Василь Чухліб. Казки для дітей з ілюстрованих збірок "Сопілкарик із джмелиного оркестру" та "Пісня тоненької очеретини"

 

 

 

 

Василь Чухліб

КАЗКИ

 

 

 Завантажити текст збірки казок Василя Чухліба "Сопілкарик із джмелиного оркестру"(txt.zip)

 

 

Василь Чухліб

СОПІЛКАРИК ІЗ ДЖМЕЛИНОГО ОРКЕСТРУ

 

Коли на Роменовий луг приходить весна, першими прокидаються від зимової дрімоти джмелі. Підкріпившися медом, якого трохи лишилося в запасниках, вилітають надвір. Всідаються на даху хатинки з моху, трави та гілочок і починають настроювати свої інструменти — цимбали, скрипки, тромбони. А малий Джмелик дістає з-за пазухи калинову сопілочку.
Якийсь час оркестр безладно гримкотить, бряжчить, вицигикує. Та ось наперед виходить Джміль-диригент у чорному блискучому фраку. Він змахує чарівною паличкою і над ще сонним лугом злинає бадьора мелодія. Зачувши її, гінкіше ідуть у ріст трави, розкривають ніжні пелюстки квіти. Роменовий луг оживає.
День у день трудилися музиканти із джмелиного оркестру. Перелітали з долини в долину, з пагорбка на пагорбок, бо всюди була потрібна їхня музика.
Коли вже весь луг буяв зеленими травами, квітнув веселково, Джміль-диригент сказав своїм музикантам:
— Тепер нас інша робота чекає. Настало літо, треба нектар збирати.
І вони сховали у скриньку свої інструменти — до наступної весни. Тільки Джмелик залишив при собі калинову сопілочку, бо так не хотілося з нею розлучатися.
Розлетілися джмелі по неозорому лугові, хто куди. Лише надвечір поверталися вони до свого обійстя, наповнювали дзбанки солодким нектаром. Щоразу їхні дороги пролягали все далі та далі.
Одного дня Джмелик у пошуках взятку залетів аж на той берег Синього озера. Понад берегом простягалася Довга долина. Джмелик облетів її всю і в здивуванні присів на суху очеретину. Трава в долині ледь зеленіла, а квіти, хоч і росли тут, але не цвіли. Що з ними трапилось? Та не було в кого й спитати. Ні пташки довкола, ні комашки. Якась глуха долина...
— Що ж це таке з ними? — промовив Джмелик сам до себе.
— А хтозна,— почулося раптом з очерету. І поруч з Джмеликом присіла маленька рудувата пташка — Очеретянка.— Добре, що ти тут появився. Бо мені одній аж страшно. Скільки не співаю, а вони не хочуть розквітати. Чи не злий чарівник пройшовся по долині та й зачарував усі квіти?
— Ну, це вже ти вигадуєш! — заспокоював Джмелик пташку.— Зараз спробуємо їх розбудити.
І він дістав з-за пазухи свою сопілочку й заграв.
— Ой, леле, он одна розквітла! А он і друга, третя! — защебетала радісно Очеретянка.
Та як не вигравав, як не старався Джмелик-сопілкар, інші квіти лише на мить підводили голівки й опускали.
— Не вистачає в мене духу,— засмутився Джмелик.— Але я хутко повернуся! — сказав Очеретянці й полетів за озеро.

На їхньому обійсті було порожньо. Усі джмелі в розльотах. Тоді Джмелик дістав свою сопілочку й заграв тривожну пісню.
Першим прилетів до хати Джміль-диригент.
— Гу-гу-гу! — був сердитий.— Що це тобі в голову збрело? Усі ділом зайняті, а він!..
Та коли Джмелик розповів йому про побачене за Синім озером, Джміль-диригент схопив найбільшу трубу й затрубив, аби в усіх кінцях Роменового лугу було чути. Невдовзі весь джмелиний оркестр був у зборі й поспішав за Джмеликом у Довгу долину.
Вони грали так, як ще ніколи не грали. Сонячна музика линула над долиною, і квіти сколихнулися, почали розкривати бутони. Зацвіла, заяскравіла вся долина. Де не взялися птахи й ну виспівувати, витьохкувати, загули бджоли.
— Тепер тобі не буде сумно,— мовив Джмелик пташці Очеретянці.
— Прилітайте до нас по нектар! — запрошувала вона, рада-радісінька.
По дорозі додому Джміль-диригент казав Джмеликові:
— Нехай завжди буде з тобою сопілочка. Раптом ще кому знадобиться джмелиний оркестр. Тоді скликатимеш нас...
І тепер і навесні, й улітку, чи в близькій, чи в далекій дорозі не розстається Джмелик зі своєю сопілочкою. Якщо потрапите ви до Роменового лугу, то, може, й стрінете там цього славного Сопілкарика. А я не раз там бував, не раз його бачив і слухав.

 

 

 

* * *

 

 

 

 

ТУМАНЕЦЬ

 

Рано-вранці, коли ще всі діти сплять, тихенько виходить зі своєї схованки на леваді Туманець. Позіхає, потягається, а потім бере голубу лієчку і рушає на городи.
Кропить картоплю, і вона збадьорюється, прокидається від сну. Кропить лапате гарбузиння і в гарбузові квітки, в кукурудзяні рурочки росяниці наливає. До огірків, до помідорів завертає.
— А мені? — рипить капуста, а лієчка вже порожня, і Туманець іде на леваду й знову повертається вповні.
Отак усіх городніх мешканців Туманець на світанку обійде, побризкає росяницею. Буде спечно удень, ось і нап’ються вони.
А як тільки сонце викотиться з-за старих верб, Туманець зникає...
А знаєте, де він ховається? У старій копанці. Тільки вдень його не розгледиш.

 

 

 

* * *

 

 

 
ЛИСИЧІ ГОСТИНИ

 У заростях диких мальв, що всеньке літо, аж до пізньої осені квітнули червоно, рожево, біло, стояла невеличка хатина. А жила в ній пишнохвоста лисиця, яку звали Мальвіною.
Лисиця рідко сиділа вдома. Щоранку її розбуджував стукіт дятла, кузня якого була на столітній сосні. Мальвіна неохоче сповзала з ліжка й виходила на ганок просвіжитися. Золотий бір уже видзвонював, виспівував на різні голоси, всі його мешканці — звірі, птахи й комахи — звикли рано починати роботу.
Лисиця Мальвіна кілька разів оббігала кругом хати, аби остаточно збадьоритися. А потім вона довго чепурилася перед великим люстром, різними гребінцями розпушувала свого вогнисто-рудого хвоста. Повернувши у дверях закрутку, виходила на лісову стежину.
Як ви гадаєте: куди путь її пролягала? А от і не вгадали! Лисиця Мальвіна любила ходити на гостини. Взагалі, мешканці Золотого бору ходили один до одного в гості лише на свята, чи в неділю, чи коли не було роботи-турботи нагальної. А Мальвіна — майже щодня.
Ведмідь он на пасіці вулики нові майструє, бо скоро почнуть рої вилітати, то щоб було для них помешкання готове. 
Аж тут над вухом:
—    Добридень тобі, Антосю! Не чекав у гості?
А звісно, не чекав. Та ведмідь—господар гостинний, змітає зі столу стружку, подає всякі напої, наїдки.
—    Не метушися, не клопочись, я сита,— маніжиться Мальвіна, вмощуючись за столом.
—    Е ні, коли вже зайшла, то скуштуй ось медку свіженького, липового, малинки,— припрошує ведмідь.
—    Ой, у мене меду того — дві діжки! Так загус, зацукрився, що не вколупнути,— хвалиться лисиця.— Але свіженького та ще й липового — чом не скуштувати... Ой, а малини в мене стільки вродило,— куди її й дівати, уже й варення наварила, і насушила. Але скуштую й малинки, щоб ти, Антосю, не зобижався... Та приходь же й до мене в гості!
—    Може, коли й виберусь,— буркотить ведмідь.
Хоч Мальвіна знає, що він з пасіки — ні на крок, тут і днює, й ночує, тут його і будні, і свята.
Наступного дня приводить її стежина до Заячого хутора. На хуторі тихо, ні душі, бо зайці розійшлися по різних промислах. Тільки на городі здибала Мальвіна стару зайчиху.

 

—    Оце лише на хвилинку забігла. Довідатись про ваше здоров’я,— засокоріла до неї, хвостом заметляла.
Де хвилинка, там і дві. Зайчиха он уже ряднину на моріжку розстелила.
—    Поласуй нашими овочами! — розкладає перед лисицею хрумку капусту, соковиту моркву, червоні як жар помідори.
—    І в мене городини цього літа стільки зародило, що аж потерпаю: чи у льох поміститься,— розказує гостя.— Загляньте якось, то й вас почастую.
Хоч Мальвіна знає: ніколи старій зайчисі по гостинах ходити, день у день треба лад господарству давати.
Отак ціле літо і мандрує пишнохвоста чепуруха від хутора до хутора, від хати до хати, від куреня до куреня.
Якось, уже під осінь це було, коли всі звірі зі своїми клопотами впорались, урожай зібрали, лаштувалася вона у чергові гостини. Аж чує — гомін якийсь біля хати. Відчинила двері — ой леле! — цілий гурт на подвір’ї: і ведмідь з ведмедихою, і стара зайчиха із зайченятами, і борсук Щетинка, і їжак Топка...
—    Оце нарешті вибралися до тебе на гостину,— каже ведмідь.— Тож запрошуй до господи.
—    Заходьте, гості дорогі! — розкланюється Мальвіна.— Чим багаті, тим і раді!..
А сама ні жива ні мертва. Чим же вона їх частуватиме? На городі — ні бадилини, в льоху — порожньо, в коморі — хоч покотьолом покоти.
Повсідалися гості за столом. А Мальвіна ходить по світлиці, що далі діяти — не придумає. Та врешті — не була б вона лисячого роду! — таки придумала.
—    Може, ви й не знаєте: у нас, у лисів, здавен заведено пригощати гостей джерельною водою.
—    Водою то й водою,— пробасив ведмідь, сприймаючи мовлене як жарт.
—    Окрім моркви, я найбільше люблю джерельну воду,— пропищало найменше із зайченят, і всі засміялися.
Мальвіна ж тим часом метнулася до джерела і поставила на стіл великий полив’яний глек з водою.
Гості мають поводитися чемно, це знало навіть найменше зайченя.
—    Ну й смачна вода! Як мед! — прицмакував ведмідь.
—    Ні, вона така, така — як морквяний сік! — крутилося на дзиглику найменше зайченя.
—    А може, як коров’яче молоко? Я пив його одного разу, коли заблудився і до лісника потрапив,— докладав і свого слова їжак Топка.
—    Авжеж, авжеж,— похитували головами ведмедиха й стара зайчиха.
—    Пийте ще! — підливала в кухлі води гостинна господиня.— Я ще до джерела збігаю, тут недалеко.
—    Та ні, спасибі! — першим підвівся із-за столу ведмідь.— Пора й додому. Мальвіна провела гостей і застрибала збуджена по хаті: бач, як вдалося їй відбути такий кагал!
Та потім сіла перед порожнім глеком і задумалась: з чого ж вона завтра свій день починатиме? А що, коли й її тепер будуть приймати у гостинах по-лисичому?

 

 

* * *

 

 

 

КОЛИСКОВА ДЛЯ ВЕДМЕДІВ 

 Цілий день перебиралися ведмеді до нової хати. Тато з мамою переносили меблі, посуд, а ведмедик Клиш-Клиш — свої іграшки.
—    Чи нічого не забулися? — час від часу перепитував тато.
—    Та наче все взяли,— відповідала мама.
Коли нарешті полягали спати, вона побажала:
—    Добраніч вам на новому місці!
Але чомусь нікому не спалося.
Тато Ведмідь крутився на печі, кректав:
—    Щось мені жарко тут.
—    То, може, постелити на підлозі? — запропонувала Ведмедиха.
Але й там Ведмідь не міг заснути.
—    Може, відчинити двері, щоб вітерець повівав? Відчинили двері й вікна, а сон не йшов.
І Клиш-Клиш перевертався в ліжечку.
—    Мамо, подушка тверда! — жалівся.
—    Ось я підіб’ю тобі подушку. Ой, яка пухкенька! Спи.
—    Мамо, хтось у вікно заглядає!
—    Та це місяць зійшов.

І довго так переверталися Ведмеді з боку на бік, аж тут почулося від порога:
 
—    Мене ніхто не бачить,
    Удень не помічає.
    Та уночі, одначе, 
    Я всім потрібен, знаю.
    
—    Ой, хто це? — злякався Клиш-Клиш.
А Ведмідь підхопився з підлоги.
—    А ви й забулися про мене? Ну, то я сам прийшов.
Заждіть, зараз влаштуюся на новому місці,— сказав хтось співуче.
І через хвильку з підпіччя полинула тиха, мов колискова, пісенька.
—    Мамо, тату, та це ж Цвіркун із нашої старої хати! — зрадів Клиш-Клиш.
—    Я ж питав: чи нічого не забулися? — добродушно пробуркотів Ведмідь.
А Цвіркун усе цвіркотав — і м’якшала Клиш-Клишеві подушка, і прохолодніше ставало Ведмедеві, і спокій — Ведмедисі. Солодкий сон оповив усю родину.

 

 

* * *

 

 

 

ЛІСОВА ПОШТАРКА 

 І и знаєте ви, що в кожному лісі є своя пошта і, звичайно, поштарі?
У Золотому бору поштаркою була сорока Чара. А яку пошту вона носила? Усяку. Пішли он зайці на далекий город аж за Синє озеро капусту заготовляти. День, другий, третій чекають-виглядають їх зайчихи з маленькими зайченятами. І бідкаються: чи не приключилось лихо яке із зайцями? Аж тут приносить Чара звістку: так і так, мовляв, такі велетенські качани вродили цього літа, що ледве котимо, тож не хвилюйтеся, незабаром будемо.
— Спасибі, Чаро! — дякують звеселілі зайчихи.
А зайченята від радощів довкола неї гопачок витанцьовують.
У бобрів — свої клопоти. Почала у річці вода спадати, скоро, гляди, всі хатинки опиняться на суші. Послали бобри униз по течії бригаду: будувати греблю. Була там Чара і принесла в Боброве селище прохання: «Не справляємось самі, чекаємо підмоги!»
Ведмідь-пасічник своїй родині в листі приємне повідомляє: «Качаю мед, уже всі барила і барильця повні, так приїжджайте забирати». І ведмеді запрягаються у воза, поспішають на пасіку.
Того дня Чара чомусь затримувалася, щб на неї не було схоже. Зайці і білки, борсуки й лосі, кожен займаючись своєю справою, час від часу поглядали на небо: чи не летить Чара?
—    Чи не потрапила в біду? — роздумував муругий Лось.— У дорозі чого не буває...
—    Не пер-реживайте! Загор-рає, мабуть, ваша Чар-ра на озеррі,— прокаркала безхвоста Ворона та й замовкла, бо Лось глипнув на неї сердито.
А Чара того дня, як і завжди, летіла такою звичною дорогою — понад полями і перелісками, понад річкою і Синім озером. День був ясним, небо — голубим, і поштарська сумка не здавалася їй важкою, Чара навіть наспівувала:
Листи і телеграми І здалека, і зблизька До Золотого бору Несу, несу, несу.
Унизу пропливали знайомі галявини, дерева й кущі. Он і Золотий бір уже видніється, ось і Сунична галявина, по ній стелеться туман...
Та який туман може бути у сонячний день? Чара опустилася нижче й побачила: на галявині валує дим. Горіла суха трава, вогонь перекидався на кущі, добирався до сосон. Чара кинула свою поштарську сум¬ку й стала літати над полум’ям, лопотіти крильми, але вогонь розгорався ще дужче. І тут Чара подумала: неподалік же Боброве селище! І вона майнула туди.

Бобри хутко притягнули насоси, зроблені з бугили, і Чара разом з ними качала воду, аж поки вогонь не погас.
І тоді вона кинулася до кущів, де лишила сумку з листами.
Та на тому місці чорніла лиш купка попелу...
—    Що ж тепер буде?! — в розпачі мовила Чара.
Бобри втішали її, як уміли, та вона не могла заспокоїтись.
Пізно ввечері повернулася Чара додому та й упала знеможена.
А прокинулась від галасу, який долинав з галявини. Чара відчинила вікно і побачила гурт схвильованих звірів і птахів.
—    Ну ось, вона спить собі преспокійненько, а ми тут пошту ждемо-виглядаємо! — заметляла хвостом лисиця.
—    Авжеж, хоч би пробачення попросила! — докинув капловухий Заєць.
—    Та дайте хоч їй слово сказати! — цитьнув на них муругий Лось, і його підтримали зайчихи.
—    А що там слухати? Не знаєте ви цих сор-рок! Хіба можна їм вір-рити? — каркнула Ворона.
Чара тільки наважилася щось казати, як звірі та птахи знову загаласували, засперечалися.
—    Тоді дозвольте мені мовити! — І тільки тепер усі побачили Бобра, що вибрався на пеньок і кланявся на всі боки.— Якби не поштарка Чара, то й Золотого бору могло б не бути...
І Бобер почав розповідати про те, що трапилося вчора на Суничній галявині.
Коли він закінчив розповідь, звірі й птахи якусь хвилину мовчали, навіть Ворона. А тоді кинулися до Чари, щоб подякувати їй.
Але лісової поштарки Чари вже не було на галявині. Вона знову була в дорозі, летіла за новими листами.

 

 
 
* * *

 

 

СОНЯЧНИЙ ЗАЙЧИК

 Сонце піднялося високо над будинками, над верхівками тополь, один його промінь упав на люстерко, що стояло на старому серванті, і тут по стіні застрибав Сонячний Зайчик.
—    І скільки можна спати! — промовив він.— Давайте гратися! Бо вже день давно.
—    А я і не сплю,— заворушився Білий Ведмедик, що сидів у кріслі.— Я сон додивляюся. Такий цікавий сон приснився. Нібито я пливу на крижині серед моря-океану, а кругом тюлені й моржі...

—    Хі! — засміявся Сонячний Зайчик.— А по стіні ти вмієш ходити? Чи по стелі? Ось так, як я!
Білий Ведмедик тільки зітхнув у відповідь.
—    А то що за поліно лежить на підвіконні?
—    І не поліно! Я — Крокодил. Тільки не африканський і не індійський, а іграшковий,— почувся ображений голос.
—    То доганяй мене! — І Сонячний Зайчик виметнувся з кімнати, застрибав по верхівках тополь, по бляшаних дахах сусідніх будинків.
—    Хух! Аж стомився! — повернувся він до світлиці й знову вмостився на стіні.— Та я бачу: ви нічого не вмієте!
—    Мені б оце Тетянку з дитсадка діждатися. Вона б посадила мене в холодильник, там так прохолодно,— замріяно мовив Білий Ведмедик.
—    А мені б у ванні поплавати...— позіхнув на підвіконні Крокодил.
—    Воно й видно, що ви — іграшкові звірі. А я — все можу. Ось відпочину трохи і заберуся аж... аж на небо! Не вірите?
Білий Ведмедик тільки стенув плечима, а Крокодил забликав жовто-зеленими очицями.
—    Ну так дивіться! — вигукнув Сонячний Зайчик і тут відчув, що його не стає...
Як не вглядалися в небо Білий Ведмедик і Крокодил, та нічого не побачили.
—    Дивно! — з жалем шепотів Ведмедик.— Де ж він подівся, цей веселий Зайчик?..
—    Та нічого дивного! — здогадався метикуватий Кро-кодил.— Просто Сонце зайшло за хмару. Але ти не хвилюйся. Сонячний Зайчик ще повернеться і знову розважатиме нас. Аби тільки світило Сонце!

 

 
 
За матеріалами: Василь Чухліб. "Сопілкарик із джмелиного". Казки. Художник Олена Абесінова. Київ, видавництво «Веселка», 1989 рік, 35 с.

 

 

* * *

 

 

Василь Чухліб

ПІСНЯ ТОНЕНЬКОЇ ОЧЕРЕТИНИ

(Казка)

 

Одного дня тихе болото ніби хтось збурив. Невідомо хто, але всі його мешканці — постійні й тимчасові — гомоніли, лементували, галасували, били себе в груди. Доводили одне одному і всім разом — хто на що здатен, хто що уміє і кому на болоті найвища шана має бути.
— Скре-ке-ке! Скре-ке-ке! — розпиналася Жаба-скрекоту-ха.— Я найкраще співаю, мене все болото слухає. Я найвище стрибаю! Я найшвидше плаваю! Я...
— Чекай-но! — хитнула чубатою головою Чапля, що до того ніби дрімала.— А чи простоїш ти на одній нозі цілий день і цілу ніч?
— Пхе! Та це зовсім просто! — Жаба видряпалась на купину і виструнчилась на одній нозі. Та не постояла й хвилини — плюх у воду, тільки кола пішли.
— Бу-гу! Бу-гу! — зареготав Бугай.— Теж мені артистка! Ось коли я заспіваю-загуду — аж шибки в селі деренчать.
— Деренчать — це коли я співаю! Хіба ти так умієш? Др-р, др-р! — обурився Деркач.
Та це ж відомо: кожен передусім себе хвалить. Тож знайте — співаю найкраще я! Кі-квік! Кі-квік! Без мене й болото не болото! — випнув груди Кулик.
Тоненька Очеретина слухала всі ті розмови, слухала і все нижче схилялася до води.
— А ти чого мовчиш? — зачепив її Вітер, який усюди буває, все бачить, усе знає.
— Бо я нічого не вмію робити,— прошепотіла Очеретина.
— Ет, таке вигадаєш! — лагідно доторкнувся до неї Вітер.— Кожен щось та вміє. Тільки, може, не здогадується про те до пори до часу.
І він дмухнув на Очеретину раз, удруге.
І — о диво! — тоненька Очеретина несміливо, ледь чутно забриніла, пробуючи голос, а далі заспівала, заспівала...
Такою ніжною, такою сонячною була пісня тоненької Очеретини, що всі болотяні мешканці забули про свою суперечку. Вони заслухалися.
Слухали Жаби-скрекотухи, вибалушивши й без того банькаті очі.
Слухав Бугай, набравши повен дзьоб води.
І Деркач слухав, і Кулик, який спочатку себе, а потім уже своє болото хвалить.
Завмерла гордовита Чапля на одній нозі. Від здивування вона й цю ногу ледь було не підняла, але ж — так, ви вгадали,— якщо Чапля підніме й другу ногу, то впаде.
Ну, а Вітер полетів собі далі. Бо має усюди бувати, бо десь потрібен він іншим Очеретинам, які ще не пробудилися для своєї пісні.

За матеріалами: "Пісня тоненької очеретини". Оповідання та казка. Художник Наталя Аксьонова. Київ, видавництво «Веселка», видавництво «Веселка», 27 с.

 

 

Інші твори Василя Чухліба:

 

Більше казок на нашому сайті: