Марія Пригара
ЩО СТАЛОСЯ В МОРІ
МАТИ Й СИН
Ви про дельфіна
Чули чи ні?
Плавав дельфін
У морській глибині.
Знав черепаху,
Знав восьминога,
Знав, де в підводні печери
Дорога.
Мав не одного
Під хвилями друга.
Цокав, мов краб,
І сопів, як білуга.
Міг засвистіти,
Немов пароплав,
Тільки людської мови
Не знав.
Пестила сина
Дельфіниха-мати,
Вчила його
Кораблі обганяти.
Вчила в негоду
Знаходити путь
Там, де шаленії бурі
Ревуть.
Каже їй син:
— Отепер я при силі!
Скрізь, куди схочу,
Поплину по хвилі.
Краба й медузу
В дорозі спиню,
Із черепахою
Погомоню.
Тільки ж усяке
Бува на віку:
Хочу я знати
Мову людську!
В морі зустріну
Людей ненароком.
«Хто ви? — гукну їм,
Не кліпнувши оком.—
Де ви живете?
В якій стороні?»
Все порозказують
Люди мені! —
Мати зітхала:
— Ой, що то за діти!
Хто таке бачив —
З людьми гомоніти!
Може, й на спині
їх будеш носить?
Хочеш, напевне,
Потрапити в сіть! —
Марне перечила
Матінка сину.
«Що,— каже,— здумав,
Того не покину!
Буду науки
Шукати в рідні:
Дядечко кит
Допоможе мені».
******
В ОКЕАНІ
Б'ються об кригу
Хвилі шалені.
Водять очима
Сонні тюлені,
Дивляться з криги,
Неначе із скелі:
«Що то за гості
В нашій оселі?»
Плава дельфін
І туди і сюди.
«Дядечку, де ви?» —
Гукає з води.
Враз два фонтани
Ударили в небо.
«Ось я, небоже!
А що тобі треба?»
Низько дельфін
Уклонився китові:
«Як ви тут, дядьку,
Живі та здорові?
Можете ви,
Поки нічка мине,
Мови людської
Навчити мене?»
Кит одмовляє:
«Добре, небоже!
Треба науки —
Дядько поможе!
Вивчу зо мною
Пихкать до пари,
Білі фонтани
Кидати в хмари.
Хитрих мисливців
Вздрівши далеко,
Форкать по-нашому:
«Ой, небезпека!»
Та під водою
Гнать скільки сили,
Щоб ті мисливці
Облизня з'їли!»
Мовчки племінник
Слуха кита.
Добра наука —
Мова не та!
*****
ХИЖА РІДНЯ
Тільки ж дельфін
Не злякався невдачі
Був недаремно
Впертої вдачі.
«Тітка акула
Є між ріднею.
Хоч і не знаю —
Стрінуся з нею!»
В темному небі
Зорі сяйнули.
Стежать за морем
Сонні акули.
Може, побачать
Здобич зненацька?
Пащека люта!
Звичка хижацька!
Плине мандрівник,
В піні хлюпоче.
«Тітко акуло!» —
Зве серед ночі.
Раптом назустріч
Клацнула паща:
«Хто мене кличе?
Звідки і нащо?»
Глянув сердега:
Ну ж і страшило!
«Я,— каже,— кликав,
Тіточко мила!
Я до вас,— каже,—
Тиждень мандрую:
Вивчити хочу
Мову людськую!»
Зареготали
Хором акули:
«Ох, чудасія!
Зроду не чули!
Маєш, розумнику,
Щастя сьогодні:
Зараз ми добрі,
Бо не голодні!
Плавай із нами —
Будеш учиться,
Як нападати,
Мов блискавиця.
Як полювати
Без відпочинку
То на рибину,
То на людину.
Осьде наука —
Перша у світі!»
Крикнув дельфін їм:
«Гетьте, неситі!»
Високо вгору
Скочив з розгону,
Хлюпнув, мов камінь,
В хвилю солону.
Мчить-утікає,
Дума в мандрівці:
«Я ж і не знав їх.
От кровопивці!»
******
НА ПАРОПЛАВІ
Вітру в обличчя
Жбурляючи піну,
Плив пароплав
У далеку країну.
Віз подорожніх
І вантажі
З рідного берега
В землі чужі.
Віз він туристів,
Чужинців багатих,
В штанях коротких,
У куртках картатих.
Вечір надходить.
Далеко до порту.
Подорожани
Стоять біля борту.
А за юрбою
На пароплаві
Стежать між хвилями
Очі цікаві.
Гляне дельфін
І сховається знову.
«Ось де послухаю
їхню розмову!»
«Маю науку!» —
Зрадів під кінець.
Вдарив хвостом
І пустився в танець.
Колесом крутиться,
В'ється, мов птиця.
Натовп регоче:
«Дивіться! Дивіться!
Як він кружляє!
Та як він щебече!»
«Дайте нам глянуть!»
Голосить малеча.
Повибігали
Усі із кают.
Тут де не взявся
Якийсь шалапут.
Блимнув, скривився:
«Оце танцюрист!
Ми йому зараз
Вкоротимо хист».
Скинув рушницю,
А діти у крик!
Глянув дельфін
І під хвилею зник...
******
БУРЯ
Враз застрибали
Гребені білі.
Дужче і дужче
Казяться хвилі.
Вітер сурмить,
Мов сердитий сурмач.
...Чути в каютах
Лемент і плач.
Буря гримить
На морському шляху,
Мчить пароплав
У затоку глуху.
Там, у затоці,
Наїжились кручі.
Грізно ревуть
Чорториї кипучі.
Ближче і ближче
Прибою луна.
Раптом із моря
Дельфін вирина.
«Буде нещастя!» -
Подумав одразу.
Кинувсь на поміч,
Забувши образу.
Скаче угору,
А крикнуть не вміє.
Хто його в бурю таку
Зрозуміє?
Вдарила блискавка.
В ніч і туман —
Вгледів дельфіна
Старий капітан.
«Що тут робити?
Однаково згинем!»
Крикнув:
«Стерничий!
Звертай за дельфіном!»
І у вузькому проході
Між скель
Тихо
важкенний
Поплив корабель.
Вранці, при сонці,
Дельфіна шукали.
З борту
Всіма голосами гукали.
Дуже просили
Забути пригоду,
Рибку сріблясту
Кидали в воду.
...Чутка недавно
У морі ходила,
Що вже говорить
Дельфін, як людина.
В дальній затоці
У тиху годину
Кличе малечу:
«Сідайте на спину!»
А коли бурі
Над морем ревуть,
В хвилях рибалкам
Показує путь!
За матеріалами: Марія Пригара. "Ручаї". Вірші та казки. Малюнки О. Животкова та О. Лебідь. Київ, "Веселка", 1968, стор. 128 - 133.
Більше творів Марії Пригари на нашому сайті:
