|
Аа
АКСІОМА ЧИНУ
(роби перестановку)
Коли ти у чин ускочиш,
В чин — підвищення по службі, —
В кабінет ввійди жаданий,
Що аж світить чистотою,
Ти роби перестановку!
Все: шпалери, окантовку —
Все; мовчатиму про меблі.
Покажи підлеглим силу,
І зв’язки, і що надовго,
Що вирішуєш все сам тут —
Хай тремтять і не перечать.
— Як ми раді, що ви з нами!
— Тут, до вас, таке творилось…
— Ну, тепер вже так не буде!-
Зустріч — проводів чекання.
Не підстався під лизання.
Коли ти у чин ускочиш.
Знай: язик ховає зуби.
Ти роби перестановку!
Будь у кадровім болоті
Якщо “ні” — не буть роботі:
Зуб гнилий — нещастя в роті.
Попередника стрічали,
І наступника — зустрінуть:
— Як ми раді, що ви з нами!
— Тут, без вас, таке творилось…
— Ну, тепер вже так не буде!..
АТРАКЦІОН ДУШІ
(не тринькай душу!)
Душу побут якщо зв’яже,
Як ланцюг, не тринькай душу.
Назву це дає – людина:
Відрізняєшся від стада
Що це значить – душу маєш?
Входять в неї честь і совість-
Історичні і народні
Час кричить: шукай копійку!
Хто твою оцінить душу?
Пресом тисне душу преса,
Копійчаним робить світ.
— Хай іде душа у шоу!
— Чи на подіум — моделлю!
— Та куди завгодно — гроші!
Легко як душі не мати:
Продаються батько й мати!
Душу побут якщо зв’яже,
Як ланцюг, не тринькай душу.
Бо що значить — душу маєш?
Сам себе не зневажаєш:
Хоч живеш на солі-хлібі —
В непозиченім спасибі.
Вторинне — гріш, душа — первинна:
Якщо людина?!
* * *
Бб
БАЛАДА ПРО МАТІР
(з поеми «Самосели»)
По всьому Союзу діти її…
Служу в Росії,
Брат живе в Білорусії,
Сестра – в Молдавії,
А в українській хаті
Виглядає нас мати:
Мене – з Росії,
Брата – з Білорусії,
Сестру – з Молдавії,
Залишивши при собі найменшу – Тамарочку.
Нагрянем, бувало,
Та разом, всі четверо:
Мати, щаслива та горда,
Не питає село про погоду
В Росії – там Володя;
В Білорусії – Сірожа там;
Чи в Молдавії – там Оля…
Вона так радіє,
Аж всій планеті стає сонячно,
І трояндою квітне найменшенька – Тамарочка.
Але хіба в цьому бути має твоє щастя, мамо:
По всьому Союзу діти її…
БАРВІНОК
(рости до барвінку)
Барвінок стелиться при хаті.
Тут люди добрі, непихаті:
Барвінок – символ доброти.
Рости, малесенький мій синку,
Своєю добротою до барвінку
БУТАФОРІЯ СУТІ
(традиційне зло)
Залишимо оцей наш час Історії
Як грунт для самознищення. З самоіронії
Постанемо безвольні, аж безмовні;
Пусті зсередини та камуфляжні ззовні.
Ксерокопичим необхідне зло.
Колись були й ми рисаками,
Та оскотинились роками.
Що гроші? Папірці.. Душа
Прорветься зав'яззю вірша
В майбутнє. Звідти нас побаче
І гірко внуками заплаче.
– Ми - українці! Нас держава...
– Кого ліпила – одержала!
– Вгодовано – безчесних лизунів...
Кричав аж, докричатись не зумів
Тебе з твоїх інвестиційних снів.
Залишимо оцей наш час Історії
Як грунт для самознищення. В самоіронії
Зло необхідне стало традиційним.
Програли всі душевні війни,
А ми, колись були й ми рисаками,
Та оскотинились роками.
І ми, ще навіть ми, почуємо з Історії:
«Суть довели до бутафорії!»
– Яка найважливіша риса в тата?
– Його зарплата.
– Якщо – ж його уменшиться зарплата?..
– Не треба нам такого тата!
* * *
Вв
ВЕСНА
(СИМФОНІЯ ВЕСНИ)
Ва! – із-під снігу трава
ожива – ва-овва!;
і весни вісник,
біло-теплий підсніжник;
і фіалочки-синьоквітки –
безпечні, як малі дітки;
Ве! – сонечко зве-зове;
все живе
силами наливається,
сонечку озивається;
В'є! – птаство снує,
гніздечка в’є;
наші хлопчики,
як горобчики;
наші дівчатка,
як ластів’ятка;
Ви! – ви, ви і ви
очухались від зими?;
весну-ясну зви-зови
з березнем, квітнем та травнем –
з теплом життєдайним славним;
Ві! – посмітюх у траві
з чубом на голові: «ві, ві, ві!»;
а свиня у хліві: «кві-куві!»;
посмітюх у траві
з чубом на голові: «ві, ві, ві!»;
це йому так співається
чи він насміхається?;
В’ї! – а це вже солов’ї –
улюбленці мої:
«в’ї, в’ї, в’ї!”;
ось, та ось!,
озвалися;
«фіть-тьох-тьох!» -
і, а де?,
заховалися;
цю мелодію,
що не на виду,
у весняну симфонію
я введу;
Во! – води налило:
струмок – не струмок – річка;
не боїться, іде Марічка –
ступає у воду, і все! –
підсніжники мамі несе;
Ву! – в Україні живу;
там це все наяву –
подивися, гляди;
Україну люби!;
В’ю! – шпак допомага солов’ю;
пісню співа несвою;
голосу свого немається,
але весна – співається!
В’я! – це вже – читайте! – і я;
як вам симфонія моя,
в’я?!
ВИРОБНИЦТВО
(в бардаці й ракету спишем)
Якщо ти проходив мимо,
То проходь — не прислухайся:
Два майстри, знайомі давні,
Розмовляють про роботу.
— По руках! — І розпочнемо!
— Я сантехніку мантулю.
— Я гараж тобі будую.
Труби й цеглу — виробництво:
В бардаці й ракету спишем!
І роботу — в них, удома —
Оплатило виробництво.
— Як сантехніка? — Чудово!
— Гаражець як? –Лялька, диво!
— Будьмо, значиться, й надалі?
Виробництво, ось, без тебе
І, як бачиш, виробництво.
Якщо ти проходив мимо,
Ти, чужак, проходь без писку.
— По руках! — І розпочнемо!
…Підопічних майстри терли,
Го-о, додому, бачив, перли
А майстрам за це не перли
…Труби зварював — не перший,
Як і кладку клав — не другий.
ВИШНЯ НА БОЛОТІ
(як від мети за руку відвели)
Я премію отримав. Подали,
Як від мети за руку відвели:
- З ним не водіться! Обережно!
У нього думка незалежна!
Душа в копійці–хаті не жила!
Так проститутами душі
Робилися з глашатаїв поети.
Херсонщини болотна сонність
Руйнує душу, топче совість.
Ба! Навіть благісна копійка –
Не допомога, а на рот мій змійка.
– Яке життя твоє, копійко,
Людської совісті злодійко?
– Наскільки розпродажні ми?
Як боляче це бачить: всує
В населення народ дебілізує
Я премію отримав. Подали,
Як від мети за руку відвели.
Душа в копійці трохи ожила;
І підійшла душа до джерела;
А рідно-рідно заіскрилась тільки –
Убилася відсутністю копійки.
– Глянь: на болоті вишня розцвіла,
І так воскресно... – На болоті!
* * *
Гг
ГНИЛІ ТРАДИЦІЇ
(з життя, не із підручника)
Історія тоді лиш має значення,
Коли майбутнє є її тлумаченням.
Як довго ця, – з життя, не із підручника, –
Крамольна м’яла мене думка, мучила:
Губернії столиця – наш Херсон;
Повіти – Миколаїв та Одеса;
Бо так було потрібно стратегічно.
А у житті ніщо не вічно.
Коли гули вітри зустрічні, –
І в цьому також певний є резон, –
На них не йшов, їх обминав Херсон.
– Як розмовляти – так чи в телефон...
– Одеса, ось первинність, не Херсон!
– Що може він, вторинній твій Херсон?
Де бережуть, як дівчина невинність,
(До економіки, культури, школи),
Зі слів чужих зачовгану вторинність,
З якої де не випустять ніколи.
Губернії столиця – не Херсон!
Якби зустрітись довелося нам
З отими: “Гроші – вченим дикунам,
І як ті гроші розкрадаються – дивися!..”
Окремі факти? Стоп, уже – традиції,
Куди і ти вкладаєш інвестиції.
ГОЛІ ДУШІ
(піщинки на межі)
Скидаймо камуфляж! Постануть душі голими:
О боже-господи, оті створіння-ми?!
Препідлі шлунки з думочками хворими
За триста кілометрів від Зими.
Ми вічність нашу диба не поставили.
Ми нашу вічність тим лише прославили,
Що і не думали про неї думать.
На Час кивнем: такий вже, що поробиш…
А ми? Що ми? Піщинка на межі.
Як боляче у вічність йде Чорнобиль –
Сивіє нуль в дозиметрі душі.
– Ми-українці! Наші крила…
– Копійка підла заярмила!
– Мізерним душам рідно не зрости.
Туман Весни Шмигнув над долями,
Хитнувся тінню, а хотілося – крильми.
Скидаймо камуфляж! Постануть душі голими:
О боже-господи, оті створіння – ми ?!
Ми вічність нашу диба не поставили.
Майбутнє дивиться очима суму:
Ми нашу вічність тим лише прославили,
Що і не думали про неї думать.
“Як підстелитися?!”– витають мрійки
Рабів копійки.
ГРА НА МІЗЕР-1
(онучі з прапора)
В комбайновий вкладались кошти.
По них рвонули, як до пошти
По рятувально-жданий перевод.
Немов на свято, рушив на роботу
Зневірений знедолений народ.
Та знов не те: не допустили свята
Липкі “патріотичні” рученята.
Ці “патріоти”, що росли на фальші,
Не дали гривні прорости в зерно.
Вони давно, не безкоштовно падші,
На рідний шлунок дули, вже давно.
– Херсон й первинно?.. Тільки зацвісти!
– Їм прапор в руки дали, щоб нести...
– Порвали прапор на свої онучі!
Це, зрозуміло, преса не озвучить –
Мімікризує в кишеньковій мрійці.
Чорнобильсько-раптово, на копійці,
Линяють наші душі, українці.
Зневірений знедолений народ!
...Звиваючись, як на стежі вужі,
Комбайновий згрібає бариші
З нуля за переродження душі...
І методично, як реклама в телевізорі,
Людське вбиває в нас ця дика гра на мізері.
ГРА НА МІЗЕР-2
(щоденний опіум чорнил)
Як світлу душу зачорнив
Щоденний опіум чорнил:
Народ-творець у долі на краю;
Горланить преса – у раю!
Прикрилися рядками та роками.
Німі кричали десятьма руками,
А ненімі мовчанням золотіли.
Копійка розставляла ніжні сіті,
І “патріоти” друженько гребли.
Роки оці, руйнівники століття,
На мить творіння так і не зійшли.
– Душа запакувалася в копійку.
– В неходовий перетворилася товар.
– І навіть мрія перейшла у мрійку!
Херсонщину покрило павутиння,
Таврійський край аж тягне в попідтиння:
Так світлу душу зачорнив
Щоденний опіум чорнил.
Прикрилися рядками та роками.
Ще молоді, ставали стариками:
Гребли і ротом і руками,
А совість не будили – не простить.
Нема, не буде в них на совість візи:
Людське убила в них ця гра на мізер.
* * *
Дд
ДЕПУТАТ
(як об мене кіт мій треться!..)
Якщо ти не спав пів-ночі –
Слухав сесію столичну,
Де в дебатах депутати
Розпинались для народу:
Вір – не вір, а вірить – треба!
Та вони ж звізду, та з неба,
Як говорять!, та для тебе…
Так, звізду – собі в кишеню…
А слова які – молитви!
Щоб тобі жилося краще,
Хоч виходить – гірше й гірше…
– За Панька проголосуєш?
– Буде справжнім депутатом:
Як Панько, ніхто не збреше!
Наш Панько нескомплексує:
Де лизнути треба – всує.
Якщо ти не спав пів-ночі,
Не брехні дивився в очі?
Вір – не вір, а вірить – треба!
Та Панько звізду, та з неба,
Як говорить!, та для тебе –
Розтопирює кишеню…
…Як об мене кіт мій треться,
Коли дам йому поїсти…
ДЗВІНОК
(шкільна згадка)
Якщо ти урок не вивчив,
І не встиг втекти з уроку,
А дзвонище громом грянув,
А учитель в клас заходить:
Не смертельно - є слабинка;
Привітається, запинка -
Дай, придумай запитаня,
Та таке, до заїкання;
Щоб потів, неначе учень,
До зурочного дзвіночка.
– Вибачаюся, не в темі!
– Дуже просимо, будь ласка!
– Добре... Але щоб ні слова! –
Хай, нехай розповідає,
Та гляди - гайне до теми.
Якщо ти урок не вивчив,
Не давай передихнути:
Не смертельно - ще хвилина.
Чим учитель не людина?
Ех ти, що ж ти! Все. Запинка.
Це уже його хвилинка:
Вимагатиме щоденник;
А дзвінок регоче... з тебе...
* * *
Жж
ЖАЙВОРОНОК
(сонце на крилах)
Заходить місяць в небуття,
Коли займеться ранок
Червоним, наче рана,
Вогнем святим, вогнем життя.
На той вогонь йду, як на суд;
Червонокрило в нім витаю;
Я день осонцений вітаю;
На крилах сонце вам несу!
ЖАРТІВЛИВА ОДА
(житиму!)
Це – загадка. Це – ребус. Ця жінка
То дасть крила, то в грудку зімне.
Скільки з нею я житиму – житиму!, – стільки ж
Все ліпитиме з мене мене.
То причеше, то так прочихвостить,
Проморалить до голих кісток.
То додому іду, наче в гості,
То плетусь, як на хилий місток.
Це – не жінка; дарма, що в спідниці,
Що зі мною життям усім йде,
Серед ночі, бувало, присниться,
Ходиш сонним цілісінький день.
То – лікує; то – душу калічить;
То – до рани клади; то – в’яжи;
Протиріччя, одні протиріччя,
А без них і живи – не живи.
Це – загадка. Це – ребус. Ця жінка
То дасть крила, то в грудку зімне.
Скільки з нею я житиму – житиму!, – стільки ж
Все ліпитиме з мене мене.
* * *
Зз
ЗАГАДКА
(археолог?)
Дорослий наче, чин-по-чину,
Бреде по вулиці хлопчина.
Призупинився… А причини?
Угледів корок від пляшчини.
Тепер загадка: з хлопця того
Росте п’яничка ачи археолог?
ЗБРОЯ
(держава – не іржава?!)
Цю зброю доля дала. Ти
Бажав в цій долі розцвісти,
Своє життя в це упрягти,
Щоб йти до світлої мети.
Це – зброя, але це – й твоє розп’яття.
Діапазон: Месія чи прокляття;
І вийти не дано з діапазону.
Ми – українці! З–під Полин–зорі,
Де двадцять шосте квітня угорі.
Зорі проміння, болісно–байдужі,
Нанизують на себе наші душі.
– Знедолять нас, повірте, не америки,
А, зрошені копійкою, валерики...
– Свої, свої ж – з’їдять, як пес вареники!
Копійка – зброя. При копійці – ти.
Дилема – в ній: линяй або веди!
Народ вже розуміє що за барки
Його беруть політики та банки.
Це – зброя, але це – й твоє розп’яття.
Діапазон: Месія чи прокляття;
І, наче в зоні, ти в діапазоні;
Прокинься – не прикинься! – у Херсоні!
Вглядися в себе, як у землю бур –
Не каламбур!
Твоя душа – твоя держава –
Ще не іржава?!
ЗЕМЛЯ, ОСВЯЧЕНА ТАРАСОМ
(моя земля, твоя земля)
Земля, освячена Тарасом -
Моя земля, твоя земля.
Зимою – в білому поля;
Весною – вкрита світлим рястом;
А літо – сонячна пшениця;
А осінь – яблуко в саду…
Живеш тут ачи подивиться
Прийшов і : ”Вибачте, піду”…
Земля, освячена Тарасом –
Це я, це ти, це він, це ми.
Сьогодні ж, попри всі гаразди,
Це і чорнобильскі дими,
Це і спаплюжений Славутич,
Це занітрачені поля
Й саме життя… таке падлюче,
Де ти – не ти, і я – не я;
Де, рідний ти, стаєш чужинцем…
"Тут жити як, не за бугром ?!”
Будь, брате, славним українцем,
А не знеславленим хохлом;
Прокинься, долею не грайся,
Тоді й твоє почує "Я”,
Благословить земля Тараса –
Твоя земля, моя земля.
ЗУСТРІЧ
(наче вкрала у мене щось)
…ось і зустріч… Наказую: вистій!,
А у мозок – чужая жона…
Не моя… не судилось… не вийшло…
Горло тисне уперта вина.
По краплиночках щастя збиратимеш,
Роси щастя…Ну як я не зміг?!
За тобою стіною стоятиме
Твій, ревнивий до тьми, чоловік.
Ні, ти будеш небесно-земною,
Хоч би як у житті не прийшлось!..
А при зустрічі – треба ж?! – зі мною,
Наче вкрала у мене щось.
* * *
Йй
ЙДЕМО З БАТЬКОМ ПО ГРИБИ
(я у ліс дорогу знаю)
Після дощику в четвер,
Аж тепер, -
Розпогодилось якби, -
Йдемо з батьком по гриби.
У чоботах, бо роса…
А яка навкруг краса –
Не встигаю роздивиться:
Їм ожини і суниці,
І складаю їх у склянку…
– А якби не дощ, та зранку,
Татку, ми б тоді з тобою…
– Не вмивалися б росою!...
А які стоять дуби?
Біля них такі гриби
Йдуть до батька… до одного…
Та нічого, це нічого:
Не встигаю роздивиться!
Їм ожинки і суниці,
І складаю їх у склянку…
Ось ми вийшли на полянку –
Розступилися дуби…
В цьому лісі є гриби?!
Хоч малеченька лисичка!
Це, скажу, погана звичка:
Гратись в піжмурки зімною…
Заховайся ти зимою
Під берізоньку, ось ту;
І тоді я… не прийду!..
Там шукаю, й поміж трав:
Де, ну, де – і слід пропав!
Батько виручив на тому:
Синку, час би вже й додому!
Як додому? А гриби?
А у що? Нема куди…
Ліс, неначе розступився.
Не встигаю роздивиться:
Їм ожинки і суниці,
І складаю їх у склянку…
– Ось, я сам знайшов… – Поганку!...
Ну, додому, то додому –
Ані капельки утоми!
… Завтра п’ятниця у нас?
Якщо буде вільний час, –
Ви вже якось там, якби, –
Піду з вами по гриби,
Тільки в батька запитаю –
Я у ліс дорогу знаю.
* * *
Ии
ИДАРОПИ НІЧНОГО ЛІСУ
(парубоцька ідилія)
…З побачення лечу…
Стежина бігла лісом,
Крізь поле йшла натруджена дорога,
Де місяцю дерева не в заваді
І можна зорі всі на небі зрахувати –
Я вибрав стежку:
Так додому ближче… та й цікавіше…
Вітер дерева обіймає, мов коханих,
Жагуче їм в гілки шепоче,
А ті лякливо тріпотять листками
Лагідне щось та муторно-тривожне,
Та хором всі слова,
Та всі слова – на вітер…
Дерева це забули – молоді,
Їм словом лагідним озвися,
Вони й повірять…
Спокійні трави, наче молодиці –
Не вірять залицянням диким,
Ще в пам’яті торішнє літо:
Тоді гула нестерпна спека,
Аж обрій плавився,
А вітер їм не давав живлющого дощу,
Сміявся – довго і протягло,-
І не такі слова, як зараз, кидав.
Шипшина на все життя убралась колючками,
Стара верба над ставом плаче,
Бо має дуже жалісливе серце,
Бо знає чим він диха – вітер…
Стежина далі мчить; навколо неї,
Як ліхтарі по місту, маленькі світлячки…
Торкнусь лишень рукою ачи дмухну –
Неоновим злітають роєм навколо мене…
Я – великий!.. як планети навколо Сонця…
Аж вітер здивувався, стих на мить…
А дівчина кохана – красуня з дальнього села
Яка прекрасна!.. і така ж грайлива,
Що для розмов не вистачає ні слів, ні духу…
Не знаю й досі чи кохає,
Чи просто так, від нічого робити,
Виходить на побачення.
Невже не бачить і невже не відчуває,
Що серце квітом зайнялося,
Що вітром, ні, для неї я не буду,
Вона шипшиною не стане,
І не стоятиме плакучою вербою
Її старенька мати над життя рікою,
Коли вона зі мною,
Коли вона з моїми
Свої на щастя рушники пов’яже.
* * *
Іі
ІДУ НА ТИ
(перед своєї совісті Чорнобилем)
– Іду на Ти перед собою зробленим,
Перед сьогодні й перед вічністю – на Ти;
Перед своєї совісті чорнобилем,
Перед дорогами, що доля дала – йди!
Кого прославить хочеш своїм віршем?
– Народу, лиш йому, безсоння віще:
Не тим, кому найкраще, як найгірше.
Конкретика, діла!... Невдячний той народ,
Повір, йому тепер не до солодких од,
Це вже було, було: спочатку – сала,
А пісню - потім... Пісня ж – не звучала!
– Простіше треба мислити, простіше:
– Копійка на обід, копійка а не вірші.
– Простіше проростає в дебільніше!
– Життя таке: давуче та гливке...
Без хліба сало, знаю сам, яке...
– Іди на Ти перед собою зробленим,
І в пам’яті не будь духовно згорбленим.
Кого прославить хочеш? –Так нікого!
Борюсь талантом за збереження святого,
За націю правічну – українці,
Котру сьогодні топчеш на копійці.
– Це все – слова – слова – слова – слова...
– Слова живі; копійка – нежива!
* * *
Її
ЇЖАК-ПЕРШОКЛАСНИК
(це вже, вибачте, чотири)
Це було, приблизно так:
Як на дріжджах, ріс Їжак;
Виріс десь у п’ять разів,
Бо все їв та їв, та їв;
Виріс, наче Дикобраз.
І в один прекрасний час
Захотів у перший клас.
Каже: «Якось не з руки
Вчиться там, де їжачки,
Ця малеча…В перший клас,
Де учився дикобраз!
Ось вам раз.
В школу на краю села
Мама сина повела:
Захотів малий Їжак,
А для мами – тільки так
Стрів учитель-Дикобраз:
«Зрозумійте, без образ,
Рано вам у перший клас;
Дикобразику ти мій,
Трішки вирости зумій!
Зрозумійте ці слова…
Захотілося…Бува…»
Ось вам два.
«Як же так, ну, як же так?!» –
Йде і плаче наш Їжак,
І почула ті слова
Прерозумная Сова,
Що все знати успіва…
І Сова сказала так:
«Ти Їжак чи не Їжак?!
І матуся, глянь, яка –
Все синочку потака…
Ще мале, щоб не з руки!
Йди, де вчаться їжачки!»
Ось вам три.
Вчиться в школі наш Їжак.
Вчиться добре – не так-сяк.
І чого ж тебе навчили?
Це вже, вибачте, чотири!
ЇЗДОВИЙ, ЇДА, КОНЯЧКА
(херсонська економіка)
Пече, аж в серці коліки
Єднаються з образою
Херсонська економіка…
Яка? Таку й показую!
Кінь стогне аж, впирається,
Вже тягне віз безсило;
На возі – розлягається
Їздовий-здоровило.
«Давайте допоможемо –
Явління нездорове…
Ми піднялись, ми можемо:
Нехай поїсть… їздовий!..»
Складають все на возі,
А що там – ні жу-жу!
А кінь уже в знемозі,
Кінь гупнув на межу
Пече, аж в серці коліки
Єднаються з образою
Херсонська економіка…
Яка? Таку й показую!
Розумні наче голови –
Без клепки чи без толку:
Несуть їду – їздовому,
Конячці – посторомки…
* * *
Кк
КОЛИ ПОМИРАЛА ДУША
(життя – тільки дати)
Коли помирала душа,
Народу набігло багато.
Зібралося, наче на свято,
Коли помирала душа.
Письменник, хто душу цю зрадив,
Талдичив під ніс уперто:
«Душа не вмира – безсмертна!»,
Хоч вірить боявся в цю правду.
Боявся, бо так запродався,
Вернути якби йому душу,
Мотузку шукав би – й на грушу,
Не в Раду Верховну подався б.
Галопом газета промчала –
Нажива в очах щохвилинна;
Надривно ридала картина –
Це скрипка їй правду сказала.
А в цих вже столи розпростерті…
А ось, з міністерства культури,
Аж весь просвітився: «В натуре,
Дадим три фольклорных концерта!»
Коли помирала душа,
Народу набігло багато…
…Невже все життя – тільки дати
Коли помирала душа?!
КРЕДО
(не хто, а що стояло за тобою)
Моє безсоння працюватиме на Завтра,
Від правди невідходячи ні кроку.
Нас оберемками купляє долар-зайда-
Кричать Месії в захваті: ”Нівроку!”
Я – не Месія. Я – Поет:
Душі нестримно-чесний лет
І непродажність – ось портрет.
Майбутнє виставить-таки рахунок:
Не хто, а що стояло за тобою;
Куди завів тебе нікчемний Шлунок,
Оскотинивши націю собою?!
– Росте на краще наш Херсон…-
Затріпотіла преса в унісон.
– Чи продається: магазини, дачи?..
Невже страшне болото та не бачиш?
Не бачиш: душі пожирає те болото?
З народом і з майбутнім не пробачу,
Месії, вам цю камуфляжну позолоту!
Я – не Месія. я – Поет.
Що хоче тут повірити у Завтра,
Де річпорти Вкраїну продають,
Працюючи на Турцію та Захід.
– Банкіре якщо зможеш дорости,
Я підожду; заходьте, друзі!
* * *
Лл
ЛОГІЧНА ЛЮБОВ
(нелогічно!)
«Пропонуєте рай в курені,
Без оглядки на примхи погоди?..
Обійдуся. Ви дайте мені
Дім, машину, відносну свободу.
Чоловік?.. Щоб не дуже старий
Та багатий, та родичі знатні.
Не ревнивий романтик – такий,
Щоб до себе його прив’язати…
Та забудьте те слово – любов –
У поетів про слово читайте…»
…Влітку якось по скверику йшов,
І зустрілися: – Здрастуй! – Сідайте! –
Ти – красива, та інша: - Зажди! –
М’яч від сина весело скаче:
– Як життя? – Я сама. Назавжди! –
Нелогічно, неправильно… Плачеш…
ЛЮДИ-ШЛУНКИ
(копійка шрами залишає)
Болото нас засмокче поступово.
Спочатку – слово. Зникне віще слово,
А там, гляди, засмокчеться й душа –
Й не до моралі вже, й не до вірша. Ша!
– Що завтра? Завтра – завтра, їстоньки сьогодні! -
Постали привиди з безодні,
Страшні потвори – люди-шлунки.
І методично – телепузиків повтори –
Вбивають наші души ці потвори.
Цинізм уже дійшов, дійшов до грації –
Що скажемо на божій атестації?
– Привіт, яничари! На Януса чари
Піддалися, дітки?... А хто ви? А звідки?
– В Херсоні внуки – судді їхні й свідки.
На свій безмежний шлунок
Сопів з усіх форсунок!
Що внукам залишив? Болото!
Душа не вийшла на роботу.
– Сьогодні – це сьогодні: завтра чим засвітить?!
Чорнобилем душевним час нас мітить.
– Яке там завтра – виживи в сьогодні! –
Ті ж люди – шлунки, привиди з безодні.
Сюди –
Копійка шрами залишає – не сліди
Херсон –
Який нещадний бездуховності бетон!
* * *
Мм
МАГАНСЬКИЙ ТАЛІСМАН
(ціна його не в золоті)
Лікарю-терапевту поліклініки
Херсонського Бавовняного Комбінату
Федору Тимофійовичу Магану
присвячую
1.
Ціна його не в золоті –
Відношення побожне:
Хіба грошима молодість
Вимірювати можна?
2.
Вже й «лазаря» приструнила
Стрімка наука наша –
Вслухається медтрубкою:
– Так, синку, чути краще!
Злинял’а, м’ята, паяна,
До сивизни затерта…
«Посол моєї пам’яті,
Мій талісман безсмертний!
3.
А й досі совість палить,
По тілу б’є ознобом
За відступ наш крізь плавні
З боями під Херсоном.
Ми, звісно, повернулися –
Розбіглися заброди…
По Кулика, по вулиці,
В усмішках люди ходять;
Життя вирує весело
Живим таврійським степом –
Живем такими веснами,
Що аж на серці тепло.
4.
Було, війна, калічило,
Несло нещадним смерчем.
І в мене, ось, посвідчення –
Подряпина під серцем.
Триклята точно мітила,
Нависла чорним круком –
Салютами та мітингом
Скінчилось би… Медтрубка…
Злиняла, м’ята, паяна,
До сивизни затерта –
Посол моєї пам’яті,
Мій талісман безсмертний»
5.
Мій лікарю, я гордий,
Що в мене «все в порядку»,
Що серце моє «в нормі»,
Не підведу вас, батьку!
МАМИНА ЛЮБОВ
(я їду до сина!)
Я про ту незбагненну, що в мами –
Математика на кілограми...
Ти послухай, сьогодні послухай!
Що ті спеки-дощі-завірюхи –
До ракети з мішком за плечима...
Наплювати! Вона – щаслива:
– Зрозумійте, я їду до сина!
У вагоні музичне ретро
Заколисує кілометри.
Спить мішок... Й це вам, тітко, під силу?
– Зрозумійте, я їду до сина!
Вчений сину, помнож кілограми
На дорогу... Любов'ю до мами
Найчерствіше наповниться серце –
Ой, не пізно б усе це...
"Надривалась...возила-носила..." –
Сльози пізні в очах у сина.
МАМИНА ПІСНЯ
(уривки з поеми)
1.
…А світ починався
Тремтливо, казково…
А світ починала
Її, колискова…
А серце – ой, мамо! –
Не серце – тривоги:
– Ждуть сина дороги;
Ось виросте й піде
У світ, у широкий…–
Тобі якби, світе,
Святий цей неспокій,
Цей, мамин,
Лиш цей.
2.
– Разочком, дитино!..
Аж світиться мати
І птахою лине.
І світ цей святковий –
Для матері й сина.
Звучить колискова –
Співа Україна.
І вікна, як вічність,
(Прозоро, аж слізно),
Вдивляються вікна
У мамину пісню.
3.
…А сонце швидко,
З розгону – «дзе-е-ень!»
Промінням в шибку:
– Вставайте, де-е-ень!
Жнива… Піднявся
До сонця я:
Червоним вальсом
Звучить зоря…
…А мати скорше
Готовить їжу:
Її, молодший,
У поле їде;
Пшеничне рясно
Заколосило;
А поле: «Здрастуй!»
Зустріне сина;
Зове та будить,
І колосково…
Це, мамо, в люди
Йде колискова.
4.
А мамина пісня –
Землі колискова;
Якщо ти не прісно
Живеш – колосково;
Якщо ти у світлій
І славній роботі;
Бо мамина пісня –
Який ти і хто ти;
Вирує в заводі,
Колоситься в полі
Мамина пісня –
Синівська доля.
5.
Не пише кохана –
Не спиться, не сниться…
До скла, як до рани,
Припала синиця.
«Синичко,я вірю
В прикмети чекання…»
На стіни, на білі,
Вбіг зайчик рум’яний.
То сонце привіт свій
Мені шле, солдату:
«Я – звідти, я – звідти,
Від хати, від хати,
Де все найрідніше,
Де батько та мати;
Де трави – і ті вже! –
Навчились чекати…
Як служба?..» - Нівроку!..
Підйом – ну коли вже?! –
Днювального кроки
Гарматять по тиші…
«Солдате, кого ти
Чекав тут найбільше
В тремтливих рядочках
Листа-телеграми?..
Дівчину, напевне?..»
– Ні,все-таки, маму…
«Підйо-о-ом!!!» - і додолу
Думки невійськові;
А вдома, а вдома –
Світанки казкові;
Жаданні стрічання;
Черешні у лісі…
Я вас захищаю:
Ви – мамина пісня!
6.
– Я твій, мирна доле,
І я – уже в рейсі…
«до-дому, до-дому!..» –
Колеса по рельсах…
Ще їхать та їхать –
Та що там! – я вдома;
Де мамина втіха,
До болю знайома;
Де батько та сестри;
Розмови до ранку…
– А як ти?.. - А де ти?..
– А мого Іванка?..
– Не бачились, тітко;
Служить непогано;
Сюди мене тільки
Тягнуло… – А гарно
У тім Підмосков’ї?
– А є там озера?..
А мати привітно:
– Застигне вечеря…
…Приїду – День добрий! –
Нагряну неждано;
Безмовно за обрій
Вдивляюся в далі…
Зупинка. Розлука
Гряде на пероні.
Запрошую друга
До себе… Погони
Збратали навік нас,
На повнім серйозі!..
…Дощинки на вікнах –
Скупі наші сльози;
Засмучені лиця,
Гарячі обійми…
Уже й провідниця,
Та так мелодійно:
– Синочки, рушаєм!..
Глядіть, щоб не пізно! –
До нас чи про пісню,
Про мамину пісню?..
7.
Живу тепер в місті,
Де гул хороводить:
Під вранішні «Вісті»
Встаю на роботу;
Приходжу під вечір –
Стрічає дружина
Та крик молодечий
Розумника-сина;
Танцює кімната
Від нашого гику;
«Дурієте разом –
Малий та великий!..»
А потім над сином
Дрімота нависне.
Дружина щаслива
Співатиме пісню;
І буде літати
Син в сонному мареві…
Дружину спитайте
Про пісню,
Про мамину.
МЕСІЯ
(в безсовісні кишені)
Це місто – монстр. З’їдає душу:
Не обійма – в обіймах душе.
...Тут народився, – рідний, кажуть, дим, –
Порівняно ще досить молодим
Прийшов на рідне попелище.
Були міста й місця повище,
Але рідніших, точно, не було.
Спочатку – слово. А до слова
Херсон прикрасила будова.
За тим небачені традиції! –
На місто впали інвестиції.
– Мій занедбаний світлий краю,
Тобі розквітнути бажаю!
– І вже роблю – робить як знаю!
А що місцеві? Влада – рада:
Клює “верховна” дика правда;
Геть розваляли, – нижче й вище, –
На підприємствах вітер свище;
Прийшов на рідне попелище,
Як фенікс – птах, немов Месія;
Щоб відродилася надія,
Зерном – грошима в місто сіяв.
В липкі херсонські падало воно,
В безсовісні кишені падало зерно.
МЕТАМОРФОЗИ
(з останніх сил під гору!)
1.
Ти ж бачив: озеро цвіло –
Ні, не лілеями, а гниллю.
Уже не било джерело,
На що вже очерет – загинув.
Не розцвітало, а цвіло
І заривалося намулом.
Воно було і не було,
Воно не є, воно в минулім.
2.
Ти ж бачив: річечка текла
Нестримна, хоч і мілководна.
А невгамовність джерела,
А тяга до життя голодна!
До неї стежечки вели –
Текла з останніх сил під гору…
І люди йшли до неї, йшли
З своїми радощами й горем.
3.
Яким би ти в житті не був,
Які б не покривав висоти,
Переминаючи судьбу,
Вертай до власної особи.
Вертай, щоб у майбутнє йти,
А не пишатися собою:
Життя – це поклик до мети;
І не прощатиме застою!
МЕТАМОРФОЗИ СТЕЖОК
(йде куди душа світати)
Якщо вийдеш на дорогу, –
Асфальтовану, широку, –
Йди по ній до свого щастя,
До мети, до себе йди;
Не забудь стежок від хати,
Де тебе чекає мати,
Йде куди душа світати.
Без стежок отих, дитинних,
Знай: дорога – лиш підмога;
Асфальтована, широка;
Відчуваєш – нежива.
— Що асфальт? На ноги легше;
Як і всі – ідеш в потоці;
— Пам’ятають нас — стежки!
Пам‘ятають і шанують
Неповторного лелеку.
Ось ти, вийшов на дорогу –
Дякуй сонячним стежкам.
Не забудь стежок від хати,
Без яких тебе не знати,
Йшла куди душа світати,
Де тебе чекала мати.
Дорога стелиться віками,
Живемо ж – самостійними стежками.
* * *
Нн
НЕВЕРЮЛЮЖІ ПЕРЕГОНИ
(йди не в працевлаштування!)
Якщо ти роботу втратив,
Йди у працевлаштування.
Те бюро — моє кохання:
Я туди — немов за парту.
— Добрий день! — прийшов. — Будь ласка!
Світ святковий, наче пасха:
Не життя — життя, а казка.
І така в очах турбота,
Що готовий все віддати,
Й пропонується робота
На “будь ласка”, без зарплати.
— Не потрібно? Що поробиш…
— Ще на той сходіть заводик —
Сексуально аж заводить.
День у день: не тиждень — місяць;
Маршируєш, і на місці.
Якщо ти роботу втратив,
Йди не в працевлаштування.
— Добрий день! — прийшов. — Будь ласка!
— А-а, життя вам, наче казка! —
Спохватилася раптово:
— Ще сходіть у податкову!
Був я там, і знову тут:
— Нате справку — не верблюд!
НЕВЖЕ НЕ СОН ЦЕ?
(сонце на крові)
Я – не співець верховних од
Оцим, каліфам на годину.
Є – Україна, є – народ,
Мої натхнення і вершини;
Правічна хатка край села,
До хатки зболена стежина,
І люди – сонця та тепла,
А скільки горя за плечима;
А скільки планів, скільки мрій –
Словес облудні хороводи…
О мій трудящий, рідний мій,
Жорстоко так обманутий народе,
Я, перш за все, твоя дитина,
Бо думки іншої нема,
Як та, де квітнеш, Україно,
Священна, світла, без ярма!
А що ж пророчать дні нові
Ті, у яких я оборонцем:
– Восходить сонце…
– На крові?..
– Ой, на крові!
– Невже не сон це?
НЕВЧАСНА СОВА
(Шпак мав мислі – задні)
Якщо ти цю байку знаєш,
Повторяю не для тебе:
Прогуляйся по садочку
Чи майни в дрімуче місто;
Шпак в солісти проривався;
Намагання, звісно, зайві,
Але Шпак мав мислі - задні.
Пропонує себе Півню:
– Я, як ти, послухай, пію!
Розкудахкалися Кури:
– Це - культура! Ось культура!
– „Гав-гав!” – чуєте, Собака!
– “Му! Му!” – чуєте, Корова!
– Як зарохкаю Свинею!
Де не взялася Сова
І, ага, такі слова...
Якщо ти цю байку знаєш,
Повторю ще раз, для тебе:
Шпак в солісти не прорвався;
Намагання, звісно, зайві,
Але Шпак мав мислі - задні;
Чи в житті так не бува?
– А його, Шпака, слова?!
– Ач, прокинулась – Сова...
* * *
Оо
ОСІННЯ ЕЛЕГІЯ
(перезимую!)
Осінь в дозорі:
Світить – не гріє
Ти – моє горе,
Ти – моя мрія
Листя додолу
Пада й зелене
Ти – моя доля,
Але – без мене
Бабине літо
Сіті снувало
Пізні привіти
Щастя шукали
Осінь прощальна
Сплакує тихо
Ти – моя давня,
Але – не втіха
Білим дерева
Іній гаптує
Перезимуємо?..
Перезимую!..
ОСКОЛКИ СЕРЦЯ
(падають на землю!)
Степ. Україна. Сонце так,
Неначе вперше бачить землю древню
Літає-тане жайвір-птах,
Гасає-гасне в небесах –
Осколки серця падають на землю
Поете, як ти, не зачах?
Очима вкотре всвердлюєшся в стелю
Літаєш-танеш, жайвір-птах,
Гасаєш-гаснеш в небесах…
– Осколки серця падають на землю!
ОСТАННІЙ УРОК
(совість на тимчасовість)
Був поет, в поета - совість,
Був глашатаєм народним:
Відігрітися до нього
Душі йшли людські холодні.
— А тепер я відпочину! —
Написав десятки книг
І привладнився, як зник.
Був і там прапороносцем,
Навіть прапором: чинуші,
Славним іменем прикрившись,
Витворяли що хотіли.
— Мабуть, з ними заодно…
— Долі світле полотно
Кинув сам під часу поїзд...
Відпочинок то чи зрада
Ремесла свого й народу
Був поет; в поета совість
Перейшла у тимчасовість.
А тепер він відпочине!
Та наб'є продажний шлунок;
Але виставить рахунок
Совість - зведений курок.
П'ять хвилин, для покаяння,
Дай останній свій урок.
* * *
Пп
ПЕРЕРОДЖЕННЯ
(привладнили Тебе до мілини!)
Надія! Велетень! Месія! – а вони
Привладнили Тебе до мілини.
Ім’я Твоє, воістинно велике,
Аморфним стало та чужим, безликим:
Ввійшов, благословенний, в мілину!
Хіба на думці у болота
Душі глибокої робота?
– Своїм онукам що? – Все вигідно робити!
– Розквітнуть мріяв? – Вийшло: зацвісти!
– Як стане діда їм не вигідно любити,
Їм наплювать що дід той будеш ти.
– Піднявся. Значиться – талант!
– В житті моєму – емігрант..
– Та й не такий вже він і гранд!
Душа, зміліла так твоя душа –
Не зачерпну й рядком вірша.
Ішов до джерела, до пракоріння,
І не дійшов до власного прозріння –
Ввійшов, благословенний, в мілину!
Уже ввійшов. Уже – не поверну.
Духовність.. Ой! Гегемонічний клас
Працює на базар та унітаз.
Временних літ сучасних повість:
В костюмі світлім чорна совість.
ПІДСНІЖНИК
(написано в 1971-ому році)
Із-під снігу, і так називається…
Крізь сніги зледенілі, крізь лютневе виття
Пробива-пробива-пробиваюся
До життя.
Буду. Вірте. Уже – починаюся
Словом чесним та тихим, пагінцями ідей
Пробива-пробива-пробиваюся
До людей.
ПОВЕРНЕННЯ
(…і внучатий лелека; 1977р. написання)
1.
Таке вже випало на вік,
Що, виникаючи з доріг,
Лиш біля цього дому
Скидаєш втому.
А як радіє дім!
Аж море сонця в нім!
І забува розлуки,
І тисне руки.
2.
Пам’ятаєш: малими
У левадній малині
Біля нашого ставу…
Що, дорослими стали?!
А так хочеться в пам’ять
На хвилиночках падать.
3.
Ми дитинства пралісу
Припіднімем завісу:
Гомінкі, як синиці,
Виринають суниці;
З ними, глянь, подружили
Синьоокі ожини;
І смішний боровик
В кошик радісно – плиг!;
І вечірня заграва
Теплу пісню заграла –
Також на віддалі,
Та частіше навідує.
4.
«Підійди, підступися…» –
Зашепоче пшениця
Свіжим голосом серпня,
Аж торкається серця.
Забродило колоссям
Жовте море колгоспне,
Як роками… Перепелята,
Цим лиш дай розпитати,
Точно наші сусідки:
– А надовго? – А звідки?
5.
Вечір блудний щоднини
Загляда у шибчини
Того щастя хатини
Біля шипшини…
Знов і знов
Ходить маминим сном
І земля ця вродлива,
Котра нас народила,
І що приютила,
Далека,
І внучатий лелека.
ПОЕТ
(будь цій книжці відповідник)
Коли вдалось видать книжку
Поетичну; рими вдалі,
Про любов оригінально,
Зримі описи природні;
Знай: поезія - це сонце,
Що в крові твоїй гарячій;
Сонце, так, але не м'ячик.
Полювать почнуть на тебе.
Головне – щоб зацікавив.
Надрукують, знівелюють,
І чиновників приставлять.
– Завтра – зустріч: це – не треба!
– Про народ – про владу, значить…
– Напиши на роковини...
Ти ж – один. Один – і Всесвіт.
Всесвіт – в серці нерозміннім.
Якщо вдалось видать книжку,
Будь цій книжці відповідник.
Знай: поезія – це сонце,
Що в крові твоїй гарячій;
Сонце, так, але на м'ячик;
Сонце, світить що крізь серце
Коли це в собі відчуєш,
Лиш тоді кажи: поет я.
ПОМИНАЛЬНЕ ВЕСІЛЛЯ
(годували кабанця!)
Якщо ти на тім весіллі
Не бував, – о, ти везучий!,
Не весілля то – поминки
По поетовій душі.
Одруживсь поет на владі;
Всі, рідня-сусіди, раді;
А поет – вже не поет.
Одруживсь. Пристав у прийми.
Владну підлість сито хвалить.
Як, поглянь, в копійку дише,
Як плює на „той” народ.
– Ось , писав... – Читай що пише!
– Він - це він: глашатай вічний...
– Тимчасовим клерком став!
Перетворення такого
Світ не бачив... Так, гидкого!..
Якщо ти на тім весіллі,
Ти пропащий чоловік.
Одруживсь поет на владі;
Як чиновники – е-ех-х! – раді:
Не потрібно жить по правді,
І поет – вже не поет.
– Ну, дописуй, до кінця...
– Годували кабанця!
ПРАВДА ПРО ПРАВДУ
(а не вкрадена та правда?)
Якщо це борець за правду…
Що?! Газети так писали,
Телебачення казало,
Говорив так сам про себе…
Підійди до правди ближче,
Роздивися чесним оком,
Розпитай в людей про неї.
Це вона?! – …до неба дачка,
Хатка-терем, три машини
На манюсіньку зарплату?..
Чи не вкрадена та правда?
– В кого вкрадена?! В народу,
Кому він так ревно служить…
– Обманулася в довірі!
Правда та вже душу з`їла,
Заросла забудь-травою.
“Якщо це борець за правду,
Він не житиме брехнею!”
Підійди до правди ближче,
Близько-близько, очі в очі:
Не читай гнилі газети,
Не влізай у телевізор.
Аж ярмом народним стала
Правда та. Брехня чи правда?!
* * *
Рр
РАНОК-ВЕЧІР
(несемо себе у вечір)
Якщо ти устав до сонця,
То тебе зустріне ранок.
Ранок – дня твого початок,
Танець з виходом у день.
Люди, ми від ранку йдемо;
Несемо себе у вечір,
У майбутнє – в інший ранок.
Ось, пройшов – за ним дорога;
Цей – кручена стежка в'ється;
Що із того правильніше,
Ранок завтрашній розкаже.
Ранок – юна невгамовність;
Вечір мудрий, як людина,
Що життя прожила довге.
Діалектика природи
Незалежна від породи.
Якщо ти піднявсь до сонця
День твій сонячним хай стане.
Люди, ми від ранку йдемо;
Несемо себе у вечір,
Щоб той вечір став прекрасним,
Щоб краса дійшла до ранку.
Нас нестане... Юний ранок
Вперто йтиме в мудрий вечір.
РЕВІЗІЯ
(а вони тебе розсудять – «Я» твої)
Якщо ти ввійдеш у славу,
Розбуди в собі уяву,
По житті пройди своєму,
Повернувшись у сьогодні,
Сам з собою ти зустрінься:
І вони тебе розсудять,
«Я» твої – з учора й з нині.
Як життя прожив єдине?
Глянь-но, вигляни з-під маски!
Жив чи підло прикидався?
Як нестане, скажуть як!
– Уявляю: «я» зустрілись,
Пораділи, тиснуть руки…
– Чи колишнє б’є по морді?
Завтра виставить рахунок
Як душа співала… Шлунок!!!
Якщо ти ввійдеш у славу,
Не буди в собі уяву –
Не зустрінься сам з собою!
Стануть «я» твої до бою
Не з собою, а з тобою,
«Я» твої тебе й уб’ють…
Ходять-ходять по реанімаційній палаті
Ревізійні «Я» мої прокляті…
* * *
Сс
СТАВКА-1
(ставив на зеро!)
На краю рідного відродження
Розпочалося твоє сходження:
З відверто – чесних інвестицій.
Без врахування тих гнилих традицій.
На виробництво ставив, на зеро!
Душа? Яка там з неї вигода, з душі:
Душа стояла боса на межі
Людської долі швидкоплинність
Не повертав ти на первинність,
Хоч подавав первинний голос.
А жити тут не вміють за когось.
– Той голос заглушити не могли...
– Як звідусіль горлали “Слава!”,
Не прислухався – чулось “Сала!”.
І стрімголов рвонули до нуля
На шлунок власний, на кишені для.
Не краю рідного відродження –
Менталітетом вбили сходження.
На виробництво ставив, на зеро!
В асфальт душі не висівав зерно,
Про те й не думав (“А, нехай...”),
І непоганий наче урожай.
– Месія? Ні! Лихвар не був Месія:
В асфальт душі зерна не сіяв.
Ставка-2 (тебе привладнили, Месіє!)
“Не краю рідного відродження –
Менталітетом вбили сходження.”
Радійте, дітки: наші тато
В народні записались депутати.
Не поскупивсь копійку дати.
– Тебе привладнили, Месіє!
– Та хто посміє? – Та посміли!
Душа твоя – з кишені вийми! –
Змарніла йде до влади в прийми.
З руки банкірської – оце твоя робота! –
Інвестиційно розростається болото.
– Як міст без річки: й назву загубив
– Та що йому до наших бідних нив
Й заводів наших – дивиться з копійки!
…А на болоті рідно вишня розцвіла.
“Не краю рідного відродження –
Менталітетом вбили сходження!”
Не поскупивсь копійку дати.
Спадає сон-грязюка з підошов:
Бо не сягнув свого життя основ;
Ти не до вишні, ти в болото йшов.
…Пройде усе… Не все сліди залише…
Запише вічність кольори слідів.
СИНІ, АЖ ГОСТРІ…
(вибач неправду…)
Сині, аж гострі, очі;
Погляд – у серце ніж…
Бачить тебе не хочу –
Пишеться вірш.
Юне таке, зелене,
Наче роса на траві…
Заміж іде не за мене –
Пишеться вірш.
Будуть – сім’я, турботи…
Хто? Хто завгодно – не я!
Так, у житті його ти,
В вірші моєму – моя.
Очі, напишу, сині;
Погляд – щоб не зачах.
Вибач неправду: сина
Мого несеш на руках.
СТРИПТИЗ ПО-ХЕРСОНСЬКИ-1
(зачовгана вторинність)
Історія тоді лиш має значення,
Коли майбутнє є її тлумаченням.
Як довго ця, – з життя, не із підручника, –
Крамольна м’яла мене думка, мучила:
Губернії столиця – наш Херсон;
Повіти – Миколаїв та Одеса;
Бо так було потрібно стратегічно.
А у житті ніщо не вічне.
Коли гули вітри зустрічні, –
І в цьому також певний є резон, –
На них не йшов, їх обминав Херсон.
– Як розмовляти – так чи в телефон...
– Одеса, ось первинність, не Херсон!
– Що може він, вторинній твій Херсон?
Де бережуть, як дівчина невинність,
(До економіки, культури, школи),
Зі слів чужих зачовгану вторинність,
З якої де не випустять ніколи.
Губернії столиця – не Херсон!
Якби зустрітись довелося нам
З отими: “Гроші – вченим дикунам,
І як ті гроші розкрадаються – дивися!..”
Окремі факти? Стоп, уже – традиції,
Куди і ти вкладаєш інвестиції.
СТРИПТИЗ ПО-ХЕРСОНСЬКИ-2
(заробітчани чи сини?)
“Історія тоді лише має значення,
Коли майбутнє є її тлумаченням,
Як довго ця, – з життя, не із підручника, –
Крамольна думка м'яла мене, мучила”.
Стриптиз в театрі обласному.
Коли зухвало топчуть святості основи.
Прошу, не треба про талант гучні промови.
Запитуй прямо: хто вони –
Заробітчани чи сини?!
Що вибрали: народно-рідну долю
Чи вже й себе розмінюють на долар?!
– Театр? Театр тоді стояв на роздоріжжі…
– Він, взагалі, державна установа…
– Де нижче пояса – основа!
Міняли бочку. А, й давно,
Міняти треба в ній вино.
“Історія тоді лиш має значення,
Коли майбутнє є її тлумаченням”
Стриптиз в театрі обласному!
…Післябуфетна публіка… Стограмові розмови…
Інтелектуальні заробітки установи…
Копійка, й тільки, – зверху йде чи знизу…
…У стіл ховаю вимучену п`єсу –
Не хочу буть продовженням стриптизу.
* * *
Тт
ТИ БОЛИ…
(не смій не боліти!..)
Ти боли, моє серце, тривогами світу,
Щоб, на тебе зіпершись, планета розквітла;
Щоб зловісно над світом громи не гули;
Ти боли, моє серце, боли.
Ти боли, моє серце, незнаючи втоми,
І мандрівками в даль, і вертанням додому;
Колосками пшениці, що в долю вросли,
Ти боли, моє серце, боли.
Ти боли, моє серце, не смій не боліти –
Чорноти так багато на білому світі;
Хай боління твоє та й не знає кінця,
Бо тримається світ на болючих серцях.
* * *
Уу
УКРАЇНСЬКА ЯРМАРКОВА ПОЕМА
(Географічний детектив)
Хто все з’їв?
Хто-хто – Львів…
Чому Львів?
Бо хотів.
Львів не їв!
Звідки?
З Хуста…
Глянь же: пусто!
Все-все виїв,
А не Київ?
Хто й’го, Хусте,
Сюди пусте?
Як дивиться:
Він – столиця!..
Чуєш дзвін?
Чую.
Він!
А Вінниця,
А Вінниця!..
Аж в обличчі
Міниться:
Ні! Не Львів!
Львів не їв!
Друже Львове,
Скажи слово…
Хай би м’я
Шлях трафив,
Якщо я
Вас грабив!!!
Х-хо-оп-п! –
Конотоп
Напружив лоб,
Сказати щоб!..
Сказати?
З Конотопу?
Чекати
До потопу!
Але ж дума –
Чути в Сумах.
А Полтава…
Що Полтава?
Величава,
Наче пава:
Я не брала!
А Лубни?..
Не вини –
Не вони…
А не Москва?!
Та це – скандал, –
Київ сказав,-
І міжнародний!..
Ти що городиш?!
То ж Полтава…
Що Полтава?
Замовчала,
Як пропала!
А Хортиця,
А Хортиця –
Хороводиться,
Хорохориться…
Ач-ач яка –
Тне гопака…
Цій все всерівно!!!
Сказав хто?
Рівно.
А поруч – Львів?
То хто все з’їв?
Ні, хто ж все з’їв?!
А що казати? –
Шумлять Карпати;
Де він тепер? –
Грозить Дністер;
Це – не добро! –
Гуде Дніпро:
Ану,Дунай,
Давай узнай –
Я підожду…
Біжу,біжу!!! –
І – за кордон…
Проснувсь Херсон...
Піднявсь Херсон,
Бо Лепетиха
Не зовсім тихо
Йшла до Каховки.
Йшла так,без толку,
Аби ходити…
А що робити?
І цій всерівно! –
Сказало Рівно.
Ще треті півні
Не будили
Степ та Південь;
І Берислав
Ще спав;
А Білозерка
Взяла люстерко:
Я, правда, гарна?!
Я гарна-гарна,
Як дівка Ганна
З гуцульського
Косова?..
Просимо-просимо,
Ласкаво просимо,
На весілля просимо,
На весілля,
На застілля!!! –
Заміж виходить кирпата…
Яка кирпата,
Там їх багато?
Тобі не всерівно?! –
Вступилось Рівно.
На весілля,
На застілля…
Подарую рукоділля…
Звідки?
З Хуста.
Та ще й хустку!..
…І крізь сон
Сказав Херсон:
Я – сервіз
На сто персон!..
Каховку також
Узяти міг би –
Каховка гралась
В Таврійські Ігри;
Ще треті півні
Не будили
Степ та Південь;
І прикочу кавуни…
А Полтава,
Й ті ж Лубни,
Сімферополь,
Чернівці?..
Слава йде в усі кінці
Небагатослівна…
Севастополь,
Рівно?..
Дівка Ганна,
Дійсно, гарна! –
Визнав компанійський
Кам’янець-Подільський.
А Хортиця…
Що Хортиця?
Хороводиться,
Хорохориться;
Ач-ач яка –
Тне гопака!
…Летить Хортиця –
Їсти хочеться:
Переллю дорогу
Дніпром,
Хай віддячать мені
Добром!
Лети-лети-лети –
Мало в Карпатах води?!
Ласкаво просимо!
Ласкаво просимо!
До Косова?
До Косова!
На весілля!
На застілля!
Поздоровить
Молодого й молоду!
Ви прийдете?..
Я?.. Прийду!
Каховку також
Узяти міг би –
Каховка гралась
В Таврійські Ігри…
А сказати
Пару слів
Хто хотів?
Хто-хто – Львів.
Чому Львів?
Бо хотів!
Друже Львове,
Тобі слово…
Говорити
Буде Львів!
То хто все з’їв?
Ні, хто ж все з’їв?!
УРОК ВИХОВАННЯ
(здоров’я – річ серйозна!..)
Якщо ти ввійдеш в автобус
І побачиш що бабуся,
Підшукавши собі місце,
Намагається присісти,
Штурхони її з розгону;
Щоб летіла по салону,
Як ворона через поле.
Сам тим часом, — та швиденько!, —
Як нічого не бувало,
Сядь й дивися на погоду,
Наче там щось є цікаве.
— Скільки жити їй, бабусі?
— Років п’ять… — Дамо всі десять!
А тобі?.. — Мені?! Багато...
— То ж потрібно, щоб на старість,
Як захочеш ти присісти,
Якщо ти ввійдеш в автобус,
А якась нахабка з юних
Штурхоне тебе з розгону;
Устояв би, не упав би,
Не літав би по салону,
Як ворона через поле.
— О, здоров’я — річ серйозна.
— Бережи його сьогодні.
* * *
Фф
ФОРМУЛА СВІТЛА
(завдяки й моєму світлу)
Якщо ти попав у темінь,
Про що згадуєш? Про світло.
Про миттєву зірку з неба
Чи про теплу хату-свічку.
Завдяки чужому світлу
На свою виходиш стежку,
На свою – і це важливо.
Маяки вночі, як сонце,
Навіть більше – засвітитись
І тебе вони сподвигнуть;
А не світиш – не живеш.
– Хата-свічка, що це? – Мати
Підійшла до немовляти…
– А твоє, людини, світло?!
Світло?.. Так. А не пожежа,
Не зірок лякливий проблиск
Якщо ти попав у темінь,
Присвіти цим идаропом.
Завдяки й моєму світлу
На свою виходиш стежку;
На свою; я – слід для тебе;
Будь собою, рідним будь.
Світло йтиме дітям, внукам –
Сонячнітиме життя.
* * *
Хх
ХАЛТУРА
(гопки тут, а не початки)
Якщо ти мене спитаєш
Де я жив, скажу — в пустелі;
Напишу портрет з натури
Української культури.
— Мій, в трьохтисячнім, нащадку,
Що досліджуєш? — Культуру...
— А що бачиш тут? — Халтуру!
Може, яловий чиновник
Написав щось, з міністерства,
Та, ого, первинно-творче,
В сто відсотків українське?
— Міністерство на культурі —
Безкультурне міністерство!
— Де сучасність?...Як не жили!..
Де?! Між ними — барикади,
Шароварністю сповиті...
Якщо ти мене спитаєш:
Ось, бери, душа у спадок.
Мій, в трьохтисячнім, нащадку,
Що досліджуєш? — Культуру...
А що бачиш тут? — Халтуру!
Гопки тут, а не початки...
„Червона рута", — більше ста пародій,
А вижила вона — „Червона рута".
ХВАЛЕНИЙ БОРЩ
(квадратура любові)
Як народ вони наш люблять!
Їдь в Херсон, візьми газети:
Все для рідного, для нього;
А страждають, ой!, сердешні.
— Добрий день! — я в “Херсонгазі” —
Заховалися. Не зразу
І знайдеш. Знайшов. Заходжу.
Кабінет — півсотні шість
Метрів — творчості свободу!
На прийомі ж – десь так шість
Та три тисячі народу.
— Скільки можно це терпіти!
— Бабцю винесіть — ще диха…
— Глянь, проходить їхня пиха!
Квадратуру цю любові
Влада ще не оцінила,
Як народ вони наш люблять —
Платонічно, візуально…
— Добрий день! — я в ”Херсонгазі”.
Написать? Куди? Прославлю,
Я їм пам'ятник поставлю
За любов цю до народу!
…Коли підеш на вибори,
Хвалений борщ не вибери.
ХЕРСОН
(по совісті прочовгав мегаполіс)
– Ваше діло – середина! –
Так сказала нам Сардина.
...Херсон... Немов по рельсах поїзд,
По совісті прочовгав мегаполіс.
Ховалась суть у сутінках душі.
Та й зрозуміло: хлопці ці
Лиш виконавці – не творці.
А так – нічого, так, ага, хороші
Та люблять, дуже люблять гроші,
Вони... І не такі – глибокі долі! –
Топилися в херсонському подолі.
– В чиєсь, в чуже, від себе утікаємо!
– За нас живуть – ми тільки вживаємо!
– Культуру ж іграми таврійськими вмиваємо!
Копійку кинуть, – їж, гризи, і тільки, -
І, чуєш, не висовуйся з копійки;
...Херсон... Немов по рельсах поїзд,
По совісті прочовгав мегаполіс.
Сховалась суть у сутінках душі.
Глянь: в’ються долі; в’ються, як вужі;
Собі сам не простиш спустошення душі
В житті скороминучім на межі.
Хоч доторкнись моїх безсонь
Та білим світом не херсонь!
ХЕРСОНЩИНА
(людьми осонцена моя Херсонщина)
“– Незгорблено та неспоганено
В тисячоліття целофанове...»
– Лизанням заволочена
Твоя Херсонщина!
– Не все так погано у рідному домі...”
...Прикрилися фразами давні знайомі,
Котрі у фагорі. Точніше – в оскомі.
В іудиному звоні серебра
Деруть нещадно на своє “ура!”,
І бездуховно, що для нації
Чорнобильської гірше радіації.
– Люби – з ненависті! – Херсонщину!
– Оцю, лизанням заволочену?
– Якщо ти дійсно хочеш їй добра!
Незгорблено та неспоганено
В тисячоліття целофанове...
– Людьми осонцена
Моя Херсонщина!
– Чому ж так погано у рідному долі?...
– Бо слуги ті , у кого на прийомі,
В душевному нестерпному обломі,
Ще більшому, як при обкомі...”
Дружити з тим і внукам не вели,
Хто жде від тебе тільки похвали.
* * *
Чч
ЧОРНА СПІЛКА
(як Зозуля Півню рада!)
Коли ти про них почуєш,
Не дивуйся — наші в моді:
Перший — бреше ще в газетку;
Другий — скінчиться відсидка.
Чорна спілка — перо й влада.
Як Зозуля Півню рада…
“Не у нас, — ти що?!, — неправда!”
Про чиновника Зозулю
Півень слав газетні оди —
Журналіст. Папір терпів це.
Розродивсь театр — вистава.
— Прославляє, аж витає!
— Аж смердить, так прославляє.
— Ой, летів би, та подалі!
Не літання, а лизання,
І таке його призвання.
Коли ти про них почуєш —
Не вони ідуть з тобою?!
Чорна спілка — перо й влада.
— Як Зозуля Півню рада…
— “Не у нас, — ти що?!, — неправда!”
— Мер колишній де? — Баланда!
Лижуть блюди лизоблюди,
Аж пищать по блюдах зуби.
* * *
Шш
ШКОЛА
(як-не-як, то ж храм науки – школа)
Коли бачиш ти що школа
Ця старцює перед світом,
Помолись, немов на церкву:
Як-не-як, то ж храм науки —
Школа. Просить подаяння —
Йде копієчка остання
На твої майбутні злидні;
А під вечір — дискотека;
Фізкультурний клас працює;
І комп'ютери — в напрузі;
Та копієчка не в школу...
— На народні гроші хату
Звів директор — гарна хата!
— Чим не подіум — завгоспи?!
Вчаться дітки. А наука,
Ой, не дуже лізе в вуха,
Коли бачать вони школу,
Як двурушності фортецю —
Школу! Просить подання! —
На, мовляв, святі діяння;
Йде копієчка остання
— Школо рідна, чому бідна-бідна?
— Бо директору така потрібна!
* * *
Щщ
ЩЕРБАТИЙ ВИБІР
(мигтіли між вогнів)
“Або парад, або партквиток на стіл! –
такою була перша реакція генсека
М. Горбачова на Чорнобильську трагедію.
1 травня 1986 рік. Українець
В. Щербицький виводить націю під радіацію.”
Лиш наголос не так – Україна, –
І відчувається окраїна,
А пам’ятаємо усі –
Колиска древньої Русі.
Ми підіймали тих вождів,
Котрі мигтіли між вогнів,
Як головешки, але не горіли.
З недавнього ще чуються слова,
Що ми – не ми, що все – Москва.
І “патріоти” й досі рвуть мости
До сьогоденної Москви.
– Почнемо з себе! – ви ж кричали,
Аж оселедці розвівали.
– Кричали, та не розпочали!
Давайте візьмемо за вимір
Щербицького злочинний вибір:
Чорнобиль, першотравень, партквиток
Та совісті принизливий виток.
Не підіймаймо тих вождів,
Котрі мигтять лиш між вогнів,
Як головешки; але не горять;
Й на ешафот ведуть народ.
То – партія, то – влада – не народ –
От-от!
* * *
Яя
ЯСИНУВАТА
(«Я, сину, вата!..)
...Ясинувата...
Пітьма патлата
На місто впала;
Біля вокзала
Неон палає;
Хто зустрічає?..
Синочка — мати...
В селянській хаті
Столи накриті,
Поли помиті;
Село вже знає,
І все чекає:
«Яка щаслива —
Діждалась сина!»
...Пітьма патлата...
Забрала шахта
(Три роки) мужа;
Й сама нездужа;
І у тривозі:
«Не платять й досі...»
— Ти як тут, мамо?
— Що люди — маю...
Ми ж — не міністри!..
Тобі поїсти
Столи накриті;
Столи накриті,
Поли помиті...
...Дитинства миті
Спливли у сина:
«Ой, мамо, сива!..»;
Обніме, стане:
«А не востаннє?..»
Світи забрали
(Хіба питали?)
Від хати й поля
На кращу долю —
Весь вік блукати...
А мати, мати —
Свята Марія!..
...Он, майоріє
Дитинства хата;
Дитинства хата —
Бросова хата —
Наче розплата!!!
— Та все в порядку —
Зібрала грядку;
Живу в достатку;
Ось і криниця
(Писав же — сниться);
Вода, напийся;
Ще до вокзала
Тобі набрала...
...У хаті — свічка;
Ще світить пічка —
Зварила курку;
— Знімай вже куртку —
Твоя сторонка!..
...Це самогонка —
Пом’янем батька...
Вже не багацько
Нас у селі...
...А як малі?..
...Дровець підкину —
Забула, сину...
— Я піду, мамо!
— Та їх там мало —
Всі забирай!..
...Селянський рай...
Селянський рай?!
А ти в раю
Пожив би
В хаті на краю;
Відірваним від світу;
Десь у містах
Учені діти;
Онуки й діти;
Одна-однісінька —
І темінь...
— Ти, мамо, кремінь!
— Ти, мамо, кремінь...
— Який там кремінь,
Винувата, —
Я, сину, вата;
Я, сину, вата...
...Ясинувата...
...Пітьма патлата
На місто впала;
Біля вокзала
Неон палає;
Хто проводжає?..
Синочка — мати...
...Ясинувата...
«Я, сину, вата...»;
«Я, сину, вата...»
|
|
У цьому розділі зібрані поезії Володимира Нагорняка для дітей - його графічна та звукова абетки, вірші про Україну, та про пори року, безконечники, забавлянки та багато інших цікавинок.
Це як вища математика))))
Не кожен може осягнути...