Галина Мирослава. "Країна-квітка Словенія" – пізнавальні нотатки про мандри

 

Словенія на мапі Європи.

 

 

 

Галина Мирослава

КРАЇНА-КВІТКА СЛОВЕНІЯ

 

Маленька, багата на високі гори (найвища вершина Триглав (2864 м) зображена на гербі), карстові печери, густі ліси, ніжне море, чисті озера, водоспади, старовинні замки, з кліматом, що є сумішшю впливів альпійського, середземноморського та континентального, Словенія стала для мене величезним відкриттям. https://www.burger.si/ 

 

Герб Словенії.

 

Самі словенці поінколи називають свою країну "Великим селом". Слова Тараса Шевченка про українське село: "Неначе писанка, село", цілком можна було б застосувати до Словенії, бо Словенія – дійсно писанка. Села й міста тут красиві, охайні, впорядковані, наче їх повилизували. Недаремно одним із впізнаваних знаків Словенії є шестипелюсткова квітка, намальована без відривання руки від паперу. Її можна побачити в найнесподіваніших місцях, одну й рядами, але кожному пильному оку завжди буде приємно її віднайти...

 

 

Щиро кажучи, я знову хочу до Словенії, дві доби, які в мене були в запасі, – то занадто мало, незважаючи навіть на те, що з певного моменту життя  перед вибором між невідомим місцем і знайомим перевагу віддаю новому – внутрішній годинник працює безупинно і тримає при відчутті, що попереду часу менше, ніж позаду, а стільки непочутого й недочутого навколо, вже й не говорю про недобачене.

 

 

До Словенії я потрапила майже випадково. Хоча, чого гріха таїти, думки про цю країну давно роїлись у голові, навіть кілька разів  вишукувала акційну можливість потрапити до Любляни. А сталось це так: у туристичному агентстві "Танго Тревел"   замовила собі на серпень подорож до Сербії за доступну для мене ціну, однак за тиждень до туру отримала повідомлення, що тур до Сербії скасовано, а я маю зробити вибір: або їхати до Словенії, доплативши ще стільки ж, або відмовитись від мандрівки. Я вже відчувала себе в дорозі. Але фінансова складова була мені не під силу. І вже плануючи відмовитись, без задньої думки я розповіла про свій жаль одній дорогій мені людині у повідомленні, це було незадовго до відповіді представниці турагентства Оксані, яка вела зі мною листування. Несподівано все вирішилось. Вдячна й непомірно щаслива, невдовзі я сіла в автобус, який повіз мене, як і багатьох інших туристів, до Словенії. Нашим гідом і в якомусь сенсі "мамою" була Анна Шиманська, яка, як я випадково побачила в інтернеті згодом, ще є менеджером культурних проєктів. Якщо до того ж врахувати, що моє місце в автобусі в результаті обміну з дівчатами, які хотіли сидіти поруч і запропонували мені своє, було в першому ряду, і я мала змогу бачити панораму перед собою всю дорогу, крім того, зі мною поруч сиділа ангельської душі жіночка з Києва Ірина,  то мою мандрівку можна сміливо сприймати за благословенний подарунок небес.

Я навіть не знаю, як усім ДЯКУВАТИ. Це незабутньо.

 

 

Словенія, як відомо, – невеличка европейська країна на півдні Центральної Европи з приблизно двома мільйонами мешканців. Ця країна розташована між височенними Альпами, ніжним Адріатичним морем і Паннонською (Середньодунайська, Тисо-Дунайська) низовиною, яка, як ви знаєте, заходить на територію Закарпатської області України.  У Словенії перехрещуються важливі торговельні й культурні європейські шляхи. Попри сусідство з Італією, Австрією, Угорщиною та Хорватією, Словенія має свій характер і свій шарм. Завдяки своїй природі вона туристична й курортна, а словенці – чудові охоронці природи, які залюбки розводять країнських* бджіл, вирощують лаванду, виноград (у словенському місті Марибор просто на вулиці росте, як припускають, найстаріша у світі виноградна лоза Stara trta, українською стара лоза, виноград дозріває щороку, лозі понад 400 років), добувають старовинними способами сіль, чим дуже пишаються, пишуть писанки й роблять багато красивих речей своїми руками.

                          

 

Слов'янські пращури сучасних словенців осіли на іллірійській території Словенії (термін «Словенія» з'явився лише у ХІХ ст.) в 6 сторіччі н.е., у час чуми Юстиніана, що тривала понад 200 років і змінила долі багатьох народів, зокрема слов'ян. У VII сторіччі предки словенців заснували  першу країну альпійських слов'ян в басейні річки Мура і верхів'ях річки Драва, назвавши її Коротан,  вона більше відома за її латинізованою назвою Каратанія (суфікс -ія чужий словенським топонімам), інша назва – Хорутанія. Цікаво, що «Повість минулих (временних)  літ» згадує давньослов'янський народ хорутани поруч з сербами й білими хорватами (за хорватською традицією назва біла означає на півночі або на заході, тому Білою у "Літописі попа Дуклянина", до прикладу, називають Приморську Хорватію, а не Велику Хорватію, що існувала зокрема на українських землях східної Галичини, Закарпаття й Буковини). У Коротані дуже швидко виникли три класи феодального суспільства: залежне селянство, шляхта й прошарок між ними – привілейовані вільні косези або косази (як на мене, то слово "косази" виразно перегукується зі словом "козаки"). Косази, "kosaze" словенською, – нащадки дружинників князя, вони, до речі, зберігали за собою право обирати князя навіть після входження Карантанії до складу Священної Римської імперії.  Обряд виборів князя в Хорутанії описаний в книзі Жана Бодена "Six livres de la Republique". Існує думка, що Томас Джефферсон читав цю книгу й використав коротанський обряд обрання князя для процедури обрання президента США.

Незалежною Карантанія протрималась недовго, в 745 році в обмін на військову допомогу в боротьбі з аварами вона визнала сюзеренітет Баварії (лише через пів століття, у 796 році,  слов'янський князь з цікавим ім'ям Войномир, перший правитель Паннонської Хорватії, та, можливо, Крайни (частини словенської Каринтії),  розгромив столицю Аварського каганату, й сприяв зникненню аварської держави у 803 році), прийняла християнство (найбільшому поширенню християнства сприяв охрещений дитиною князь Хотимир). Незалежність країна втрачала поступово, не відразу, до ХІ ст. вона ще якось зберігала свою етнічну ідентичність.

Точно сказати, звідки пішла назва Карантанія, важко. Можливо, вона походить від стародавнього кельтського племені, що жило на цих територіях до приходу слов'ян, – карнів (лат. carni, вважають, що від слова "karantos (друг)", хоча зустрічається інше пояснення – від кельтсько-іллірійського слова "carn (скеля)". Однак малоймовірно, що слов’янські поселенці взяли цей термін безпосередньо з кельтських мов; імовірніше, старослов’янська форма назви Коротан (korǫtanъ), що нагадує українське слово "короткий", походить з латинського слова "carantanum". Назву також виводять від  доіндоєвропейського слова "karra (скеля)", а також слов'янської "гори", й індоєвропейського "stan (будинок, країна)". У Середньовіччі вкорінилась сучасна назва провінції, що була ядром Карантанії, – Каринтія (праслов’янське  "korǫt'ьsko"). Стара назва Коротан зберігалася лише до ХІХ століття. 

Перший відомий слов'янський текст, написаний давньословенською мовою латинськими літерами (словенська редакція старослов'янської мови) близько 1000 року – "Фрейзінгські уривки (або Freising Folia, Фрейзінзькі манускрипти, або Фрейзінзькі пам'ятки, словенське Brižinski spomeniki)". Разом із «Київськими листками» "Фрейзінгські пам'ятки" – одні з найдавніших текстів старослов'янської писемності. Першу граматику латиною словенської мови написав  Адам Богорич у 1584 році, висловивши припущення, що місцеві слов'яни є нащадками венетів та вандалів**.

У XIV сторіччі територія сучасної Словенії підпала під владу Габсбургів і згодом увійшла до складу Австро-Угорщини. У 1809–1813 роках велика частина Словенії входила до складу Іллірійських провінцій. У XIX сторіччі, особливо під час Революції 1848–1849 рр., в Словенії розпочався національний рух. Після розпаду Австро-Угорщини в 1918 р. Італія окупувала дві області: Приморську та Істру, а також частину Далмації. Частина словенських земель, що залишилась, увійшла під тиском сербів і небезпеки з боку Італії до Королівства сербів, хорватів і словенців, яке в 1929 було перейменовано в Королівство Югославія.

У 1941 році після окупації Югославії державами Осі, Італія анексувала територію до Любляни – Провінція Любляна, а Німеччина – решту території з містом Марибор. Після Другої Світової війни Словенія увійшла до складу соціалістичної Югославії. Від Італії до Словенії було приєднано території Обална-Крашка і Горишка. Під час розпаду СФРЮ Словенія змогла проголосити свою незалежність 25 червня 1991 р., але країні довелось ще відстоювати свою незалежність під час десятиденної війни. (Мимоволі думаю про 24 серпня 1991-го року й про нашу війну від 2014-го).

Словенців досі болить Трієст, Трст словенською, зараз італійське місто, його в добру погоду можна роздивитись з портового словенського міста Ізоли, до нього легко доплисти через Адріатичне море. За переписом 1910 року це місто налічувало 56 000 словенців, тоді ж люблена столиця, серце Словенії Любляна, нараховувала навіть менше – 52 000. Передмістя Трієста на початку минулого століття майже повністю були словенськими, а села – цілком. Зараз для словенців, які проживають в Італії, Трієст – культурний центр та місце розташування всіх їхніх установ і організацій на провінційному та національному рівнях. На превеликий жаль, історія рідко буває справедливою.

 

Примітки:

*Країнська бджола (Apis mellifera carnica) – порода бджіл підвиду бджоли медоносної, яка сформувалася і пристосувалася до Кочев'є, підрегіону Крайни (нині частина Словенії). Регіон знаходиться у південній частині австрійських Альп, південній Паннонії і північних Балканах. Від назви регіону «Крайна» і походить назва бджіл. 

**Прокопій Кесарійський стверджує, що:"Вандали перше жили близько Меотиди (Азовського моря). Страждаючи від голоду, вони попрямували до германців, званих тепер франками, і до річки Рейну, приєднавши до себе готське плем’я аланів".

 

 

 

 

АДРІАТИКА    

І от ми перетинаємо кордон. Які дороги!!! Я не можу відірвати очей. Широкі, з довжелезними тунелями, з горами й лісами навколо. Голова крутиться, очі розбігаються. Вздовж доріг подекуди знаки переходу, ні, перебігу, з чоловічком, який біжить. А я б зупинила автобус і йшла пішки. Кидаюсь фотографувати, але світлини розмазуються. А таку розкіш треба смакувати поступово, вдихаючи й видихаючи перед новим кроком...

А у нас все на великій швидкості. Такий тур, такі правила. Лише за перший день  у Словенії ми маємо скоробіжно оглянути два невеличких мальовничих містечка, що розташовані вздовж тридцятикілометрової смуги словенського узбережжя Адріатичного моря, – Ізолу й Піран, проїхати "порт троянд" Порторож (прогулятись по ньому не вийде – була серйозна затримка на українсько-угорському кордоні), промчати повз Копер,  і дев'ять (аж переповнених морем дев'ять!) годин провести на самому морі. 

Лише тут, вловлюючи запах з моря й гуляючи очима по блакитному плесу, я з жалем усвідомила, як давно моє тіло не відчувало на собі морську  воду!!! Пригадую тепле, зовсім не зимове 31 грудня 2018-го року, коли плила Адріатичним морем до Венеції, мені тоді пощастило легенько погладити гладінь й відчути бризки води при русі човна на тілі,  але про занурення годі було мріяти. Яке щастя, що пам'ять уміє тримати накопичені за життя відчуття, завдяки їй можу наново відчути свої занурення у води Балтики, Чорного моря, Азовського. Тепер-от, насолоджуючись прозорою, теплою й ніжною, приємно солоною водою, маю можливість порівняти з Адріатикою й зрозуміти, що кожне море інше по-своєму. Не лише море, кожне місце виходу до моря щось додає до смаку. Адріатичне море Словенії, здогадуюсь, бо не маю досвіду, не може бути таким, яким є в Італії, Хорватії, Чорногорії, Албанії, Боснії і Герцеговині, а, може, то мені лише здається. Принаймні, у Венеції я побачила його інакшим. І мої спогади про нього не до порівняння, це інші світи.

 

 

 

Плескаюсь, плаваю і, довіряючи порадам, не витираю рушником жодну адріатичну крапельку, довіривши цю справу лише сонцю й повітрю, може й справді помолодшала?!  :) Принаймні насолоду й добрий настрій отримала.

А по берегу блукають морські мартини у пошуках їжі.

 

 

До речі, словенці неабияк пишаються  своєю морською сіллю, вона невеличкими кристаликами, видобувають її традиційним ручним способом, часто додають до неї різноманітні додатки й використовують з різною метою. Нам радили спробувати словенське прошуто, що трохи відрізняється від італійського своїм смаком через те, що окіст натирається саме добутою стародавніми методами сіллю з додаванням прянощів. Мені дуже кортіло привезти додому кілька скибочок. І я скористалась можливістю придбати прошуто в розташованому поблизу супермаркеті "Евроспін", у якому помітно м'якші ціни, ніж загалом у Словенії. Вже вдома я і моя родина таки скуштували. Нам було смачно.            
 

 

 

 

Читаймо далі наступні три частини оповідок: