Василь Сухомлинський
СТО ПОРАД УЧИТЕЛЕВІ
82. ЯК УЧИТИ СВОЇХ ВИХОВАНЦІВ ВИХОВУВАТИ САМИХ СЕБЕ
Необхідність наукової побудови процесу дитячого виховання в числі найгострішнх, найживотрепетнішнх питань висуває питання про взаємозалежність багатства духовного життя колективу й особистості. Звідки в колективне життя прийдуть духовна повнота й багатство, якщо кожний буде тільки споживачем? Хіба можна говорити про колектив як про вихователя особистості, якщо не розібратися з усією серйозністю, звідки ж течуть струмочки, які наповнюють джерело духовного багатства колективу? Група людей стає неорганізованим натовпом, якщо кожна людина, яка спілкується із своїми товаришами, не відкривається перед ними щоденно. Особистість і колектив — це дві сторони однієї медалі. Без виховання особистості не може бути й мови про колектив як про виховну силу, а виховання особистості немислиме без самовиховання. У широкому розумінні поняття виховання я уявляю собі як гармонію виховання колективу й виховання особистості, а у вихованні особистості одна з провідних мелодій належить самовихованню.
Виховувати людину — це значить виховувати в неї вимогливість до самої себе. А це можливо лише тоді, коли людину не вести постійно за руку, а й давати їй змогу діяти самостійно, щоб вона відповідала сама за себе, виробляла власну життєву позицію.
Як це робити практично?
Змалку вчіть людину пізнавати себе й виховувати себе. Девіз самопізнання добре виражений у словах великого мислителя й художника Ф. М. Достоєвського: «Знайди себе в собі, підкори себе собі: оволодій собою». Виховання почуттів, дисциплінування думки й волі, вироблення й урівноважування характеру — все це людипа повинна робити сама, пізнаючи себе й оволодіваючи собою.
Самовиховання потребує дуже важливого, могутнього стимулу — почуття власної гідності, поваги до самого себе, бажання стати сьогодні кращим, ніж був учора. Самовиховання можливе тільки за умови, коли душа людини дуже чутлива до найтонших, суто людських засобів впливу — доброго слова, поради, ласкавого чи докірливого погляду. Не може бути й мови про самовиховання, якщо людина звикла до грубості й реагує тільки па «сильне» слово, окрик, примус. За самою суттю своєю самовиховання передбачає віру людини в людину, звертання до честі й гідності особистості. Педагогічне керівництво самовихованням — це насамперед відносини між педаготом і вихованцем, пройняті глибокою взаємного вірою в добрі наміри.
Виходячи з багаторічного досвіду, я дозволяю собі дати вихователеві практичну пораду: самовиховання вашого вихованця вимагає певного стилю вашого, виховного впливу. У вашому колективі має панувати спокій, не повинно бути крику, нервозності. Нічого й думати про самовиховання, якщо у вихователя час від часу закипає злість до того чи іншого вихованця, і якщо це недобре почуття знаходить «розрядку» в окрику, згарячу придуманому покаранні, у прагненні якнайбільше пробрати вихованця. Чим більше людину розпікають, пробирають, карають, тим менше вона чутлива до доброго слова, тим менше в неї розвивається та здатність думати добре.
Я твердо переконаний — і це переконання не плід книжних умовиводів, а висновок багаторічної практики,— що абсолютно нормальне виховання не знає покарань. Треба зробити застереження, товариші педагоги: мова йде про дітей, про покарання дитини. Там, де все будується на покараннях, немає самовиховання, а без самовиховання не може бути нормальним і виховання взагалі. Не може, тому що покарання вже звільняє вихованця від докорів совісті, а совість — це ж головний рушій самовиховання; де совість спить, не може бути й мови про самовиховання. Той, кого покарали, думає: мені нічого більше розмірковувати про свій вчинок; я одержав те, що належить.
Був у практиці виховної роботи нашої школи такий випадок. Дев’ятирічний Кость, учень III класу, стріляв з рогатки по горобцях. Поранивши пташку, він зловив і мучив її. Учитель покарав хлопчика: заборонив йому три рази йти з класом у ліс. Напередодні другої цікавої прогулянки, якої з нетерпінням чекали діти, Кость сидів на уроках похмурий, невлад відповідав на запитання вчителя. Коли клас пішов у ліс, хлопчик залишився в школі. Під стріхою сарая він зловив кількох голих, безпорадних горобенят і поклав їх у стіл учителя. Через день (похід у ліс був напередодні вихідного), відчинивши стіл, учитель знайшов пташенят, які майже всі задихнулися.
Чим пояснити цю жорстокість? Чому дуже часто внаслідок покарання дитина оздоблюється?
Тому що «сильний» засіб впливу звільняв дитину від думок, міркувань, роздумів; вона переживає не ганебний свій вчипок, а покарання; вона по суті забуває про поганий вчинок, а логіка ж виховання полягає в тому, щоб дитина про нього подумала, помислила. Виходить же так, що дитина думає погано. Вона думає про себе як про ображену, в її серці нагромаджується озлоблення. До того ж, якщо в покаранні є хоч крапелька несправедливості, тоді лавина злості загрожує сильним, несподіваним для вчителя обвалом.
Нормальне виховання я уявляю собі так: дитина не допускає серйозних поганих вчинків, а маленькі, незначні «грішки» вона глибоко переживає, приймає близько до серця, відчуває докори совісті — це найголовніше. Мистецтво виховання полягає в тому, щоб запобігти серйозним проступкам. Як же запобігти? Насамперед — індивідуальною бесідою з дитиною.
* Текст адаптовано
За матеріалами: В.О. Сухомлинський. Сто порад учителеві. Вибрані твори в п'яти томах. Том другий. Видавництво "Радянська школа", 1976, стор. 601 - 603.
Більше порад від Василя Сухомлинського:
Василь Сухомлинський, "Сто порад учителеві"
Книга "Сто порад учителеві" написана російською мовою протягом 1965 - 1967 років. Уривки з роботи друкувалися російською мовою в журналі “Народное образование” (1969, №5,6,9) й українською мовою в ряді номерів газети “Радянська освіта” у 1971 та 1972 роках. У повному об’ємі вперше опублікована українською мовою у 1976 році в другому томі п’ятитомного видання вибраних творів педагога.