Володимир Нагорняк. "Вільховецька легенда" (віршований роман)


Володимир Нагорняк

ВІЛЬХОВЕЦЬКА ЛЕГЕНДА    

(віршований роман)

 

Завантажити текст віршованого роману Володимира Нагорняка "Вільховецька легенда" (txt.zip)

 

Володимир Нагорняк. Вільховецька легенда. Віршований роман. Використано картину Олександра Куліча (kulichenko) Сліпий дощ

 

 

Вступ 

Село моє 
називається 
Вільховець…

Приїздіть до нас 
навесні:
ніжно-зелений 
оксамит озимини
нагадає вам море;
а там, далеко, 
де обрій майже 
обіймається з полем,
привітно майорітиме
можливо – моя,
можливо – когось іншого,
але  -  з відчиненими 
для друзів серцями
подільська хата.

Отже, 
ви їдете:
врізнобіч від 
задерикуватого автобуса
злякано розбігаються
зеленкувато-білі, 
аж порозовілі від бігу,
вишні-черешні-яблуні –
молоді та веселі, 
красиві та безтурботні,
наче шкільні випускниці
мого незабутнього  10-Б.

По-жіночому 
довірливо 
пелюстки туляться 
до автобуса, 
припадають до його 
вікон, 
дверей, 
лобового;
довгоочікуюче 
дивляться на вас
і… зриваються…
о, як вони кричать 
під шаленими колесами 
бездушного 
транспорту…
невже не чуєте?..

…село моє 
називається 
Вільховець…

від слова – 
вільха;
але жодної 
вільхи
ані 
в самому селі; 
ані 
в дрімучих лісах,
що зеленою стіною 
захищають село;
ані 
на картинних берегах
мало кому відомої 
Матіршанської –
тихої дитини Дністра –
вам 
не зустріти…

…село моє 
називається 
Вільховець…

 

* * *


КАРМЕЛЮКОВІ  ВІЛЬХИ 

(Розділ 1)

1. «ПОВЕРНУВСЯ Я З СИБІРУ…»

Йшов Кармель –

ліси ховали 
ще стрімку, могутню постать;

йшов Кармель –

Поділля ждало 
бунтівного свого сина;

йшов Кармель –

душа палала 
не лише вогнем розплати 
за свої страждання дикі;
в ній вміщалася 
велика
до знедолених любов;
побратимів кров – 
до краплі!  - 
так пекла пекельно душу,
що і куля зупинити 
не змогла б його тепер;

йшов Кармель –

тряслись маєтки, 
як від смертної болячки;
в тайниках злобу мішали 
на безсмертного холопа;

йшов Кармель – 

вже побратими 
тайні чистили пістолі;
вже збиралися до гурту –
місяць їм казав дорогу –
ждали батька-атамана;

йшов Кармель… 


2.  ОБЛАВА  

То не хмара, то не чорна 
заступала сонце;
то жандарми крались лісом – 
не чекали хлопці,
не подумали про зраду,
про ворожу підлість…
Постріл!!! В серце… - 
відзвучала постового пісня.
Другий!.. Третій!.. – 
«До печери!» - отамана голос.
«До печери!!! Ай!..» -  
повисла рука, наче колос.


3.  ЧУТКА  

Ходить чутка по Поділлю, 
легендами вмита…
Ходить чутка по Поділлю – 
Кармелюка вбито…
Ходить чутка по Поділлю, 
та не ймуть їй віри;
рук своїх не розпускають 
економи-звірі –
нагаями не лупцюють 
за пусті провини:
- А як знову загарцює 
та по наших спинах
цей гарапник – 
холоп клятий крові не прощає!..»
- Вістей з Кам’янця чекати!.. 
– Не оповіщали?..
Кріпак поле панське оре, 
воли поганяє;
а на серці – 
люте горе ножем душу крає…
- Ідіть к чорту, круторогі!.. 
Кармелюка вбито…
попасіться… - 
по дорозі, 
потім – через жито,
та й до лісу; 
біля дуба спинивсь вікового,
взяв пістолі: 
- Мої любі, для діла святого…
Спиш ти, боже, 
а чи зверху… 
розбудемо – встанеш!..
не повірю панським брехням, 
батьку-отамане!


4.  НА БАНКЕТІ

(Розповідь Лавріна, лакея пана Карпенка, 
шефу жандармів)

-  То ж до пана, 
до Карпенка,
їдуть знатні гості:
їдуть брички, 
хваєтони –
на банкет, 
ага, поминки
по Кармелюку; 
то ж по тому,
що розбоєм двадцять років
на всіх жах наводив.

Я ж коней 
веду до стайні,
всім вівса даю… 
їднако:
коні, пане, ні при чому –
поженеш як, так везуть.

Гості що?.. 
стріча Карпенко:
дам цілують в білі ручки,
копименти їм вогорять,
до жони ведуть, 
до Хроськи,
вибачаюся, Фросини…
Шляхтичам – земним поклоном:
- За велику честь спасибі!;
всіх запрошують у залу,
де проходив той… банкет.
Їли-їли-наливали –
(і куди, звиняюсь, лізло?!) –
слуги, ті вже з ніг валились;
завели затим «мазурку»:
дам наїжених до танцю
розбирали раверанцом;
а розмови все про того,
про розбійника,
що славно,
ви так славно ізловили
у летичівському лісі.

Тут якраз Максим, 
зі стражі:
- Вибачайте,- каже пану, -
там полковник жандармерський,
чоловік у нього десять,
до вас просять на постій…
що казать їм? Відказати…
- Відказати?! Ах, ти ж дурню,
клич сюди!.. Ні! Сам покличу!.. 
страшно думать – сам полковник:
ех, утру я шляхті носа!..

- Сюди, пане…
- Прошу пана…
- Не погребуйте…
- Будь ласка…- 
сам Карпенко навкруг нього,
наче цуцик той, на задніх…

- Ах, який орел полковник!..
- Хоч і літній, а орел!.. –
то вже дамочки 
очима до його лиця 
прилипли;
- Сиве пасмо аж на очі…
- А який вогонь 
палає в тих очах – 
блакитних, сильних…
- Постать – наче лицар з казки…

- Добре-добре, більш не буду:
я лиш те, як ті казали!.. 

- А не знаєте ви, пане,
та про того Кармелюку,
що в Летичеві зловили? –
шляхтичі його питають;
- Ох, і хитрим був, диявол!..
- Сильний, бестія…
- А впертий…
- Із Сибіру тричі пішки…
- А  шпіцрутенів…
- Аж  триста…
- Палиць тисячі так зо три...
- І не каявся ж, триклятий!..
- Ви не бачили?..
- Стрічались?!
- Що ви, що ви – нам цікаво…

- Так, стрічались…-
встав полковник із-за столу;
- Кармелюк – це я! – поборник
за людську щасливу долю;
і не я розбійник – ви;
ви на крові, на мужицькій,
розкошуєте-п’єте;
я від вас беру – народу;
ви – з народу, й лиш собі;
Кармелюк?! Стою над вами!..
Що, Карпенку, стрілись наче:
ось тавро твоє – віддать?..

Так було – хреститься можу…
пан Карпенко… Та зніміть вже! -
як не як, творіння боже,
хай  бере його земля.


5.  ЗАГОРІЛОСЯ ПОДІЛЛЯ  

Ой, нема панам пощади,
павукам неситим;
і мотузка пана рада 
в зашморгу носити.
То не сонце ясне сходить,
що  від нас маленьке;
то не хмари верховодять –
то горять маєтки;
то киплять народні сльози,
горенько вдовине…
так пече, що аж морозом
по мужицьких спинах;
а по панських – нагаями,
мокрими від крові,
від мужицької…
- Гадали, над усе здорові!-
Загорілося Поділля,
аж  трон захитало –
не мольбами, а на ділі
правди запитало;
загорілося Поділля –
то народна кара;
загорілося Поділля – 
не до сну й жандармам;
край увесь заполонили –
не виходь із хати;
лазутчиків напустили –
слова не сказати;
по лісах буйно зелених,
що не день – облава…
- Збери хлопців, і до мене,
впівніч, біля ставу.


6.  РАДА

Темна ніч;
настільки темна –
не видать зірок на небі;
на душі у отамана
також просвіту нема:
думи, думи 
душу крають,
аж за голову схопився…
…тупіт чути… 
Грицько,  мабуть,
веде хлопців… 
до верби став… 
а над ставом
неприродна якась тиша:
тільки  «ш-шу-у»  комиш шепоче…
чи вже серце стало так?..

Ось і постать Блажкунова…
Рядом хто?.. 
Грицько тріпоче;
а за ними  - хлопців тридцять –
ціле військо – ставні,славні…
Чорноморець відділився:
тричі пугачем недремним
знак умовний подає.
Знову пугач. 
Знову тричі.
Кармелюк це добре вміє.
-  Добрий вечір чи то ніч вже...
- Всім – уклін! Сідайте… 
Раду розпочнемо. 
 Два в дозори,
і дивитися в обидва! – 
помовчав.  
-  Скажіть, хто зможе
зиму тихо перебути
чи в своїх місцях, 
чи в інших;
затаїтися, як  миша;
затерятися в миру?..
Піднялось правиць п’ятнадцять.
-  Добре, хлопці!.. 
але знайте:
затаїтися, чекати;
підбирать  людей надійних,
і  чекати свого часу;
бо за наш найменший виступ
б’ють ні в чому неповинних
із тих місць, де ми проходим…

…решта хай іде зі мною
за  Дністер,
в  Галичину… 


7. В ГУБЕРНАТОРА

- Кармелюк де?.. Вас питаю!
Скільки це терпіти можна,
щоб  якийсь  холоп заклятий
верховодив у повітах?!

Хто казав – на слід напали?
Хто хвалився – буде взятий?
А тепер – у воду канув?
А тепер – нечиста сила?

«Причащатись» треба менше
І побільш займатись ділом –
Пішли к чорту дармоїди!
Він уже в Галичині.

У газетах, у галицьких,
Іменується опришком –
Наче Довбуш невловимим –
Та злидота йде за ним.

Тут і ваша є заслуга:
Все Поділля обложили,
Кожне дерево і кущик,
А зловити – дулю на!!!

Втім, як з пліч гора звалилась:
Не у нас, і слава богу.
Та чекайте: він ще прийде,
Як приходив із Сибіру.


8.  ЧУМА

Вже весна зламала кригу, зацвіли Карпати  
Ані шуму, ані крику, пісні не чувати.
Ніби люта смерть з косою ходить по Карпатах –
За людською, за сльозою світу не видати.
Галичани мруть, як мухи. І нема спасіння.
Ані бога, щоб  послухав, ані воскресіння.
То – чума!.. Страшна. Жорстока. Нічим невблаганна…
І її учуло кроки військо отамана…

- Скажи, батьку-отамане, своє віще слово:
Тут чекати-погибати чи до бою знову
Проти панства світового стати до загину?..
- Діла свого я святого, хлопці, не покину.
І не буду я чекати, а стану до бою,
Та не тут, а повертати кличу за собою
На Поділля наше рідне, де ждуть побратими,
Люд знедолений і бідний – ми серцями з ними.

 

9. ПОВЕРНЕННЯ

Ось і берег. Краєвиди
відкриваються подільські:
рідний край туманом вкритий,
наче дивишся крізь сльози.

Бовваніє ліс… Хатинки
біля нього притулились
у  подертій одежині,
як  сирітки біля мами.

- Що тебе там жде, Устиме? –
пліт уже за середину.
Скоро – берег… Може, куля
вартового  притаїлась.

- Що тебе там жде, Устиме? –
- Слава?.. Б’юся не за славу;
не для себе повертаю –
вірю в праведний вогонь.
- Що тебе там жде, Устиме? –
- Той вогонь, в якім згорю я,
розігріє серце хлопа,
льодове від панських кривд.

А для того варто жити!
І  не гріх – за те померти!..

Ось і берег…
гнаним вовком
я верну до тебе, краю…


10.  ЛІСНИЧИЙ

Спить лісничий. Господарські,
В мозолях, розкинув руки.
Одинак. Жона померла –
Залишила двох синів.

Ось вони, на другім ліжку,
Два дубочки молоденькі,
А. як батько, роботящі 
І веселі – два сини.

Хата ця – його руками –
Помагали панські люди,
І ділилися останнім 
У скрутні для нього дні.

А тепер – достаток повний:
У хліві – свиня, корова
І телятко вже нівроку,
І казенний  вороний.


Є город, лиш далеченько,
Там сини господарюють
Під його отецьким оком…
Тьху! – собака на подвір’ї…

І чого, та  серед ночі,
Ґвалт підняла. Мабуть, звір знов
Прискакав якийсь на запах…
Розбудила і синів.

Треба вийти. Ось гвинтівка,
Тихо скрикнули сінешні:
- Що таке? Ніяк то люди…
Хто такі?! Чого вам треба?! –

А у відповідь – мовчання…
- Хто там є?! Стріляти буду!!! –
Й наче вистріл:
- Кармелюк!..


11.  ОТАМАНОВА СЛЬОЗА 

- Як життя у вас, лісничий? –
Каганець хитнувся трохи,
Тіні стінами пробігли
І застигли у кутку.
- Ще нічого, отамане…
Трішки краще, аніж гірше…
До синів: «Песиголовці,
Ви дасте поїсти людям?!»
- Восени були жандарми –
По хатах тебе шукали;
Пили, кляті, безпробудно;
Грабували всіх і вся.
- Вже сіріє, господарю, 
Нам уже пора в дорогу.
Бачу – добра ти людина;
То ж ходімо – проведеш…
А сини твої – щасливий!,-
Як сини мої в дитинстві;
Імена, як у моїх…
-  Дядьку-дядьку, ви вже йдете?..
Ще побудьте… Ми покажем
Що росте в нас на городі…
І який Рябко учений…
І які дерева в лісі…
Ще побудьте… Трішки.. Дядьку…-
І уперше… аж не вірять…
Побратими аж не вірять…-
Отаманова сльоза…
Били різками – не було;
Шомполами – ні, не було;
Тричі вирок – ні, не було;
А тут – діти – і сльоза!..  


12. КАРМЕЛЮКОВІ  ВІЛЬХИ 
 
Є подільський славний звичай:
Гість прийшов – дарунки дітям.
Гроші дати – душу згублять;
Дать пістоль – уб’ють чужу.

Є подільський славний звичай:
Гість прийшов – дарунки дітям:
Подарую вам, хлоп’ята,
Три малі вільхові щепи.

Вільха – дерево незнане
В нашім ріднім понизов’ї,
Височить воно в Карпатах 
На осонцених узгірках.

Є подільський славний звичай:
Гість прийшов – дарунки дітям.
Хай живе зелена пам’ять 
У майбутнього про нас.

 

 

Володимир Нагорняк. Вільховецька легенда. Віршований роман.

 

 

 

…А  ВІЛЬХИ  ШЕЛЕСТЯТЬ!..   

(Розділ 2)

Вступ

Три вільхи, 
наче долі три.
три долі-вільхи, 
як три сонця;
життєві падали вітри
на них;
вони одні віконцем
були старому та синам
у світ майбутній. 

Звідки нам,
закритим часом, 
як дверима,
знать про що там 
думалось під ними…
лиш здогадатись… 
Хай хоч те
в рядках невмілих 
розцвіте.

Дністер – безпечний. 
Як хлопчисько.
Біжить крізь вічність. 
Що йому?..
Бо й сам він – вічність: 
вчора – близько,
та й позавчора – не крізь тьму;
йому тумани  -  покривала;
а сльози – води;
гнів – не гнів;
його б ми, діти, 
розпитали б,
якби він говорити вмів;
не вміє й досі…
Берегами – холодні 
скали-письмена,
що пам’ять вічну зберігали;
ми ж не читали…  
не вина: нам, смертним, 
вічність не дана.
Стекло Дністром 
води немало…
немало підневольних  літ
пройшло… 

Кармелюка не стало…
кармелюкові вільхи у селі
та дух бунтарський 
залишився; 
підріс Карпенко;
об’явився.
та ну командовать-кричать,
та ну наводити порядок…
а син лісничого Остап
нового пана 
конокрадом назвав;
у війську вже, солдат;
а старший син – 
той став лісничим;
змінив Юхима на посту;
той оженивсь;
живе в селі, і кличе
до себе батька.  

Мову ту старий,
хоч і прийма до серця,
але відказ дає весь час:
- На мене, синку, 
ти не сердься –
я тут привик 
зорю стрічать;
тут – все життя; 
твоя тут мама;
тут вільхи 
Кармелюк садив – 
святе, 
що я на старість маю;
чим я живу, лісний; 
а ти іди в село, в народ, Іване…
одне  ж, прошу, 
запам’ятай:
якщо для них 
ти станеш паном,
сюди  й  стежинки  
не  питай! 


1. ХВОРОБА 

-  Захирів батько… мов колода,
Лежить у хаті… і  мовчить…
-  Було й раніше: у негоду
Він думи думає – не спить…

- Та ні, це, мабуть, вже надовго
Скрутило, щоб не говорив…
- Оце ще клопіт маю! Добре…
І так вже вчасно – серед жнив…
Я дуже вас прошу, Мотрино,
Побудьте з батьком… Заплатю,
Гостинців дам, пішли в хатину…

- Іване, тю на тебе, тю!
Щоб я з безбожником таким,
Котрий малим лиш церкву бачив…
- Та що ви взялися в боки:
Усяк слабий по богу плаче.
Ви  трави  знаєте, біду
Відводите… Ну, що ви знов!..
На днях, скажіть йому, зайду:
Жнива – а я ще й економ! 


2.  СПОВІДЬ

-  Це вже кінець прийшов, Мотрино:
Давай карету-домовину,
Кажи дорогу на той світ;
Земний уклін всім і привіт…

-  Безбожнику, побійся бога:
Не в рай, а в пекло жде дорога…
Ти в бога каяття просив?!
- Не страшно – я ж у пеклі жив!
На тому світі чи на сім  -
Лиш  переїду в інший дім.
Одного жаль: Ріжок покину;
Тебе не буде там, Мотрино,
А то би молодість згадали…

- Мовчи!.. За  батюшком послали…
Собака, чуєш, заскавчала,
Приїхав, мабуть… Ти ж гляди,
Покайся, чесно соблюди 
Церковний наш порядок… - Іди,
Поклич, бо вже подвір’ям зирить;
Хай  проспіва  й  тікає  з  миром.


3.  СМЕРТЬ  ЛІСНИЧОГО ЮХИМА

(Розповідь Мотрини)

- Я  тайну сповіді не знаю:
Її від смертного ховають;
Лиш знаю: батюшка був довго,
Надвечір в бричку сів. Не богу
Повідав тайну сповіді, а пану
Карпенку. Як же той кричав,
Громи та блискавки кидав!..

«Я ті прокляті деревини –
Хай відійде до домовини! –
Під корінь, бидло, всі зрублю!!!
Такого я не потерплю!!!»

І вирішив на слові тому 
Івана зняти з економа.
Петра назначив. Наказав,
Якщо той в мирі хоче жити,
Івана треба посадити…
Петро – то сволоч; він узнав –
Іван давав  потрохи жита
Бідняцьким сім’ям… Розказав
Петро це пану…

…В суботу рано
Старий Юхим уже пристав…


4.  ПОХОРОНИ

Ховали всім селом Юхима.
В Ріжку. У лісі. Серед вільх.
З напіввідкритими очима
В насмішці небо бачив він.

Схрестились руки вузлуваті,
Тендітна танула свіча…
І чувся голос глухуватий:
«Я тут привик зорю стрічать…»

Івану чувся. Мов дитина
Ридав над батьком літній син;
І ліс, що батько смертний кинув,
«Прости!» пробачення просив…

«Тут – все життя; твоя тут мама;
Тут вільхи Кармелюк садив;
Святе, що я на старість маю,
Чим я живу лісний… а ти…»

… З рук перша грудка полетіла
В могильну яму, і – прощай…

…На вільхи хмарка сіра сіла,
Дощ-сльози крапати почав…


5. ПЕРШИЙ ПОХІД НА ВІЛЬХИ

Петро і пан,
між них собака,
надвечір кралися до вільх;
ніхто й додуматись не міг,
не мав і гадочки…
Блищало
лезо сокирняне
в Петра за поясом;
прийшли –
зламать хотіли – не змогли –
зрубали хрест;
зухвалля п’яне
їх захопило через край;
до вільхи стали:
- Ну… Рубай!..-
Петро – сокиру;
в руки плюнув 
і розмахнувсь – 
на землю плюхнув,
неначе лантух;
пан підняв:
- Ти що?!
- Та наче хтось стріляв…
- Не знаю нащо тебе брав –
Сокиру дай!;
… Та знову –  постріл;
Петро упав…


6.  ПАН  КАРПЕНКО

Три дні гарячка пана пила –
Шляхтянка-жінка голосила
Вже як по мертвому… Ожив 
Аж на четвертий день: - Скажи –
Служанці мовив ти Петрові…
- Ви, пане, мабуть, нездорові:
Петра ж убили…  - Як убили?!
- І в землю вчора вже зарили!
- А я, було подумав, він…
- Тоді ж ,у лісі, коло  вільх…
- По-християнськи поховали?..
- Та краще б не питали:
Лише рідня і копачі,
І більше ні душі.

… На п’ятий день, ще спозаранку,
У бричку Сірого й Каштанку
Велів Карпенко запрягти:
- Я не прощу таку обиду –
До губернатора доїду!!!

…Днів через три дійсно
Приїхав з військом…


7.  ДРУГИЙ ПОХІД НА ВІЛЬХИ

Село затихло. Заніміло.
Сховалось в глиняних хатках.
Жаби сріблясті у ставках
Замовкли. Лячно та невміло
Мигтіли зорі. Дикий страх –
Молодик хмарами вкривався…
…Похід на вільхи розпочався
Уже на другий день, в обід.
До лісу – строєм, слід-у-слід,
Лиш перед лісом оглянулись:
Диміла Карпівка –
Горіли панські скирди…
Гасить щосили прибігали,
Але куди вже там – пропало:
Обід пожежа розпочала,
А мала добрий апетит!..


8. ЗРУБАТИ ЇХ!..

Раненько в двір, 
де жив Іван,
прийшли солдати; 
з ними – пан:
- Не знаю ти палив чи ні,
та це однаково мені!,
сокиру – і до вільх –
зрубати їх!!!
Інакше  - 
в порошок, згною
тебе і всю твою рідню!!!
До завтра мусиш 
їх зрубати.
до завтра!!! –
і пішли від хати…


9.  І ВІН ПІШОВ!..

…і він пішов…
тривожно вечір
палив червоним 
небеса;
хитався ліс –
сокиру ніс;
зоря на лезі,
наче кров;
він йшов;
і плакав;
але йшов;
тяжким,
тяжким був крок;
земля
словами отчими
благала:
«Тут – все життя;
Твоя тут мама;
Тут вільхи 
Кармелюк садив…
А ти?..»
Слова-грудки
з-під  підошов;
він йшов;
і плакав;
але йшов…

Минула ніч;
на ранок пан
у хату преться:
- Де Іван?!
- У ліс пішов,
нема і досі…

Щосили бричка
по дорозі
до лісу мчить –
грудки летять,
аж глядь –
а вільхи 
шелестять!!!
...а вільхи 
шелестять…


10.  ВІЛЬХОВИЙ  БУНТ

Сокира в бричці;
в руки взяв;
і розмахнувся –
і упав на землю,
куля прямо в серце…

Не цим скінчилося усе це:
лишень Карпенка поховали –
солдати суд свій розпочали;
до вільх зігнали мужиків,
і не жаліли батогів…

Тільки перестали – 
село сусіднє запалало;
вони – туди за мить,
аж глядь горить
маєток в дальшому селі;
отак, в сідлі,
коней ледь не загнали,
до Кам’янця домчали.


11.  В  ГУБЕРНАТОРА

-  Не розумію, хоч убий –
Який вам з того зиск, який?!
Вільховий бунт – весь край  горить…
Кому пожежу цю гасить?!
Це просто так не зійде з рук –
Не дай бог новий Кармелюк:
Запам’ятаєте до домовини
Ви ці прокляті деревини!!!

І постанова, врешті-решт:
Поручик, взяти під арешт
На п’ять –ні,мало!- десять діб,
Та щоб узнав останній дід
В селі, в найдальшому селі…
А то чорт зна що на землі 
Цій твориться… О, боже мій…
Наказую: ніяких дій!


12.  ЕПІЛОГ

Іван не повернувся…
Хтось повів,
Що Кармелюк його зустрів…

Неясність, скажете, в моменті –
Можливо – все ж таки, легенда!
Карпенкова дружина
Село в прокльонах  залишила;
Село Вільхівцем звати стали;
І так в реєстрах записали;

Біля Ріжка кут Вільховкою став…
Про це я від дідів узнав;
А ті ще від своїх дідів –
Легендо йди до наших днів!..

 

Кармелюк. Малюнок Володимира Мазурова

 

Поезії люб'язно надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".

Використано картину Олександра Куліча (kulichenko) "Сліпий дощ" та малюнок Володимира Мазурова "Кармелюк".

 

 

Дивіться також на "Малій Сторінці":

Володимир Нагорняк. Дитинства теплими стежками. Вірші для дітей.
 

У цьому розділі зібрані поезії Володимира Нагорняка для дітей - його графічна та звукова абетки, вірші про Україну, та про пори року, безконечники, забавлянки та багато інших цікавинок.

 

Міфи та легенди. Літературні (авторські) легенди. Іван Франко, Сергій Плачинда, Катерина Гповацька, Ольга Бондарук, Юрій Мосенкіс, Євген Шморгун, Михайло Слабошпицький, Роман Завадович, Надія Кир'ян
Читаймо легенди, які записали такі відомі українські письменники, як: Іван Франко, Сергій Плачинда, Катерина Гповацька, Ольга Бондарук, Юрій Мосенкіс, Євген Шморгун, Михайло Слабошпицький, Роман Завадович, Надія Кир'ян та інші.
 
 
Міфи та легенди
Міфи складалися в різних народів у сиву давнину, на перших ступенях розвитку людської культури, ще до винаходу письма, до того, як з'явилися науки. Їх можна розглядати як наївні спроби пояснити явища дійсності, що оточувала первісних людей, як спроби витлумачити причини і наслідки цих явищ. Ми відрізняємо міф від літературного оповідання, навіть зовсім фантастичного, бо у міфа не було автора, якоїсь однієї людини, що його б вигадала. Міф — наслідок колективної творчості народу. Міф ми відрізняємо й від дитячої казки, бо він не призначався для дітей, і в його правдивість вірили як ті, хто його переказував, так і ті, хто слухав переказ. Нарешті, міф ми відрізняємо й від власне історичного оповідання. В нашій сучасній мові міфом ми називаємо щось недійсне, неправдоподібне, нереальне, вигадане, таке, чого не було в історичній дійсності.
 

Народні притчі

Фольклор, народна мудрість, народні притчіПритча — невелике усне оповідання повчального характеру про якусь життєву пригоду. Вона утверджує перемогу добра, cправедливості. Притчі - це історії, які передаються від серця до серця, відкривають людям почуте, побачене, але найголовніше - душу. Вікова мудрість, що закладена в притчах, перетворює їх на своєрідну книгу життя, яка допомагає нам зрозуміти себе та наше майбутнє.


Останні коментарі до сторінки
«Володимир Нагорняк. "Вільховецька легенда" (віршований роман)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka
PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka
PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka
Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka