Галина Римар
Оповідь про Теодора та прибульців-чолуків
Місце дії - планета Земля, містечко Невідоме.
Що відбувається з Теодором
Того дня Тео від самого ранку, як прокинувся, іще навіть не відкривши очей, відчув якусь незрозумілу тривогу. Він був ще в малому віці і не мав того виробленого стереотипу, який з’являється у дорослої людини, коли вона навчається більш-менш розуміти свої передчуття й дещо передбачати події, якщо вчасно прислухається, як звикли говорити, до свого внутрішнього голосу і зверне увагу на підказки сну чи реального світу.
Тео автоматично одягся і без сніданку пішов до школи. Пішов, аби хоч щось робити й не заглиблюватися у цей гнітючий стан. Хоч йому дуже не хотілося туди іти. Через учителів? Ні. Вони були, як у всякій іншій школі, різними. Через учнів? Та він не зміг би цього пояснити. Просто не дібрав би слів. Останнім часом йому взагалі було якось холодно, сіро й незатишно на душі.
На перерві після другого уроку він разом з товаришами вийшов надвір. Якщо інші діти безтурботно бігали, гралися, то йому захотілося просто стати спиною до стіни школи. І тут, коли Тео мимоволі підняв очі на небо, то помітив... якусь дивну довгу хмару. І ніби хтось із-за неї виглянув - і миттю зник. Чи все це йому просто здалося?
Тео вдав, що не помітив нічого дивного. І розважливо став оглядатися по сторонах, спостерігаючи за товаришами, які неподалік гралися, штовхалися, метушилися.
Та очі хлопця ніби самі відчули нові зміни. За одну коротку мить він устиг побачити ДИВНИХ ІСТОТ за хмарою. Ті, мабуть, переконавшись, що лишилися непоміченими, про щось гаряче засперечалися.
Тео швидко відвів погляд і став обдумувати побачене. Все-таки він не помилився.
Ці істоти були наче плоскими, хоч це не заважало їм повертатися. Руки, ноги, плечі й голови у них були ніби з квадратів і прямокутників, але суцільнотілі. І жодної округлої форми! Лише кутники. Їх тіла сизого кольору погано проглядалися крізь хмару, тому не можна було вгадати, скільки їх там.
"Хто ж вони і що там роблять?"- думав Тео.
Ці істоти симетричної форми здавалися вирізаними з товстого картону. Від них відходив якийсь холод! Тео вдав, що нічого не помітив, і почав ходити перевальцем по шкільному подвір’ю.
Дії Тео
Коли закінчились уроки, Тео навмисно не поспішав складати свої речі, чекав, поки всі діти вийдуть з класу. Він мав поговорити з учителем біології, якому довіряв. Тому сидів ще за своєю партою і неспішно складав у папку зошити, в пенал олівці.
І коли однокласники пішли, Тео наблизився до столу Валерія Петровича, який записував щось у журналі, і заговорив:
- Вибачте... Тут така справа, Валерію Петровичу...
- Я слухаю тебе, - учитель підняв на хлоп’я свої втомлені очі.
- Бачите, я... Мабуть, моє питання буде безглуздим, точніше, дуже дивним, та...
- Що тебе турбує, Теодоре? - і вчитель уважно-уважно поглянув на Тео.
- Валерію Петровичу, мені... останнім часом... у нашій школі відбувається щось незрозуміле. Я не можу це пояснити, але... мені тут холодно... щось змінюється... і не на краще...
- Я також це відчуваю, Тео. - І вчитель поклав хлопцеві на плече свою по-батьківськи добру руку. - Мене це теж дуже непокоїть.
Він устав, глянув у вікно і продовжив тихо: - Я бачу, як день за днем наші діти все менше усміхаються, не чути доброзичливості у їх мові, з’явилась якась черствість, холодність... Але звідки це береться? І сонця не видно ось уже сьомий день поспіль...
- Так, учителю. І ви це помітили? А що ж... робити?
- Хотів би і я знати, Тео, як це змінити...
- Невже й ви безсилі? - мовив хлопчик з розпачем.
Чоловік присів на стільці:
- Я не знаю, Теодоре, причини. Можливо, тоді б знайшовся якийсь вихід...
І лише зараз хлопчик помітив, що за останні дні в учителя з’явилося багато нових зморщок на чолі.
- Я бачив тих істот! - і Тео нашвидку зобразив на чернетці хмару і тих чоловічків.
- Це вже щось, - зрадів учитель, - ану, ану, розповідай.
І коли хлопчик розказав, учитель замислився:
- Ці істоти, звісно ж, неземного походження. Прибульці? Звідки? І що їм потрібно?.. Зрозуміло, що не з добром вони до нас завітали... і ховаються... Певно, задумали щось... Тео, я прошу тебе: будь обережним. Сподіваюся, думки читати вони не вміють... Я впевнений, то від них іде холод.
Тео з учителем борються з холодом
Тож учитель і хлопчик здогадалися, звідки виходить незрозумілий холод. Щоб напевне переконатися в цьому, вчитель узяв у сторожа ключа, щоб Тео кілька днів непомітно вилазив на горище і в круглу щілину, де випав сучок з дошки фронтона, дивився за хмарою (коли дідусь був ще живий, вони вдома часто спостерігали за зорями, у них на горищі й зараз стоїть телескоп), і от що він спостеріг. Якщо на шкільному подвір’ї чувся галас, суперечка чи була бійка, хмара щораз нижче опускалася над школою і холод сильнішав, а коли лунав сміх, діти були доброзичливими, мали добру радість, то хмара віддалялася.
Після уроків хлопчик сів на лавочці під кленом навпроти входу в школу і чекав свого вчителя, у якого був ще один урок. Вони разом підуть сьогодні додому і по дорозі все обговорять. Ішов сьомий урок, на шкільному дворі панувала тиша.
"Так от від чого з’являється неприємний холод, - міркував малий, - коли ми кимось або нами хтось незадоволений, коли ми чи ж нам інші доставляють прикрощі, нам некомфортно, погано. Отже, положення цієї хмари залежить від самопочуття людей. Як важливо, щоб ми завжди чинили добре, щоб мали добрі наміри, мотиви, а, значить, і думки! Тоді всім було б затишно і... так, саме тепло. Значить, нічого не буває марним, непоміченим, усе на світі лишає слід: слово, думка, вчинок, кожна мить життя..."
Від роздумів його пробудив дзвінок.
І от Тео з Валерієм Петровичем попрямували на свою вулицю. Вони жили лише через два двори. Мама хлопця була на заробітках за кордоном. А його старша сестра приїздила зі столиці, де навчалася, на вихідні, розпитувала, як його справи, допомагала з уроками. Вона відповідальна, чуйна. Але цим своїм секретом він зміг поділитися лише зі своїм дорослим другом учителем. Певно, боявся, що сестра його не зрозуміє.
А вчитель дбав про Тео завжди. Він колись пообіцяв це його тату, своєму другові, побратимові по війні...
Удома щодня на нього чекала мамина мама - бабуся, що теж до пенсії працювала в школі, як і колись тато, до війни...
І Тео з учителем вирішили будити добро в серцях учнів. Це і стало їх основною зброєю!
Спроби (Тео з учителем починають боротися)
І ось якими були їхні спроби.
Наступного дня на стенді висіло оголошення про конкурс малюнків "Мій світ" у теплих тонах.
Але за тиждень на конкурсному столі з’явилося лише два малюнки. І чомусь навіть не завершені. На одному був зображений сірий туман і контури похмурих будинків, із-за яких несміливо проглядав слабенький промінець сонячного світла, а на іншому - квіти, пониклі й зів’ялі, навіть без листочків...
Отже, діти (хто більше, хто менше) вже були вражені хворобою крижаного серця.
- Рослини без листків... - роздумував учитель, вдивляючись у малюнки. - Коли у рослини нема листя, вона може загинути. Хіба що проростуть "сліпі", "сплячі" бруньки! Так і у людей, навіть дуже холодних, десь має бути добро і тепло... Має бути...
- Що ж робити? - турбувався Тео.
- Не здаватися! - твердо мовив учитель.
Другою спробою пробудити тепло в душах школярів було ось що. Валерій Петрович накупив багато кольорових кульок. Ранесенько вони з Тео прийшли до школи першими, коли там був тільки сторож дядько Андрій. І разом зі сторожем, добрим та щиросердним чоловіком, розвісили їх по всій школі.
Це особливо захопило молодших школярів. Вони питали в учителів дозволу зняти кульки і гратися ними на перервах.
А директор запитав у Валерія Петровича, до якого це свята він так гарно підготувався. І вчитель відповів, що просто у нього давно лежали ці кульки. Ось так вирішив їх використати, щоби розпочати тиждень доброзичливості в школі.
Директору ідея сподобалася, а от завуч, який вимагав, щоб усілякі заходи заздалегідь узгоджували з ним, холодним тоном зауважив, що такого тижня планом роботи школи не передбачено.
Завуч і раніше був прискіпливим та вимогливим, але ж не настільки холодним і черствим!
- А хіба добрий настрій дітей завжди слід з кимось узгоджувати чи планувати? - запитав у нього вчитель.
Біолога підтримала й молода вчителька літератури Оксана Іванівна:
- Прекрасна ідея, Валерію Петровичу, я подумаю, чим зможу вам допомогти у цій чудовій справі. - І додала, глянувши в бік завуча: - І я з вами, Валерію Петровичу, згодна: наші діти мають право ходити до школи, як на свято.
Це ущипнуло себелюбство завуча, і всі присутні здогадалися, що відтепер він буде частим гостем у цих учителів на уроках. Та їх це не лякало, бо діти любили своїх учителів і з охотою готували всі домашні завдання.
Скоро до них приєдналася й учителька молодших класів Наталія Леопольдівна, яка вела ще й музичне мистецтво. Її діти цілий день допитувалися, який це чарівник так яскраво прикрасив школу цієї ночі. Вони ще вірили в дива.
А наступного дня Тео переодягся в костюм кумедного клоуна і розповідав на перерві молодшим школярам усілякі смішні історії, демонстрував фокуси, яких його колись навчав тато.
До них підходили й старші діти і з охотою слухали Тео.
А вчитель біології читав на уроках, коли діти стомлювалися, байки й усмішки. І дітям було цікаво.
Одразу після уроків учителя викликав завуч. І коли Валерій Петрович зайшов у кабінет, заступник так рвучко зірвався з місця, що окуляри з його носа ледь не впали на підлогу, тоді він підняв свої колючі очі в мутних сірих скельцях догори:
- То ж як це розуміти, шановний?! - дивився, чекаючи виправдань і нервово постукуючи по столу пальцями. Учитель залишався спокійним і стриманим. А той продовжував холодно й цинічно: - У що це ви, питаю, перетворюєте нашу школу?.. Я ж вас запитую?! - і крізь спітнілі окуляри на вчителя ще більше витріщилися крижані очі завуча: - Ви... ви підриваєте авторитет... учителів в очах усіх учнів, порушуєте виконання... Ви розумієте, що порушуєте?.. - і тут його голос ураз перейшов на безпомічний писк від обурення через внутрішній спокій Валерія Петровича. - І якщо ви... не зробите з цього відповідних висновків, ми... ми поговоримо з вами зовсім по-іншому. Зовсім по-іншому! Я вас не затримую! - і прошипів услід: - У цій школі... залишаться вчителі, а не клоуни!
А потім викликав і Тео...
Коли Теодор вийшов від завуча, то довго не міг заспокоїтися й стримати сліз. Учитель про це нічого не знав.
Наступного дня завуч викликав Тео і в учительську. І продовжував авторитарно читати нотації, сподіваючись на підтримку в цьому колег. Та вчителька географії не витримала (Валерія Петровича й Оксани Іванівни не було в учительській, як з’ясувалося потім, завуч послав їх чергувати в їдальню, хоч у той день там мали чергувати зовсім інші педагоги) і звернулася до завуча:
- Перепрошую, що перебиваю вас, Охріме Лестеровичу, та мені здається, що у поведінці хлопчика нема нічого недопустимого й обурливого. Навпаки, він робив хорошу справу, допомагав старшокласникам і мені вчора чергувати на перервах, а ще організував змістовний відпочинок дітей. Як на мене, за такі справи слід хвалити учня, а не влаштовувати...
Та завуч різко перебив її:
- Замовкніть! А ти йди, витівнику... Ну а з вами, шановна колего, я буду мати окрему розмову...
Пригрозив і прожогом вибіг геть.
А хмара то наближалася, а то кудись зникала.
Та сонця, як і раніше, люди не бачили. Вже навіть не було видно чистої синяви неба, ні легких, схожих на чудернацьких істот, хмаринок, - лише сіра похмурість.
А якось у вікно з класу Тео побачив, як завуч про щось бесідував за головним корпусом школи зі своєю дружиною, яка ніде не працювала й часто заходила до чоловіка. І якраз неподалік проходив Валерій Петрович, та вони його не помітили. А з хмари, яка несподівано зависла над тими двома, посипався сірий порошок! Подружжя чхнуло. І вчитель почув слова:
- Головне - гроші, а не ця робота. Ті активісти вже дістали!
- Так, основне - це гроші... І, звісно ж, звітність.
Це було ознакою того, що вони почали замерзати душею. Бо коли у людини душа стає холодною, її перестають цікавити духовні, високі речі, змістом буття стають власна вигода й нажива...
Вистава-свято!
І от Наталія Леопольдівна з Оксаною Іванівною, дотримавши обіцянки, лише за кілька днів підготували з діточками яскраве свято "Наш світ, де завжди Сонце сяє", на яке запросили всіх бажаючих. Коли у виставі всі герої дійшли згоди, об’єдналися і разом збороли злого змія-руйнівника, люди заусміхалися, засвітилися - і враз на небі засяяло сонечко, яскраве, ніжне, довгоочікуване! Перемогло добро - і хмари у цей день розступилися.
Оце так несподіванка!
Через тиждень клас Тео разом з Валерієм Петровичем після уроків зібрався йти до ставка годувати лебедів, які, незважаючи на раптовий холод, не збиралися відлітати. Діти вийшли на кладку й побачили птахів зліва, біля плакучих верб, тож поспішили туди. На стежинці Тео перечепився через товстий корінь сосни і трохи не впав. У нього розшнурувався черевик, і він відстав від усіх. Поки поправляв взуття, почув якийсь шурхіт і шум, наче щось неголосно впало на землю. Його кликали хлопці, яких за деревами ледь було видно, та він пішов глянути, що сталося в хащах, там, куди ніхто вже давно не заходив.
І побачив на траві купку якогось дивного паперу, що за формою нагадував одяг. Доторкнувся - як холодне скло. І тут побачив, як поряд на траві безпорадно борсається, намагаючись встати, і з переляком дивиться на нього прозоротілий, наче з льоду, чоловічок!
Хлопчик обережно взяв малюка на руки, - і той затремтів. Він починав танути...
Отже, для незнайомця незвичним було людське тепло. Тео швидко посадив маля на холодний і м’який від моху пеньок. І подав йому картонного комбінезона. Хотів допомогти вдягтися, та малюк злякано затулився від Тео своїми маленькими ручками.
І Тео згадав про льодяники в кишені - розкришив одну цукерку й подав малому на розкритій долоні. Малюк сторожко все оглянув і поглядом запитав, що це. Хлопчик дістав ще цукерку і вкинув собі до рота - мовляв, ось так нею ласують. Прибулець завагався, тоді обережно взяв і скуштував крихітного шматочка. І йому дуже сподобався смак гостинця. Він усміхнувся! Тоді показав на дерево.
І Тео побачив на сосновій гілці багато таких же чоловічків у картонних комбінезонах. Він підсадив незнайомця до його родичів. А той поглядом сказав, щоб Тео пригостив усіх цукерками. І хлопчик зрозумів, що маленькі голодні. Тож розділив цукерки на всіх і вирішив, що неодмінно носитиме їм щось добреньке.
І вони розпрощалися. (Інколи можна порозумітися, навіть не знаючи чиєїсь мови.)
І прибульці-малюки не розповіли своїм дорослим про зустріч.
Теодор здогадався, що малюками опікуються оті сірі істоти на хмарі. А коли згодом хлопчик вивчив мову чоловічків, то дізнався, що на хмарі - слуги їхнього батька, і що прибули вони з далекої країни кристалів...
Чому ж прибульці вибрали нашу планету?
Виявляється, на планеті кристалів несподівано почалося потепління, з яким ці істоти не змогли впоратися, тому для порятунку вирушили шукати у Всесвіті галактики, які для них найбільш сприятливі. І зупинили вибір на Сонячній системі, а саме на нашій планеті. Але чому? Дорослі чолуки з хмари набираються сили від негативної енергії... Невже зараз на Землі стільки негативу?..
Певно, вони дихають не киснем, як люди, тварини, рослини, а чиїмись негативними думками, словами...
І поки вони недостатньо знизили тут температуру, мають постійно підтримувати холод свого тіла за допомогою спеціальних захисних костюмів. У прибульців на хмарі - ціла лабораторія, вони володіють різними секретами, в тому числі й тим, як множити різні молекули.
Батько малюків - король усіх чолуків - розіслав своїх слуг по далеких галактиках, і ті шукають місце для постійного поселення. А дітей одразу після їх народження забирають від матерів і в спеціальній морозильній камері вивозять на пустельне місце. Оскільки малі ростуть без ласки й тепла, самі й переодягаються, змінюють свої комбінезони на більші, і провідують їх дорослі дуже рідко.
Малят своїх батько наказав годувати лише солоними кристалами, він хоче, аби його діти ставали жорстокими й лихими і щоб вижив лише один - найзліший і найпідступніший...
Та клімат нашої планети набагато м’якший від їх звичного, тому маленькі прибульці не ставали такими, якими хотів бачити їх батько. Та ще й від солодощів малі, і навіть слуги короля, які знайшли у малюків солодке і тепер множили цей харч, зробилися добрішими.
У незнайомців на хмарі
Одного разу Тео, як і завжди, лишаючись непоміченим, провідав своїх маленьких друзів - приніс їм полуничного морозива, і помітив на гілочці маленьку сіру кульку, з якої долинав голос. Здогадався, що то приймач-передавач чолуків, якого вони випадково загубили.
Відтепер вони разом з Валерієм Петровичем могли чути вечірні перемовини-звіти чолуків перед королем Нутманом. А той давав їм настанови. Тео вже гарно розумів мову істот з хмари. І перекладав учителю:
- Почніть з цього містечка, з цієї школи, коли вже тут зупинилися, і не гайте часу! Краще шукайте байдужих, грубих людей, учіться читати їх думки! І не шкодуйте гіпнотичного порошку, щодня множте його. А коли заволодієте повністю розумом цих людей, вони понесуть холод у свої будинки, родини і стануть нашими рабами! Отак місто за містом ми захопимо всіх землян, і вони стануть нашою зброєю, бо замість серця матимуть холодні крижини. І тоді температура планети впаде, чого ми і прагнемо. Тож до справ, ледацюги! І не потрапляйте людям на очі, щоб ніхто нічого не запідозрив і не зірвав операції! Бо знищу всіх!!!
Король цікавився, скільки його спадкоємців лишилося, скільки агресії вони проявляють...
Чолуки ж від солодощів втрачали злість. І домовилися нізащо не казати йому правди, бо він би враз познищив їх. Нехай думає, що тут усе, як йому треба... І звітували королю про похолодання та те, якими злими ростуть його діти.
Коли ж Нутман зі слів чолуків упевнився, що температура на цій ділянці Землі настільки знизилася, що тепер безпечна для нього, то телепортувався сюди. Та не встиг нашкодити своїм підлеглим, бо відразу роз-та-нув!
Чолуки неймовірно зраділи, вони вже не хотіли завдавати людям шкоди. І коли забрали на хмару малюків, яких полюбили, щоб кудись відлітати, малі попрохали дозволу попрощатися з Тео, який саме вийшов на шкільне подвір’я.
І от хмарина опустилася. Тео зрадів, підійшов до них.
І скоро на шкільне подвір’я вибігла дітвора й зачудовано дивилася на прибульців. А чолуки через малюків подякували людям за солодощі. І діти вмить побігли й принесли зі своїх портфеликів ще усіляких гостинців - вафельок, халви, печива, мармеладу...
Чоловічки взяли собі усього по крихітці. Адже вони все це зможуть множити.
З класів повиходили разом з учителями всі діти.
Тео познайомив чолуків з Валерієм Петровичем, який порадив їм летіти на Північний полюс - там холодніше, вони не розтануть, та й землянам користь буде - не так швидко танутимуть льодовики.
Скоро хмара зникла за садом - і вмить ясно-ясно засвітило Сонце!
Завуч почув шум посеред уроку, кинувся надвір, аби покарати неслухняних, а коли вибіг до гурту, раптом ухопився за серце і... ледь скрикнув. І тоді на його обличчі діти побачили просту й таку привітну людську усмішку. Сонечко вилікувало його.
Добро перемогло!
Щирість, добрі слова, тепло скоро стали звичними у містечку.
З тих пір лишилася примовка. Коли людина все ж проявляла холодність, її просто запитували: "Ти чоловік чи чолук?" - і все ставало на свої місця.
Проте нам достеменно не відомо, чи то були всі чолуки, послані злим правителем на нашу планету. Тож будьмо уважними. І нізащо не даймо себе полонити якомусь низькому злу!
Березень 2009 р.
Казка люб'язно надіслана автором особисто спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читайте також на "Малій Сторінці":
