Галина Римар. Дума про невмирущих отаманів Соколовських

Ой полинь же, слово моє, про рід нелукавий,
Горбулівський, український, в вірі православний.
Од великого горба на ім'я Дівич-гора
що наліво - то село Горбулів здавен було,
Радомисльського повіту, про ньо слава йшла по світу.

Проживав там славний рід, всі землю любили,
від злочинців-окупантів рідну боронили.
Євдокія (Данилівна) там Квасницька вийшла за Тимоша,
народили вісьмох діток, синочків і дочок.
У Покровській церкві дяк - Тимофій з Чиг(и)рина,
взяв дружину Євдокію з знатної родини.

Діток охрестили в церкві - Степана, Василя,
Дмитра і найменшенького - сина Олексія.
І донечок - Ганну, Віру, а іще - Устину,
й наймолодшу Олександру, що стане Марія.
В перший день зими родилась дівчина завзята,
та, що будуть величати "Отаманша наша".

Батько дяком Богу служив, і Степан молився,
а Олекса - синок менший - за Вкраїну бився...
Менший брат Степана - юний Олексійко -
в 19 згинув літ в ніч на 5 січня!
В Коростишеві се стало, в 20 столітті,
як придушував червоний большевицький мітинг.

Ой лети ж ти, слово моє, по всенькому світу,
в 19 літ героя, дитиноньку вбито...
Плачте, луки і діброви, і гори, і ріки,
СЕРЦЕ СИНА УКРАЇНИ кулею прошито...

Вже Олекси старший брат - ватажок проворний -
повів сотні визволяти Кухарів і Корнин,
й Бишів, Новоград-Волинський від сусіди злого,
що палив і убивав всіх, хто із ним не згодні...
Москвин хтів тут панувати. Крові ріки плили,
бо в неволю наші села й міста не хотіли!!!

Ой Дмитра ж підступно вбито - дві кулі й граната,
як спокійненько вечеряв з рідними в кімнаті...
Як Дмитрика хоронили, гади налетіли, - 
із гармат і кулеметів по людях палили.
Хтіли тіло відібрати, щоби познущатись,
та таємно удалося героя сховати...

Уночі в селі Корчівка схоронили свого
односельця, борця честі за землю і Волю.
Вже веде Василь повстанців, мужній, наче вітер.
Наказав москвин: схопити "для казні, для питок"...
Василь Дмитра заміняє, повстанців гуртує.
Корч з Матеєм, що продався, убивство готує...

У садку на Бидилівці до підводи ньо підвів,
втрьох схопили, ізв'язали і повезли до катів...
Олексієнко й Матей - зрадники безбожні,
за обіцяні мільйони продали героїв...
Тікала "совєцька власть", Василя убила,
і нищечком його тіло у ріці втопила...

НЕМА братів, нема тата, кому люд повести?
Меншенькая Олександра взялась хрест цей нести!
"Хіба прийшла я в світ, щоб убивати? 
Та нація, держава на кону.
Коли захланні вороги плюндрують
квітучий край і мовоньку мою!
І віру прабатьків, святу і чисту,
в багнюку топчуть. Як же це стерпіти?

Коли гинуть отамани, лицарі-козаки,
непорочна діва може отаманом стати.
Посвяти ж, Дівич-гора, - дівчина сказала
і каміння у кубанку на гору набрала. - 
Нехай камінь цей впаде на голови лютих!
Піду мститись за братиків. Україні ж - бути!"

І Маруся злотокоса на коня сідала,
і без промаху, як браття, ворога все клала.
Наказала у калюжі борони вкидати, 
щоб погоничів зухвалих знищити проклятих.
Як боялися Марусі! Героїв-повстанців!!
Соколовських москва звала "очагом кулацькім".

Ілько Крук і Соколовська людей в бій водили,
щоб на нашій землі рідній всі по правді жили!
Як у Вахнівці ридали клятії москвини,
бо Маруся й гайдамаки їх ущент розбили!
Степан в Вахнівці лишаєть, в церкві Бога славить.
Та й його від п'ятьох діток возьмуть, розстріляють...
Та й його московські гади злісно розстріляють...

Марусенька, Марієчка, тендітная, ружі цвіт,
повела за Волю битись у свої 16 літ.
Горбулівське дитя сонця золотоволосе
не забуде Україна, поки сходить сонце!

Чоботи з острогами, коротка спідничка,
і синенька чумарчина, сіра шапка з шликом.
А на шлику на червонім писано чорнилом:
"Смерть ворогам України!" - Отака смілива!

Соколовцями й донині горбулівці звуть ся,
хай часи борні за Волю в серцях обізвуться.