БІОГРАФІЯ ВОЛОДИМИРА СОСЮРИ
Володимир Сосюра народився 6 січня 1898 року на станції Дебальцево (нині Донецької області). Мати поета - Антоніна Дмитрівна Локотош, робітниця з Луганська, займалася домашнім господарством і дітьми, яких у родині було восьмеро. Батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, був людиною різнобічно обдарованою і непосидющою, змінив багато професій, вчителював по селах, був сільським адвокатом, шахтарем.
“Татко нагадував мені похмурого козацького орла, а мама - якусь смугляву птицю, що їй не сидиться на місці і все вона хоче кудись полетіти. Як протилежність батькові, вона була дуже балакуча. Її одвертість була потрясаюча”
Невдовзі після народження Володимира родина Сосюр переїжджає до селища Третя Рота (нині - Верхнє, що входить до міста Лисичанська на Луганщині), де й минають дитячі роки поета. Були вони голодні й безпритульні - у пошуках постійного даху над головою родина зривається з місця на місце, аж по багатьох переїздах оселяється у старій хворостянці над берегом Дінця. Тут в єдиній кімнатці туляться восьмеро дітей і батьки. Саме цей шахтарський край назавжди увійде в лірику Сосюри ясними зорями і тихим Дінцем, заводськими димами і тяжкою працею, першими захопленнями, якоюсь особливою прямотою оцінок і жагою буття.
В одинадцять років Сосюра йде працювати - до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурається випадкових заробітків. Початкову освіту здобуває під наглядом батька, зачитується пригодницькою літературою (Майн Рід, Жюль Берн, Ф. Купер, детективи, які тільки міг дістати), віршами О. Кольцова та І. Нікітіна.
У 1911 році вступає до міністерського двокласного училища в селі Третя Рота. Обдарований блискучою пам’яттю й допитливим розумом, швидко стає одним із кращих учнів, захоплюється співами й художньою літературою.
До лектури його дитячих літ належали Гомер і Шиллер, Гоголь і Шевченко, Пушкін і Леся Українка, Іван Франко, Микола Некрасов і Конан Дойль, а разом з ними - А. Бєлий, О. Апухтін, М. Вороний, О. Олесь, С. Надсон. Саме лірика романсового плану (згадаймо тут ще Олену Журливу та Ігоря Сєверянина) якнайбільше імпонувала Сосюрі й манила його до перших літературних спроб. Свої перші, ще напівдитячі поетичні спроби російською мовою Володимир Сосюра відносить до 1914 року. Всі ці рукописні вірші на традиційні мотиви тогочасної лірики, в тому числі й релігійні, безслідно згинуть у роки Першої світової війни.
У 1914 році Володимир Сосюра вступає до трикласного нижчого сільськогосподарського училища на станції Яма Північно-Донецької залізниці. 1915 року смерть батька змушує його залишити навчання й повернутися на содовий завод, цього разу учнем маркшейдерського бюро. Та нужденні учнівські заробітки не могли зарадити родинній скруті, майбутнє залежало від здобуття спеціальної освіти. Долаючи всілякі труднощі, завдяки власній енергії та сторонній підтримці восени 1916 року Сосюра повертається до сільськогосподарського училища, аби пробути тут до буремної осені 1918 року. Тут у 1916 - 1917 роках він пише вірші, які вперше публікуються в бахмутській “Народной газете” та лисичанських газетах “Голос рабочего” і “Голос труда”. Народжуються вони з традицій російської та української романсової лірики, хоча деякі з них, взоровані на поетику Миколи Некрасова, свідчать, що Сосюра гостро відрефлектовує не тільки щемні порухи душі, а й суспільні рухи, тривожне гудіння історії, що наближається до свого революційного піку.
Як поет Володимир Сосюра вийшов із річища романсової традиції, означеної інтонаціями сповіді та звіряння, певним образним рядом (“сказка задумчивьіх звезд”, “сон умирающих роз”, “бред утомленной души” тощо). Але за складом творчої натури, за чіткістю й гостротою бачення реальності від самих початків був іншим. Факти соціальної дійсності викликали в нього таку ж бурхливу емоційну реакцію, як і факти життя особистого. Соціальна тематика якось дивовижно уживалася в його вірші із сентиментальними медитаціями. Його юна душа, яка ще не встигла зазнати світоглядних розчарувань, була відкрита всьому сущому і в людині, і в суспільстві. Це ясно потверджує вже рання лірика.
14 жовтня 1917 року в газеті “Голос рабочего” друкується вірш Сосюри “Плач волн”. 22 жовтня ця ж газета вміщує перший український вірш поета “Чи вже не пора”.
Становлення Володимира Сосюри як громадянина і поета припадає на роки УНР та її трагічної поразки. Дев’ятнадцятилітнім юнаком він потрапляє у вир і веремію пореволюційних (лютого 1917 року) катаклізмів та визвольних змагань в Україні. Побаченого, пережитого стане йому на всі десятиліття, відпущені долею: воно увійде в десятки поем і сотні віршів, у прозу - не просто низкою тем і невідступних спогадів, а невідступним переживанням за народ і його шлях в історії.
Восени 1918 року зі зброєю в руках Володимир Сосюра виступає проти кайзерівських та гетьманських військ у складі повстанської робітничої дружини Донецького содового заводу (місто Верхнє). Повстання проти окупантів та їх спільників очолює Директорія. Цілковито поділяючи ідею незалежності України, Сосюра взимку 1918 року стає козаком петлюрівської армії. Восени 1919 року він тікає з її лав і потрапляє в полон до денікінців. Його розстрілюють як петлюрівця, але рана виявляється не смертельною, і поет виживає. Блукаючи Україною, опиняється в Одесі, де його, хворого на тиф, підбирають бійці Червоної Армії. В її шерегах у 1920 - 1921 роках він продовжує воювати - цього разу з польськими військами та армією Махна. Не раз він дивився смерті у вічі: після денікінського розстрілу побував Сосюра і перед червоним ревтрибом, і тільки розважливість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині щирий літературний талант (а ще більше - вірші!), врятували йому життя. У 1920 році в Одесі Сосюра вступає до лав більшовицької партії. Продовжує писати.
Рання поезія, умовно обмежена 1921 роком, вбирає в себе кращі художні досягнення пошукових течій і стилів того часу. Своєрідна сюжетність, ґрунтована на зміні емоційних планів, яскрава мелодійність рядка пов’язують його вірш із традиціями ранньомодерністської романсової лірики як російської (Ігор Сєверянин, Олексій Апухтін), так і української (Олена Журлива, Олександр Олесь, Спиридон Черкасенко). Разом з тим дедалі виразніше звучать оригінальні мотиви чисто сосюринської романтики боротьби й кохання.
Політкурсант 41-ї стрілецької дивізії Володимир Сосюра 1920 року знайомиться в Одесі з Юрієм Олешею, Едуардом Багрицьким, Костянтином Гордієнком, Олександром Ковінькою, іншими літераторами, що збираються в “Кав’ярні поетів”, читає тут свої вірші. Товариство одностайно визнає його поетом, за образно-інтонаційним ладом, усім складом мислення й почуття — поетом українським.
20 травня 1920 року в газеті “Одеський комуніст” за підписом “Сумний” друкується вірш “Відплата”, що тривалий час вважався першим опублікованим українським твором Сосюри. Нині знаємо, що це слушно лише стосовно радянських друкованих органів. Але дебют у більшовицькій пресі рідною мовою багато важив для поета й запам’ятався назавжди.
Від 1921 року він починає писати виключно українською мовою (за винятком років Великої Вітчизняної війни, коли з політичних міркувань він іноді давав до друку російськомовні тексти).
У листопаді 1920 року червонарм Володимир Сосюра направляється в Єлисаветград, де захворює на дизентерію і потрапляє аж до зими в лікарню. Після одужання він їде політпрацівником на Донбас. Під час відпустки 1921 року в Харкові Сосюра знайомиться з Іваном Куликом, тодішнім завідувачем агітпропу ЦК КП(б)У, який відкликає його з армії на посаду інспектора преси при агітпропі.
Починається період напруженого творчого життя в колі провідних українських майстрів: Олександром Довженко, Іван Сенченко, Остап Вишня, Олександр Копиленко, Майк Йогансен, Микола Хвильовий та інші найвідоміші тогочасні митці совєтизованої України складають його літературне оточення.
У 1921 році виходить у світ збірка “Поезії”, що до останнього часу вважалася першою книгою Володимира Сосюри. Однак нещодавно віднайдений документ коригує цю думку. Рукою В. Сосюри тут записано: “... в 1918 році після проскурівського погрому, який вчинив 3-й гайдамацький полк, козаком якого я був, на гроші Волоха (ком. полку) було надруковано й видано першу збірку моїх поезій “Пісні крові”...”.
Переповнена подіями юність поета збагачується ще одним фактом. І хоча відшукати цю книжку в бібліотеках й архівах України поки не вдалося (і чи й вдасться з огляду на немислимість її збереження в сталінські часи), свідченню самого поета треба вірити.
У 1921 році виходить у світ поема “Червона зима”, що приносить Сосюрі виняткову популярність і славу. Збагнути цей культурологічний феномен поза ідейно-естетичним контекстом XX століття неможливо. “Червона зима” вмістила в дев’яти своїх невеличких розділах цілий духовний світ представника “робітничої рані”, світ, що тільки займався: теплі спогади про домівку й нелегку працю, парубочі розваги і перше нещасливе кохання, емоційний порив повстанських загонів та їх нестримну ходу з краю в край по рідній землі, повернення додому і сум утрат, відчуття єдності зі своїм народом і щиру віру в ідеали народовладдя.
У 1922 році в Харкові виходить збірка Володимира Сосюри “Червона зима”. Вона потверджує появу в літературі яскравого таланту, а водночас - цікаву здатність цього таланту засвоювати й адаптувати власною стихією різноманітні художні форми і засоби.
У 20-ті роки Сосюра створює низку великих соціальних портретів: ліро-епічні поеми “Оксана” (1922), “Робітфаківка” (1923), “Воно”, “Шахтьор”, “Сількор”, “Хлоня” (всі - 1924 р.). Теперішнього читача важко (та чи й потрібно) переконувати в тому, що вони належать до вершинних художніх зразків, але сучасникам Сосюри ці твори багато чим імпонували. Головним у портретописанні Сосюри (окрім психологічної проникливості, вміння лаконічним штрихом відтворити внутрішній стан героя та його динаміку) було виведення реальної особистості з історичного ряду в історичний підряд, у знаменник, що бодай у своїй поетичній версії визначає суспільний поступ. До цієї низки творів, як дозволяють думати збережені строфи, належала й поема “Махно” (близько 1924 р.), повний текст якої не зберігся. Можна лише здогадуватися, якими різними барвами спробував змалювати поет цю виняткову в українській історії постать, за що невдовзі “стільки випив горя, що й нащадкам стане”. Одним із перших проявів інтересу молодої української літератури до рідної давнини, дорогоцінного в умовах ліво-революційних вульгаризацій історії, став віршований роман Сосюри “Тарас Трясило” (1925). Інтерес митця до вітчизняних глибин з часом зростатиме, увиразнюючись не так на тематичному, як на етичному рівні: всією образною системою він утверджуватиме свою спорідненість з Україною, її вічним і благотворним духом. У цьому - високий ментальний смисл сосюринських “золотих зірок”, “блакитних озер”, “солов’їних гаїв”.
1928 року Сосюра розпочинає писати поему “Мазепа”, що також дасть привід для всіляких звинувачень на його адресу. Його постійно ваблять до себе великі поетичні форми. Після поем “Віра” (1923) та яскраво експресіоністичного “Золотого ведмедика” (1923) він створює епопею “Залізниця” (1923 - 1924), що складається з п’яти сюжетно пов’язаних між собою поем. Герой цього твору під враженням від випадкової зустрічі з коханою звертається подумки до минулого і прагне розібратися, що ж було справжнім, головним, а що випадком і помилкою. Ним керує стремління впорядкувати пережите, дати йому якийсь лад, пояснити і прояснити загальним ходом суспільно-історичних подій. Всуціль автобіографічний, він не зрікається жодного грана пережитого і сподіяного, не прагне його забути, а навпаки, - вигорта все “на світ Божий”, за власним розумінням одсіваючи велике од малого, істинне від оманливого. Це і є впорядкуванням, бо тут не лише героїчному вчинкові, а й хибному крокові відводиться своє належне місце в загальній логіці подій. Важко не помітити типово сосюринської алогічності, що якраз і свідчить про синкретичні підвалини світогляду, в постійному намаганні поєднати непоєднуване й художньо узгодити абсолютно суперечливі, як на гуманістичний світогляд першої половини XX століття, начала: воєнне звірство, кров, захват, любов, п’янке упоїння природою, співчуття до жертв цього лихоліття, що водчас подається в героїчному ореолі, тощо.
Від 1925 р. Сосюра повністю віддається літературній роботі, полишивши агітпром, а потім і Харківський університет ім. Артема (де він опинився в дивній ситуації, коли вивчав українську літературу, а сусіди по парті за підручником Плевака - його власну творчість).
У літературному житті 20 - 30-х років поет займає позірно незалежну, а в плані теоретичних баталій - досить легковажну й вразливу позицію. Його ексцентрична натура відгукується на життєві й художні явища всупереч усяким теоретичним постулатам і програмним настановам (згадаймо епізод із Володимиром Маяковським 1922 року, якого Сосюра був зобов’язаний “розгромити” і якого... привселюдно привітав як великого поета, чим викликав обурення і гнів харківських колег-пролеткультівцїв ).
За десятиліття він побував у багатьох літературних організаціях (Пролеткульті, “Плузі”, “Гарті”, ВАПЛІТЕ, ВУСППі, ВУАПі та ін.), керуючись не так ставленням до їх ідейно-естетичних програм, як особистими симпатіями. З другого боку, кожне угруповання радо вітало прихід уславленого поета. Це не заважало Сосюрі бути в самому вирі літературного процесу. Обстоюючи своє розуміння мистецтва, він постійно встрявав у літературні дискусії, то боронячи класику від лівацьких зазіхань Пролеткульту, то соціальну заанга-жованість поезії від незрозумілих йому і життєво важливих для культури тенденцій неокласиків (що виявилося в адресованому їм вірші 1926 р.). Йому імпонував “широкий сонячний рух української молоді до культури” (“Плуг”) і насторожувала “аристократична” замкнутість ваплітян, до речі, як і надмірні амбіції молодняківців.
А за цими симпатіями й антипатіями - життєві й творчі зіткнення, суперечки, які набували дедалі гостріших форм аж до політичних звинувачень під час літературної дискусії 1925 - 1928 років. Надто щирий, імпульсивний Сосюра часто бував перед ними просто беззахисним, іноді наражався й сам. Так, скажімо, поета вкинув у розпач неп, що засвідчило і його сприймання революції як стихії, дорогої саме своїм перетворювальним поривом, процесуальністю (а не результативністю), дикуватою енергією потрясаючих оновлень. Сум за невтримним наступом на старе й оприкріле, розчарованість у революційній бурі, що, виявляється, може й погамуватися, підлягати якимось прагматичним регуляторам, - все це вносить дисгармонію і розгубленість у поезію Сосюри.
Найповніше ці настрої відбилися в збірці “Місто” (1924). Відгомоном гарячих і нездійсненних мрій оживають в його ліриці екзотичні образи й мотиви - “далека Іранія” і “замріяна Індія”, казковою красою співзвучні сподіваному і втраченому майбутньому. Щоправда, цю похмуру розчарованість поет долає досить швидко, бо вже в датованій цим же роком поемі “Воно” читаємо: “Знає він - од непу стало лучче, хоч спочатку й никла голова”. Але ідеологам літпроцесу було що брати на недобру пам’ять. Визначальним є те, що в умовах дедалі відвертішої ідеологізації літературного життя з його дедалі агресивнішим “класовим профілем” Сосюрі з великими труднощами й моральними втратами доводиться боронити свій ліризм, поезію глибоких особистих переживань. Він оспівував печальне ім’я Марії, а цього ж 1925 року. у Харківському університеті професор Рожицин, працівник ЦК, розносив у пух і прах прибічників одвічних естетичних цінностей у лекції “Красота - зто контрреволюция”. Поетові дедалі більше перепадає за “солов’їв” і “троянди”, “синій сум очей” і “вечірній сум гітар”, хоча це - лише один бік чуттєвості, особистісності його слова, що мало й інший - вже наголошений вище вітальний порив цілком акцептованого владою суспільного характеру, відбитий низкою яскравих образів і картин.
Довірливий і щирий, Сосюра шукає порозуміння з оточенням, естетичними вимогами часу, що невмолимо канонізуються. Він готовий визнати власні “помилки” аж до крайніх меж - до відмови від власної поетики. Фактами цих тяжких терзань є вірш “Вечірні вулиці” 1928 року, де складається данина індустріалізації, і вірш “Майстерня” 1932 року. з його страхітливим апофеозом знеособлених шерег, затоптуванням власного “я”, запереченням, ба навіть моторошним висміюванням чуттєвих злетів і мрій.
Але такі поступки вульгарній думці полегшити ситуацію не могли. По-перше, тому що взагалі зректися ліризму як власного мистецького єства Сосюра не міг. По-друге, відторгнення його з літпроцесу мало свою жорстку позаособистісну логіку. Надходили 30-ті роки - доба тоталітарної ідеології, яка потребувала і формувала безсловесного виконавця. Вільна, окрилена особистість ставала не тільки зайвою, а й антагоністичною радянській системі. В тому й драма тогочасної лірики (загалом мистецтва!), що вона у кращій своїй частині продовжувала утверджувати цінність особистості, тоді як комуністична ідеологія потребувала знецінення її до рівня легко замінимого “гвинтика”. Ця драма надірвала не один чистий голос - від геніального Павла Тичини до не позбавленого здібностей П. Усенка.
Сосюра, котрий висвітив духовні обрії вільної людини в їх нікому не підвладному безмежжі, “вибився з хору”. Лірика, в якій поет “опускався” до радості й смутку землянина, тоді як життя цього землянина вже переставало йому належати і владною рукою жбурлялося на дно індустріальних котлованів, - така лірика суперечила духові доби. І цей антагонізм не могли зняти жодні втечі поета від самого себе, бо, вдаючись до них, він перетворювався з художника на ілюстратора. Останній міг сподіватися на замирення з суспільною реальністю, художник - ніколи. Художник лишався в опозиції. Виходять збірки віршів “Золоті шуліки” (1927), “Коли зацвітуть акації”, “Де шахти на горі” (обидві 1928 р.), сповнені погідних настроїв і снаги творчого діяння, народжуються такі прекрасні ліричні мініатюри, як “Падають сніжинки лагідно і млисто”, “Білі акації будуть цвісти”, “Тебе любив - як вітер небо” та ін. Місто людей (а не тільки виробничих ритмів і процесів) з усіма своїми барвами, звуками, заклопотаним не-хаотичним рухом увіходить у лірику Сосюри, аби здобути в ній довге життя. Більше того, 1927 р. поет пише вірнопіддану соці-ально-політичну інвективу “Відповідь”, у 1928 - 1929 рр. - поеми “Вчителька”, “Поет”, ба навіть “ДПУ” і художньо найпомітнішу з-поміж них - “Заводянка”. Все говорить про те, що він начебто здолав “непівський” психологічний розлад, зробив свій політичний вибір і як лірик намагається зануритися в мирний будень України. Це почасти помічає і розуміє критика, вбачаючи в Сосюрі провідного майстра ліричного жанру. Однак на терезах політичної кон’юнктури фахова думка важить небагато. Закиди в бік Сосюри суворішають, атмосфера безкінечних зауважень і повчань (аж до перевиховування поета при заводському верстаті 1931 року) ввергає його в стан нової, глибокої і затяжної кризи.
Гіркі передчуття і відчайні настрої поета найповніше відбиваються в збірці “Серце” 1931 року, зокрема у вірші, що дав їй назву. До проблем громадсько-літературних долучаються особисті, дається взнаки вельми непоміркований спосіб життя, великої психологічної травми завдають Сосюрі жахливі картини голодомору 1932 - 1933 років.
У 1934 році Сосюра потрапляє до психіатричної лікарні. Можливо, це й справді рятує його від страшнішого з огляду на розв’язаний у країні терор.
Того ж року поета виключають із партії. У ці кризові роки Сосюра майже не пише, а займається поетичними перекладами. Аби переконатися, наскільки талановито - досить перечитати “Демона” Михайла Лєрмонтова в його художньому відданні.
У 1936 році Волоидмира Сосюру повертають в ряди членів Спілки радянських письменників (виключення з партії автоматично викреслило його і з одержавленої творчої організації).
Наступного, 1937 року, він одержує змогу переїхати з родиною до нової столиці України - Києва, удостоюється ордена “Знак пошани”. Все говорить про те, що влада визнала за краще зберегти безхитрісного “поета робітничої рані”, якого знав і любив увесь народ.
У припливі нових сил і надій Володимир Сосюра повертається до роботи. Сумного для країни 1937 року виходить збірка “Нові поезії”, яка показує, що і у важку пору муза ні-ні та й зазирала до поета, лишаючи такі свої щемні знаки, як “Айстра” (1934) або “Хвилі” (1934).
Побитий, травмований Сосюра у зводинах із часом вийшов переможцем, остаточно утвердився на позиціях особистісного ліризму, щоб ніколи більше не зрікатися себе. Поет дійшов згоди — зі світом, із собою. І, крім нього, це нікого не обходить - вища незалежність Художника заявила про себе досконалістю поетичного живопису.
Збірка “Люблю” - це горіння великого серця, якому відомі всі відтінки і радості, і смутку. Такі поезії, як “Люблю”, “Васильки”, “Чекання”, належать до золотого фонду слов’янської лірики XX століття.
Дедалі ширше і вдумливіше звертається Сосюра до традицій українського фольклору. Це й прямі ремінісценції до відомих пісень (вірш “Сині трави”, 1938), і оригінальні образи, зіперті на поетику художнього паралелізму, запитання-звернен-ня до читача, наспівна ритмомелодика. Наприкінці 30-х років поет ніби вперше заглиблюється в океан народної пісні і думи, коли зважити, що напочатку в його ліриці переважали романсові мотиви і більш близькі в часі маршові ритми “переходової доби”. Не обходиться тут і без прямої стилізації, яка, на щастя, лишається винятком, а не правилом. У 1940 році Сосюра завершує своє найбільше ліро-епічне полотно - роман у віршах “Червоногвардієць”, де знову оживає революційне минуле. В широку оповідь вплітаються численні мотиви з життя родини поета, його товаришів і друзів, описи військових баталій та окремі ліричні теми. Багато уваги приділено літам раннього дитинства, дійсній чи дофантазованій генеалогії автора, його вихованню й першим літературним спробам, а головне - незабутнім буремним подіям зламу перших десятиліть. “Червоногвардієць” увібрав усе те, що складає автобіографічну основу творчості Сосюри 20-х років, той її життєписний струмінь, до якого митець раз по раз повертатиметься й пізніше. Твір має відкриту композицію: розповідь ведеться то від першої, то від третьої особи, автор втручається в неї, уточнює і доповнює сповідь героя-юнака з позицій своїх сорока років.
Останні передвоєнні книги (“Журавлі прилетіли”, “Крізь вітри і роки” - 1940 р.) виповнюються мотивами виняткової любові до жінки (“Марії”), до природи (“Я квітку не можу зірвати...”), до всього того великого й дорогого, що зветься Вітчизною. Це й захоплення самою здатністю людини відчувати, потрясатися - не прямо, але явно піднесене Сосюрою над здатністю раціонального глузду (“Ти спиш, а я заснуть не можу...”).
Естетичне кредо поета, живлене ідеєю віталізму й духовного горіння, дістає прямого виразу у вірші “Любіть і боріться за щастя безкрає” 1940 року. Поет глибше починає розуміти й самого себе, ті первісні сили, що вели й ведуть його крізь усі випробовування, були і завжди будуть потрібні людям (“Краю мій!”, 1940). Людина покликана перейматися сущим і бентежитися — в тому її життя, шлях до вічності й свободи. Небуттям є тільки духовна німота, а тому фізична смерть утрачає свій абсолютний трагізм. Проминання - річ печальна, однак і воно також є життям. Через усвідомлення цього жура за молодістю, що не раз озивалася у віршах Сосюри драматичним зойком, перестає бути нестерпно болісною і надривною. Як у вірші “Вершник” 1940 р., де не чути ні панічного страху, ні відчаю, ні жаского передчуття тліну, а є тільки спокій спостереження, прикута до круговороту сущого увага, бо душа людини - нетлінна.
Війна з Німеччиною застає Сосюру в Кисловодську. Він повертається до Києва, в складі письменницьких агітгруп виступає перед населенням. З наближенням фронту до столиці України разом зі Спілкою письменників виїздить до Уфи. Звідти по всіх фронтах розлітається полум’яне слово поета, його чують і на зайнятих фашистами рідних землях: написаний в Башкири* славнозвісний “Лист до земляків” (1941) поширюється листівками по всій Україні: “Я звертаюсь до вас, дорогі земляки-побратими, крізь пожарів злий гук, крізь удари невпинні гармат...”. Цей твір Сосюри був одним із перших в українській радянській поезії війни, де бадьорий заклик до бою змінився щирою і суворою розмовою із співвітчизниками — не безликими шерегами воїнів, а гуртом дорогих особистостей. У громадянську лірику знову поверталася конкретна людина, яка тільки й могла захистити Батьківщину.
Прагнучи бути ближче до вирішальних подій, Сосюра 1942 року наполягає на переїзді до Москви, де працює в українському радіокомітеті, українському партизанському штабі.
1943 року ЦК Компартії України задовольняє настійливі домагання поета й направляє його “в розпорядження Політуправління фронтів, які вели бої за Україну”. 1943 року засновується фронтова газета “За честь Батьківщини”, до редакції якої входять Андрій Головко та Андрій Малишко, і з якою співпрацює і Володимир Сосюра.
Як військовий кореспондент цієї газети він виїздить у діючі війська, виступає перед воїнами.
Два головних мотиви пронизують лірику Сосюри цього періоду (збірки “В годину гніву”, 1942, “Під гул кривавий”, 1942, численні публікації в періодиці). Це — непохитна віра в перемогу народу, неретушований показ біди, яку тяжкими офірами долає і неодмінно здолає народ (“Ворожий зір покриє тьмою...”, “Ми переможемо”, “Забрали все із хати...” та ін.).
Це також передбачення того невимовно щасливого майбутнього, яке гряде за останнім переможним залпом, мир і труд, кохання і спокій у колі простого домашнього затишку (“Коли додому я прийду...”, “Коли фіалка синім оком...”).
Декому ця друга “нута” здавалася зайвою і несвоєчасною. Навкруги ревіло залізо, а Сосюра, що вмів бути грізним і трибунним, озивався голосом мандрівного співця: “Срібний вітер, даль і день. Я у полоні пісень”, - крізь “гарматний грім-огонь” посилаючи Україні дарунок “бідного серця” (1941).
Поетові дорікали за ліричну розніженість, здавалося, таку недоречну в “годину гніву” (спершу ця назва мислилася автором ширшою - “В годину гніву і печалі”, але від другої її частини він зрештою відмовився.
В період війни Сосюра пише поему “Олег Кошовий”, вельми високо оцінену критикою і не включену до десятитомника через цілком слушну корекцію цієї оцінки наступним часом. І навпаки, поема “Мій син” (1942 - 1944, у першому газетному виданні має назву “Син”) наражається на відчутну й тривалу критику. Річ у тім, що піднесена загальнонародним рушенням література війни і передовсім поезія висвітила реальну, конкретну особистість і саме тим перехилилася через естетичні провали наступних по війні років аж у наш час. Вона була зігріта гуманізмом і явила ту людину - і вольову, і безвольну, - яка несла на своїх плечах тягар війни. І стогнучи, і плачучи, і розгрішуючись перед близькими й далекими - а таки несла!
Глибоко особистісна поема “Мій син” (включена до всіх солідних видань творів Сосюри) тим і цікава, що показала велику драму війни як множину особистих трагедій і втрат. У нечастому для себе діалектичному натхненні Сосюра сягнув тієї грані, де окреме коригується загальним, де власні почуття і вчинки “знімаються” свідомістю суспільства, волею і духом народу, освоюються його історією, що тільки одна і судить, і виправдовує.
У 1944 році поет повертається до Києва, працює на відбудові Хрещатика, пише. “І стало тихо так навколо, мов не було іще ніколи такої тиші на землі”, — так увічнив Сосюра першу хвилину миру в поемі “Огненні дороги” (1947). Та вже за мить озвалися в цій тиші гул моторів і крики заводських гудків, соковитий шум садів - трудовий і духовний ритм відбудови, яким виповнюється лірика Сосяори. Передбачення стало дійсністю (адже й сама назва нової збірки 1947 р. “Щоб сади шуміли” - це рядок із вірша 1941 р. “В цю годину грізну”), яка зроджує у поета піднесені, життєрадісні настрої: “І все, чим марив я, зі мною, і все зі мною, чим я снив”.
“Жита краса”, “срібло рік”, “зелені сни душі” тощо - така образна пластика домінує в його творчості (хоч не обходиться тут і без частих самоповторів, трафаретних пластичних рішень). У поезії Сосюри явно посилюється дидактичний струмінь, що загалом характерне для остаточно сформованого саме в 50-ті роки соцреалістичного канону (“на землі блажен навіки той, хто не тліє, а горить”, - за якесь десятиліття цією неоромантичною за походженням формулою скористається Б. Олійник у вірші “Та не тліть, а горіть!”).
Означені риси ідейно-стильової еволюції яскраво виявилися вже у вірші “Любіть Україну” 1944 року, що на хвилі переможного настрою відразу пішов у світ, був перекладений російською (О. Прокоф’євим, М. Ушаковим) й опублікований у Москві, а 1951 року став причиною найгостріших звинувачень поета в націоналізмі.
Починаючи від редакційної статті у “Правде” від 2 липня 1951 р. “Проти ідеологічних перекручень в літературі”, наростає каламутна хвиля голобельних виступів, у яких перекреслюється не тільки цей вірш, а й все, написане Сосюрою. Тоталітарний механізм нівеляції особистості, керування криком і страхом, який призупинила війна, знову був приведений у дію. Жодних підстав для такої розправи вірш “Любіть Україну” не давав, а був лише зручним приводом після нагінки “космополітів” розпочати зворотну кампанію залякування тих, котрі окріпли душею і винесли з війни свободу совісті, в тому числі й національної. Необхідна в герці з фашизмом, вона загрожувала нині повернутися проти самої радянської системи, її імперського ідеологічного диктату, а тому й підлягала винищенню.
Ідеєю вірша “Любіть Україну” є любов до Батьківщини як моральна основа світогляду. В цьому почутті концентруються і набувають широти всі кращі духовні поривання людини: пошана до минулого, поцінування сущого, повага до інших народів, які мають незаперечне право на такі ж почуття. Справді, як може представник іншого народу повірити в мою повагу до нього та його культури, коли я не люблю і не шаную навіть свій народ, коли моя батьківщина - “там, де мені добре”? Про це й говорив, звертаючись до молоді, поет.
Сосюру знову перестають друкувати, він живе під прямою загрозою арешту, відміненого тільки смертю Сталіна 1953 року. Тоді з’являються нові книги віршів - “За мир” (1953), “На струнах серця” (1955), “Солов’їні далі” (1957). З останньою пов’язуємо початок світлого й завершального періоду творчості Володимира Сосюри.
Вільна праця на рідній землі, пісня нестомленої душі, зачарованої красою світу, мелодії умиротвореного віком, та незгаслого кохання, - всім цим і повниться прозора, як вересневе небо, “осіння” лірика митця. Вона - цілком у руслі повоєнних погідних настроїв, життєрадісних мотивів, виправданих самим фактом так тяжко здобутого миру, перемоги. Однак за порогом 50-х ці тенденції (свідомо підживлювані офіційною думкою, яка хоче бачити в них доказ настання “радянського раю”) знижують рівень внутрішньої конфліктності вірша, його неодмінну драматичну напругу. Багатьох митців (Павла Тичину, Андрія Малишка, Миколу Бажана та ін.) це заводить у безвихідь плакатної бадьористості, їхня поетична думка вихолощується. Позначається це й на творчості Сосюри у вигляді десятків декларативних віршів-одноденок. Тим цікавіше, що поет все ж таки знаходить для себе вихід зі штучної сфери соціально-психологічного благополуччя, що дедалі відвертіше перероджується в благополучизм. Безконфліктність його вірша поступово переходить у зовсім іншу естетичну якість - вона набуває смислу високої гармонії людини і світу, неконфліктності поетичної свідомості і реальної дійсності, її первісного все-прийняття, яке завжди живило творчість поета і саме тепер остаточно оформилося в його ліричному слові (“Я тонко злився з вишиною, між нею й мною промінь-спів”). Ця риса поетики - дуже тонка, але тверда, як лезо. Вона доформовує погідну лірику Сосюри і вигранює її в незалежну від соціальних умов естетичну даність. Дійсність на зламі 40- 50-х трактується як позбавлена “гострих кутів”, світла й гуманна в усіх відношеннях. А тим часом переможців знову “проріджує” берієвський гребінь, жертви фашистської неволі “переселяються” в сталінську, калік висилають на Соловецькі острови, аби вони своїм видом не затьмарювали вседержавну радість, не нагадували про жахливу ціну перемоги.
Лірика Сосюри також світла і піднесена, але не до висот “радянського едему”, а до вічності: “Зоря золотими руками од ночі звільняє блакить. Шумлять осокори над нами, - це вічність над нами шумить” (1948). Позірно тримаючись у рамках офіційно прийнятого, Сосюра насправді раз по раз зухвало виривається з них силою злиття душі і світу, енергією всеприй-няття життя. Можна сказати, що крізь брами канонізованої радості поет проривається до надкласової й надсуспільної природної сутності людини.
У вершинних зразках ліричний персонаж Сосюри - не ілюстрація добра і щастя, а їх духовний перебіг, доконаність, перфектність (“Я життя зеленолукеє п’ю, немов зорі вино. Дощ іде і наче стукає срібним пальцем у вікно”, 1948). Із відстані часу особливо помітна дивовижна духовна просвітленість і свобода сосіоринського ліричного “я”, винесеного над декларовану суспільну гармонію в безумовну первозданну гармонію Всесвіту (“Залило водою луки...”, 1948, “Вже скосили гречку, осінь недалечко...”, 1948). Поет багато працює і у великому жанрі, пише поеми “Студентка” (1947), “Вітчизна” (1949), історико-публіцистичну поему “Україна” (1951), програмовим пафосом якої є братерська єдність східнослов’янських народів (що, втім, не рятує його - попри сподівання! - від ярлика “зоологічного націоналіста”!). Вдруге й востаннє після поеми “Тарас Трясило” (1925) глибокий історичний екскурс Сосюра здійснює в поемі “Мазепа”, розпочатій 1928 р. і завершеній у 1959 - 1960 роках. Віднесена до “заборонених” творів, поема лише 1988 р. була повернена громадськості39. Це велике, замислене в епічних вимірах полотно ще раз увиразнило власне ліричний талант Сосюри, для котрого переживання подій було завжди органічнішим за їх осмислення. Це не означає, що поема бідна на філософську думку, навпаки, “Мазепа” (дописана і “в піку” гонителям національного духу) - одна з найконцептуальніших сосюринських поем. Її етичний пафос полягає в тому, що гріх перед народом може визначатися тільки на терезах усієї долі народу, а не окремої миті його історичної долі, якою в даному разі імплі-цитно виявляється доба українського поневолення Москвою з відповідними їй спотвореннями історичної перспективи та анафемою гетьманові. Річ у тім, що концепцію цю забезпечує єдине, могутнє і наскрізне почуття - любов до України, яке й веде поета цілиною історичних викривлень і важким тереном художніх ускладнень. Це глибоке ліричне почуття тільки й злютовує окремі епізоди та авторські роздуми, яким не раз бракує цілісності й суто раціональної узгодженості.
З особливою чулістю поетизує Сосюра рідну Донеччину (“Церковний дзвін пливе в висотах...”, 1955), в цю землю вкарбований для нього історичний шлях народу (“Ми жили в хворостянці”, 1957), з нею пов’язаний світлий сум поета за юністю: “Я починався відтіля, де шум заводів даль колише. Ясні Донеччини поля мені на світі наймиліші” (1955). Саме завдяки поезії Сосюри широко, зоряно і свіжо входить у вітчизняний культурний материк Донеччина - твердуватий, задимлений і непишний степовий край (“Земля моїх батьків...”, 1955).
Це вдячна любов - тут, у краю шахт і руд, навчається поет розуміти красу праці, її естетику і вписаність у природне тло (“Який мені вітер у серце повіяв...”, 1955). Нерідко з поетичної теми Донеччина перетворюється на саму мову лірики Сосюри, дарує йому неповторний образний ключ: "... Ми за труною йдемо і плачемо, а він в холоднім мертвім супокої - як одлетілий кайла дзвін”. У кого ще знайдемо таку “арматурну” й водночас ніжну картину цієї землі: “Ти простягла в блакить залізні руки й неначе дзвониш у небесний дзвін”. Один і той же звуковий образ, а яка разюча відмінність його емоційного смислу у наведених прикладах!
Вповні виявляється вся оригінальність метафоричного мислення поета, котрий раз по раз змушує по-новому працювати весь свій образний стрій. “Вечір, що встав за селом, яблука, вкриті росою, синім укрив рукавом” (1955). Тут епітет “синій” звужує простір картини, згортає його навколо малої місцинки, де росяні яблука світяться в темному гіллі. “Вечірній тин. Дитячі сни. Багрянь на небокраї. На синій скрипці тишини цвіркун десь тонко грає” (1955). В цьому прикладі епітет “синій” надзвичайно розширює простір картини - аж до присмеркових обріїв, невидимих отав, звідки чути пісню цвіркуна. Тобто, повторюючись, епітет “синій” насправді не повторює себе, має різний естетичний смисл.
На відміну від багатьох митців (Ліни Костенко, Дмитра Павличка), Володимир Сосюра не потребував конфлікту з оточенням задля творчої наснаги. Його психологія людини і митця - розбурхана, нерівна - вимагала ладу, гармонії і згоди. Завжди й в усьому він шукав краси і чулості (не “насолоди у борні”...), і не вина його, а біда, що дійсність була на них надто скупою.
Проте від другої половини 50-х років доля всміхнулася Сосюрі і подарувала йому насамкінець спокій і духовний лад. І він зміг, не витрачаючись на марноту, вслухатися в красу Всесвіту, відчути себе тим, ким він насправді і був, - “співною часткою зоряного руху” (1960 - 1961).
Йдеться не про меланхолійну розслабленість або млявість, органічно неприйнятні екстатичному поетові, котрий навіть втіху визнає тільки крайню - абсолютну. Йдеться про випро-зореність і гостроту художнього зору, вільний, а тому найповніший творчий самовияв. Сосюра не обмежується суто естетичними спостереженнями, навпаки, суспільне буття відлунюється в його віршах широко й повноваго (бо невимушено! - “Нехай живе єднання серць і рук...”, 1956). Розробляючи традиційні теми (патріотизму, миру, праці тощо), він знаходить дуже прості, зворушливі слова, і в цьому контрасті громадян-ськи високого і дуже земного, людяного оживають навіть заграні мотиви: “Коли дзвенять дротами срібні гони і літаки торують в небі путь... Я мир люблю, як люблять міліони простих людей, що на землі живуть” (1955). Чужий усякій ксенофобії, Сосюра відроджує почуття національної гідності, сягаючи висот художньої афористичності: “Листку подібний над землею, що вітер з дерева зрива, хто мову матері своєї, як син невдячний, забува” (1956 - 1958).
Поета не полишає радісне відчуття творчої сили, незалежної від похилого віку творчої снаги. Воно не зрадить Сосюрі, буде дарованою йому “іскрою богів” та однією з провідних тем останнього десятиліття. Так, мовби не в старість і небуття стелиться поетова дорога, а в світлі й манливі далі, що ждуть, кличуть і вітають його. Ці пізні мажори не мають нічого від пози, робленого оптимізму. Вони — від високості, ба навіть “нетутешності” погляду, якому відкрито те, чого не бачать інші (“Бабине літо”, 1956). В основі цього почуття - свідомість роду, що не відає смерті, в єдності з яким поет і почувається щасливим. Лірик із ліриків, Сосюра майже ніколи не зазнає жури самотиння - він “з”, він - “разом”, він - кровина роду, якій за себе не страшно: “Народе мій! Сади в пустині ти посадив, проклав мости. З тобою в далі солов’їні мені судилося іти”, “Батьківщини молодість - молодість моя!”, “Хай на скронях у нас сивина, сивина, але юна любима Вітчизна” - ці та інші численні висловлювання є конденсованим виразом почуття, яке буквально розлите скрізь у пізній ліриці Сосюри.
У 1959 році виходить у світ збірка “Лірика”, присвячена онучці Орисі. Наступного, 1960 року, поет завершує поему “Розстріляне безсмертя”, розпочату ще в довоєнний час і опубліковану лише у 1988 році. Є підстави думати, що “заспівна” частина твору (друга його назва - “Безсмертя”), присвяченого жертвам сталінського терору, є коли не поновленим шматком утраченої поеми “Махно” 1924 року, то принаймні авторським спомином її уривка.
Поема багата на проникливі характеристики, які з доброї пам’яті і відстані років автор дає друзям і супротивникам і які разом з оцінкою власних вчинків відтворюють (бодай почасти!) образ тяжкого, чорного часу. Ці поетичні мемуари Сосюри написані з артистизмом і легкістю, але за ними — місяці і роки болісних роздумів.
Нові поеми і книги свідчать про виняткову творчу активність Сосюри на рубежі 50—60-х років, а біографічні документи — про різке погіршення його здоров’я41. У 1959 - 1960 рр. він закінчує роботу над новими частинами автобіографічного роману “Третя Рота”, що є на сьогодні чи не головним джерелом відомостей про поета. Написаний у стилі ліричної, вельми експресивної прози (Сосюра і тут лишається передовсім ліриком!), твір цей багато каже про натуру митця - розшарпану, імпульсивну, часто алогічну. Це відбито і в композиції (окремі епізоди виписані дуже детально, якісь означені одним штрихом, інші взагалі не висвітлені), і в судженнях автора, подекуди вельми суб’єктивних.
У поемі “Щастя сім’ї трудової” (1961), книгах “Близька далина” (1960), “Поезія не спить” (1961), що виходять з робітні Сосюри попри тяжку хворобу серця43, щасливим художнім знахідкам сусідить маса вторинних, трафаретних текстів. Виразно дає знати про себе небезпека творчого самоповторення й переспіву. З-під пера Сосюри вихоплюються цілі шереги віршів на один мотив, які нічого не додають до сказаного раніше і тільки знижують емоційну напругу попередніх поетичних одкровень. Блискучий майстер вірша, він практично не відмовляє редакціям в їх численних (переважно ювілейних і святкових) замовленнях, ідейно-тематична вбогість яких, та й сама “принагідність” писання не можуть не позначитися на художньому рівні продукції. Але загалом спогаду, повернення до молодості, характерного для лірики попередніх часів, стає менше.
На схилі літ поет ніби заново навчається цінувати швидкоплинну мить життя, її мінливу красу, прагне втолити нею свою невтоленну душу. Він і справді “розчиняється в “зеленому світі” природи, як йому гнівно докоряли теоретики соціалістичного реалізму 1951 р., і немає в цьому жодного відступу від високого мистецтва, а навпаки - естетична свіжість заідеологізованого поетичного дискурсу, нові етичні аспекти. Йдеться про кардинальну етичну трансформацію стосунків людини і природи, коли на зміну підлеглості приходить взає-модоповнення і рівність, осмислена рівновага кровного зв’язку. В шемній ліриці Сосюри “цар природи” зрікається своєї вигаданої влади і визнає себе частинкою космосу. В усій повноті цю ідею мистецтво висловить пізніше - в 70-х роках, але готується і зріє вона вже в пізній ліриці Сосюри, у пафосі органічного єднання його ліричного “я” із всесвітом річок, зоряних небес і п’янких трав.
Творчість, любов, відчуття краси для Сосюри - завжди молодість. Ці начала несмертельності духу багатократно переплітаються, переходять одне в одне: спів стає молодістю, молодість - любов’ю до Вітчизни, а відданість землі і відчуття родової приналежності - піснею і життям поета (“Що сили дає твоїй пісні, поет...”, 1962). Поет і лишається юним до останніх днів, не бажаючи спізнавати похилості віку, хай і тричі умудреного. За всієї тонкої філософічності пізня лірика Сосюри сповнена молодечого руху, енергії, незатерплого світовідчуття. Це не стримані медитації сивочолого мудреця, а первісна мудрість чуттєвої повні, радісне вітання вічних змін, яким немає кінця-краю, поцілунок язичника у вуста діалектики. І рух, і воля, і любов - віталістична пропозиція Митця людині, присадженій на життєвий діл ілюзіями раціонального глузду: “І все, як пісня солов’їна, чуття загострює моє... Прекрасна мить, коли людина, людина птицею стає!” (1962).
Чим гостріші осінні вітри студять чоло поета, тим палкіше поривається він до буйноцвіття життя, тим повніше відчуває його. Між оцими з великою щирістю і хистом окресленими берегами умирання і відродження ллється одна велика пісня останніх прижиттєвих збірок Сосюри “Осінні мелодії” та “Весни дихання” (1964). Все в ній - і вічна даль коханої Вітчизни (“Сяє сонце мені крізь повіки...”), скарби духовної і матеріальної культури, привласнені поетичним серцем (“В безоднях космосу”, “Усміх”), і немеркнучі спогади, світлий сум за роками (“Очерет, окута...”). Щастя злитості зі світом відтворене тут у дивовижній повноті і ясності:
Ще ранок рос із квітів вій не витер, ще сріблом мов покрита вся трава.
Не чуть пташок, і тільки смутно вітер мелодії осінні навіва.
І на душі так тихо і прозоро, як навкруги, і синьо-синьо так...
І тільки спомини цвітуть у ній, як зорі, як у житах багряно — ніжний мак.
Вона, як поле, відбива хмарочки, легкі їх тіні, в зміні кожну мить.
Торкає вітер пальцем колосочки — й вони дзвенять... То кров моя дзвенить...
(1962)
Відчуваючи всього себе в усьому, поет без розпачу й скорботи говорить про красу осінньої пори, наче це не шістдесят третя, а вісімнадцята його осінь: “Синьо й молодо навкруг... Що там, що там лине? То душі моєї друг - крик перепелиний” (1960 - 1961). Жива дійсність, що бентежить уяву, для художника завжди на першому плані, тільки в багаторазовому осмисленні набуваючи символічного звучання (багнет у місячному сяйві, перестук коліс по рейках, небесна солов’їна далечінь тощо). “Чиста” символіка, поетична алегорія для Сосюри - виняток і рідкість, побічний ефект ліричного переживання дійсності (як у вірші “Я йду на гору, збив коліна...”, 1962). Алегорія не потрібна Сосюрі, для котрого барвиста земна да-ність сама є алегорією безсмертної душі, вічності! Тому так послідовно поет обстоює міметичні принципи поетичного письма, його земну вкоріненість: “Ти чуєш молота удари, що пробивають людям путь! Не залітай, поет, у хмари, а до народу ближче будь”. Для Сосюри це означало відтворювати життя в многоликій і манливій його безкінечності. Будучи ліриком тривожної, музичної душі, він черпав сили у вічно молодому русі природи і суспільства, вірив у нього, сам був його “співною часткою”:
Хай опадає лист в саду на землю в срібному інеї -
я в пісні молодість знайду і довго-довго буду з нею.
(“Подібна юність до весни...”, 1962).
8 січня 1965 року поета не стало, але старість і хвилини не мала над ним влади.
На зорі космічної ери, коли в черговий раз зманена науково-технічними досягненнями людина почулася незатишно, коли вона раптом гостро відчула свою незахищеність і затраченість - під “ракетними небесами”, на уламках опозиційних ідеологій, - поезія Володимир Сосюри явила нам давно забутий, а проте у чомусь безумовно рятівний для людства тип світовідчуття. Може, цілком намарне. Але це вже наша проблема, зарадити якій поет більше нічим не може, бо вже зробив для її розв’язання все, що міг:
"Я все люблю, люблю без краю, люблю за серця теплого биття...
Я крапля та, що думає й співає у океані вічному життя."
(1962)
В. П. Моренець
За матеріалами: Володимир Сосюра. Вибрані твори в двох томах. Упорядкування - С. А. Гальченко. Том 1. Поетичні твори. Київ. Видавництво "Наукова думка", 2000, стор. 5 - 63.
На відео: фільм про біографію Володимира Сосюри:
Читайте також на "Малій Сторінці":
Володимир Миколайович Сосюра - один з найщиріших ліриків XX століття - увійшов у слов’янську поезію як співець любові й вічної світозміни, що злилися в єдиному понятті прекрасного, у відчутті вільного і терпкого смаку життя, якому немає кінця-краю. Майстер загадкової простоти і ясної незглибимості почувань, поет ніжний і тривожний, як надвечірнє світло, він пройшов через кілька історичних та культурних епох у житті України: від УНР до хрущовської “відлиги”. Творчість Сосюри, котрий лишив близько шістдесяти поетичних книжок, десятки поем, автобіографічну прозу, - це безмежний світ, це історія, що переживаються в любові й ненависті, радості й журбі - гостро, до сліз, до млості... Пристрасне слово поета народжується з безумовної віри в життя, що упереджує всі питання про доцільність існування особистості.