Василь Сухомлинський
СЕРЦЕ ВІДДАЮ ДІТЯМ
"ШКОЛА РАДОСТІ"
ДУМКИ НАПЕРЕДОДНІ ПЕРШОГО НАВЧАЛЬНОГО РОКУ
Закінчувалося життя нашої «Школи радості». Скоро мої вихованці стануть учнями,— від цієї думки мені було і радісно і тривожно. Радісно від того, що не один ще рік вестиму своїх малюків стежиною життя, праці й пізнання, що за рік мої малюки зміцніли, загоріли.
Коли скінчилися дні нашого перебування в «Школі радості», я подумки порівняв, якими були Володя, Катя, Саня, Толя, Варя, Кость рік тому і якими стали тепер. Були бліді, кволі, із синіми жилками під очима. А тепер усі рум’яні, загорілі; про таких дітей кажуть: кров з молоком. Радісно було й від того, що без задушного класу, без дошки й крейди, без невиразних малюнків і розрізних літер діти піднялися на першу сходинку пізнання — навчилися читати й писати.
Тепер їм буде незрівнянно легше, ніж тому, для кого ця сходинка починається з прямокутної рамки класної дошки.
Я глибоко поважаю дидактику і ненавиджу прожектерство. Та саме життя вимагає, щоб оволодіння знаннями починалося поволі, щоб навчання — ця найсерйозніша і найкопіткіша праця дитини — була водночас і радісною працею, що зміцнює духовні й фізичні сили дітей. Це особливо важливо для малюків, які ще не можуть зрозуміти мети праці, сутності труднощів.
Тисячу разів сказано: навчання — праця, і його не можна перетворювати на гру. Та не можна відгородити китайською стіною працю від гри. Придивимося уважно, яке місце гри в житті дитини, особливо в дошкільному віці. Для неї гра — це найсерйозніша справа. В грі розкривається перед дітьми світ, розкриваються творчі можливості особистості. Без гри немає і не може бути повноцінного розумового розвитку.
Гра — це величезне світле вікно, через яке в духовний світ дитини вливається життєдайний потік уявлень, понять про навколишній світ.
Гра — це іскра, що запалює вогник допитливості і любові до знань. То що ж страшного в тому, що дитина вчиться писати граючись, що на якомусь етапі інтелектуального розвитку гра поєднується з працею, і вчитель не так уже й часто говорить дітям; «Ну, погралися, а тепер будемо працювати!»
Гра — широке й багатогранне поняття. Діти граються не тільки тоді, коли бігають, змагаються в швидкості й спритності. Гра може полягати й у великому напруженні творчих здібностей, уяви. Без гри розумових сил, без творчої уяви неможливе повноцінне навчання, особливо в дошкільні роки. Гра в широкому розумінні цього поняття починається там, де є краса. Оскільки ж праця маленької дитини немислима без естетичного начала, то, отже, й трудова діяльність у молодшому віці тісно пов’язана з грою.
Урочистий день початку збирання врожаю на шкільній ділянці — діти приходять святково вдягнені; перші зрізані колоски стоять у вазі на столі, покритому скатеркою. У цьому — гра, сповнена глибокого змісту. Та гра втрачає виховну цінність, коли вона штучно «прив’язується» до праці, і в красі не виявляється емоційна оцінка навколишнього світу й самого себе.
Лишається нерозв’язаним питання: коли доцільніше починати навчання грамоти — тоді, коли дитина сіла за парту й стала учнем першого класу, чи, може, трохи раніше, в дошкільні роки. Досвід переконав наш педагогічний колектив, що школа не повинна вносити різкий перелом у житті дітей. Нехай, ставши учнем, дитина продовжує робити сьогодні те, що вона робила вчора. Нехай нове з’являється в її житті поступово і не приголомшує зливою вражень.
Я переконаний, що навчання грамоти, тісно пов’язане з малюванням, з грою, якраз і може стати одним з місточків, що з’єднують дошкільне виховання і навчання в школі.
В малюнках літер моїм вихованцям відкрилася краса сонячних іскринок в краплинах роси, могутнього столітнього дуба, верби, яка схилилася над ставом, журавлиного ключа в блакитному небі, лугу, що заснув після гарячого липневого дня. Нехай діти ще не дуже добре вміють малювати літери — не це головне, зате вони відчувають, як пульсує життя в кожному малюнку.
Радувало мене й те, що діти почали розуміти відтінки кольорів і музики слова: в їхню свідомість закладена міцна основа яскравого, образного поетичного мислення. Малювання ввійшло в духовне життя дітей. Діти прагнули висловити в малюнку свої почуття, думки, переживання. Духовною потребою моїх вихованців стало слухання музики.
Радісно хвилювало й те, що діти зробили перший крок у моральному розвитку: вони вступили в світ краси людських вчинків, в їхніх серцях пробудилася чуйність до радощів і горя інших людей, вони вже пізнали щастя творення краси й радості для людини.
Багаторічний процес виховання — від того часу, коли дитина вперше переступає поріг школи, до вступу в світ зрілої, всебічно розвиненої особистості,— уявляється мені передусім як виховання почуттів людини: той, кого ми виховуємо, повинен глибоко відчувати, що в людей, які живуть поруч, можуть бути такі ж самі страждання, прикрості, незгоди, горе, як і в мене. Я прагнув до того, щоб гарні вчинки моїх вихованців грунтувалися в роки дитинства насамперед на почутті людини.
Мене радувало, що малюки навчилися співпереживати, швидко проймалися почуттями, що хвилювали їхніх ровесників або старших товаришів, батьків і взагалі дорослих людей. Найбільшою радістю для мене було те, що в кожному, з ким діти зустрічалися, вони бачили передусім людину.
Разом з почуттям радості я переживав і тривогу. Повсякденна розумова праця стане головним обов’язком дітей — чи зумію я підтримати живий інтерес до навколишнього світу? Кожна дитина по-своєму бачить навколишній світ, по-своєму сприймає речі і явища, по-своєму думає — чи зумію я ввести в світ пізнання і стрімкий, бурхливий струмок, і тиху повноводну річку з ледве помітною течією?
Ще більше тривожив мене духовний світ кожної дитини. Переді мною — чуйні, ніжні, сприйнятливі серця. Чим більше я спілкуюся з дітьми, тим виразніше бачу, як відточується сприйнятливість серця й розуму кожної дитини до моїх слів, погляду, тону моїх порад і зауважень. Переді мною — 31 дитина: це — 31 світ. Мені пригадалися слова Генріха Гейне: «Кожна людина — це світ, який з нею народжується і з нею вмирає. Під кожною могильною плитою лежить всесвітня історія».
Які вони різні вже тепер, у дошкільні роки — Коля і Кость, Варя і Tiнa, Данько й Лариса, Володя і Слава...
Адже своє, індивідуальне, глибоко особисте з кожним днем, з кожним тижнем проступатиме яскравіше і помітніше. Десь у найпотаємнішому куточку серця в кожної дитини своя струна, вона звучить на свій лад, і щоб серце відгукнулося на моє слово, треба налаштуватись самому на тон цієї струни. Я вже не раз помічав, які тяжкі переживання народжуються в дитячому серці, коли дитина чимось стривожена, їй прикро, а вихователь не знає про це.
Чи зумію я побачити, чим живе дитина кожного дня, що в неї на душі? Чи буду я завжди справедливий з дітьми?
Справедливість — основа довіри дитини до вихователя. Та немає якоїсь абстрактної справедливості — поза індивідуальністю, поза особистими інтересами, пристрастями й пориваннями. Щоб бути справедливим, треба до тонкощів знати духовний світ кожної дитини. Ось чому подальше виховання уявлялося мені як дедалі глибше пізнання кожної дитини.
Та найголовніше питання, яке не давало мені спокою протягом усіх років роботи, це питання про те, як ввести маленьких школярів у великий світ суспільного життя, як домогтися того, щоб кожна дитина бачила не тільки своє село, місто, красу річки, на берегах якої пройшло її раннє дитинство, а й величезний, неосяжний світ своєї Батьківщини?
Щоб не тільки любила красу природи й людської душі, а й ненавиділа ворожу силу, що пригноблює народи... Щоб була готова відстоювати завоювання нашого народу... Як поєднати громадянське виховання із всебічним розвитком?
Виховання молодших школярів — дуже складна проблема, чи вдасться мені розв’язати її так, як вимагає вік дитини?
За матеріалами: Василь Сухомлинський. Вибрані твори в п'яти томах. Том третій. Київ, видавництво "Радянська школа", 1977 рік, стор. 95 - 98.
