Вступ
Село моє
називається
Вільховець…
Приїздіть до нас
навесні:
ніжно-зелений
оксамит озимини
нагадає вам море;
а там, далеко,
де обрій майже
обіймається з полем,
привітно майорітиме
можливо – моя,
можливо – когось іншого,
але - з відчиненими
для друзів серцями
подільська хата.
Отже,
ви їдете:
врізнобіч від
задерикуватого автобуса
злякано розбігаються
зеленкувато-білі,
аж порозовілі від бігу,
вишні-черешні-яблуні –
молоді та веселі,
красиві та безтурботні,
наче шкільні випускниці
мого незабутнього 10-Б.
По-жіночому
довірливо
пелюстки туляться
до автобуса,
припадають до його
вікон,
дверей,
лобового;
довгоочікуюче
дивляться на вас
і… зриваються…
о, як вони кричать
під шаленими колесами
бездушного
транспорту…
невже не чуєте?..
…село моє
називається
Вільховець…
від слова –
вільха;
але жодної
вільхи
ані
в самому селі;
ані
в дрімучих лісах,
що зеленою стіною
захищають село;
ані
на картинних берегах
мало кому відомої
Матіршанської –
тихої дитини Дністра –
вам
не зустріти…
…село моє
називається
Вільховець…
* * *
КАРМЕЛЮКОВІ ВІЛЬХИ
(Розділ 1)
1. «ПОВЕРНУВСЯ Я З СИБІРУ…»
Йшов Кармель –
ліси ховали
ще стрімку, могутню постать;
йшов Кармель –
Поділля ждало
бунтівного свого сина;
йшов Кармель –
душа палала
не лише вогнем розплати
за свої страждання дикі;
в ній вміщалася
велика
до знедолених любов;
побратимів кров –
до краплі! -
так пекла пекельно душу,
що і куля зупинити
не змогла б його тепер;
йшов Кармель –
тряслись маєтки,
як від смертної болячки;
в тайниках злобу мішали
на безсмертного холопа;
йшов Кармель –
вже побратими
тайні чистили пістолі;
вже збиралися до гурту –
місяць їм казав дорогу –
ждали батька-атамана;
йшов Кармель…
2. ОБЛАВА
То не хмара, то не чорна
заступала сонце;
то жандарми крались лісом –
не чекали хлопці,
не подумали про зраду,
про ворожу підлість…
Постріл!!! В серце… -
відзвучала постового пісня.
Другий!.. Третій!.. –
«До печери!» - отамана голос.
«До печери!!! Ай!..» -
повисла рука, наче колос.
3. ЧУТКА
Ходить чутка по Поділлю,
легендами вмита…
Ходить чутка по Поділлю –
Кармелюка вбито…
Ходить чутка по Поділлю,
та не ймуть їй віри;
рук своїх не розпускають
економи-звірі –
нагаями не лупцюють
за пусті провини:
- А як знову загарцює
та по наших спинах
цей гарапник –
холоп клятий крові не прощає!..»
- Вістей з Кам’янця чекати!..
– Не оповіщали?..
Кріпак поле панське оре,
воли поганяє;
а на серці –
люте горе ножем душу крає…
- Ідіть к чорту, круторогі!..
Кармелюка вбито…
попасіться… -
по дорозі,
потім – через жито,
та й до лісу;
біля дуба спинивсь вікового,
взяв пістолі:
- Мої любі, для діла святого…
Спиш ти, боже,
а чи зверху…
розбудемо – встанеш!..
не повірю панським брехням,
батьку-отамане!
4. НА БАНКЕТІ
(Розповідь Лавріна, лакея пана Карпенка,
шефу жандармів)
- То ж до пана,
до Карпенка,
їдуть знатні гості:
їдуть брички,
хваєтони –
на банкет,
ага, поминки
по Кармелюку;
то ж по тому,
що розбоєм двадцять років
на всіх жах наводив.
Я ж коней
веду до стайні,
всім вівса даю…
їднако:
коні, пане, ні при чому –
поженеш як, так везуть.
Гості що?..
стріча Карпенко:
дам цілують в білі ручки,
копименти їм вогорять,
до жони ведуть,
до Хроськи,
вибачаюся, Фросини…
Шляхтичам – земним поклоном:
- За велику честь спасибі!;
всіх запрошують у залу,
де проходив той… банкет.
Їли-їли-наливали –
(і куди, звиняюсь, лізло?!) –
слуги, ті вже з ніг валились;
завели затим «мазурку»:
дам наїжених до танцю
розбирали раверанцом;
а розмови все про того,
про розбійника,
що славно,
ви так славно ізловили
у летичівському лісі.
Тут якраз Максим,
зі стражі:
- Вибачайте,- каже пану, -
там полковник жандармерський,
чоловік у нього десять,
до вас просять на постій…
що казать їм? Відказати…
- Відказати?! Ах, ти ж дурню,
клич сюди!.. Ні! Сам покличу!..
страшно думать – сам полковник:
ех, утру я шляхті носа!..
- Сюди, пане…
- Прошу пана…
- Не погребуйте…
- Будь ласка…-
сам Карпенко навкруг нього,
наче цуцик той, на задніх…
- Ах, який орел полковник!..
- Хоч і літній, а орел!.. –
то вже дамочки
очима до його лиця
прилипли;
- Сиве пасмо аж на очі…
- А який вогонь
палає в тих очах –
блакитних, сильних…
- Постать – наче лицар з казки…
- Добре-добре, більш не буду:
я лиш те, як ті казали!..
- А не знаєте ви, пане,
та про того Кармелюку,
що в Летичеві зловили? –
шляхтичі його питають;
- Ох, і хитрим був, диявол!..
- Сильний, бестія…
- А впертий…
- Із Сибіру тричі пішки…
- А шпіцрутенів…
- Аж триста…
- Палиць тисячі так зо три...
- І не каявся ж, триклятий!..
- Ви не бачили?..
- Стрічались?!
- Що ви, що ви – нам цікаво…
- Так, стрічались…-
встав полковник із-за столу;
- Кармелюк – це я! – поборник
за людську щасливу долю;
і не я розбійник – ви;
ви на крові, на мужицькій,
розкошуєте-п’єте;
я від вас беру – народу;
ви – з народу, й лиш собі;
Кармелюк?! Стою над вами!..
Що, Карпенку, стрілись наче:
ось тавро твоє – віддать?..
Так було – хреститься можу…
пан Карпенко… Та зніміть вже! -
як не як, творіння боже,
хай бере його земля.
5. ЗАГОРІЛОСЯ ПОДІЛЛЯ
Ой, нема панам пощади,
павукам неситим;
і мотузка пана рада
в зашморгу носити.
То не сонце ясне сходить,
що від нас маленьке;
то не хмари верховодять –
то горять маєтки;
то киплять народні сльози,
горенько вдовине…
так пече, що аж морозом
по мужицьких спинах;
а по панських – нагаями,
мокрими від крові,
від мужицької…
- Гадали, над усе здорові!-
Загорілося Поділля,
аж трон захитало –
не мольбами, а на ділі
правди запитало;
загорілося Поділля –
то народна кара;
загорілося Поділля –
не до сну й жандармам;
край увесь заполонили –
не виходь із хати;
лазутчиків напустили –
слова не сказати;
по лісах буйно зелених,
що не день – облава…
- Збери хлопців, і до мене,
впівніч, біля ставу.
6. РАДА
Темна ніч;
настільки темна –
не видать зірок на небі;
на душі у отамана
також просвіту нема:
думи, думи
душу крають,
аж за голову схопився…
…тупіт чути…
Грицько, мабуть,
веде хлопців…
до верби став…
а над ставом
неприродна якась тиша:
тільки «ш-шу-у» комиш шепоче…
чи вже серце стало так?..
Ось і постать Блажкунова…
Рядом хто?..
Грицько тріпоче;
а за ними - хлопців тридцять –
ціле військо – ставні,славні…
Чорноморець відділився:
тричі пугачем недремним
знак умовний подає.
Знову пугач.
Знову тричі.
Кармелюк це добре вміє.
- Добрий вечір чи то ніч вже...
- Всім – уклін! Сідайте…
Раду розпочнемо.
Два в дозори,
і дивитися в обидва! –
помовчав.
- Скажіть, хто зможе
зиму тихо перебути
чи в своїх місцях,
чи в інших;
затаїтися, як миша;
затерятися в миру?..
Піднялось правиць п’ятнадцять.
- Добре, хлопці!..
але знайте:
затаїтися, чекати;
підбирать людей надійних,
і чекати свого часу;
бо за наш найменший виступ
б’ють ні в чому неповинних
із тих місць, де ми проходим…
…решта хай іде зі мною
за Дністер,
в Галичину…
7. В ГУБЕРНАТОРА
- Кармелюк де?.. Вас питаю!
Скільки це терпіти можна,
щоб якийсь холоп заклятий
верховодив у повітах?!
Хто казав – на слід напали?
Хто хвалився – буде взятий?
А тепер – у воду канув?
А тепер – нечиста сила?
«Причащатись» треба менше
І побільш займатись ділом –
Пішли к чорту дармоїди!
Він уже в Галичині.
У газетах, у галицьких,
Іменується опришком –
Наче Довбуш невловимим –
Та злидота йде за ним.
Тут і ваша є заслуга:
Все Поділля обложили,
Кожне дерево і кущик,
А зловити – дулю на!!!
Втім, як з пліч гора звалилась:
Не у нас, і слава богу.
Та чекайте: він ще прийде,
Як приходив із Сибіру.
8. ЧУМА
Вже весна зламала кригу, зацвіли Карпати –
Ані шуму, ані крику, пісні не чувати.
Ніби люта смерть з косою ходить по Карпатах –
За людською, за сльозою світу не видати.
Галичани мруть, як мухи. І нема спасіння.
Ані бога, щоб послухав, ані воскресіння.
То – чума!.. Страшна. Жорстока. Нічим невблаганна…
І її учуло кроки військо отамана…
- Скажи, батьку-отамане, своє віще слово:
Тут чекати-погибати чи до бою знову
Проти панства світового стати до загину?..
- Діла свого я святого, хлопці, не покину.
І не буду я чекати, а стану до бою,
Та не тут, а повертати кличу за собою
На Поділля наше рідне, де ждуть побратими,
Люд знедолений і бідний – ми серцями з ними.
9. ПОВЕРНЕННЯ
Ось і берег. Краєвиди
відкриваються подільські:
рідний край туманом вкритий,
наче дивишся крізь сльози.
Бовваніє ліс… Хатинки
біля нього притулились
у подертій одежині,
як сирітки біля мами.
- Що тебе там жде, Устиме? –
пліт уже за середину.
Скоро – берег… Може, куля
вартового притаїлась.
- Що тебе там жде, Устиме? –
- Слава?.. Б’юся не за славу;
не для себе повертаю –
вірю в праведний вогонь.
- Що тебе там жде, Устиме? –
- Той вогонь, в якім згорю я,
розігріє серце хлопа,
льодове від панських кривд.
А для того варто жити!
І не гріх – за те померти!..
Ось і берег…
гнаним вовком
я верну до тебе, краю…
10. ЛІСНИЧИЙ
Спить лісничий. Господарські,
В мозолях, розкинув руки.
Одинак. Жона померла –
Залишила двох синів.
Ось вони, на другім ліжку,
Два дубочки молоденькі,
А. як батько, роботящі
І веселі – два сини.
Хата ця – його руками –
Помагали панські люди,
І ділилися останнім
У скрутні для нього дні.
А тепер – достаток повний:
У хліві – свиня, корова
І телятко вже нівроку,
І казенний вороний.
Є город, лиш далеченько,
Там сини господарюють
Під його отецьким оком…
Тьху! – собака на подвір’ї…
І чого, та серед ночі,
Ґвалт підняла. Мабуть, звір знов
Прискакав якийсь на запах…
Розбудила і синів.
Треба вийти. Ось гвинтівка,
Тихо скрикнули сінешні:
- Що таке? Ніяк то люди…
Хто такі?! Чого вам треба?! –
А у відповідь – мовчання…
- Хто там є?! Стріляти буду!!! –
Й наче вистріл:
- Кармелюк!..
11. ОТАМАНОВА СЛЬОЗА
- Як життя у вас, лісничий? –
Каганець хитнувся трохи,
Тіні стінами пробігли
І застигли у кутку.
- Ще нічого, отамане…
Трішки краще, аніж гірше…
До синів: «Песиголовці,
Ви дасте поїсти людям?!»
- Восени були жандарми –
По хатах тебе шукали;
Пили, кляті, безпробудно;
Грабували всіх і вся.
- Вже сіріє, господарю,
Нам уже пора в дорогу.
Бачу – добра ти людина;
То ж ходімо – проведеш…
А сини твої – щасливий!,-
Як сини мої в дитинстві;
Імена, як у моїх…
- Дядьку-дядьку, ви вже йдете?..
Ще побудьте… Ми покажем
Що росте в нас на городі…
І який Рябко учений…
І які дерева в лісі…
Ще побудьте… Трішки.. Дядьку…-
І уперше… аж не вірять…
Побратими аж не вірять…-
Отаманова сльоза…
Били різками – не було;
Шомполами – ні, не було;
Тричі вирок – ні, не було;
А тут – діти – і сльоза!..
12. КАРМЕЛЮКОВІ ВІЛЬХИ
Є подільський славний звичай:
Гість прийшов – дарунки дітям.
Гроші дати – душу згублять;
Дать пістоль – уб’ють чужу.
Є подільський славний звичай:
Гість прийшов – дарунки дітям:
Подарую вам, хлоп’ята,
Три малі вільхові щепи.
Вільха – дерево незнане
В нашім ріднім понизов’ї,
Височить воно в Карпатах
На осонцених узгірках.
Є подільський славний звичай:
Гість прийшов – дарунки дітям.
Хай живе зелена пам’ять
У майбутнього про нас.
|