Любовна лірика Івана Франка

Іван Франко

ТАК, ТИ ОДНА МОЯ ПРАВДИВАЯ ЛЮБОВ

Так, ти одна моя правдивая любов,
Та, що не суджено в житті їй вдовольниться;
Ти найтайніший той порив, що бурить кров,
Підносить грудь, та ба – ніколи не сповниться.

Ти той найкращий спів, що в час вітхнення сниться,
Та ще ніколи слів для себе не знайшов;
Ти славний подвиг той, що я б на нього йшов.
Коб віра сильная й могучая десниця.

Як згублену любов, несповнене бажання,
Невиспіваний спів, геройське поривання,
Як все найвищеє, чим душу я кормлю,
Як той огонь, що враз і гріє й пожирає,
Як смерть, що забива й від мук ослобоняє, –
Отак, красавице, і я тебе люблю.

* * *

НЕ ЗНАЮ, ЩО МЕНЕ ДО ТЕБЕ ТЯГНЕ

Не знаю, що мене до тебе тягне,
Чим вчарувала ти мене, що все,
Коли погляну на твоє лице,
Чогось мов щастя й волі серце прагне

І в груді щось метушиться, немов
Давно забута згадка піль зелених,
Весни і цвітів, – молода любов
З обійм виходить гробових, студених.

Себе я чую сильним і свобідним,
Мов той, що вирвався з тюрми на світ;
Таким веселим, щирим і лагідним,
Яким я був за давніх, давніх літ.

І, попри тебе йдучи, я дрижу,
Як перед злою не дрижав судьбою;
В твоє лице тривожно так гляджу, –
Здаєсь, ось-ось би впав перед тобою.

Якби ти слово прорекла мені,
Я б був щасливий, наче цар могучий,
Та в серці щось порвалось би на дні,
З очей би сліз потік поллявся рвучий.

Не знаємось, ні брат я твій, ні сват,
І приязнь мусила б нам надокучить,
В житті, мабуть, ніщо нас не сполучить,
Роздільно нам прийдеться і вмирать.

Припадком лиш не раз тебе видаю,
На мене ж, певно, й не зирнула ти;
Та прецінь аж у гріб мені – се знаю –
Лице твоє прийдеться донести.

* * *

ЗА ЩО, КРАСАВИЦЕ, Я ТАК ТЕБЕ ЛЮБЛЮ

За що, красавице, я так тебе люблю,
Що серце тріпаєсь в грудях несамовито,
Коли проходиш ти повз мене гордовито?
За що я тужу так, і мучусь, і терплю?

Чи за той гордий хід, за ту красу твою,
За те таємне щось, що тліє полускрито
В очах твоїх і шепче: “Тут сповито
Живую душу в пелену тісну”?

Часом причується, що та душа живая
Квилить, пручається, – тоді глибокий сум
Без твого відома лице твоє вкриває.

Тоді б я душу дав за тебе. Та в ту ж мить
З очей твоїх мигне злий насміх, гордість, глум,
І відвертаюсь я, і біль в душі щемить.

* * *

РАЗ ЗІЙШЛИСЯ МИ СЛУЧАЙНО

Раз зійшлися ми случайно,
Говорили кілька хвиль –
Говорили так звичайно,
Мов краяни, що нечайно
Здиблються з-за трьохсот миль.

Я питав про щось такеє,
Що й не варт було питать,
Говорив щось про ідеї –
Та зовсім не те, не теє,
Що хотілося сказать.

Звільна, стиха ти, о пані,
І розсудно річ вела;
Ми розстались, мов незнані,
А мені ти на прощанні
І руки не подала.

Ти кивнула головою,
В сінях окрилася як стій;
Я ж мов одурілий стою
І безсилий за тобою
Шлю в погоню погляд свій.

Чує серце, що в тій хвилі
Весь мій рай був тут – отеє!
Два-три слова, щирі, милі
І гарячі, були б в силі
Задержать його на все.

Чує серце, що програна
Ставка вже не верне знов...
Щось щемить в душі, мов рана:
Се блідая, горем п’яна,
Безнадійная любов.

* * *

Я НЕ НАДІЮСЬ НІЧОГО

Я не надіюсь нічого
І нічого не бажаю –
Що ж, коли жию і мучусь,
Не вмираю!

Що ж, коли гляджу на тебе
І не можу не глядіти,
І люблю тебе! Куди ж те
Серце діти?

Усміх твій, неначе сонце
Листя покрівля зелене,
А з’їдає штучну краску –
Смійся з мене!

Я не надіюсь нічого,
Але як бажання сперти?
Не бажать життя живому,
Тільки смерти?

Жиймо! Кожде своїм шляхом
Йдім, куди судьба провадить!
Здиблемось колись – то добре,
А як ні – кому се вадить?

* * *

НЕ РАЗ У СНІ ЯВЛЯЄТЬСЯ МЕНІ

Не раз у сні являється мені,
О люба, образ твій, такий чудовий,
Яким яснів в молодощів весні,
В найкращі хвилі свіжої любови.

Він надо мною хилиться, страшні
Полошить мари... З трепетом, без мови
Я в тії очі знов гляджу сумні, –
Що жар колись ятрили в моїй крови.

І на моє бурливе серце руку
Кладе той привид, зимну, як змія,
І в серці втишує всі думи й муку.

На привид тихо, не змигнувши, я
Гляджу. Він хилиться, без слів, без згуку
Моргає: “Цить! Засни! Я смерть твоя!”

Іван Франко

Збірка "Із днів журби"

НЕ МОЖУ ЗАБУТИ

Не можу забути!
Не гоїться рана!
Мов жалібні нути
із струн теорбана
чи голосно грають,
чи ледви їх чути,
все жалем проймають —
не можу забути!

Не гоїться рана,
хоч мию сльозами,
й час на неї капле
цілющі бальзами,
хоч сонечко гріє
і зірка румяна
цілує, яріє —
не гоїться рана!

Хоч як ти далеко,
я все тебе бачу;
хоч втратив давно вже,
що день тебе трачу;
хоч люта розпука
минулася пяна,
і клином розлука,
гадюка погана
лежить поміж нами,
дівчино кохана, —
кохання без тями,
не гоїться рана.

* * *

З УСІХ СОЛОДКИХ, ЛЮБИХ СЛІВ

З усіх солодких, любих слів,
які я чув із твоїх уст,
одно лишилося мені,
і наче срібний дзвоник той,
і досі в серці гомонить, —
одно маленьке словечко:
Слухай!

Коло стола сиділи ми,
широкий і шумний гурток,
розмова йшла веселая;
нараз затихли всі, немов
по хаті ангел пролетів;

лиш ти до мене звернена,
серед загальної тиші
казала звільна, мов у сні:
Слухай!

І враз ти зупинилася,
злякалась голосу свого
серед загальної тиші,
і румянцем облилося
твоє лице, а при столі
на тебе всі ззирнулися, —
і те, що хтіла ти сказать,
ухопив ангел, що в ту мить
отам по хаті пролетів.

Минуло много, много літ,
минулись муки й радощі;
і тих, що весело тоді
коло стола балакали,
розвіяв вихор життєвий
по світі наче пил марний;
лиш те одно слівце твоє
і досі у моїй душі
мов срібний дзвоничок звенить.
І досі із рожевих уст
я чую любе, привітне:
Слухай!

І досі ще тремтить душа,
ждучи чогось таємного,
блискучого, величнього,
що за летючим словом тим,
мов цар за курієром вслід,
явитись мало. Та дарма!

В глибокім, темнім пралісі
мандрівець блудить змучений;
трівога, голод, близька ніч,
мов звіря дикого стрільці,
його женуть все дальш і дальш,

У груди духу не стає, —
здається, трісне серденько,
і ноги змучені тремтять,
а він біжить, біжить, біжить!
І причувається йому,
що десь далеко, ледви чуть
теленька дзвоник: дзінь-дзінь-дзінь!
Він знає, що весь день уже
за тим зрадливим голосом
біжить даремно; інколи
догадується, що мабуть
се дзвонить власний страх його,
та він проте біжить, біжить!

Ануж там справді битий шлях?
Ануж там хата теплая?
Ануж лице коханеє?
Ануж там дивні радощі?
Дзінь-дзінь! Дзінь-дзінь!
Дзінь-дзінь! Дзінь-дзінь!
Слухай!

* * *

ДЕ Я НЕ ЙДУ, ЩО НЕ ПОЧНУ

Де я не йду, що не почну,
все тінь твоя зо мною,
і кождий сміх, момент утіх
тьмить хмарою сумною.

„Чого — питаю я нераз —
життя моє лоточиш ?
Ти не моя, а я не твій,
чого від мене хочеш?“

„Чи завинив тобі я що?
Чи тужиш так за мною,
що тінь твоя вкрива мене
все хмарою сумною?“

Та тінь мовчить, звичайно — тінь,
ні мови, ні розмови;
а може се моєї тінь
покійної любови.

* * *

В ПАРКУ Є ОДНА СТЕЖИНА

В парку є одна стежина,
де колись ходила ти, —
бачиться, в піску сріблястім
міг би ще твій слід знайти.

Край стежини проста лавка,—
тут сиділа ти не раз,
тут прощались ми в останнє...
Тут мені твій промінь згас.

І коли на серці туга
наче камінь затяжить,
закиплять в душі питання:
„По що жить? Для кого жить?“

Я спішу на сю стежину
і розшукую твій слід,
і відсвіжую твій образ,
що в душі моїй поблід.

І гляджу на лавку з жахом,
чи не мигне тінь твоя?
І сідаю й тихо плачу.
Се Кальварія моя.