Володимир Нагорняк. "Вільховецька легенда" (віршований роман)

Вступ 

Село моє 
називається 
Вільховець…

Приїздіть до нас 
навесні:
ніжно-зелений 
оксамит озимини
нагадає вам море;
а там, далеко, 
де обрій майже 
обіймається з полем,
привітно майорітиме
можливо – моя,
можливо – когось іншого,
але  -  з відчиненими 
для друзів серцями
подільська хата.

Отже, 
ви їдете:
врізнобіч від 
задерикуватого автобуса
злякано розбігаються
зеленкувато-білі, 
аж порозовілі від бігу,
вишні-черешні-яблуні –
молоді та веселі, 
красиві та безтурботні,
наче шкільні випускниці
мого незабутнього  10-Б.

По-жіночому 
довірливо 
пелюстки туляться 
до автобуса, 
припадають до його 
вікон, 
дверей, 
лобового;
довгоочікуюче 
дивляться на вас
і… зриваються…
о, як вони кричать 
під шаленими колесами 
бездушного 
транспорту…
невже не чуєте?..

…село моє 
називається 
Вільховець…

від слова – 
вільха;
але жодної 
вільхи
ані 
в самому селі; 
ані 
в дрімучих лісах,
що зеленою стіною 
захищають село;
ані 
на картинних берегах
мало кому відомої 
Матіршанської –
тихої дитини Дністра –
вам 
не зустріти…

…село моє 
називається 
Вільховець…

* * *

КАРМЕЛЮКОВІ  ВІЛЬХИ 

(Розділ 1)

1. «ПОВЕРНУВСЯ Я З СИБІРУ…»

Йшов Кармель –

ліси ховали 
ще стрімку, могутню постать;

йшов Кармель –

Поділля ждало 
бунтівного свого сина;

йшов Кармель –

душа палала 
не лише вогнем розплати 
за свої страждання дикі;
в ній вміщалася 
велика
до знедолених любов;
побратимів кров – 
до краплі!  - 
так пекла пекельно душу,
що і куля зупинити 
не змогла б його тепер;

йшов Кармель –

тряслись маєтки, 
як від смертної болячки;
в тайниках злобу мішали 
на безсмертного холопа;

йшов Кармель – 

вже побратими 
тайні чистили пістолі;
вже збиралися до гурту –
місяць їм казав дорогу –
ждали батька-атамана;

йшов Кармель… 

2.  ОБЛАВА  

То не хмара, то не чорна 
заступала сонце;
то жандарми крались лісом – 
не чекали хлопці,
не подумали про зраду,
про ворожу підлість…
Постріл!!! В серце… - 
відзвучала постового пісня.
Другий!.. Третій!.. – 
«До печери!» - отамана голос.
«До печери!!! Ай!..» -  
повисла рука, наче колос.

3.  ЧУТКА  

Ходить чутка по Поділлю, 
легендами вмита…
Ходить чутка по Поділлю – 
Кармелюка вбито…
Ходить чутка по Поділлю, 
та не ймуть їй віри;
рук своїх не розпускають 
економи-звірі –
нагаями не лупцюють 
за пусті провини:
- А як знову загарцює 
та по наших спинах
цей гарапник – 
холоп клятий крові не прощає!..»
- Вістей з Кам’янця чекати!.. 
– Не оповіщали?..
Кріпак поле панське оре, 
воли поганяє;
а на серці – 
люте горе ножем душу крає…
- Ідіть к чорту, круторогі!.. 
Кармелюка вбито…
попасіться… - 
по дорозі, 
потім – через жито,
та й до лісу; 
біля дуба спинивсь вікового,
взяв пістолі: 
- Мої любі, для діла святого…
Спиш ти, боже, 
а чи зверху… 
розбудемо – встанеш!..
не повірю панським брехням, 
батьку-отамане!

4.  НА БАНКЕТІ

(Розповідь Лавріна, лакея пана Карпенка, 
шефу жандармів)

-  То ж до пана, 
до Карпенка,
їдуть знатні гості:
їдуть брички, 
хваєтони –
на банкет, 
ага, поминки
по Кармелюку; 
то ж по тому,
що розбоєм двадцять років
на всіх жах наводив.

Я ж коней 
веду до стайні,
всім вівса даю… 
їднако:
коні, пане, ні при чому –
поженеш як, так везуть.

Гості що?.. 
стріча Карпенко:
дам цілують в білі ручки,
копименти їм вогорять,
до жони ведуть, 
до Хроськи,
вибачаюся, Фросини…
Шляхтичам – земним поклоном:
- За велику честь спасибі!;
всіх запрошують у залу,
де проходив той… банкет.
Їли-їли-наливали –
(і куди, звиняюсь, лізло?!) –
слуги, ті вже з ніг валились;
завели затим «мазурку»:
дам наїжених до танцю
розбирали раверанцом;
а розмови все про того,
про розбійника,
що славно,
ви так славно ізловили
у летичівському лісі.

Тут якраз Максим, 
зі стражі:
- Вибачайте,- каже пану, -
там полковник жандармерський,
чоловік у нього десять,
до вас просять на постій…
що казать їм? Відказати…
- Відказати?! Ах, ти ж дурню,
клич сюди!.. Ні! Сам покличу!.. 
страшно думать – сам полковник:
ех, утру я шляхті носа!..

- Сюди, пане…
- Прошу пана…
- Не погребуйте…
- Будь ласка…- 
сам Карпенко навкруг нього,
наче цуцик той, на задніх…

- Ах, який орел полковник!..
- Хоч і літній, а орел!.. –
то вже дамочки 
очима до його лиця 
прилипли;
- Сиве пасмо аж на очі…
- А який вогонь 
палає в тих очах – 
блакитних, сильних…
- Постать – наче лицар з казки…

- Добре-добре, більш не буду:
я лиш те, як ті казали!.. 

- А не знаєте ви, пане,
та про того Кармелюку,
що в Летичеві зловили? –
шляхтичі його питають;
- Ох, і хитрим був, диявол!..
- Сильний, бестія…
- А впертий…
- Із Сибіру тричі пішки…
- А  шпіцрутенів…
- Аж  триста…
- Палиць тисячі так зо три...
- І не каявся ж, триклятий!..
- Ви не бачили?..
- Стрічались?!
- Що ви, що ви – нам цікаво…

- Так, стрічались…-
встав полковник із-за столу;
- Кармелюк – це я! – поборник
за людську щасливу долю;
і не я розбійник – ви;
ви на крові, на мужицькій,
розкошуєте-п’єте;
я від вас беру – народу;
ви – з народу, й лиш собі;
Кармелюк?! Стою над вами!..
Що, Карпенку, стрілись наче:
ось тавро твоє – віддать?..

Так було – хреститься можу…
пан Карпенко… Та зніміть вже! -
як не як, творіння боже,
хай  бере його земля.

5.  ЗАГОРІЛОСЯ ПОДІЛЛЯ  

Ой, нема панам пощади,
павукам неситим;
і мотузка пана рада 
в зашморгу носити.
То не сонце ясне сходить,
що  від нас маленьке;
то не хмари верховодять –
то горять маєтки;
то киплять народні сльози,
горенько вдовине…
так пече, що аж морозом
по мужицьких спинах;
а по панських – нагаями,
мокрими від крові,
від мужицької…
- Гадали, над усе здорові!-
Загорілося Поділля,
аж  трон захитало –
не мольбами, а на ділі
правди запитало;
загорілося Поділля –
то народна кара;
загорілося Поділля – 
не до сну й жандармам;
край увесь заполонили –
не виходь із хати;
лазутчиків напустили –
слова не сказати;
по лісах буйно зелених,
що не день – облава…
- Збери хлопців, і до мене,
впівніч, біля ставу.

6.  РАДА

Темна ніч;
настільки темна –
не видать зірок на небі;
на душі у отамана
також просвіту нема:
думи, думи 
душу крають,
аж за голову схопився…
…тупіт чути… 
Грицько,  мабуть,
веде хлопців… 
до верби став… 
а над ставом
неприродна якась тиша:
тільки  «ш-шу-у»  комиш шепоче…
чи вже серце стало так?..

Ось і постать Блажкунова…
Рядом хто?.. 
Грицько тріпоче;
а за ними  - хлопців тридцять –
ціле військо – ставні,славні…
Чорноморець відділився:
тричі пугачем недремним
знак умовний подає.
Знову пугач. 
Знову тричі.
Кармелюк це добре вміє.
-  Добрий вечір чи то ніч вже...
- Всім – уклін! Сідайте… 
Раду розпочнемо. 
 Два в дозори,
і дивитися в обидва! – 
помовчав.  
-  Скажіть, хто зможе
зиму тихо перебути
чи в своїх місцях, 
чи в інших;
затаїтися, як  миша;
затерятися в миру?..
Піднялось правиць п’ятнадцять.
-  Добре, хлопці!.. 
але знайте:
затаїтися, чекати;
підбирать  людей надійних,
і  чекати свого часу;
бо за наш найменший виступ
б’ють ні в чому неповинних
із тих місць, де ми проходим…

…решта хай іде зі мною
за  Дністер,
в  Галичину… 

7. В ГУБЕРНАТОРА

- Кармелюк де?.. Вас питаю!
Скільки це терпіти можна,
щоб  якийсь  холоп заклятий
верховодив у повітах?!

Хто казав – на слід напали?
Хто хвалився – буде взятий?
А тепер – у воду канув?
А тепер – нечиста сила?

«Причащатись» треба менше
І побільш займатись ділом –
Пішли к чорту дармоїди!
Він уже в Галичині.

У газетах, у галицьких,
Іменується опришком –
Наче Довбуш невловимим –
Та злидота йде за ним.

Тут і ваша є заслуга:
Все Поділля обложили,
Кожне дерево і кущик,
А зловити – дулю на!!!

Втім, як з пліч гора звалилась:
Не у нас, і слава богу.
Та чекайте: він ще прийде,
Як приходив із Сибіру.

8.  ЧУМА

Вже весна зламала кригу, зацвіли Карпати  –
Ані шуму, ані крику, пісні не чувати.
Ніби люта смерть з косою ходить по Карпатах –
За людською, за сльозою світу не видати.
Галичани мруть, як мухи. І нема спасіння.
Ані бога, щоб  послухав, ані воскресіння.
То – чума!.. Страшна. Жорстока. Нічим невблаганна…
І її учуло кроки військо отамана…

- Скажи, батьку-отамане, своє віще слово:
Тут чекати-погибати чи до бою знову
Проти панства світового стати до загину?..
- Діла свого я святого, хлопці, не покину.
І не буду я чекати, а стану до бою,
Та не тут, а повертати кличу за собою
На Поділля наше рідне, де ждуть побратими,
Люд знедолений і бідний – ми серцями з ними.
 

9. ПОВЕРНЕННЯ

Ось і берег. Краєвиди
відкриваються подільські:
рідний край туманом вкритий,
наче дивишся крізь сльози.

Бовваніє ліс… Хатинки
біля нього притулились
у  подертій одежині,
як  сирітки біля мами.

- Що тебе там жде, Устиме? –
пліт уже за середину.
Скоро – берег… Може, куля
вартового  притаїлась.

- Що тебе там жде, Устиме? –
- Слава?.. Б’юся не за славу;
не для себе повертаю –
вірю в праведний вогонь.
- Що тебе там жде, Устиме? –
- Той вогонь, в якім згорю я,
розігріє серце хлопа,
льодове від панських кривд.

А для того варто жити!
І  не гріх – за те померти!..

Ось і берег…
гнаним вовком
я верну до тебе, краю…

10.  ЛІСНИЧИЙ

Спить лісничий. Господарські,
В мозолях, розкинув руки.
Одинак. Жона померла –
Залишила двох синів.

Ось вони, на другім ліжку,
Два дубочки молоденькі,
А. як батько, роботящі 
І веселі – два сини.

Хата ця – його руками –
Помагали панські люди,
І ділилися останнім 
У скрутні для нього дні.

А тепер – достаток повний:
У хліві – свиня, корова
І телятко вже нівроку,
І казенний  вороний.

Є город, лиш далеченько,
Там сини господарюють
Під його отецьким оком…
Тьху! – собака на подвір’ї…

І чого, та  серед ночі,
Ґвалт підняла. Мабуть, звір знов
Прискакав якийсь на запах…
Розбудила і синів.

Треба вийти. Ось гвинтівка,
Тихо скрикнули сінешні:
- Що таке? Ніяк то люди…
Хто такі?! Чого вам треба?! –

А у відповідь – мовчання…
- Хто там є?! Стріляти буду!!! –
Й наче вистріл:
- Кармелюк!..

11.  ОТАМАНОВА СЛЬОЗА 

- Як життя у вас, лісничий? –
Каганець хитнувся трохи,
Тіні стінами пробігли
І застигли у кутку.
- Ще нічого, отамане…
Трішки краще, аніж гірше…
До синів: «Песиголовці,
Ви дасте поїсти людям?!»
- Восени були жандарми –
По хатах тебе шукали;
Пили, кляті, безпробудно;
Грабували всіх і вся.
- Вже сіріє, господарю, 
Нам уже пора в дорогу.
Бачу – добра ти людина;
То ж ходімо – проведеш…
А сини твої – щасливий!,-
Як сини мої в дитинстві;
Імена, як у моїх…
-  Дядьку-дядьку, ви вже йдете?..
Ще побудьте… Ми покажем
Що росте в нас на городі…
І який Рябко учений…
І які дерева в лісі…
Ще побудьте… Трішки.. Дядьку…-
І уперше… аж не вірять…
Побратими аж не вірять…-
Отаманова сльоза…
Били різками – не було;
Шомполами – ні, не було;
Тричі вирок – ні, не було;
А тут – діти – і сльоза!..  

12. КАРМЕЛЮКОВІ  ВІЛЬХИ 
 
Є подільський славний звичай:
Гість прийшов – дарунки дітям.
Гроші дати – душу згублять;
Дать пістоль – уб’ють чужу.

Є подільський славний звичай:
Гість прийшов – дарунки дітям:
Подарую вам, хлоп’ята,
Три малі вільхові щепи.

Вільха – дерево незнане
В нашім ріднім понизов’ї,
Височить воно в Карпатах 
На осонцених узгірках.

Є подільський славний звичай:
Гість прийшов – дарунки дітям.
Хай живе зелена пам’ять 
У майбутнього про нас.

…А  ВІЛЬХИ  ШЕЛЕСТЯТЬ!..   

(Розділ 2)

Вступ

Три вільхи, 
наче долі три.
три долі-вільхи, 
як три сонця;
життєві падали вітри
на них;
вони одні віконцем
були старому та синам
у світ майбутній. 

Звідки нам,
закритим часом, 
як дверима,
знать про що там 
думалось під ними…
лиш здогадатись… 
Хай хоч те
в рядках невмілих 
розцвіте.

Дністер – безпечний. 
Як хлопчисько.
Біжить крізь вічність. 
Що йому?..
Бо й сам він – вічність: 
вчора – близько,
та й позавчора – не крізь тьму;
йому тумани  -  покривала;
а сльози – води;
гнів – не гнів;
його б ми, діти, 
розпитали б,
якби він говорити вмів;
не вміє й досі…
Берегами – холодні 
скали-письмена,
що пам’ять вічну зберігали;
ми ж не читали…  
не вина: нам, смертним, 
вічність не дана.
Стекло Дністром 
води немало…
немало підневольних  літ
пройшло… 

Кармелюка не стало…
кармелюкові вільхи у селі
та дух бунтарський 
залишився; 
підріс Карпенко;
об’явився.
та ну командовать-кричать,
та ну наводити порядок…
а син лісничого Остап
нового пана 
конокрадом назвав;
у війську вже, солдат;
а старший син – 
той став лісничим;
змінив Юхима на посту;
той оженивсь;
живе в селі, і кличе
до себе батька.  

Мову ту старий,
хоч і прийма до серця,
але відказ дає весь час:
- На мене, синку, 
ти не сердься –
я тут привик 
зорю стрічать;
тут – все життя; 
твоя тут мама;
тут вільхи 
Кармелюк садив – 
святе, 
що я на старість маю;
чим я живу, лісний; 
а ти іди в село, в народ, Іване…
одне  ж, прошу, 
запам’ятай:
якщо для них 
ти станеш паном,
сюди  й  стежинки  
не  питай! 

1. ХВОРОБА 

-  Захирів батько… мов колода,
Лежить у хаті… і  мовчить…
-  Було й раніше: у негоду
Він думи думає – не спить…

- Та ні, це, мабуть, вже надовго
Скрутило, щоб не говорив…
- Оце ще клопіт маю! Добре…
І так вже вчасно – серед жнив…
Я дуже вас прошу, Мотрино,
Побудьте з батьком… Заплатю,
Гостинців дам, пішли в хатину…

- Іване, тю на тебе, тю!
Щоб я з безбожником таким,
Котрий малим лиш церкву бачив…
- Та що ви взялися в боки:
Усяк слабий по богу плаче.
Ви  трави  знаєте, біду
Відводите… Ну, що ви знов!..
На днях, скажіть йому, зайду:
Жнива – а я ще й економ! 

2.  СПОВІДЬ

-  Це вже кінець прийшов, Мотрино:
Давай карету-домовину,
Кажи дорогу на той світ;
Земний уклін всім і привіт…

-  Безбожнику, побійся бога:
Не в рай, а в пекло жде дорога…
Ти в бога каяття просив?!
- Не страшно – я ж у пеклі жив!
На тому світі чи на сім  -
Лиш  переїду в інший дім.
Одного жаль: Ріжок покину;
Тебе не буде там, Мотрино,
А то би молодість згадали…

- Мовчи!.. За  батюшком послали…
Собака, чуєш, заскавчала,
Приїхав, мабуть… Ти ж гляди,
Покайся, чесно соблюди 
Церковний наш порядок… - Іди,
Поклич, бо вже подвір’ям зирить;
Хай  проспіва  й  тікає  з  миром.

3.  СМЕРТЬ  ЛІСНИЧОГО ЮХИМА

(Розповідь Мотрини)

- Я  тайну сповіді не знаю:
Її від смертного ховають;
Лиш знаю: батюшка був довго,
Надвечір в бричку сів. Не богу
Повідав тайну сповіді, а пану
Карпенку. Як же той кричав,
Громи та блискавки кидав!..

«Я ті прокляті деревини –
Хай відійде до домовини! –
Під корінь, бидло, всі зрублю!!!
Такого я не потерплю!!!»

І вирішив на слові тому 
Івана зняти з економа.
Петра назначив. Наказав,
Якщо той в мирі хоче жити,
Івана треба посадити…
Петро – то сволоч; він узнав –
Іван давав  потрохи жита
Бідняцьким сім’ям… Розказав
Петро це пану…

…В суботу рано
Старий Юхим уже пристав…

4.  ПОХОРОНИ

Ховали всім селом Юхима.
В Ріжку. У лісі. Серед вільх.
З напіввідкритими очима
В насмішці небо бачив він.

Схрестились руки вузлуваті,
Тендітна танула свіча…
І чувся голос глухуватий:
«Я тут привик зорю стрічать…»

Івану чувся. Мов дитина
Ридав над батьком літній син;
І ліс, що батько смертний кинув,
«Прости!» пробачення просив…

«Тут – все життя; твоя тут мама;
Тут вільхи Кармелюк садив;
Святе, що я на старість маю,
Чим я живу лісний… а ти…»

… З рук перша грудка полетіла
В могильну яму, і – прощай…

…На вільхи хмарка сіра сіла,
Дощ-сльози крапати почав…

5. ПЕРШИЙ ПОХІД НА ВІЛЬХИ

Петро і пан,
між них собака,
надвечір кралися до вільх;
ніхто й додуматись не міг,
не мав і гадочки…
Блищало
лезо сокирняне
в Петра за поясом;
прийшли –
зламать хотіли – не змогли –
зрубали хрест;
зухвалля п’яне
їх захопило через край;
до вільхи стали:
- Ну… Рубай!..-
Петро – сокиру;
в руки плюнув 
і розмахнувсь – 
на землю плюхнув,
неначе лантух;
пан підняв:
- Ти що?!
- Та наче хтось стріляв…
- Не знаю нащо тебе брав –
Сокиру дай!;
… Та знову –  постріл;
Петро упав…

6.  ПАН  КАРПЕНКО

Три дні гарячка пана пила –
Шляхтянка-жінка голосила
Вже як по мертвому… Ожив 
Аж на четвертий день: - Скажи –
Служанці мовив ти Петрові…
- Ви, пане, мабуть, нездорові:
Петра ж убили…  - Як убили?!
- І в землю вчора вже зарили!
- А я, було подумав, він…
- Тоді ж ,у лісі, коло  вільх…
- По-християнськи поховали?..
- Та краще б не питали:
Лише рідня і копачі,
І більше ні душі.

… На п’ятий день, ще спозаранку,
У бричку Сірого й Каштанку
Велів Карпенко запрягти:
- Я не прощу таку обиду –
До губернатора доїду!!!

…Днів через три дійсно
Приїхав з військом…

7.  ДРУГИЙ ПОХІД НА ВІЛЬХИ

Село затихло. Заніміло.
Сховалось в глиняних хатках.
Жаби сріблясті у ставках
Замовкли. Лячно та невміло
Мигтіли зорі. Дикий страх –
Молодик хмарами вкривався…
…Похід на вільхи розпочався
Уже на другий день, в обід.
До лісу – строєм, слід-у-слід,
Лиш перед лісом оглянулись:
Диміла Карпівка –
Горіли панські скирди…
Гасить щосили прибігали,
Але куди вже там – пропало:
Обід пожежа розпочала,
А мала добрий апетит!..

8. ЗРУБАТИ ЇХ!..

Раненько в двір, 
де жив Іван,
прийшли солдати; 
з ними – пан:
- Не знаю ти палив чи ні,
та це однаково мені!,
сокиру – і до вільх –
зрубати їх!!!
Інакше  - 
в порошок, згною
тебе і всю твою рідню!!!
До завтра мусиш 
їх зрубати.
до завтра!!! –
і пішли від хати…

9.  І ВІН ПІШОВ!..

…і він пішов…
тривожно вечір
палив червоним 
небеса;
хитався ліс –
сокиру ніс;
зоря на лезі,
наче кров;
він йшов;
і плакав;
але йшов;
тяжким,
тяжким був крок;
земля
словами отчими
благала:
«Тут – все життя;
Твоя тут мама;
Тут вільхи 
Кармелюк садив…
А ти?..»
Слова-грудки
з-під  підошов;
він йшов;
і плакав;
але йшов…

Минула ніч;
на ранок пан
у хату преться:
- Де Іван?!
- У ліс пішов,
нема і досі…

Щосили бричка
по дорозі
до лісу мчить –
грудки летять,
аж глядь –
а вільхи 
шелестять!!!
...а вільхи 
шелестять…

10.  ВІЛЬХОВИЙ  БУНТ

Сокира в бричці;
в руки взяв;
і розмахнувся –
і упав на землю,
куля прямо в серце…

Не цим скінчилося усе це:
лишень Карпенка поховали –
солдати суд свій розпочали;
до вільх зігнали мужиків,
і не жаліли батогів…

Тільки перестали – 
село сусіднє запалало;
вони – туди за мить,
аж глядь горить
маєток в дальшому селі;
отак, в сідлі,
коней ледь не загнали,
до Кам’янця домчали.

11.  В  ГУБЕРНАТОРА

-  Не розумію, хоч убий –
Який вам з того зиск, який?!
Вільховий бунт – весь край  горить…
Кому пожежу цю гасить?!
Це просто так не зійде з рук –
Не дай бог новий Кармелюк:
Запам’ятаєте до домовини
Ви ці прокляті деревини!!!

І постанова, врешті-решт:
Поручик, взяти під арешт
На п’ять –ні,мало!- десять діб,
Та щоб узнав останній дід
В селі, в найдальшому селі…
А то чорт зна що на землі 
Цій твориться… О, боже мій…
Наказую: ніяких дій!

12.  ЕПІЛОГ

Іван не повернувся…
Хтось повів,
Що Кармелюк його зустрів…

Неясність, скажете, в моменті –
Можливо – все ж таки, легенда!
Карпенкова дружина
Село в прокльонах  залишила;
Село Вільхівцем звати стали;
І так в реєстрах записали;

Біля Ріжка кут Вільховкою став…
Про це я від дідів узнав;
А ті ще від своїх дідів –
Легендо йди до наших днів!..