Володимир Сенцовський. Ілюстрована збірка оповідань для дітей "Дивень-ранок"

 

 

 

Володимир Сенцовський

ДИВЕНЬ-РАНОК

(збірка оповідань для дітей)

 

 

Завантажити текст оповідань зі збірки Володимира Сенцовського "Дивень-ранок" (txt.zip)

 

 

Оповідання Володимира Сенцовського: "На кладці", "Бабусин онучок", "Іде Андрійко вулицею", "Квіти для Марійки", "Полуниці на вареники", "Дивень-ранок", "Парасолька", "Маляр", "Жаринки".

 

 

Володимир Сенцовський

НА КЛАДЦІ

До вузенької кладки, що лежала над каламутним струмком, підійшла бабуся з кошиком. З острахом ступила на дошку й тихенько подибала. На середині потічка кладка хитнулася, бабуся зойкнула й завмерла.
Неподалік Андрійко з Тимком пускали паперові кораблики. Швидка весняна вода підхоплювала їх і несла до глибокого яру.
Побачили хлопці бабусю й засперечалися, чи вдасться їй пройти по вузькій дошці без палиці.
—    А от побачимо, — сказав Тимко.
Тим часом бабуся не втрималася на кладці й оступилась у воду, набравши повні черевики.
Хлопці підбігли до неї, допомогли вибратися.
—    Спасибі, мої ластів’ята, — подякувала старенька і з кошика дістала хлопцям по яблучку.
Але Андрійко з Тимком почервоніли і, не взявши гостинця, побігли геть.

 

 

 

* * *

 

 

 

БАБУСИН ОНУЧОК

Чи то соняшник гойднувся біля тину, чи білявий хлопчик заглядає в подвір’я баби Стехи.
Старенькій уже важко розпізнати. Сидить вона на ослінчику біля хати, на колінах руки тремтять — купаються в щедрому сонячному промінні. А довкола — зграйка білих ромашок, ніби сузір’я.
— Бабуню, — крутнувся біля неї Андрійко. — Послала мати, щоб я обірвав вишні. Ви, мабуть, самі не здужаєте?
—    Еге ж, не здужаю-таки, — старенька привітно глянула на сусідського хлопчика.
—    Зате я, бабуню, хутко всі обірву, — запевняє Андрійко. — Тільки листя посиплеться!
Баба Стеха дріботить до дверей, шукає в сінцях і виносить полотняну торбину. Хлопчик чіпляє її через плече й біжить у садок.

 

Коли бабуся підійшла до розлогої вишні, Андрійко вже осідлав найвищу гілку. Між зеленим листям тільки сорочка біліє.
—    Не гойдайся, онучку, — застерігає старенька, — бо доведеться ловити тебе в пелену.
—    Не бійтеся! — гукає згори хлопчик. — Зате мені звідси можна небо дістати!
—    Еге ж, — клопочеться старенька. — Небо чи й дістанеш, штани залишиш на сучку.
Сидить Андрійко вгорі, між небом і землею, обриває стиглі ягоди й думає про бабу Стеху. Хороша вона. Завжди пригощає яблуками та вишнями, не свариться, коли якийсь бешкетник залізе до неї в садок. Живе вона самотньо, от і роздає гостинці сусідським дітлахам.
Андрійко глянув униз. Бабуся зіперлася на палицю, така маленька і суха, як маківка.
—    Бабуню, а де ваші внуки?
—    Далеко, ой, далеко, — хитає головою. — Онучок, як місячко, одненький. Мабуть, виріс уже...
—    А чому він не їде до вас?
—    Мабуть, клопоти не пускають. Уже й листи не пише...
Змовкла. Ще нижче схилилася на палицю.
—    Не барися там, Андрійку, — стривожилася. — Дереву уже важко тримати тебе.
Хлопчик хвацько зістрибує на землю. Увесь обмурзаний вишнями. Пузата торбина відтягує йому руку.
Баба Стеха полегшено зітхає:
—    От і гаразд,
— Прийду до в'ас і яблука трусити, — каже Андрійко.
—    Еге ж, — старенька неквапно ступає, обмацуючи стежку палицею. — Вночі так гупають, аж у хаті дзвенить.
На рундуку хлопчик висипає соковиті вишні у велику емальовану миску.
—    Бери, Андрійку. Мені вистачить.
Хлопчик дивиться на стареньку, на сиве її волосся, що вибилося з-під хустки, й раптом каже:
—    Бабусю, візьміть мене внуком...

 

 

 

* * *

 

 

 

ІДЕ АНДРІЙКО ВУЛИЦЕЮ

Іде Андрійко вулицею й наспівує.
Бачить: неподалік малюки боязко зазирають у чужий двір. Питає:
—    Що там за кіно?
—    М’яч наш, — показують діти, — біля Рябка...
—    А Рябко, мабуть, злий-презлий?
—    О-го-го!
Тоді Андрійко повагом насунув кепку на лоба й пішов у двір. Узяв м’яча, почухав Рябка за вухом і, не поспішаючи, зачинив за собою хвіртку.
—    Оце сміливець! — вигукнули діти. А Андрійко лиш кепку збив набакир і помугикав пісеньку далі.

У провулку дядьки валяють старого в’яза. Накинули мотузку на стовбур, дружно ухкають, а підпиляне дерево стоїть і порипує.
—    Ану, козаче, підсоби! — гукнули Андрійкові.
Андрійко й собі взявся за мотузку, дядьки ще раз ухнули, і в’яз затріщав, упав.
—    Силач росте! — сказали дядьки. А хлопець — кепку на лоба і, наспівуючи, покушпелив далі.
Коли підійшов до автозупинки, люди якраз сідали в автобус. Якась тітонька, вельми кваплячись, впустила кошик і розсипала гостинці. Андрійко підбіг, допоміг зібрати пакунки.
—    Чий ти, хлопчику? — уже з автобуса, що рушав, крикнула жінка. — Кому дякувати?
Андрійко лиш звично поправив кепку.
На вигоні хлопці затіяли гру навипередки. Нагорода — великий апельсин.
Виграти хотів кожен. Тільки ж хто випередить Андрійка?
Потупилися хлопці, намагаються не дивитися, як Андрійко розламує солодку нагороду.
—    Пригощайтеся, — простягнув він соковиті дольки.
Вистачило кожному.

 

 

* * *

 

 

 
 
КВІТИ ДЛЯ МАРІЙКИ

До тітки Ганни у відпустку приїхав син-моряк. Микола йшов вулицею і ніс букет червоних троянд.
Побачив його Андрійко:
—    Миколо, навіщо тобі стільки квітів?
—    Хочу подарувати їх.
—    Кому?
Моряк весело підморгнув:
—    Одній гарній дівчині. А ти ще нікому не дарував квітів?
Андрійко зітхнув:
—    Нікому. А навіщо їх дарувати дівчині?
—    А ти спершу подаруй, отоді і взнаєш. Андрійко попросив у матері кілька троянд. З букетиком пішов до Марійки, яка жила в сусідньому дворі. Марійка старша від Андрійка на рік і навчила його красиво писати.
Хлопчик знайшов її в саду.
—    Візьми. Це тобі, — сказав.
Марійка здивовано глянула на Андрійка. Потім обережно взяла букет і притулила до обличчя. Воно враз стало одного кольору з пелюстками троянд.
—    Дякую, — тихо прошепотіла дівчинка і щасливо усміхнулася.
«Як гарно, — подумав Андрійко.
—    Тепер я знаю, навіщо дівчатам дарують квіти».

 

 

 

* * *

 

 

 
 
ПОЛУНИЦІ НА ВАРЕНИКИ

Біля хати дозрівають полуниці.
Бабуся підкликала Андрійка й сказала:
—    Тепер наглядай, онучку, за грядкою. Встережеш — будуть тобі вареники з полуницями.
Щодня Андрійко поливає грядку криничною водою й приказує:
—    Швидше дозрівайте, полунички!
Якось прибіг до Андрійка Тимко. Зиркнув на грядку й захоплено вигукнув:
—    Скільки ягід! Дай покуштувати.
Андрійко ніколи не скупився. Зірвав йому кілька.
—    Зачекай, Тимку. Полуниці ще не достигли.
З’їв Тимко полуниці й спитав:
—    Хочеш погратися в піжмурки?
—    Хочу, — зрадів Андрійко.
—    Цур! Я першим жмурюся, — сказав Тимко.
—    Добре, — мовив Андрійко. — Як сховаюсь, то нізащо не знайдеш!
І хлопчик загубився на городі. Сидів між високими соняшниками, сидів, а потім подав голос:
— Тимку, я ту-ут!
Не чути відповіді. Підхопився Андрійко, побіг до хати. Глянув — а на грядці сліди від ніг.
Стебла поламані, листочки прим’яті.
Присів Андрійко біля стоптаної грядки й тихо сказав:
— А я хотів пригостити тебе, Тимку, варениками з полуницями...

 

 

 

* * *

 

 

 
 
ДИВЕНЬ-РАНОК

—    Мамо! Мамо! А що я бачив сьогодні на луках!
—    Розкажи, синку!
—    Як сонце в тумані купалось! А туман був такий густий-густий, що ми з татусем мало корів не розгубили.
—    І хто ж вам допоміг? Мабуть, твої друзі?
—    А от і ні. Сонце і вітерець — ось хто допоміг! Сонце хутенько туман підпушило, а вітерець підхопив його й відніс.
—    Відніс? Куди?
—   І мені хотілося знати! Ми з сонцем побігл за вітерцем. А він покотив туман просто на гречне поле! Глянули — гречка вж стоїть біла-біла... Я й завтр піду пасти череду.

 

 

 

* * *

 

 

 
 
 
ПАРАСОЛЬКА

 

Андрійко та Оленка живуть на одній вулиці, разом ходять до ніколи. Щоранку хлопчик чекає подружку біля свого двору. І після уроків додому — теж разом. Іноді Оленку підвозить машиною батько, дядько Григір, бо школа ж далеченько. Тоді забирає й Андрійка.
Якось він не приїхав по Оленку. А тут дощ уперіщив!
— Ми дощу не боїмося, — сказав Андрійко вчительці. — Підемо додому під парасолею.

 

 

* * *

 

 

 
МАЛЯР

 
Надумали Ляшенки на літо причепурити хату. Мати купила фарбу, білило, й Андрійко звично взявся за роботу. Адже ще вчора він допомагав старшим хлопцям фарбувати шкільні парти.
Пополудні хату було не впізнати: аж сонце задивилось у світлі вікна, що густо пахли фарбою.
Придибала, спираючись на ціпок, бабуся Стеха, щоб довідатися в Андрійкової матері про сільські новини, погомоніти про свого єдиного сина-льотчика. Зовсім старенька вона, вже далеко й не ходить, хіба що до Ляшенків.

 

 

* * *

 

 

 
ЖАРИНКИ

Сидить Андрійко на лавочці, чекає з роботи батька. На долоні березового гаю м’яко опускається вечірнє сонце. Біля причілка хати метушаться ластівки, готуються спати.
Хлопчик прихилився до паркану й замріявся. Тихо довкола, спокійно. Навіть вітерець, ніби довірливий пес, калачиком згорнувся біля Андрійкових ніг. І тільки чути, як у саду косять траву завзяті зелені коники.
І привиділося хлопцю: наче порожнім небом боязко крадеться вовк-сіроманець. Крадеться — бо в нього за плечима волохата хмарина, схожа на мішок.
«Що він сховав у хмарину?» — стривожився Андрійко.
Раптом на вовчиська насвітив ліхтарем місяць. Ще нижче пригнувся сіроманець і заспішив до високих тополь. Але мішок-хмарина зачепився за гостре верхів’я, й додолу посипалися золотисті жаринки. Вовчисько біжить, а жарини падають йому на п’яти...
У вечірньому небі висівалися зорі.
Прийшов з роботи батько, взяв Андрійка на руки й тихенько поніс до хати. Андрійко ледь розплющив очі и мовив:
— Татусю, не ходи босоніж по траві.
Там жаринки...

 

За матеріалами: Володимир Сенцовський. "Дивень-ранок". Оповідання. Художник Світлана Сікало. Київ, видавництво «Веселка», 1993 рік, 20 с.

 

 

Більше творів Володимира Сенцовського на нашому сайті: