвяну ніч, що залишила в мені незабутнє враження, – сказала Ноель. – Ось ти, Марусю, розповідала про “вертеп”. Так там грають ляльки, а я бачила правдивий “живий” вертеп, де грали живі люди, можна сказати, ціле село. Минулого року ні я, ні моя найближча приятелька Ньєвес Ґонсалес про їзду додому на свята не могли й думати. Щодо мене, ви знаєте, чому, а батьки Ньєвес живуть аж у Бразилії. До того ж і в неї, як у мене, нема рідної мами, тільки дуже гарна belle-maman. Між иншим, мабуть, воно так добре й назвали французи мачуху, що її краса буває найважнішою прикметою й причиною, чому вона стає за матір чужим дітям...
Ноель трохи задумалась. Але за хвилинку вже продовжувала оповідання, як одна з подружок, Анрієта д'Ескад, запросила їх обі на Різдвяні свята до маєтку своїх батьків, де їх замок був у Високих Піренеях, близько Карпентра...
– Карпентра? – здивувалася мадмуазель Луїза. – А знаєте, медам, я пробула в Карпентра майже цілий рік. І також бачила там Різдво…
Ну, розповідайте вже, хоч обидві, далі, – нетерпеливилася Маруся.
Ноель розповідала.
Не було там ні снігу, ні морозу, ні голих дерев, перемішаних із чорними силуетами, вкритих жалобою, ялин. Не було там ні важких кожухів, ні отих страшних гумових калошів, пообшиваних смушком, ані саней, ані совгів, ані червоних носів та відморожених вух. Тепле- претепле повітря, напоєне запахом евкаліптів. А крізь той гіркаво-смолистий аромат уже вчувалися солодкі пахощі мімоз та помаранчевого цвіту. На світі ж, що увесь – як суцільна прозора блакитна казка, ніби не існує нічого іншого, як тільки пастухи та зорі, їх бо тільки й видко довкола: перших – по сході, других – по заході сонця...
– Так, так, – втрутилася Луїза, – це, дійсно, така блакитна країна що оспівана Метерлінком у “Синій пташці”... Там повно усміху й погожих радощів...
– Ах, хотіла б і я там колись побувати, – зідхнула Маруся. – Та де там. Розповідай, Наталенко! – і вона притулила до Ноель свою заквітчану голову. 
– В тамошніх селах, що приліплені, мов вулики диких бджілок, до кам'яних скель, уже довгі сотки років святкують Різдво Христове однаково, може, вже з тих часів, коли серед тих пастухів жила ще “Народжена на Різдво” моя свята патронка – Наталена... її день є завтра, – продовжувала Ноель.
– Я це пам'ятаю, – сказала Маруся.
– І я теж, – додала Луїза. – Але оповідайте.
– На час “пастушої” Служби Божої опівночі на постеленій у храмі соломі положили живу людську дитинку, наймолодшу в селі. Завинута в пелюшки, заквітчана свіжими квітами, зеленню та стьожками, символізує вона Народженого. Щаслива мати дивиться сяючими очима на своє дитятко. Бо ж знає добре, що від нині воно має на собі Боже благословення і щастя для нього забезпечене на ціле дальше життя. Та ж не тільки ті двоє мають що робити біля Вифлеємських “яселець” – кожна сільська родина виряжає до них бодай одного свого члена. Он попереду стоїть “старший пастир”. У нього в руці тонка, мережана, золота зоря-звізда. За ним – живі, правдиві ягнятка...
– У церкві? – скрикує здивована Маруся.
– Атож! Вони чисто вимиті, розчесані, мов забавочки, прикрашені різнобарвними стрічками та обвішані переливчастими дзвіночками, що ввесь час акомпанують урочистим співам людей. Часом якесь і замекає повним голосом... Але того вже пильнує цілий гурт хлопчаків-підпасичів, що з сопілками стоять довкола череди й під час Служби Божої грають перед яслами свої гірські свіжі мелодії. Також на показному місці стоять рибалки з живими, свіжо зловленими рибами, що, виблискуючи сріблом, тріпочуться в перекиненій на плече сітці.
– З-за плечей типової селянки з бронзовим обличчям – “Magalido”, що ось тільки злізла з прикрашеного ослика, виглядають усміхнені чорноокі дівчатка. “Ґвардіян” із Камарґи, що пасе там череду рогатої худоби, так вичистив відзнаку своєї гідности – срібний тризуб на високому держалні, що його три гостряки виблискують, як вогники свічок. Три східні володарі, маги чи мудреці у своїх високих тиярах почувають себе тут “цілком, як удома”. Плащі тих володарів із численними прикрасами – не підроблені. Це цінна спадщина по прадідах, що її передають із роду в рід. І родина, яка зберігає таку посвятну річ, пишається тим, що “їх плащі куди ліпші, багатіше прикрашені, як по деяких сусідніх селах”. Є тут і легендарна красуня, яку люблять...
– Це ви про Савську царицю – Reіna Saba? – запитала Луїза. – Знаєте, вона зі своїм почтом дівчат робила на мене найбільше враження. Ах, яка була гарна перед трьома роками! Звали її Оліва... – Olive la Roziere. Оліву бачила і я в тій ролі. Ще й у минулому році вона була дуже гарна та цілком молода. Пригадуєте, як усупереч усім історичним вказівкам, цю орієнтальну володарку прикрашує середньовічний hennin у формі високого стіжка, з якого спливає довгий прозорий завій на оздоблену гермелінами...
– З білих кроликів, щоправда...
– Але так гарно криє сукню з рясною спідницею та тісним корсажем...
– А від нього спадає додолу такий чудовий філіграновий пас та омоньєра...
На хвильку дівчата заглибились у деталі туалети Савської цариці, але їх перепинила служниця Юля.
–    Чи ще чогось бажають панночки? – спитала вона.
–    Ні, ні, – замахали всі руками.
–    То може дозволили б мені піти на нічну Службу Божу?
– Само собою, йдіть, Юленько, а слугам скажіть: хто лишається вдома, може лягати спати, ми вже нікого не будемо потребувати...
– Фу, як добре відпочити без слуг! – засміялася мадмуазель Асту. – Ну, так...
– Савська цариця пішки до церкви не приходить: вона й увесь її почет приїздять верхи на конях. За Савською ж царицею тягнуться маври та мавританки, забувши про те, що вони – “невірні”. Цих також приїздить на конях сила, причому на коні звичайно сидить двоє: кожний чорновусий мавр везе перед собою в сідлі загорнену в біле покривало мавританку...
– О, добре вони далися там у знаки! – перепинила Луїза, – бо ще й нині діти навіть співають там пісеньку про пам’ятний “декрет”, що його оповістив маврський король “рівно о п’ятій годині”…
– Ну, далі, далі! – просила Маруся.
– Що ж далі?.. Коло маврів – найправдивіші костюми мають “невірні”, бо це живі, теперішні гітани та гітанки, такі, як вони, й нині скрізь по цілій Еспанії. У циганок дивно виглядають їх голови, заквітчані червоними й жовтими гвоздиками, але не так, як роблять скрізь, що квітки власне лежать на волоссю віночком, ні: у них квітки застромлені па довгих стеблинах, немов вони виростають із голов, як із вазонів...
Маруся щиро засміялася.
– А як же старші люди? – спитала вона.
– А, старші – ті на цей святковий день зберігають свої дорогоцінні староеспанські одяги...
– Бо ж вони також добре ще пам'ятають, що аж у XVIII столітті прилучили їх до Франції, котра “десь там далеко!” – додала Луїза, – а тут для них “своя” земля, свої й звичаї, своя й мова...
– До ясел приходить і стародавня Сивіла зі смолоскипами та сувоєм своїх пророцтв про народження Ісуса Христа. За нею – когорта опалених сонцем бравих римських вояків-легіонерів. Це – туземне парубоцтво. Нарешті, з'являється в церкві сам Цезар...
– Здебільша це буває Марк Аврелій. Я ж бачила разом Двох – Аврелія й Антонія Пія, – додала Луїза. – Зрештою, зайво питатись у люду про історичні події, що в'яжуть його з цими імператорами: факти вже затер час. Одначе пам'ять про ті особи живе, і для всього населення – то “наші люди”, “наші імператори”. Ще б пак: у кожному-бо селищі, чи містечку, як часто й у нас, стоїть якась давня пам'ятка: руїна храму, статуя, арка, що й досі проголошують “Gloria Romanorum”. Нарід пишається тією славою, що її здобули його прапрадіди – римські вояки. Тут оселилися вони з жінками та родинами, згідно зі староримським звичаєм, у таборах-селищах.
– І от, коли вже всі в церкві, – урочисто виголошує панотець: “Північ, християни! Христос народився!..” Тоді дзвонять дзвони, співають хори сопілок і розрадувані люди. Ах, як це гарно!.. З тією піснею підуть і всі з церкви, несучи радісну новину довкола. Пастухи, і маври, і маги, і селяни-верховинці, такі піренейські гуцули…
– Але ж у церкві лишиться до ранку “почесна варта”, – додала Луїза. – Так, так. Дитину з ясел візьме щаслива мати, натомість над яслами поставлять серед безлічі свічок монстранцію з Найсвятішими Тайнами. Навколо стають не діти, не якісь там міністранти чи немічні бабусі... Ні, там лишається “при колисці Христовій” цвіт села – найкращі з юнацтва та мужі, здібні носити зброю. І ці римські вояки, пастирі та ґвардіяни, триматимуть “лицарську варту”, то молючись уголос, то – напереміну – співаючи колядки...
Луїза відкинула голову на подушку канапи й задумливо додала:
– Народові, що зберіг у крові поганську любов до форми, в душі ж має прищеплену Еспанією містику, однаково потрібні і живий символ – жива дитина, і містичні Найсвятіші Тайни. Однаково ясно бачить він Христа-Спасителя і в білому кружальці Найсвятіших Тайн,  і в безгрішній ще людській лялечці...
– І скільки має він у цім світлої радости! – продовжувала Ноель.–  Бо ж він усією душею переживає незабутню для людства святу вифлеємську ніч, про яку, йдучи з гір, пастухи й маври, Сибіла й цариця Савська з обома римськими імператорами співають повним серцем радісну новину: “Христос народився!.. Мир і спокій людям доброї волі”...
Всі замовкли, задумавшись над тими вічними, глибокими словами. Перша отямилася Маруся.
– От як це гарно – сказала вона. – Але ми так заговорилися, що може, й у нас уже північ... Я ж приготовила для ворожби й віск, і оливо – ось піду, засвічу свічки, а ви гасіть там лампу й переходьмо сюди.
Тим часом Луїза, розхвильована згадками, тихо співала рідну колядку:

San Jose se fache
Que l’infernaou
Veni vorran botiqua
Devant soun ouchtaou.

(Святий Йосиф гнівається,
Що той пекельник
Прийшов та відкрив крамничку
Перед його вертепом).

Маруся оглянула таємничу декорацію ворожби. Із темряви неосвітленої зали блиснуло поверхнею сонного ставу велике дзеркало. В ньому відбивалося, творячи нереальний, кришталевий коридор, ще друге дзеркало, квадратове, поставлене між два свічники з тремтячими вогниками високих воскових свічок. За цими освітленими дзеркалами – столик, два стільці і два повні столові прибори. Не було тільки чомусь ножів.
– Ножів не можна, – вияснювала Маруся, – бо ж – не під ніч згадувати, – може, й щось лихе трапитись. А це, – показала вона на дві мисочки, що стояли па окремому столику, – молочна каша і трохи куті; конче мусить бути для “тих”. Кутя мусить бути з маком і медом, щоб могли по-християнському справити Святвечір і ті душечки, що прийдуть. Душечки мертвих до молочної каші та меду дуже охочі, – додала цілком серйозно з виглядом знавця трансцедентальних речей.
Вона поправила “психе” – велике овальне дзеркало в рухливих рамах, перетягнене сюди з мачушиного будуару.
Ноель завагалася. Скидалося це на чари, і їй, “монастирці”, не випадало ставитися з довір'ям до видимих забобонів. Але також не хотілось їй уразити й Марусі, яка з такою пильністю робила всі приготування та запевнювала, що цього “найпевнішого способу ворожби боїться рішуче кожна дівчина й мало котра видержить”. Ноель у цю окультистику не вірила та її, справді, не боялася. Знати ж своєї майбутности й свідомо не хотіла з мотивів побожних, а також і з переконання, що наперед відоме життя може стати зовсім незносиме, як це їй нераз говорили й черниці в монастирі. Тому вирішила не противитися Марусі й залишилася сама в залі. Але тільки що сіла у крісло проти дзеркала, враз почула за собою шелест сукні. Думала, що то прийшла мадмуазель Луїза і, не дбаючи про Марусин заказ “обертатись, що б там не чулося і що б не робилося за спиною”, – обернулась і стривожилась. Перед нею стояла та “Шовкова чорна пані”, яку вона добре знала, бо вже багато разів бачила її ще від дитячих літ. Не дуже давно, нарешті, натрапила вона на її портрет і довідалася, що це одна з її прабабунь, яку десь у XVIII столітті уважали за найученішу жінку в Еспанії, Ісидора-Марія де Лячерда, “la dotora”, визначний професор мадридського університету. До її голосу свого часу з увагою прислухувався ввесь учений еспанський світ. Коли Ноель була ще зовсім маленька, вона часто зустрічала “живу” отсю “Шовкову паню”, розмовляла та гралась із нею у великих залах бабуниного старовинного дому й у затишних місцях її велетенського парку. Бачила її й у стінах провансальського монастиря. І тепер, побачивши свою приятельку, Ноель забула про реальність і пішла їй назустріч. Тим часом “Шовкова пані” зробила рух білою тонкою рукою, на якій висіла чорна агатова вервиця, ніби відсувала все те, що Маруся приготовляла до ворожби. Підійшовши близько до Ноель, нахилила вона трохи голову, немов притакуючи, а її гарні уста поворушились: Ноель цілком виразно вчула ті самі слова, що вже чула від батька: “Ultino Veritas”. 
Звук того голосу, глибокого й свіжого, немов дотик електричної іскри, пробіг по всіх нервах дівчини. Перед очима пролетіло в швидкій хуртовині образів і барв безліч видінь. А серце наповнялося зовсім незнаним почуванням. Не було воно подібне ні на страх, ні на здивування. Здавалось, що вона втрапила в таке своєрідне духове довкілля, що не мало в собі нічого подібного до реальної життєвої атмосфери... Ще помітила вона, що їй завмирає віддих і темніє в очах…
За якийсь час Маруся й Луїза знайшли Ноель на килимі, кілька кроків від чародійної бутафорії, в тяжкій млості...

 


4

 

ПЕРЕД БАЛОМ

Непереможена балетниця. Реабілітація. 
Мачушина інтервенція. Низка класичних абсурдів. Еремітка. “Синиці”.
Передбачений час. Доньки мистців. “Мамки”.
Мати Єлисавета.

 

Класові дами даремно нагадували про “добрий тон” і безвислідно сердито вигукували: цілий інститут хвилювався й гудів, як сполоханий рій. Та й як же інакше поводитися, коли прийшли сливе одночасно дві такі великі й майже неймовірні новини! Перша – що в карнавалі відбудеться інститутський урочистий бал, на якому будуть приявні й батьки інституток та – що було далеко важливіше! – “гості” – вихованці кадетського корпусу. Друга ж новина ще більше хвилювала. І була це не якась там чергова видумка, а безсумнівна правда. Бо ж у великій залі, під царськими портретами, оповістила її привселюдно сама директорка: в цих днях інститут відвідає Імператриця Марія Федорівна, а з нею прибудуть два чи три великі князі. І... навіть усі вони можуть бути на інститутському балі!..
Кожна була дуже цікава: яка цариця, як вона поводитиметься, як буде одягнена, як виглядають великі князі та як вони ставитимуться на балі до вихованок? А що ж, як навіть будуть танцювати?!. Дискутуючи на ті теми, інститутки ввечері й уранці, а то й серед дня запопадливо працювали над ідеальним виглядом своїх нігтів і бездоганною білістю зубів. Чомусь уважали вони, що в цьому суть найважніших подробиць “доброго тону” й краси.
Про лекції ніхто не дбав. Дарма, що кожен професор підкреслював інституткам, що її Величність напевне буде цікавитися саме його предметом, “безперечно” прийде до класи на його лекцію й конче буде сама питати вихованок. З усього ж учительського збору одна тільки вчителька танців, бувша балетниця імператорських театрів, на наймення так само, як і очікувана цариця, – Марія Федорівна, нікому не нага¬дувала, що “цариця прийде на її лекцію”, але ж муштрувала інституток, як старший десятник у війську. І так, як він, лаяла “всіх і вся”.
Щоправда, праця, яку вона вирішила виконати, не була легенька. Але Марія Федорівна завзялася від свого проекту не відступити. Доказувала вона, що всі рецитації, декламації, продукції піяніна й подібні втерті точки, трафаретно конечні на кожній учнівській вечірці, дошкульно нудні.
– Тільки добре впорядкована танкова програма була споконвіку й до кінця віку буде єдиною блискучою забавою па врочисто-святковій вечірці! – це було її непорушне кредо і profession de foi.
І вона так завзято воювала за свої переконання на всіх учительських конференціях, що, зрештою, перемогла всіх. Тож після “вступної” кантати на випадок “авґуетєйшої присутносте на балі” та єдиної музичної точки – гри Миколи Віталієвича Лисенка на роялі – ціла програма перейшла до рук самої Марії Федорівни.
А коли це сталося, вона не зволікала ні хвилини, а враз почала “муштру” балетних умілостей. Сказати би, вступом до тієї муштри був наказ Марії Федорівни, щоб усі вихованки, без вийнятку, пройшли класами перед нею в “поході грацій”. Цей похід виглядав так, що інститутки за тактом музики проходили, а водночас виконували руками гармонійні рухи над головою й переступали з пальців на п'яту так, щоб носок правої ноги доторкався підлоги одночасно з п'ятою лівої, і навпаки. Балетниця уважно оглядала кожну вихованку та, зморщивши свої наліплені брови, робила в пам'ятковій книжечці таємні, часом довгі помітки.
Тим часом ухвалили програму, яку вона уложила. Але ж повний тріюмф чекав Марію Федорівну після того, як вона покликала на одну з чергових проб повний склад інститутського начальства, що пришило захопившись балетом малих “семачок”, десятилітніх вихованок першого року науки в інституті. Була це власна композиція вчительки: весняна ідилія квітучої левади, куди позліталися метелики, мавки, жучки, бджілки тощо, щоб радіти з життя. Чудовий був і менует та гавот, де танцюристки виступали в напудрованих перуках та “паньє”. Непогана була й обов'язкова “русская”, що цього разу мала комічний деталь: бояринями в кокошніках і душегрейках були, як на сміх, всі до одної німкені, бо ж ніхто, як вони, не надавалися так на “русских красавиц”: високі, поставні, круглолиці, з обличчями, як кров із молоком, та рухами “плаваючих лебедів”.
Але й на тій пробі виконали інститутки тільки деякі, вже вивчені точки. Дальша частина програми ще тільки творилася. А тому після обіду, замість вести на двогодинний прохід, зганяли “фігуранток” і “солісток” до великої зали. Та перша, маленька, безвиразна й безбарвна жінка, що видавалася тільки додатком до рояля, а не окремою істотою, покірливо вибивала на клавіятурі день у день ті самі мелодії, а Марія Федорівна, переплітаючи свої вказівки та завваги добірною лайкою й ущіпливими дотепами, відбивала такт долонями:
– Раз-два-три... Раз-два-три... Ізо, не став же ноги по-коров'ячому. Раз-два-три... Ваше преосвященство, Василевська, звольте ласкаво прислухатися: це ж гавот грають, а не “іспола еті деспота” вам співають!
– Ну, досить уже “отарного” танцю... Солістки!
Та перша жваво розсипала на роялі блиски та іскри “тореадора й іспанки”. Бо ж: “Балетний виступ без еспанських танків – однаково, що стіл, обслужений без соли!”
Зацокотіли кастаньєти: “іспанка” Мальчевська заточилася перед “тореадором” – Мариною Данильчуківною. Ті, що не танцювали, могли сідати на лавках попід стінами. Несподівано погляд Марії Федорівни впав на обличчя Ноель і вловив на ньому щиру посмішку.
– А ти, сонна одаліско, чого зраділа? – Марія Федорівна “тикала” всім вихованкам і всім давала додаткові прізвища. – Ну, кажи, чому смієшся?
– Смішно ж, Маріє Федорівно, бачити, як Марина тримає кастаньєти!
– А що ж так у тім тебе втішає?
– Бо ж вона тримає їх, як гітана, а тим часом зображує торера. До того ж чоловіки чи парубки ніколи не підносять кастаньєтів таким рухом над головою, бо то рух тільки жіночий. А крім того, Марина відбиває “хоту”...
– Чи бач? – здивувалась чи розгнівалась балетниця. – В якому ж це університеті ти таких мудрощів набралась?
– На кожній “плаца”, у кожному “патіо”, на всіх вулицях це можна бачити.
– Де, де на вулицях – у Києві чи в Кобеляках? 
– А хоч би у Сан-Себастьяні, або в Сан-Хосе. Також і в Піренеях на кожнім ярмарку повно гітан...
– Ах! Ну, то ти так і говори! Я ж забула, що ти в нас “знатная іностранка”.
Біографія Ноель була відома й Марії Федорівні, як і всьому інститутові. 
– У-гу-у! – протягла ще раз Марія Федорівна й продовжувала, – раз-два-три... Раз-два... – І нагло урвала та вже зовсім поважно звернулася до Ноель: – А може, й ти вмієш якийсь із тих танців?
За хвилину Ноель уже показувала вчительці, як бере в руки кастаньєти “християнка”, а як “гітана”, а потім під звуки балету з “Кармен”, не знаного в інститутських стінах, кинула цілий жмуток рухів і постав, що зілюстрували “малагенью”, “севільяну”, “фламенко”, “халео”. Марія Федорівна вже не лаялась і не злосливила. Зміняючи один танок на другий, зупиняла вона Ноель і сама робила кілька танкових кроків, бажаючи поправок, немов вони змінили ролі. Скінча¬лося тим, що вчителька почала цілувати Ноель і оповістила:
– Годі з “тореадором і іспанкою”. Цієї каші не буде. А на еспанські танці підеш ти, Ноель, з “хотою”. Маємо чудову музику Гліпки, що її всі знають...
І так Марія Федорівна, сама того не знаючи, робила для Ноель велику послугу й давала їй повну сатисфакцію, бо поручила танцювати перед царицею ті самі “кафешантанні” танці, за які мадам Рапне грозила отій “дивовижній монастирці”, що “деморалізувала” своїх подруг, вигнанням з інституту. До речі згадати тут, чим скінчився тодішній напад мадам Рапне на Ноель.
Директорка, діставши інформації від класової дами, повідомила нерідну матір Ноель, що її пасербиці грозить видалення за недобру поведінку. Мачуха ж дівчини, шляхтянка з Галичини, вельми енергійної вдачі, як і цілий її “войовничий” рід, замість відповіді, сама приїхала до інституту.
На її домагання зібралися в директорки всі “компетентні у тих справах” члени інститутського начальства. Коли мачуха почула, що всі обвинувачують Ноель “у занадто вільній поведінці”, відразу згодилася, щоб ту “дівчину звідсіля забрати”.
– Але на тому справа не скінчиться. Я буду приневолена подати до преси, що ваш інститут уміє так основно псувати дівчата в короткому часі, що покірлива, тиха, побожна й слухняна дівчина, взірцево вихована в монастирі, моральна в найменших дрібницях, – стає небезпечна для моралі инших. Гадаю, що мені, як її нерідній матері, дадуть віру, бо ж я, мачуха, не маю чого за неї особливо заступатись. А крім того, я спробую на ту справу звернути увагу, може, ще компетентніших осіб, як тут приявні...
Коротко кажучи, вислід тієї “милої” розмови був такий, що Ноель і надалі залишилася в інституті. Про “хоту” ніхто ніколи не згадував, але її товаришкам і вчительському зборові наказали пам'ятати, що дівча “виросло під зовсім иншим небом, ніж те, до якого вони тут звикли”. До того ж, ще й здоров'я Ноель із весною дуже погіршало, її остаточно примістили в окремому покою в інфірмарі. Так стала вона інститутською самітницею.
Інститутський лікар д-р Артур Шефер оглянув хвору й вислухав її. Між иншим, креслив їй лінії на плечах та грудях. Коли ж дівчина вийшла з його кабінету, махнув рукою.
– Може, до кінця науки в інституті ще витримає. А далі – то вже не наша річ.
– Хіба ж таки й справді так серйозно? – захвилювалася добросердна Юлія Миколаївна, лікарська помічниця – “старша сестра”. Вона жаліла кожне молоде життя й усіма способами намагалася зберегти його. – Але ж можна ще спробувати, докторе...
– Сестричко! – перервав її мову лікар, – що спробувати? Які можуть бути спроби побороти систематичний абсурд? Та й не один! Цілу низку класичних абсурдів, що з них складається вся тутешня система. А найбільший – це наш інститутський статут, взорований на давнім, зложенім ще мадам де Ментенон для виховної жіночої установи у Франції. Відомо ж, що, “что русскому здорово, то немцу смерть”. Але ж ця думка залишається правдива, коли її відвернути. Подивіться самі... – лікар почав вичислити характеристичні своєрідності інститутського життя. Згадав насамперед одежу: важкі, камлотові сукні з таким декольте, що з нього мусять виступати плечі “на два сантиметри”. Прикриті ж вони тільки батистовою пелеринкою. Тим часом у клясах по кожній лекції відчиняються усі вікна, незалежно від того, скільки ступенів морозу надворі. І на наукою раз у раз “провітрюють” усякі помешкання, а між ними й спальні, які потім ніяк не можна нагріти. Видима річ, що все те було б добре для Франції, особливо для її тепліших країв. Далі спинився доктор на укладі лекцій та щоденних праць. Дівчата мусять щодня просидіти по 10 годин на одному місці. Бігати, кричати, скакати на перервах їм не дозволяють. Можуть вони тільки поважно проходжуватись. Замість руханки й вільних танців, щоб бодай трохи зменували б дошкульну недостачу руху, – балетні вправи з безконечними ходами, поклонами, “позиціями”, “шассе-круазе”, “глісадами”, мало не “пуантами”. Далі – їжа. Напричуд несмачна й нераціональна. Зовсім природно, що діти її їсти не хочуть, а натомість напихаються всякими солодощами.
– Коротко кажучи, – щиро обурювався лікар, – і для здорової загартованої дитини, все те – велика й тяжка проба. А ця ж – із сонячного Провансу, де вона звикла не тільки до сонячного тепла, але ж і до теплого усміху, до ласкавих облич черниць, що навіть у чорній рясі ніколи не тратять життєрадости, бо ж їм немає чого журитись. І от, цю дівчину привозять у холодну, сіру казарму, вчать “ставати в ряд”, їсти нестравні “пиріжки” й товаришувати з людьми, що вважають за ідеал пристойности “тільки те, що трохи нудне”, а за “хороший тон” – ніколи ні з чого не бути зовсім вдоволеним, пристосовуватися до психології людей, що... ну, що починають свій день прополіскуванням своїх кишок гарячою водою, званою “чаєм”, “русскім чаєм”, чорт би його взяв! Ні, ця дитина ніколи не навчиться “тужити за недосяжним” і прямувати до “туманних ідеалів”. Кажу вам, сестро, ця дівчина мусить умерти не від туберкульозу, а від того, що вона тут без коріння, вирвана зі свого ґрунту й пересаджена в цілком чужий. І тому вона й сама всім і завжди – чужа, чужа й одинока, самітня. Так чим же їй помо¬жете?..
Юлія Миколаївна сперлася па стіл, її втомлене й зів'яле обличчя порожевіло. Трохи звогчені очі заблищали. Докторове порівняння Ноель із рослиною без коріння викликало в глибині серця несвідомий образ хирлявої пеларгонії в засохлому вазонку, що, може, в садку, на світлі й у теплі, була б помітною “кольоровою плямою”... Чи ж не така й вона сама? Не усвідомляючи собі, кого якраз їй жаль – себе чи Ноель, схвильовано запитала:
– Але ж, Артуре Олександровичу, є ж якийсь спосіб?
– Гм... Ну, є. Аж два! – різко, як це буває у добрих із природи людей, відрізав лікар. – Перший: зробити з цієї дівчини тверду суху єгоїстку, що цікавилась би тільки своєю власною особою, а ніколи інікому не дала б і частиночки свого серця. Бо ж тут для неї дружба – розчарування, непорозуміння, коротко – трагедія. Або…
– Або? – підвелася голова сестри, зв'язана білою хусткою. – Або другий: порадити їй, щоб не зважала на ввесь тутешній порядок: на “товариство” з його традиціями, тоном і забобонами та опінією громадянства. А передовсім не зважати на власну родину й із “кисейної баришні”, на яку її дресують, перетворитися на одиницю, що знає, чого хоче, але не має нікого, на кого могла б покладатися, крім себе самої. Це – моя прогноза для неї. Коли ж вона не схоче жодного з тих двох ліків, то ви, сестро, що сприяєте їй, будете проводжати на цвинтар її труну. Так! Бо вона помре не з туберкульозу, кажу, а з нудьги, з порожнечі, з душевного холоду, з недостачі душевної поживи. Одне слово, як рослина без коріння...
Ноель остаточно перевели із загального помешкання до окремої “рогової” кімнати в шпиталю, де вона мала постійно проживати. Був це запасний покій, що його тримали на випадок масового захворування інституток. Тому й він майже завжди стояв пусткою. Два великі вікна й скляні двері на терасу-балкон провадили в гарний інститутський садок, з великими старими деревами.
Ноель жила зовсім сама. Сестра-жалібниця Аліна Михайлівна мешкала в сусідній меншій кімнаті, приходила ж щовечора “пити чай”, позичити якусь книжку чи просто трохи поговорити, тобто ніби відвідати. Поза тим Ноель не мала ніякого “догляду”. Вернувшися “згори” по науці о четвертій годині, дівчина залишалася сама та, змінивши однострій на вигіднішу власну одіж, могла жити й робити, у що хотіла, без тих безупинних “завваг”, що, мов павутина, оплітали  кожен рух дівчат там, “нагорі”.
Такі умови життя були найприємніші. Крім усього іншого, дуже перешкоджало Ноель зблизитися до своїх шкільних товаришок незнання московської мови. А тих, що “думали” по-французьки, було в цілій класі, крім неї, тільки три: кавказька княжна Каратова та дві українки – Марина Данильчуківна, що її мати була француженка, і Маюша Тарновська, з відомої родини українських діячів. Одначе й вони не відповідали вдачею Ноель. Княжна – гарна, як тонка англійська гравюра, обожнювала власну красу, свій титул “найяснішої” і цим виповняла свій світ, що ставав цілком відрубний від світу іншого. Марина, скромна й тихенька, з дрібними рисами в обличчі, чисто-гарнесенька французька “агнеса”, не мала ні на що власного погляду чи якогось окресленого бажання. Була типова “добре вихована панночка”, що вміє приємно усміхатись і слухати старших та загальної опінії. Маюша ж, дуже розвинена умово, дотепна й досить зла, що було видно з її колючих сарказмів, навмисне підкреслювала, що вона негарна і так ставила психологічні перешкоди, щоб критикувати її зовнішність та як-небудь співчувати їй. Але ж видко було, що те підкреслювання мало потішало бідну дівчину. Щодалі ставала вона все з'їдливіша й дражливіша. Часто глузувала навіть із себе самої. А проте Маюша була одною з найближчих подруг Ноель. Зближувало їх не тільки те, що вони говорили однією мовою, а ще й щось інше. Маюша була “шифристка”, тобто відзначена за добрі успіхи в науці, а крім того, була й найліпша математичка в цілій класі. Ноель же ніяк не могла дати собі ради з московськими математичними термінами. Коли її вперше покликав до таблиці професор математики, то слухав її відповіді з великим здивуванням, а потім не витримав і зареготав:
– Вибачте, мадмуазель. Я спочатку гадав, що не розумієте ви. Тепер же признаюсь вам щиро: нічого не розумію я.
Тож треба було якось порозумітися. В цім прийшла з поміччю Маюша, що перекладала для Ноель французьку математичну терміно¬логію московською мовою. Так постали зшитки, рукописні підручники французько-московської математики. Інспектор, довідавшись про них, назвав їх жартом:
– Ad usum Delphini . 
Маюша підхопила дотепну назву:
– Якщо Лячерда – дофін , то мені належиться титул єпископа Фенелона.
Так і залишилися до самого кінця побуту в інституті з цими назвами й жартом титулували одна одну:
– Altesse! 
– Volte Grace! 
Іноді останню назву зміняли характеристикою Фенелонового учня. – “Pett Demon” (“Чортеня”). Але Богданова не пропустила нагоди, щоб додати своєрідний варіянт: тому що Маюшу називали Архимедом за її ерудицію та начитаність, то Богданова для зручності скоротила те наймення на “Ах метка”, що нагадувало їй рідний Крим, де жив її славнозвісний дядько архиєрей.


* * *


День балу зближався, через що все менш притримувались усі порядку інститутського життя. Увечері, від 5 до 8 години, мадам Рапне нічого не повторяла так однотонно, як заклинання:
– Apprenez, apprenez, Mesdemoiselles, apprenez!!.. (Вчіться, панночки, вчіться!).
В одноманітному притишеному гудінні, що звичайно панувало в класі, зненацька виривався напівстримапий вигук, приглушений сміх. Часто вставала зі свого місця то одна, то друга інститутка і, підійшовши з приписовим реверансом до столу класової дами, прохала дозволу йти на танкову пробу або на вправи музики чи співу. І це “Herumkutschiren” (їзда в колі довкола), як називала фройляйн Оттилія кожний рух по класі, – не карали й не нагадували, що один із найважніших обов'язків вихованок поміж 5 і 8 годиною – це сидіти спокійно па своєму місці. Ті ж, що вже вивчили лекції, могли читати, вишивати, малювати, писати листи (тільки до батьків). Навіть було можна й тихесенько розмовляти зі своєю сусідкою, але так, щоб це нікому не перешкоджало вчитися. Коли ж хто хотів чи потребував поговорити з товаришкою, що сиділа десь на іншій лавці, то на це треба було попрохати дозволу класової дами й докладно вмотивувати, чому інститутка пересідається: чи хоче спільно вчитися або вдвох читати одну книжку, чи помогти в вишиванні тощо. Тоді класова дама наперед запитувала вихованку, чи вона вже вивчила свої лекції. Коли ж дістала позитивну відповідь та коли мотив прохання був досить важний, дозволяла йти до чужої лавки. Іноді ж такі прохання класова дама відкидала без жодних пояснень: немає в цьому жодної потреби!
Тоді всякі аргументи, докази й інтервенції були зайві. Як дали наказ, то вже жодні прохання не могли його взяти назад. Узагалі ж із усього інститутського персоналу класові дами були найтерпкіші. Вони немов підкреслювали, що ненавидять своїх вихованок, викликали їх постійну й безоглядну війну без замирень. Видима річ, були й рідкі вийнятки, що тільки потверджували загальне правило.
В чому була причина тієї ненависти й переслідування, тяжко сказати. Мабуть, виховування підростаючого жіночого покоління день у день рік у рік, а часом і ціле життя, безмірно томило тих жінок, здебільша самітніх, зів'ялих в одноманітній і нелюбій праці на шматок “насущного”. Ніколи не зазнали вони ні родинного тепла, ні спокійної, затишної атмосфери, прихильности чи ласки. Класові дами, чужинки, були це звичайно добре виховані й освічені чужинки – француженки й німкені – спеціяльно запрошені на вихованок, діставалися до інститутів шляхтянок. Тут вони мали забезпечене ціле життя: платню, помешкання, їжу, світло, опал, а навіть, згідно зі старовинними статутами, належались їм окремі додатки (як і придворним дамам) на пудру, перуки й на свічки. Але ж одночасно їм так само слід було прийняти день у день, рік у рік таку ж саму порцію прикрощів від своїх вихованок. Що п'ять років платня автоматично збільшалася. По 25 роках могли покинути службу й діставали доживотну платню. Але ж могли служити й далі – і 30, і 40 літ. Тоді те, що назбиралося з доживотної платні, видавали “на руки” усе враз, коли класова дама покидала працю.
Крім чужинок, були між класовими дамами й московки, переважно інститутки-сироти, що вчилися “за заслуги батька” на державний кошт. Скінчивши шкільну науку, така “державна сирота” не мала куди йти й не була здібна заробляти на прожиток. Тож вона залишалася в інституті, щоб продовжати далі традиції своєї “альма матер”, традиції ті самі, що колись цілий час дошкуляли їй самій. Спочатку така дівчина була т. зв. “пепіньєрою”, опісля “допомічною дежурною”, а врешті ставала вже правдивою “класовою дамою”. За 30-40 років така “синиця”-сирота здебільша ненавиділа ввесь людський рід, а особливо його жіночу половину, а з цієї половини – найбільше молодь, бо ж до молодих належала будуччина. А в “синиці” не було ні минулого, а ще більш не надіялася на будуче. Все, що минуло, було без приємних спогадів, без -подій, без усміху, без бур, повне сірої нудьги та морочливого гарчання у відповідь на дрібні, але колючі пустощі дівчат. Дарувати ж і забути все те мало хто хотів чи вмів.
Дівчата ж відчували, чисто звірячим інстинктом, хто і завіщо переслідує їх з ненавистю, а тому мстилися, де і як могли.
Однак перед такою особливою подією, як бал, затихло трохи й те вічно розбурхане море завжди бойових настроїв. І для класових дам бал був подією не меншою, а може, ще й більшою, як для багатьох інституток. Була це передовсім щербина в марудній одноманітності щоденного ладу. Разом із щоденною темно-синьою сукнею-одностроєм змінявся й настрій. У ясно-блакитній святковій кожна “синиця” почувалася ніби помолоднілою, ліпшою. Навіть часами обличчя прояснювалось усміхом, а звуки музики будили затерті й бліді, коли не спогади про факти, то бодай спогади про колишні мрії. І на хвилину ці воскреслі тіні оживали знову, заступали дійсність, що на ній, мов на брамі Дантового пекла, був напис: “Lasciate ogni speranza!” (Залишіть усяку надію!).
Але ж тоді жодна цього не розуміла. Це нерозуміння било й далі своїм лихом в обидва боки...
У передбаловім часі володіла цілим інститутом майже монархічно бувша балетyиця Марія Федорівна. Цілий день чулися її оплески в долоні, що відбивали такт, то твердий, мов військовий, голос, що числив:
– Раз-два-три, раз-два-три...
За хвильку цей голос замовкав у залі, натомість у довгому коридорі дзеленчали сріблисто-ніжним голоском численні прикраси, що були припняті на пасі золотим ретязем. Як дух, ходила вона у підбитих гумами, нечутних, але елегантних черевичках. По лекціях, коли професорів уже в інституті не було, Марія Федорівна залишалась іще, хоч і мешкала десь у приватнім, а не в інститутськім помешканні. Тоді несподівано відчинялися двері. У класу заглядала голова з гарною зачіскою, напудрована, але ніколи не нарум'янена, з наліпленими бровами. Різкий голос укидав прізвище “фігурантки” чи “солістки”. Не питаючи дозволу, тільки з напівпоклоном до класової дами, додавала вона:
– До гардероби, зі мною!
І з незрозумілим для того, хто його не знав, акцентом паризького “ґавроша” додавала:
– Et hop! Plus vite que cela! Circulez (Агов! Прудко! Обертайсь!)
Впорядницями вечірок бували тільки ті, що мали того року покинути школу. Тому в класі першій, тобто найвищій, виконували ще іншу підготовну працю. Малювали програмки вечірки. До цього змобілізували всіх, хто тільки вмів як-небудь орудувати олівцем чи красками. Талановитіші виявляли власну творчість. Инші перекальковували вже готові образки та малювали їх красками. Нарешті ще инші, презирливо звані “дєвкі-чернявкі”, тільки переглядали ілюстровані видання шкільної бібліотеки й закладали паперовими стьожечками сторінку, з придатним до скопіювання малюнком, звичайно з віньєтою. Останній дотик до тієї “мистецької сторони” вечірки належав класовій дамі: вона переглядала вишукані ілюстрації, цензурувала їх і передавала далі “до продукції”. Програмок, часом зовсім непогано зроблених, готовили дуже багато, щоб стало для всіх гостей, навіть і тоді, коли б їх прийшло більше, як сподівались.
Нарешті залишалося ще прикрасити велику залу, меншу – рисувальню та тепер спільно злучені три великі світлиці найвищих клас. Прикраса зал належала до вчительок малювання та рисування, їх було дві: стара – Ольга Інокентівна, звана “Охра”, вся в гнідуватій одежі й у такій самій перуці, і молода, Юлія Вікторівна, що, мабуть, тільки що вийшла з Академії мистецтв, гарна дівчина з вогнево-рудим волоссям і сліпуче білою барвою обличчя. Інститутки “обожали” Юлію Вікторівну і за те, що була молода та гарна, і за товариську поведінку з вихованками, і за своєрідну хлоп'ячість у поступуванні. Але ж усе це не перешкоджало приліпити до неї дразливе прізвище “клячка” – слово, що ним Юлія Вікторівна звала липку гумку, вживану при рисуванні.
Учителькам “естетики” дали до помочі найздібніших до тієї праці дівчат. Тоді раз у раз приходило до сутички з донькою славного на всю Російську імперію маляра М. В. Нєстєрова. Він малював київський Володимирський собор, мав величезний успіх у Парижі, а потім намалював свою знамениту картину “Святая Русь”, що свого часу наробила чимало шуму в мистецьких та літературних кругах. Хто з тих кругів відважився признатись, що не знає “Святої Руси”, діставав титул “сикамбра” чи “тьмутараканця”. Ольга Нєстєрова була вийнятково гарна, висока, струнка дівчина, з величезними чорними очима на блідому, якби перловому, обличчі. Вона майже завжди була моделем для свого батька, позувала при малюванні ангелів, св. Катерини, св. Варвари, св. Ніни, у славному “Великому постригу” і т. ин., без кінця. Але ж на цьому й кінчалися зв'язки Ольги з мистецтвом, бо ж усе разом із красками й пензлем, усе, що в'яжеться з рисунками й малярством, – вона ненавиділа цілим серцем і не хотіла про це й чути. Щодо того не міг її зрозуміти ніхто – ні вчителі, ні інститутки. Хіба що єдина її “подруга” – якби ж Ольга знизилася до того, щоб із нею приятелювати! – Лара Ходоровська. Була це донька професора музики, відомого піяніста, знаного з добрих концертів, його любили кияни, а дехто, як і він сам себе, вважав за визначного композитора. Лара ж, коли була приневолена йти на батьків концерт, звичайно в святкові дні, то годилася на те тільки за “хабар”, тобто за якийсь значніший дарунок. У науці ж музики, здається, була остання в цілому інституті.
Лара могла б зрозуміти Ольгу, але ж між ними не могло дійти до таких “дружніх виявів почувань”. Вони вчилися в инших класах. Коли між дівчатами була така різниця віку, що вони вчилися одну чи дві класи вище або нижче, то порозуміння ще було можливе, але більший інтервал уже зовсім нівечив можливості якихось тісніших взаємин. Для всіх “старших” молодші були “дітвора”, “дітлахи” або “немовлята”. Тим-то старші могли малеччю в найліпшому випадку хіба тільки напіввибачливо гордувати. До того ж причинявся й статут, що забороняв усякі взаємини між різними класами, немов це були не частини однієї а школи, а різні школи. Тож “звірята”, тобто вихованки нижчих клас, не сміли ані гуляти в садку тими самими алеями, що ними гуляли старші, а також мали й свою окрему рекреаційну залу, що її старші звали погірдливо “дитяча кімната” (“nursery”).
Ця зневажлива постава до “малечі” перекидалася й на класові дами сьомої, найнижчої, класи. Їх, мовляв, офіційно називали “мамки”. Ця назва була дуже образлива, і тому вони обурювалися “смертельно”, коли десь зачули це слово. У відповідь па те сердилися старші інститутки, що не жалували труду, щоб відплатитись. Одна “мамка” почувалася безупинно ображена. Тому їй раз у раз давали старші вихованки не менш моторне прізвище “Хрюшка”, себто чемну назву безроги. Друга “мамка”, німкеня, рідко коли “втішалася” тим титулом, бо ж її безкрая терпеливість, добрість та м'якість поведінки зовсім роззброювали навіть інституток. Наприкінці свого життя ця німкеня-лютеранка прийняла православ'я й постриглась у черниці в київському Покровському монастирі. Тоді постав освячений традицією звичай: усі інститутки, скінчивши курс, конче складали візиту преподобній “матері Єлизаветі”, колишній “фройляйн” Ельзі Нідман. У її білесенькій мініятюрній келії з небарвленою підлогою розливалися пахощі кипарису і яблук та залишалися незабутні враження, подібно як і рожеві відблиски косого сонячного проміння (бо ж мати Єлисавета мала вільну хвильку тільки над вечір) на чорних м'яких завоях та виблідлих, немов сльозами до прозорости промитих, колись блакитних очах усіма улюбленої матері-вчительки монастирської школи...

 

Читаймо продовження автобіографічної повісті Наталени Королевої "Без коріння"

 

За матеріалами: Королева Н. Твори. Том 2: Без коріння. Торонто, видавництво: Українське Лікарське Товариство Північної Америки, Відділ Клівленд. Українське Видавництво “Добра Книжка” вип. 183, 1968 р., 217 с. 


Наталена Королева. Без коріння. Автобіографічна повістьЧитаймо продовження автобіографічної повісті Наталени Королевої "Без коріння" – від розділу 5 "Карнавальні настрої" до кінця твору.

 


Останні коментарі до сторінки
«Наталена Королева. "Без коріння" (автобіографічна повість)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми