"Через терни – до зірок!" Це не лише відомий латинський вислів. Саме так вирішив колись простий український хлопчина з буковинського села, почувши про перший політ у космос Юрія Гагаріна. Він пройшов безліч випробувань, аби його мрія здійснилася, і у 1997 році саме Леонід Каденюк став першим космонавтом незалежної України.
Досьє: Леонід Каденюк народився 28 січня 1951 р.в селі Клішківці Чернівецької області в сім'ї сільських вчителів.
1967 — 1971 рр. — навчання в Чернігівському вищому військовому авіаційному училищі льотчиків (ЧВВАУЛ).
1971 — 1994 рр. — льотчик-інструктор ЧВВАУЛ, льотчик-випробувач, інженер-випробувач. Навчався в Московському авіаційному інституті, літакобудівний факультет, отримав диплом інженера-механіка.
1995 р. — перемога у відбірковому конкурсі для участі в міжнародному екіпажі космічного корабля «Колумбія».
19 листопада 1997 р. — старт у космос з мису Канаверал на космічному кораблі «Колумбія», місія STS-87.
5 грудня 1997 р. — повернення на Землю. Герой України.
З 19 листопада по 5 грудня 1997 року американський "Columbia" STS-87 здійснив космічну місію у складі міжнародного екіпажу: командир – Кевін Крегел, пілот – Стівен Лінді, спеціалісти місії – Вінсон Скотт, Калпана Чавла, Така Дої та українець Леонід Каденюк, єдиний у складі екіпажу космонавт-дослідник. Цей політ тривав 15 діб 16 год. 35 хв. 1 сек. Під час місії Леонід Каденюк провів близько десяти передбачених програмою експериментів з метою вивчення дії мікрогравітації на рослини, зокрема займався проведенням дослідів зі штучного запилення паростків сої і рапсу в умовах невагомості, а ще виконував експерименти Інституту системних досліджень людини по тематиці "Людина і стан невагомості".
На відео: "Напам’ять. Леонід Каденюк." - документальний фільм від каналу UA:Перший.
— Пане Леоніде, найперше запитання, звісно, про той незабутній космічний політ…
— Справді, на всіх зустрічах мене найчастіше запитують: навіщо ви літали в Космос? На мою думку, космонавти нашої планети літають у Космос з однією метою — щоб покращити життя на Землі. А ще цей політ був здійсненням моєї найбільшої мрії.
— А коли ви вирішили стати космонавтом?
— Напевне, як і багато радянських хлопчаків, я вирішив стати космонавтом 12 квітня 1961 року, коли людина вперше полетіла в космос — Юрій Олексійович Гагарін. Це був надзвичайно важливий момент не тільки в історії планети Земля, а й в історії Всесвіту. І я тоді сказав собі: обов’язково стану космонавтом.
— Це правда, що у втіленні вашої мрії на початках найбільшу роль відіграла ваша мама?
— Це справді так. Адже після закінчення школи мені було шістнадцять років, а до льотного училища приймали з сімнадцяти років. Я все ж-таки вирішив пройти медичну комісію в районному центрі в Хотині. Тоді начальник четвертого відділу майор Міхеєв Володимир Ілліч, я його запам’ятав на усе життя, каже: давай неси документи, треба їх відправляти в область, у Чернівці. Я йому кажу, зізнаюся, що мені шістнадцять років. Він сказав те, що він повинен був сказати, — тоді все, приїжджай наступного року, тебе не приймуть. Приймають тільки з сімнадцяти. Я давай його умовляти, не знаю яким чином, але бачу, що він знімає телефонну трубку і кудись телефонує. Як потім з’ясувалося, до РАГСУ, де виписують метрику й промовляє такі слова. А він російськомовний і каже: "Может быть когда-нибудь мы будем встречать его на космодроме с цветами. Давайте мы поможем этому молодому человеку". Там погодилися спочатку, але цю фразу я запам’ятав на все життя. І в космосі я пригадав цей його вислів – він виявився пророцтвом.
— Що було далі?
— Я пішов до РАГСУ, жіночки подивилися, що прийшов якийсь хлопчина, і давати йому підроблені документи… Вони кажуть, що нехай хтось із батьків прийде. Поїхав батько на наступний день, батькові не дали, адже вони вже злякалися, бо це підсудна справа. Батько приїжджає, я засмучений, сльози на очах. Бачу, мама вирішила йти, не зважаючи на те, що вона не хотіла, щоб я поступав до військового училища. Вона їде в Хотин, а там кілометрів двадцять від села, приїжджає з цією метрикою в руках. Усе — метрика є. Причому, знову ж така ситуація, якийсь збіг обставин… Вона зайшла до хати, я дивлюся телевізор, і тільки вона відкриває двері, в цей момент якраз передача по телевізору переривається й передають термінове повідомлення про загибель космонавта Комарова, саме тоді він загинув. Левітан таким сильним голосом передає оце повідомлення, що загинув космонавт Комаров, у нього тоді парашутна система відмовила. А мама каже, що навіщо тобі це, ти теж у космонавти хочеш?!.. Я вириваю в неї з рук метрику. І таким чином я став на рік старшим.
— Чи повернули ви собі врешті цей рік?
— Так, я повернув собі той рік потім, але вже після того, як я був відібраний у загін космонавтів. Років через сім, мене викликає до себе Георгій Тимофійович Береговий, а він був начальником Центру підготовки космонавтів, і каже мені, що кадровики побачили таку дивну річ. Справа у тому, що у мене є брат, з яким ми двійнята, ми народилися одночасно. І він запитує: як це могло трапитися, що брат у тебе народився двадцять восьмого січня 1951 року, а ти двадцять восьмого січня 1950 року? Я собі думаю, сказати, що батьки так примудрилися, це буде виглядати якимось гумором, і беру кажу йому правду. А він слухає мене й каже (а я бачу по його обличчю, що він поринув у якісь спогади, обличчя в нього таке гарне, таке мужнє обличчя)… Він двічі Герой Радянського Союзу, він ще воював у війну, був військовим льотчиком-штурмовиком, а потім працював льотчиком-випробувачем. До речі, я потім попав у його ескадрилью працювати льотчиком-випробувачем, якою колись керував Береговий. Так от він послухав мене й каже, що багато з моїх товаришів, фронтових льотчиків, для того щоб попасти в авіацію та на фронт приписали собі більше років. Потиснув мені руку й на цьому все завершилося.
— До речі, а потрапити до загону космонавтів було складно?
— Те, що я закінчив льотне училище, стало першим кроком у здійсненні моєї мрії. Оскільки Сергій Павлович Корольов, який був тоді генеральним авіаконструктором, прийняв рішення відбирати космонавтів серед льотчиків-винищувачів. Він вважав, що ця професія найближча до професії космонавта. Адже льотчик-винищувач літає один, отримує великі перевантаження певні, перепади тиску, він сам штурман, і радист, і пілот, це дуже цікава професія. У 1976 році я потрапив у загін українських космонавтів. Відбір був суворий – у Зоряному містечку в Москві ми проходили комісію два місяці! Бо, незважаючи на те, що ми всі однаково проходимо відбір у загін космонавтів, з однаковими показниками здоров’я, й відбір був надзвичайно жорстким, я вам просто наведу такі цифри, що з декількох тисяч льотчиків-винищувачів, було відібрано лише дев’ять чоловіків. І я попав у цю дев’ятку. Звісно, якби мені тоді сказали, що я туди попаду, я би не повірив. Нас готували для польотів на космічних кораблях "Буран" і "Союз", які і зараз літають. Потім був Центр підготовки льотчиків-випробувачів, в Актюбінську, де я отримав колосальну підготовку і працював льотчиком-випробувачем, паралельно готуючись до космічних польотів. Але здійснити свою мрію я зміг лише в часи незалежної України.
— Пригадайте цей політ…
— Все-таки космічний політ якби трошки мене дистанціював від тієї науки, яку я колись проходив. Сам політ надзвичайно наблизив мене до розуміння того, що все створено якимось вищим розумом. Такий відомий американський астронавт, як Джон Гленн, який був найпершим американцем, котрий облетів Землю, зробив орбітальний політ. До нього були два американці, які зробили суборбітальний політ, тобто стартували в космос і одразу спустилися. Такі польоти тривали десь сорок хвилин приблизно. А він здійснив орбітальний, тобто три оберти навколо Землі. Потім він полетів у віці сімдесяти семи років десь у 1999 році, здається, і після польоту він сказав, що "коли я дивлюся в ілюмінатор і бачу створене, після цього не вірити в Бога я не можу". Неможливо не вірити в Бога. Але він пов’язує це з Богом, і треба сказати, що американці майже всі вірять у Бога, і астронавти також, прямо з малку вони до цього звикли.
— Але вас у школі вчили, напевне, по-іншому?
— У нас трошки інша була психологія, справді, нас трошки по-іншому виховували. Коли Джон Гленн каже, що це Бог, я вживаю слова "вищий розум". Дійсно, коли звідти дивитися й бачити, наскільки гарна наша планета, і звідти здається, що все-таки на такій гарній планеті має бути й гарне життя, але ж коли знаєш про людське суспільство, яке воно недосконале, особливо гостро це там усе відчувається, то дуже прикро. І от наскільки все те, що створено, створено вищим розумом, це там також особливо розумієш. І знову-таки, це політ наблизив мене до цього.
— Можливо, ви зрозуміли, у чому має полягати досконалість…
— Коли я вперше потрапив у космос, найперше враження — що я попав у якийсь зовсім інший світ. Є така наука, називається "психофізика", вона каже про те, що в людини є два світи: внутрішній світ — світ відчуттів, цей світ має надзвичайно широкий діапазон, майже як Усесвіт. І не даремно, здається, Генріх Гейне сказав про те, що людина — це як усесвіт, який з ним народився, і який з ним і помре. І якраз там у космосі мені згадався цей його вислів, і це для мене там стало ще більш зрозумілим.
— Як ви тепер бачите внутрішній світ людини?
— Внутрішній світ — це світ відчуттів, сенсорний світ, світ відчуттів. А зовнішній світ — це фізичний, тобто те, що оточує людину. І все те, що оточує людину в цьому світі, створює певні враження, відчуття, є джерелом цих відчуттів. І от коли людина попадає в космос, вона потрапляє зовсім у іншій світ, де оточення зовсім інше на відміну від земного, тому в космічному просторі у людини з’являться, народжуюся якісь нові відчуття. Те, що оточує людину в космосі, є джерелом нових відчуттів, і там відбувається збагачення людського світу, внутрішнього світу людини саме тими відчуттями.
— В одному з інтерв’ю ви сказали, що цей політ був для вас суцільним експериментом…
— Для мене також увесь політ був таким суцільним експериментом, причому експериментом і над самим собою, як над біологічною істотою. Мені було дуже цікаво відчувати, що відбувається в людському організмі, коли він опиняється в стані невагомості, а це зовсім інший стан. Людський організм сформований в умовах землі, в умовах гравітації, й усі ті процеси, які відбуваються всередині людини... От ми зараз і вами спілкуємося, а в нашому організмі десь близько трьохсот біологічних процесів відбувається, причому надзвичайно складних. І вони пов’язані в основному з гравітацією, сформовані під дією земного тяжіння, добового обертання Землі навколо своєї осі, зміни пори року. А коли людина попадає в космос, усі ці фактори там відсутні, й те, що з нами відбувається зараз тут, у невагомості відбувається величезне збурення в організмі.
— Ви намагалися якось це для себе пояснити?
— Нас готували в радянські часи досить серйозно, ми проходили дуже багато всяких наук: медицину, біологію, астрономію, астрофізику, геологію, екологію. Але все-таки певних знань мені не вистачало, наприклад, коли я почав там аналізувати, чого бракує, то не вистачало знань, припустимо, космічної біології, якраз про вплив стану невагомості на людський організм. А зараз сучасна наука говорить про те, що вона перебуває тільки на початковому етапі розуміння того, що відбувається в організму людини, коли вона попадає в стан невагомості. Не зважаючи на те, що вже через півроку 12 квітня 2011 року буде п’ятдесят років як людина полетіла в космос, наука досі не з’ясувала, що ж відбувається в космосі з людським організмом.
— А якими були ваші відчуття?
— Я відчував, що щось відбувається, дуже багато всяких негативних було відчуттів, але описати та порівняти їх із земними було неможливо. І описати також ті відчуття дуже складно. Людина навчилася, припустимо, вимірювати артеріальний тиск, або кількість еритроцитів, гемоглобіну в крові, а вимірювати людські відчуття людина не вміє. Хоча відчуття також мають якісь фізичні величини, ті самі емоції наші, відчуття, діапазон цих відчуттів. Я сподіваюся, що людина з часом навчиться все-таки це вимірювати. Але справа в тому, що людський мозок настільки складний, і він є настільки, це найскладніший узагалі з біологічних об’єктів, які існують у всесвіті, які поки що відомі людині, — це людський мозок. Але саме завдяки людському мозку, ми зможемо це зробити, оскільки його можливості надзвичайно великі.
— І все ж таки, ваші висновки?
— Під час польоту я переконувався і в тому, наскільки гнучкий людський організм, тобто як швидко він пристосовується до нових умов. Навіть через деякий час, уже під час періоду адаптації до стану невагомості в мене виникло відчуття, що я вже був у такому стані. Коли я почав аналізувати причини такого відчуття, думав, що літав довго на літаках, на винищувачах, там також було відчуття невагомості короткочасне по технічним причинам. Але я це відкинув, тому що тривала невагомість — це зовсім інше. Потім у мене виникла ще одна версія, що людина, перед тим, як народитися, перебуває в утробі матері в гідроневагомості, можливо, тому ці відчуття знайомі. Але все-таки напівфантастичним припущенням було те, що колись, можливо, людина прилетіла на землю з космосу, й оця інформація записана на генному рівні в кожній людині, й коли людина потрапляє в стан невагомості, ці відчуття якраз і відновлюються, співпадають відчуття невагомості в космосі, з тим, що записано на генному рівні.
— Які відчуття викликав у вас стан невагомості?
— Взагалі, там у космосі, я вже сказав про перебування дитини в утробі матері, от одне із таких положень у просторі в стані невагомості, для мене було таким дуже цікавим і легким, коли я займав у тому просторі позу дитини в утробі матері — згорнувшись калачиком, притиснувши коліна собі до грудей і обхвативши себе. Я просто відчував, наскільки цей стан був блаженним космічним у цей час, і в мене тоді виникла думка, що, напевно, я в космосі, знаходячись у такій позі, відчуваю те саме, що відчуває дитина, коли перебуває в утробі матері. Й у зрілому віці я ще раз відчув те, що відчуває дитина до свого народження, але вона цього не може розказати. Знову ж таки, там таке відчуття блаженства, й узагалі космос — це все дуже цікаво. Сам стан невагомості дуже цікавий, але на , створити його, змоделювати фізично тривалим неможливо. Можливо, десь протягом двадцяти п’яти — двадцяти семи секунд.
— У вас був такий досвід?
— Колись у Радянському Союзі, в центрі підготовки космонавтів, у Сполучених Штатах Америки в НАСА, космічному центрі, були літаки (зараз подібний є і в Китаї), які обладнана спеціальною паливною системою, паливними насосами, щоб під час невагомості пальне могло постійно поступати туди, вони обладнані спеціальними системами. І ось таких літаків лише два у світі. Я на них літав, і на тому, й на іншому, коли нас готували до польоту. Літак вводиться в "гірку" десь сорок-сорок п’ять градусів, потім льотчик відводить штурвал від себе й переводить літак із "гірки" в "піке". Так от на цій кривій — крива Кеплера називається, відбувається стан невагомості. Але більше двадцяти п’ять — двадцяти семи секунд, десь до тридцяти, вона не може тягнутися, просто гравітація не дає такої можливості. Ми літали на них на тренуваннях, але все-таки дізнатися, що таке невагомість можна, просто відчувши її. Але за такий короткий час, звичайно, в організмі людини не можуть відбутися якісь значні зміни, тому космонавт летить у космос і він не знає, як він буде там почуватися, медицина не може дати відповідь, як людина там буде почуватися, як на неї вплине цей стан.
— Під час польоту ваші рідні за вас хвилювалися?
— Оскільки у моєї дружини чоловік - льтчик-випробувач, вона до всього звикла... Справді, космічний політ дуже небезпечний, адже весь космічний агрегат важить більше двох тисяч тонн! І цього велета треба відірвати від землі та за час, менший ніж десять хвилин розігнати до першої космічної швидкості. Це всього дев’ять хвилин і сорок з лишнім секунд! Але з усієї гігантської маси до космосу долітає за цей час і залишається в космосі лише один корабель вагою близько ста тонн. Десь дев’яносто відсотків цієї ваги — це пальне, яке згорає за час, менший ніж десять хвилин, і створює кінетичну енергію космічному кораблю, або будь-якому космічному літальному апарату, який перебуває на орбіті. Швидкість перша космічна становить — сім і дев’ять десятих кілометрів на секунду, близько восьми кілометрів! Тому, звичайно, стартове виведення на орбіту є, мабуть, найнебезпечнішим етапом. Напруга була величезна, не дивлячись на те, що ми зберігали спокій.
— Не було страшно?
— Мене часто запитують, чи було страшно. Я кажу, що мені було страшно цікаво, а не страшно від того, що щось трапиться. Страшно цікаво як професіоналу. Бо я тривалі роки готувався до цього космічного польоту, і мені було дуже цікаво, як корабель розженеться, як відірветься, як почнеться розгін, коли перейдемо в стан невагомості… І, звичайно, хвилювання про те, як я перенесу цей стан невагомості. Але стан невагомості я переніс досить легко й досить добре. Хоча дехто з космонавтів, особливо в період адаптації, буває погано переносять і в них виникають розлади вестибулярного апарату, що призводить до нудоти, до всяких неприємних наслідків, і сильні головні болі бувають у декого. Причому головні болі, як космонавти розказують, такого вибухового характеру, надзвичайно сильні головні болі. Вони пов’язані з цим? Коли ми з вами тут розмовляємо, гравітація допомагає відтоку крові від тканин головного мозку в нижню частину тіла, а в космосі в невагомості гравітації немає, й тиск починає рівномірно розподілятися по організму, і створюється таке враження, нібито прилив крові до голови. І це насправді прилив крові до голови. Я коли дивився на себе в дзеркало, я бачив цей прилив крові до голови, обличчя стає більш червоним, більш роздутим, вени набухають на шиї, але ніяких головних болів і ніякого тиску я не відчував. Хоча дехто з космонавтів казали, що вони відчували оцей тиск більше в голові. Але знову ж таки, кожен по-своєму все це переносить.
— Що сказали ваші батьки, коли ви повернулися?
— Батька не було, батько, на жаль, помер ще 1989 році, дуже хотілося, щоб він дожив до мого польоту. Мама, звичайно, переживала. І зараз уже важко сказати, що вона найперше сказала, бо зустрілися ми з нею після польоту в аеропорту Бориспіль, коли ми прилетіли зі Сполучених Штатів Америки.
— Дружина була поряд із вами в Америці?
— Ні, в цей момент дружини не було, я був один, просто там створили таку ситуацію, дружина була в літаку поки що. Коли ми прилетіли, десь хвилин п'ятнадцять нас не випускали з літака, літак вирулив на те місце, куди прилітають державні особи, президенти, і коли відкрили двері, я побачив довжелезну килимову доріжку, з одного боку доріжки величезна кількість телекамер, багато журналістів, людей дуже багато, і мама, звичайно, стояла. Я зараз уже не пам’ятаю, що вона мені тоді сказала найперше. Але те, що вона хвилювалася… Я їй не розказував, що я працюю льотчиком-випробувачем.
— Ми дуже мало знаємо про ваше приватне життя. Якщо можна, розкажіть про свою родину.
— У мене сім’я: дружина, двоє синів.. І зараз вони займаються своєю роботою, бізнесом. Молодший син закінчив Київський державний університет буквально півтора роки тому з "червоним" дипломом. І зараз працює в Міністерстві юстиції. Так от коротко. Вони не пішли моїм шляхом. Але, ви знаєте, я інколи думаю, що добре, що не пішли, бо я дуже добре знаю, що це за робота, — літати на літаках, чи літати у космос, чи тим паче випробовувати літаки. Можливо, якби хтось із них пішов у цю сферу, можливо, я би й пишався ним, але все-таки я би постійно переживав би за нього, тому що я знаю, що це таке.
— У вас є якесь хобі, чи як ви проводите свій вільний час?
— Ви знаєте, для того, щоб відновлювати організм у мене хобі спорт, потім я читаю літературу, комп’ютер для мене цікаво. Потім написання книги для мене стало дуже цікавим, книга написана українською мовою, а потім мене попросили з Росії перекласти її російською мовою. Я переклав, але в російськомовному варіанті більше інформації, там є цілий розділ, присвячений роботі льотчиків-випробувачів, який так і називається "Испытания в Актюбинском небе". В Росії було цікаво, і я відправив, мене попросила одна жінка, яка працювала з нами, психолог із інституту психології Академії наук Радянського Союзу, тоді вона там була старшим науковим співробітником, і супроводжувала нас як космонавтів у Європу. Вона писала цю роботу, займалася психологією нашою, й вона попросила, щоб я їй написав. Я переклав книгу російською мовою, надіслав їй, вона прочитала, телефонує мені й каже, що "я восхищена вашей книгой", що там дуже багато матеріалу саме для неї, як для психолога. Тому що там я якраз описую свої відчуття та враження, і це для неї був цікавий матеріал.
Оцим я зараз займаюся. І зараз я вже думаю, що книгу, яка написана російською мовою, перекласти українською мовою, тому що в ній написано значно більше, тобто зробити інше видання.
За матеріалами: https://glavred.info/. Фото - з особистого архіву Леоніда Каденюка.
Дивіться також на "Малій Сторінці":
Леонід Каденюк, перший і єдиний космонавт незалежної України (біографія, інтерв'ю, спогади)
