Василь Сухомлинський
СЕРЦЕ ВІДДАЮ ДІТЯМ
"ШКОЛА РАДОСТІ"
КОЖНА ДИТИНА — ХУДОЖНИК
Уже через тиждень після початку занять у «Школі радості» я сказав малюкам: «Принесіть завтра альбоми і олівці, будемо малювати». Наступного дня ми розташувалися на галявині шкільної садиби. Я запропонував дітям: «Подивіться навколо. Що ви бачите гарного, що вам найбільше подобається, те й малюйте».
Перед нами був шкільний сад і дослідна ділянка, освітлені осіннім сонцем. Діти защебетали: одному подобалися червоні й жовті гарбузи, другому — схилені до землі голівки соняшника, третьому — голубник, четвертому — виноградні грона. Шура милувалася легкими пухнастими хмарами, що пливуть по небу. Серьожі подобались гуси на дзеркальній поверхні ставу. Данькові захотілося намалювати рибок — він натхненно розповідав про те, як одного разу з дядьком ходив на риболовлю: нічого не спіймали, Та зате побачили, як «грають» рибки.
— А я хочу малювати сонечко,— сказала Tiнa.
Настала тиша. Діти малювали із захопленням. Я багато читав про методику уроків малювання, а тепер переді мною були живі діти. Я побачив, що дитячий малюнок, процес малювання — це частка духовного життя дитини. Діти не просто переносять на папір щось з навколишнього світу, а живуть у цьому світі, входять у нього як творці краси, дістаючи насолоду від неї. Ось Валя, весь захоплений своєю роботою, малює вулик, поряд дерево, на якому величезні квіти, над квіткою — бджола, майже така завбільшки, як і вулик. У хлопчика розчервонілись щічки, в очах вогник натхнення, який приносить велику радість учителеві.
Творчість дітей — глибоко своєрідна сфера їхнього духовного життя, самовираження і самоутвердження, в якому яскраво виявляється індивідуальна самобутність кожної дитини. Цю самобутність неможливо охопити якимись правилами, єдиними і обов’язковими для всіх.
Коля не сказав, що йому сподобалось, і мене дуже хвилює, що ж він намалює. В альбомі хлопчика я побачив гіллясте дерево з великими круглими плодами,— значить, це яблуня; дерево оточує рій маленьких зірочок в ореолі променів, високо над деревом — серп місяця. Як хочеться мені прочитати в цьому цікавому малюнку потаємні думки і почуття дитини,— адже я бачу у нього в очах такий же вогник натхпення, як і в ті хвилини, коли ми спостері- гали світ.
— Що ж це за зірочки над яблунею? — запитую в Колі.
— Це не зірочки,— говорить хлопчик.— Це срібні іскорки, які падають на сад з місяця. Адже в місяця теж є Ковалі-велетні, правда?
— Звичайно, є — відповідаю я, вражений думками, які хвилювали дитину в тиху вечірню годину. Значить, він дивився на нічне небо, милувався місячним сяйвом, помітив цей трепетний ореол блідого сяйва над яблунями.
— Але які он нитки кують ці Ковалі-велетні вночі? — в роздумі говорить хлопчик, і мені здається, що він не стільки звертається до вчителя, скільки до своїх спогадів про нічне небо, про бліде сяйво місяця, про танок зірок. Я боявся потривожити творче натхнення хлопчика. Серце забилося від радісного відкриття; 'творчість відкриває в дитячій душі ті потаємні куточки, в яких дрімають джерела добрих почуттів. Допомагаючи дитині відчувати красу навколишнього світу, вчитель непомітно торкається цих куточків.
За прикладом Лариси я почав малювати Ковалів-велетнів. Мені здавалося, що я малюю непогано. Ковалі вийшли схожими на справжніх молотобійців, ковадло — таке саме, як і в сільській кузні. Забувши, що я доросла людина, переживав радісне почуття: мої Ковалі, безперечно, будуть кращими, ніж у Лариси. Але на моєму малюнку дитячі погляди не затримувалися, зате навколо Лариси утворився цілий натовп. «Що ж вона намалювала?» — думав я. Подивився через голови дітей: неначе нічого особливого в цьому дитячому малюнку немає, але чому всі захоплюються, а на мій не звертають уваги? Чим більше я придивлявся до малюнка дівчинки, тим зрозуміліше ставало, що у малюка своє бачення світу, своя мова художніх образотворчих засобів, під цю мову не проб’єшся, скільки б не намагався. У мене Ковалі-велетні в звичайних шапках, у фартухах, з довгими бородами, в чоботях. А в неї — навколо пухнастого волосся на головах могутніх Ковалів палає ореол з іскор. І бороди — не просто бороди, а вогненні вихори. Величезні молоти майже в два рази більші за голови.,. Для дитини це не відступ від правди, а яскрава правда — правда фантастичної сили, спритності, казкової єдності могутньої людини,
вогненної стихії. Не можна підгонити цю чудову мову дитячої фантазії під нашу мову, мову дорослих. Нехай діти говорять одне з одним своєю мовою, вчителям початкових класів я радив: учіть дітей законів пропорції, перспективи, розмірності — все це добре, але водночас дайте простір і для дитячої фантазії, не ламайте дитячої мови казкового бачення світу.
Кожній дитині хотілося розповісти про те, що вона намалювала. І в цих розповідях, як самоцвіти, виблискували яскраві образи, порівняння. Малювання збагачувало мову дітей.
У поле, в ліс ми тепер майже завжди йшли з альбомами та олівцями. Старші школярі зробили для малюків маленькі альбоми, які можна було покласти в кишеню. Навесні, через кілька місяців після того, як почала жити наша школа, я зробив великий альбом, в якому кожна дитина малювала найулюбленіший куточок навколишнього світу. Я записував у цей альбом коротенькі оповідання. Це ціла сторінка життя й духовного розвитку нашого колективу.
За матеріалами: Василь Сухомлинський. Вибрані твори в п'яти томах. Том третій. Київ, видавництво "Радянська школа", 1977 рік, стор. 53 - 55.
Усі статті книги Василя Сухомлинського "Серце віддаю дітям":
Василь Сухомлинський. "Серце віддаю дітям" (читати, завантажити)
