|
|
Петро Гулак-Артемовський
УКРАЇНСЬКІ ПОЕЗІЇ
СПРАВЖНЯ ДОБРІСТЬ (Писулька до Грицька Пронози) Хто Добрість, Грицьку, нам намалював плаксиву, Вона регоче там, де і другі регочуть, Як паля в лотоках простісінько стримить, Нехай, як хоче, море грає Бува, що і її зле панство зневажає, Трапляється і те, що паплюга-брехня, Як шкурка з бузівка у шевчика в руках Нехай в олійниці олійник тараном Але всьому свій час і черга, Грицьку, буде! Як з Городищ чумак, пішовши в Крим за сіллю, Дивіться,— ти казав,— як вірний Довгорук
* * *
ПАН ТА СОБАКА (Казка) На землю злізла ніч... Нігде ані шиширхне;
СУПЛІКА ДО ГРИЦЬКА КВІТКИ Хто, кажуть, до кого,— ми до тебе, Грицько! |
|
Люди добрі, і ви, панове громада!
Уже коли будете читать оцю казку, то, будьте ласкаві, де тілько трапиться вам на дорозі наткнуться на «Е»,— вимовляйте його так, як буцімто там нариговано «З»: бо, бач, у нас воно з діда, з прадіда завсіди так вимовляється; хіба тілько після голосних яких слів., от як бува часом після а, е, о ї друг., та ще й з початку вимовляється м’якенько, мов по-московській. Я таки й хотів був, щоб замість «Е» скрізь надруковать «З», та пішов до голови по розум, помірковавсь трохи ї побачив, що, крий боже, як було б тяжко поверху читать; од того, бач, що наші очі ще не зовсім побратались з сим ярепудовим перевертнем «З». Воно-то мені, мовляв, про своїх і не страшно: уже-то нашого брата, мужика, не вчи, каже, як читать; так от же лихо та біда з тими москалями! Вони хоч що по-своєму перехрестять, і, я ж кажу, мій Рябко вип’є од їх добру повну: уже що я знаю, то у його не останеться ні одного цілого реберця!.. Сказано: москаль! Він без «в о т» і не ступить; язик, мов у постолах; який же його одмінок второпає — що він верзе? От так вони й книжки друкують.
Уже нема його й на світі нічого кращого, як (царство небесне!) Еней в нашій одежі; еге! Та ба! Москаль, бач, порався й коло його,— і його одягнув по-московській. Або нехай важко ікнеться хоч би й нашому Ш[аховському] з його «Козаком». Е!.. Якби тілько бога не побоявсь, то бісів син, коли б не таке сказав, що й... Та ба!.. Лучче прикусить язик: москаля не зачепи — лихо, а зачепиш, то й десять. Я тілько, бач, грішний, подумав, що хто чого не тямить, то нехай і не тика туда носа; нехай, я ж кажу, вибачайте, з [дурн]ою головою в дим не лізе.
Писав би й більше, як вимовлять азбуку по-нашому: та, єй-богу, так тісно, як в шинку, що й повернуться отут нігде.
5.12. 1818 г.
* * *
СОЛОПІЙ ТА ХІВРЯ,
АБО ГОРОХ ПРИ ДОРОЗІ
(Казка)
"Ви бачите, які великі прибутки король щороку має зі своїх мор« ських гаваней; отож, на мою думку, ще ніким не висловлену, слід було б усі береги Франції (зробити це неважко) перетворити на зручні гавані — це могло б дати дуже велику вигоду".
(Мольєр, «Докучливі»)
|
|
Спромігся Солопій весною на горох, Та й, сівши з Хіврею, собі міркують вдвох, Чи то продать його, чи то його посіять: «А що ж тут мірковать? Не полінуйсь, провіять, — Озвалась Хівря тут, — в мішечки позсипай, Та й сіять на поле, під дощ, мерщій чухрай!» «Воно-то, Хівре, бач, тут не за тим ідеться... Але посіять так, як у людей ведеться!.. Нехай йому лихе!.. Горох — ласенька річ, І дітвора за ним полізе хоч у піч! Ти ж раєш сіяти горох на перелозі!.. Ей, Хівре!.. переліг лежить наш при дорозі: Ей, обскубуть горох наш зеленцем,— побач!.. В лопатках обнесуть!.. Тогді — хоч сядь та й плач!» «Якої вражої ти матері сумуєш? Цур дурня! навісний! Чи ти ж того не чуєш, Що як уродить бог, то дасть на долю всіх? Чи це ж не глум тобі, не сором і не сміх? — Браг батька зна—чого безглуздому жахаться! Та ’дже ж, як кажуть то, коли вовків лякаться, То нічого ходить з сокирою і в ліс!.. Іди ж, кажу, та сій! Не мимри там під ніс! Аби лиш, господи, на ниві нам вродило, То буде й нам, і всім... чи чуєш ти, мурмило? Не будь уїдливий, як бридка та оса, І довше не спричайсь, бо вилаю, як пса!» «Ей, Хівре,— Солопій сказав їй,— не сварися, Бо, далебі, горох наш згине!.. Схаменися!.. Ну, сількось!.. я пійду, посію, та не там, А де-небудь в кутку, що й враг не найде сам». «Не перебендюй-бо так довго, Солопію! Бо я горох сама, де схочу, там посію; Сама я й викошу, як треба, на покіс, І ось тобі тогді я дулю дам під ніс!.. Але, мій голубе, прошу тебе по ласці: Послухай часом тих, що ходять у запасці; Плюнь, серце, на того, хто так тобі сказав, Що буцім бог жінкам'волосся довге дав За те, що розум їм укоротив чимало; То погань так,верзла, школярство так брехало! А я ж то й мужиків,— кру ги ти не верти,— Не раз вже бачила таких дурних, як ти! От так!.. Питай людей, бо той, хто їх питає, Мов старець без ціпка, по стежках не блукає. Не раз ти за двома зайцями польовав, Зате ж ні одного, гонившись, не піймав; Не раз ти жаловав ухналиків стареньких, Зате ж ти скільки вже згубив підків новеньких! Отак ти і тепер горох запропастиш, Коли б ти й сам пропав!» — «Чого ти там гарчиш?» — Сказав нащ Солопій та й, з серця, дейко з хати; Запрігши гул их, він ну переліг орати! Зорав, посіяв він горох, заволочив, Аж тут і дрібний дощ ріллю його змочив. Зійшов горох, піднявсь, підріс, зацвів рясненько. Хто йшов, той приглядавсь горохові пильненько. Тим часом вже почав вбиваться й в лопатки; Аж [тут] прийшла черга і на самі стручки. Хто йде — горох скубне: гребець скубне у жменю; Іде косар і жнець — нагарбають в кишеню; Прискочить дітвора — і в пелену смикне... Зібрав наш Солопій горох, та, знай, клене І, на чім світ стоїть, по-сороміцькій лає, Усіх батьків з того він світу вивертає: «Стонадцять би копиць з рогами вам чортів! А, бісів народе!1., коли б ти околів! Коли б ти кожним був стручечком подавився! Щоб в пельці вій тобі кілком був зупинився! Коли б то тріснув був од його твій живіт, Ніж мав ти це мене так посадить г-га лід! Щоб горошш-ючки в твоїх кишках бісовських Так набубнявіли, як барабан московський!» Багацько дечого співав тут Солопій, Молився за ввесь рід хрещений і за свій, І вже роззявив рот, щоб по-кацапській лаять, Та засоромився:, і, часу щоб не згаять, Гукав, і верещав, і пінивсь, і плювавсь, Неначебто його і справді хто злякавсь!.. До Хіврі сікався, за макогін хапався І не на жарт-таки, сердега, розгулявся; То вп’ять по доброму ладу він їй казав: «Бач, Хівре навісна, що наш горох пропав! Бач, шкапо гаспидська, чого ти наробила! Та ти ж мене навік оце запропастила!..» Іще смачненьке щось збиравсь сказав він їй: «Послухай, бовдуре,— сказала Хівря,— стій! Уже, як бачу я, тебе не переперти: Хто дурнем уродивсь, тому і дурнем вмерти! Але, мовляв, іще б сюди й туди з дурним; От горе та біда — з дурним та ще й з лихим! Казала я тобі, що як нам бог уродить, То буде нам і всім, і злодій не зашкодить; Аж так і є: хоч ти посіяв два мішки, Хоч тілько хто хотів, той паші рвав стручки... (Нехай йому в користь!), а все ж, хвалити бога, Зібрав ти сім мішків гороху з перелога! Де п’ють, то там і ллють; без шкоди не бува, Аби здоровенька лиш наша голова! Але ти хочеш, щоб не їли кози сіна І ситі щоб були? Ой, мудрий дуже з сина!.. Ну, цур тобі та пек! роби ти, що хоти: Ори, мели і їж... Хоч голову скрути, Про мене!.. Я тепер і не роззявлю рота; Та вже ж побачимо, яка твоя робота! Та й люди ж, сіючи, хоч тратять, а орють: То дурні, от як ти, кесіяпі ростуть!.. Ей, схаменешся ти, та пізно, Солопію!» «Та вже ж, хоч схаменусь,— сказав він,— хоч посію, Та не по-твоєму; зроблю, як сам умію; Зроблю, щоб і стручка ніякий біс не вкрав». Зробив наш Солопій, як сам здоровий знав: Він на другу весну, плуг і рала забравши І між пшеницею і житом пооравши, Всередині горох увесь посіяв свій. «Тепер-то,— дума наш дурненький Солопій,— Тепер-то мій горох вже, мабуть, розцвітав! Нехай цвіте, нехай тим часом доспіває; Ось, як пі йду в жнива пшеницю й жито жать, То часу марно щоб так-сяк не зваковать, Скошу і свій горох, в копиці поскладаю, То й з ним управлюся, і разом жнив не згаю». Пішов в жнива, та ба!.. Ні зерна не застав! Проциндрив Солопій горох і просвистав, А за горохом в гурт — і жито, і пшеницю! І тільки зо всього соломи взяв з копицю! А як же це? — От так: пронюхали в селі, Що Солопій горох посіяв на ріллі, Між житом та поміж пшеницею своєю,— Давай ходить в горох!.. Ходили і хіднею Пшеницю й жито так пом’яли та стовкли, Що сучий син, коли і місце їй найшли!.. Що ж Хівря? — Румсає!.. А що ж чинить небозі? Як тільки ж зуздріла роззяву на порозі, Зняла торбинки дві з рядниночки з кілка: «А, бач, гадюко, бач?.. Ти жаловав стручка, Тепер за ту-сяку нікчемну горошинку Ти обголив мене і дрібную дитинку! Так от якого нам ти підпустив тхоря, Що я зосталася з дітьми без сухарні Бач, пико гаспидська! чортівеький Солоп'яго'! До чого нас довів ти, бридкий скупендяго! Іди ж тепер відсіль!.. Щоб твій і дух не тіахі Не вмів свого,— носи ж ти хліб чужий в торбах!» Сказала... Та й торби на його почіпляла І між старців, мов пса, Солопія прогнала! Послухайте мене ви всі, Солопії, Що, знай, мудруєте і голови свої Чорт батька зна над чим морочите до ката; Як в борщ, замість курчат, нам класти рсошенята, Як груші на вербі і дулі вам ростуть, Як їсти дасть біта, та ще й гладкими буть, Як локшину кришить для війська із паперу, Як квашу нам робить з чорнила і тетерю, Як борошно молоть без жорнів,— язиком, Як бджоли годовать без меду,— часником, Як каву пить панам з квасолі, — з буряками, Як ниви засівать без сім’я,— кізяками, Як з кожного зерна сім кварт горілки гнать, Як сіно нам пером косить, як кіньми жать, Щоб людям і сніпка не дать на заробіток, І пташці ні зерна погодовати діток,— Заплюйте лиш оцю, скажені ви, бридню! Де треба руки гріть, там треба і огню. Та вже з вас не один орав під небесами, А як на землю зліз, пійшов в старці з торбами! (25.09. 1819 р. Харків) |
|
* * *
ТЮХТІЙ ТА ЧВАНЬКО
(Побрехенька)
"Мої дні — це тканина з чудних контрастів: я живу плачучи, я плачу сміючись. Кохання — ці солодкі чари для багатьох сердець — для мого серця було джерелом болі та сліз. Щоби полегшити свою долю і свої пекучі жалі, зітхаючи, я пишу кумедні вірші. Яка ж бо справді смішна наша доля! Бажаючи плакати, я смішу інших!" (Автор)
|
|
Наш віршомаз Тюхтій старих людей шанує: Побачить сам здоров, що там ладу біс має, Скажіть, будь ласкаві: хто з їх дурніший двох? Другий — такий дурний, що з холоду дрижить, А книжок же його з півсажня так лежить...
* * *
(Приказка) «На що, до халепи, той розум людям здався?» —
* * *
ЦІКАВИЙ І МОВЧУН (Приказка) Цікавий, Мовчуна зустрівши раз, спитав:
ЛІКАР І ЗДОРОВ’Я (Приказка) йшов Лікар у село — селу на безголов’я,
* * *
ТВАРДОВСЬКИЙ (Малоросійська балада) «Нуте, хлопці! Швидко, шпарко! Ріжуть скрипки і бандури, Бряжчать чарки, люльки шкварчать, Пан Твардовський в кінці стола В батька й матір отамана Сікнувсь улан — він вздовж його Взяв набакир писар шапку, А шевцеві паи Твардовський В ніс втеребив дві бурульки; Б’ють джерела... Пан-гульвіса «Дух святий, миряни, з нами! Мекнув, мов його родимець Ніс — карлючка, рот свинячий, Гуляв єси, верхозодивг Чого душа забажала, Нагрів і нам' ти чуприну, Годі глузовать з чортами, Лиса гора... бритва... палець... В письмі стоїть (читай сміло): Служить йому чорти мають Що тепер, Твардовський, буде, Та вже ж чи йти в пекло справді Заглянь в контракт твій зо мною, - От, бач, висить над дверима Нехай шкапа підо мною. Ти тим часом піску в жменю: Ще ж попасать коня треба, Будинок з лушпин горіха От і гвіздок на починок Скік в стремена, давай драла... «Виграв справу! Бач, псяюха, «Змилуйсь, свате, я в сій зроду Захлинувся, чхнув і приснув, Хмара, як ніч, налетіла, Крукають, кавчать, мекечуть «Ну, Твардовський, другу справу Куць програв, куць виграв справу. Цмокнись з жінкою моєю, Будь ти їй за чоловіка Нехай піп вам руки зв’яже. А чортові не до соли: Стриб по хаті, хап за клямку, «Ей, не бийсь, кажу, Твардовський! А тим часом скік к одвірку — «Ой, держіть, ловіть псяюху!» — «Жінко люба, годі плакать,— Мабуть, всі чорти — бурлаки, Може, в пеклі інше діло, Нуте ж, хлопці! Швидко, шпарко! |
|
* * *
РИБАЛКА
(Малоросійська балада)
"Вода шуміла, вода підступала до берега;
над водою сидів моло¬дий рибалка і спокійно,
з незворушним серцем, поглядав на поплавець".
(Гете)
|
|
Вода шумить!.. Вода гуля!.. Що рибка смик — то серце тьох!.. Сумує він,— аж ось реве, Вона й морга, вона й співа: Ти ж бачив сам,— не скажеш: ні,— Ти ж бачив сам, як в темну ніч Зирни сюда!.. Чи се ж вода?.. Вода шумить!.. Вода гуде... Вона ж морга, вона й співа...
* * *
БАТЬКО ТА СИН (Байка) «Ей, Хведьку, вчись! Ей, схаменись! —
*****
ДВІ ПТАШКИ В КЛІТЦІ (Байка) «Чого цвірінькаєш, дурний, чого голосиш?
*****
РИБКА (Байка) В ставочку Пліточка дрібненька |
|
За матеріалами: Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка. Поетичні твори. Упорядник М. М. Павлюк. Київ, видавництво "Наукова думка", 1984, стор. 32 - 62.
Більше творів Петра Гулака-Артемовського на нашому сайті:
