Прадавні праці античних вчених Геродота, Лісія, Діодора, Діонісія дають не прямі, а опосередковані свідчення про існування вишивки на території сучасних земель України. Матеріальним підтвердженням цього є археологічні знахідки з розкопок курганів, які засвідчують про виникнення вишивки та еволюцію вишивального мистецтва від часів енеоліту. В цьому ми завдячуємо титанічній праці таких дослідників, як Ірині Гургулі, Раїсі Захарчук-Чугай, Тетяні Кара-Васильєвій, Майї Білан, Галині Стельмашук, Якиму Запаско, Павлу Жолтовському, Людмилі Кравчук, Зінаїді Васіній, Юрію Мельничуку, Анні Кульчицькш, Тамарі Ніколаєвій. їхні наукові праці дають змогу в комплексі прослідковувати історичні, художні та технологічні особливості вишивання.
Про те, що вишивка виникла в глибині віків, нам залишається лише здогадуватись, аналізуючи генеалогію цього мистецтва.
Розкопки скіфських курганів дають матеріальне підтвердження про декоративне оздоблення одягу вишивкою, що є незаперечним доказом побутування вишивки в цей період. Опосередкованим прикладом є золота пектораль (курган Товста могила, IV ст. до н.е.), срібна ваза (курган Чортомлик, IV ст. до н.е.), чаша (курган Гайманова могила, IV ст. до н.е.) тощо.
Одяг сарматів також оздоблювався вишивкою, особливо одяг багатих жінок (курган Сватова Лучка, І ст. до н.е.; курган Соколова Могила, І ст. до н.е.). Саме знахідка з Соколової могили є унікальною тому, що, по-перше, є свідченням високої майстерності вишивання золотом «в прикріп» та технікою пряденого золота, по-друге, очевидно є наслідком попереднього тривалого етапу розвитку вишивального мистецтва і найдавнішою з досі відомих.
Доктор мистецтвознавства Т. Кара-Васильєва арґументує, що вишивка, як вид мистецтва, розвивалась у дохристиянський період (курган Мартинівський скарб, VI ст. н.е.). Як стверджує фахівець, саме тоді сформувалися художньо-стилістичні способи шиття, народжувалися знаки, що символізували сили природи, космогонічні уявлення про будову Всесвіту, створювались образи, які потім довго жили у вишивці та в інших видах мистецтва, нагадуючи про язичницькі вірування наших давніх предків. Вишивка в одязі мала заклинальну символіку, була оберегом. Вишитий узор набував магічної сили й виконувався в суворо визначених місцях - навколо шиї, на грудях, на подолі.
Активна праця вела до удосконалення художньої творчості і художнього бачення людиною навколишнього світу, осмислення навколишньої природи, споконвічного потягу до всього прекрасного в житті і побуті, уявлення людей про життя і смерть, про добро і зло, здоров’я і хвороби. З праць науковців довідуємось, що на деревах, хащах, молитовниках вішали вишиті рушники, слали скатертини. Магічне та естетичне виступало в єдиному синтетичному зв’язку.
Про те, що вишивка була поширена на території сучасної України, довідуємось не лише з археологічних матеріалів, а й з повідомлень літописців, мандрівників, з поховань Х - ХІ ст. Відомі начільні пов’язки, стрічки, комірці, пояси, плащі, вишиті золотими нитками на шовку. Х - ХІІІ ст. — історичний період формування унікальної традиції в декоративному мистецтві Галичини. Вишивкою оздоблювали інтер’єрні, обрядові, побутові речі в княжому, міщанському і сільському побуті. Про це свідчать іконопис, книжкова мініатюра, фольклорні та етнографічні дослідження.
Давньогалицька мистецька традиція спричинилась до формування унікальних художніх особливостей мистецтва України. Вона була настільки потужною, що протягом майже тисячоліття забезпечувала енергією творення, надихала любов’ю до краси. З прийняттям Київською Руссю християнства, надзвичайного розвитку набуває літургійне шитво - гаптування (вишивання) золотом або сріблом тканини для оздоблення церковних храмів та літургійного одягу. Запозичивши візантійську декоративну систему оформлення культового богослужіння, наші предки не наслідували її, а активно творчо інтерпретували, використовуючи власну багатовікову народну традицію язичництва, своє народне розуміння ідеалів краси в контексті багатовікового розвитку власного вишивального мистецтва. Пам’ятки цього періоду розвитку вишивання характеризуються більшою декоративністю, глибокою змістовністю. В цей період з’являються перші майстерні — школи золотошвейництва. Саме вони дали поштовх до професійного розвитку літургійного шитва. Вишивки виконували металевими (золотою, срібною) нитками на цупких шовкових тканинах. Домінуючою технікою золотошвейництва була « в прокол». Крім неї використовували «шов по формі» скісними стібками, «шов в ялиночку» (зображення вузьких стрічок, галузок).
У кінці XII на початку XIII ст. у вишивці почали застосовувати шиття «в прикріп» — золоті (срібні) нитки настелялись рівними стібками, прикріплювались до тканини. Єдина пам’ятка 900 - 1100 років — складний ромбовий розвід з розетками на краях ромбів у круглих обрамленнях, знайдена на Тернопільщині, виконана технікою «в прикріп».
Шедевром давньоруського шитва є фраґменти єпитрахилі з зображенням Оранти з ангелами (Софія Київська XII ст.). Цей твір свідчить про високий професіоналізм місцевих майстрів в художньому трактуванні іконопису. Засобами гаптування почали зароджуватися звичаї з нагоди свят виставляти в храмах дорогоцінний одяг, а храми прикрашати дорогоцінними вишитими тканинами. Князі дарували до церкви дороге багато гаптоване вбрання на пам’ять і на зберігання. Мистецтво вишивання золотом і сріблом, про що свідчать літописи і пам’ятки, дуже цінувалося.
Визначним твором гаптування кінця XV ст. є Золочївський фелон (церква Святого Миколая, м. Золочів, Львівська обл.), який вражає художньо-стилістичним вираженням сюжету композиції в цілому і кожного образу зокрема засобами гаптування. Унікальною за художніми та технологічними особливостями є відома плащаниця з села Жиравки (церква Архангела Михаїла). Найдавнішою є плащаниця Зосима Прокоповича (Успенська церква Києво-Печерської Лаври, 1655 рік), на якій майстерно вигаптовано тіло Ісуса Христа «швом по формі» кольоровим шовком, що засвідчує синтез гаптування з вишиванням шовком.
У вишивальному мистецтві цього періоду процвітають такі техніки золотошвейництва, як «у прокол», «у прикріп», «за картою». Для цих художніх прийомів використовували сухозлітку — вузьку металеву волочену нитку з золота або срібла, яку виготовляли місцеві ювеліри (відомими були ювеліри м. Львова). Крім сухозлітки вишивали золотною ниткою або пряденим золотом (сріблом) — лляною або шовковою ниткою, щільно обкрученою вузькою золотою (срібною) стрічкою.
Друга половина XVII сторіччя характеризується розвитком і піднесенням освіти, культури і мистецтва. На арену українського суспільства виходить козацька старшина і заявляє про себе, утверджуючи свою владу через широке будівництво світських і церковних споруд Та найбільшим явищем національної культури періоду Козаччини є заснування козацькою старшиною монастирів. Її опіка і обдарування останніх сприяли розвитку монастирського життя, а особливо їх як центрів вишивання і гаптарства. Мистецтво монастирського вишивання демонструє високий професіоналізм художнього вирішення і майстерність технічного виконання, які панують у вишивальному мистецтві з XV по XVII століття.
Предметом золотошвейництва були церковні речі, які використовувались під час Святої Літургії: ікони, напрестольні шати, воздухи, катапетасми, плащаниці. Вони мали чітко визначене місце в храмі, певну роль і значення в сюжетно-символічній структурі. У другій половині XVII ст. в золото швєйпицтві виникає техніка шиття «за настилом» - гаптування набуває виразної рельєфності. Ця техніка є різновидом шиття «в прикріп». З’являється панцирне шиття, різні методи закріплення металевих ниток, які утворюють зиґзаґи, кривулі, ромби.
Поряд з літургійним гаптуванням розвивається вишивка одягового та штер’єрного призначення Як стверджує Л.Т. Кравчук, до нас не дійшло жодної пам’ятки української народної вишивки XVI століття. Однак з тогочасного церковного живопису (ікон) довідуємось про узори народних тканин та вишивок: уставки сорочки, манжети, передник, очіпок, прикрашені вишивками, які подібні до аналогічних вишивок народного одягу XIX століття у тій же місцевості. Це свідчило про те, що вишивка на той час була поширена у народному побуті. Найстарішою датованою пам’яткою народного вишивання є фраґмент рушника 1673 року, виконаний на високому технічному рівні.
Вишивки XІІ - XVIIІ сторічч виконувались на домотканих і мануфактурних тканинах, шкірі. Для них використовували найдоступніші ручнопрядні лляні, конопляні, вовняні нитки природного кольору, відбілені або пофарбовані природними барвниками. З середини XII століття для вишивки використовували привізні бавовняні, шовкові, металеві нитки. Найвизначнішим твором XVIII сторіччя є скатертина, вишита бавовняною ниткою технікою дрібного хрестика. Золотом, сріблом, шовком та яскравим шитвом вишивалися компоненти жіночого та чоловічого костюма і заповнення до нього. Надзвичайно майстерно вишивалося жіноче вбрання з дорогих тканин. Цікавим зразком вишивки є шапки гетьманів Богдана Хмельницького та Данила Апостола, декоровані рослинними орнаментами і вишиті технікою гладі. Хоча відомості про народну вишивку ХV - ХVІІ столітть скупі, все ж свідчать про її поширення на всій території України. Особливо яскравим вишиванням оздоблювався одяг козацької старшини, а також речі їх побуту, які козаки замовляли, щоб показати свою міць і багатство. Серед побутових речей - скатертини, килими, покривала Особлива увага надавалась вишиванню кінського спорядження, насамперед парадних сідел, попон. Твори художнього вишивання були коштовним доробком до церковних храмів і монастирів.
Українське гаптування мало міцне фольклорне підґрунтя з усталеними морально-етичними ідеалами краси, стверджує науковець Т. Кара-Васильєва.
Наприкінці XVII століття в шитві запанував стиль бароко, що прийшов з Європи і поєднався з тяжінням народного мистецтва до підвищеної декоративності і образної наснаженості і перетворився на яскраво виражений національний стиль — українське бароко. У вишивальному мистецтві вперше цей стиль започаткував П'ятницький монастир (Чернігівщина). У XVIII сторіччі серед технік гаптування сріблом, золотом, кольоровим шовком розвиваються техніки «за настилом», «за картою», «по мотузці». Натомість занепадає шиття «в прикріп» у його першооснові. Провідна роль в утвердженні стилю бароко належить Києво-Фролівському жіночому монастиреві. Українській історії унікального вишивання відомі імена гаптувальниць, які «розписували голкою» дорогоцінні тканини.
Видатними шедеврами гаптарського мистецтва є роботи ігумені Києво-Фролівського монастиря Олени, (яка очолювала його в 1749 - 1754-х роках), катапетасма Успенської церкви Києво-Печерської Лаври (1756 року), фелони «Собор Архістратига Михаїла», «Таємна вечеря» (1748 року), плащаниця до Михайлівського Золотоверхого монастиря. В покрові «Собор Архістратига Михаїла» ігуменя вперше застосовує прийом вишивання сканим золотом, до золотої нитки додає кольорову шовкову, внаслідок чого створюється чудова гармонія кольорів вишивки.
Золотошвейні речі славилися досконалістю техніки вишивання, але нововведення в літургійному шитві, серед яких малювання деяких деталей зображень обличчя і тіла, прикрашання золотошитих речей блискітками, напівдорогоцікним камінням призвели до занепаду мистецтва гаптування, який відбувається у ХУІІІ - ХІХ століттях.
У процесі істеричного і культурного розвитку в Україні розвивалась українська народна вишивка, матеріальні пам’ятки якої дійшли до кас лише з 80-х - 90-х років XIX сторіччя.
З XIX - початку XX століття збереглася велика кількість пам’яток народної вишивки, які утверджують високий художній і технічний рівень розвитку вишивального мистецтва. Так вишивка шовком була поширена в одязі і побуті заможного населення. Однак на її художнє вирішення впливав народний ідеал краси навколишньої дійсності. Дорогоцінні вишиті шовкові вироби перекликались з вишивками заполоччю на рушниках, скатертинах з полотна.
Як стверджує Р. В. Захарчук-Чугай, XIX століття - важливий період в історії розвитку української народної вишивки. З цього часу збереглось більше датованих пам’яток, вишивка зазнала масового поширення, стала одним із основних видів народного декоративного мистецтва. Вишивали в кожному селі, а в містах вишивкою займалися в дворянському, купецькому, міщанському середовищах, монастирських майстернях.
У 1870-х роках прогресивні діячі звернули увагу на високу художню цінність українських народних вишивок. В Україні в кожній місцевості утворилися самобутні орнаментальні мотиви і композиції, колірна гамма, специфічні техніки вишивання, які стали продуктом матеріалізації пізнання і віддзеркалення через свідомість майстринь навколишнього буття, навколишньої природи, середовища побутування.
Звідси і назви технік вишивання - вперед голку, позаігліно, солов’їні вічка, курячий брід, товмацька зірка, ключка, черв’ячок, просо, клітка, кучерявий шов, шов кочелистий, хрестик, довбанка, виколювання, вирізування, обкрутка, прутик, ланцюжок тощо.
Великі вишивальні майстерні у Григорівці (Київщина), Качанівці (Чернігівщина), Клембівці (Вінниччина) та їн., вишивали скатертини, рушники наволочки, одяг. На творчість вишивальниць часто впливали смаки замовників, однак перевагу мали класичні зразки вишивок, які створювались у сфері домашнього виробництва.
Послідовно активізувались складні процеси перетворення вишивки в ремесла і промисли. У XIX сторіччі поширюється міський промисел вишивки пацьорками (бісером) ї тамбурної вишивки: Косів, Вижниця, Чернівці, Охтирка, Пирятин. Вишивка як ремесло розрахована на порівняно вузьке коло споживачів, своїми коренями сягає в глибокі місцеві традиції. На її якість впливала творча ініціатива виконавців.
У працях науковців І. Гургули, Р. Захарчук-Чугай, Т. Кара-Васильєвої, А. Чорноморець, Л. Кравчук простежується еволюція художньо-виражальних засобів вишивального мистецтва, характеризуються локальні художні особливості, типи народних узорів, частково технічні особливості вишивок Волинської, Рівненської, Київської, Чернігівської, Полтавської, Дніпропетровської областей, Східного і Західного Поділля, Галичини, Бойківщини, Гуцульщини, Буковини, частково їх окремих осередків.
Л. Кравчук, яка дослідила розвиток вишивки XIX - початку XX столітть, робить висновок, що, незважаючи на прагнення прогресивних кіл затримати занепад і відродити традиції народних вишивок, все ж фабрична продукція своїм міщанським безсмаком і актихудожніми впливами вплинула на розвиток мистецтва вишивання.
У XX сторіччі вишивка стає одним з найпоширеніших видів декоративного мистецтва. В цей час у відомих центрах народного мистецтва - Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, Поділлі організовуються кооперативні майстерні — перші багатолюдні школи вишивання.
Колективізація та її головний засіб - голодомор 1932 - 1933 років, а в західних областях воєнний період та спад життєвого рівня в повоєнні роки на всій території України призвели до величезного занепаду вишивального мистецтва нашого народу. Але під емоційно-розумовим керівництвом прогресивної української інтелігенції в нових умовах праці вишивання досягло свого розквіту. Велике значення для його подальшого розвитку мало введення вишивання як мистецької спеціальності в художніх навчальних закладах. Починається процес ґрунтовного і глибокого вивчення вишивки. Особлива увага при цьому приділяється народному вишиванню, яке стає першоджерелом для нових художніх композицій.
Робота над розвитком і популяризацією українських вишивок зосереджується в художньо-промислових майстернях, зокрема Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Поділля, західних областей УРСР, які стали своєрідними мистецькими школами, формуючи стилістику вишивок окремих районів України. Найвідомішими майстернями стали Решетилівська на Полтавщині, Дігтярівська на Чернігівщині, Глинки і Кути на Івано-Франківщині, а також у містах: Києві, Львові, Косові, Вижниці, Вінниці, Клембівці, Тернополі. їх твори вражають художніми особливостями і виконані на високому технічному рівні.
З кінця 1940 - 1950-х років вишивання всебічно розвивається завдяки спільній творчій праці народних майстрів і художників-професіоналів. У післявоєнний період дрібні кооперативи об’єднуються. А в 1960-х роках промислові артілі реорганізовуються в державні підприємства, які в 1970-х роках зосереджуються в системі підприємств Міністерства місцевої промисловості, Укрхудожпрому, Міністерства побутового обслуговування населення. Художники і народні майстри розвивають художній рівень виробів. З’являється машинне вишивання.
Вишивка у XX сторіччі стає об’єктом всебічного дослідження. Великий доробок у дослідження вишивки на Україні внесли І.Гургула, Р.Захарчук-Чугай, Т.Кара-Васильєва, А.Чорноморець, Л.Кравчук. Дослідники розглядають закономірності розвитку вишивки, особливо ХІХ - ХХ ст., з’ясовують художню природу, функції, значення, спільні та локальні художні особливості, основні тенденції і проблеми розвитку.
Наукові дослідження вишивки засвідчують, що творчою співпрацею нагромаджений досвід відродження і вдосконалення художньої культури вишитих виробів, творчого використання локальних особливостей, нового підходу до вибору матеріалів вишивання, різноманітних видів технічного виконання.
У наш час опрацьовано близько 150 технік вишивання на території України. Всі вони засвідчують, що, не дивлячись на місцеві локальні особливості, основні технічні прийоми вишивання притаманні всій загалом території нашої держави. Це є свідченням їх спільних рис і коренів.
яке дає можливість глибше усвідомити питання специфіки матеріальної і духовної культури українського народу. Це мистецтво всенародне, в якому через віки пронесена і збережена колективна художня пам’ять, естетичні ідеали краси. Саме використання вишивального мистецтва (декору вишивкою) з його орнаментальними символами, семантикою, своєрідним синтезом технік вишивання, що за своєю природою акумулюють в собі символи природи (природотворчу знаковість), є шляхом до національного духовного самозбереження. Це лежить в основі державотворчих принципів, що так необхідно нашому народові, нашій нації сьогодні.
Джерело: Катерина Сусак, Ніна Стеф’юк. "Українське народне вишивання". Навчальний посібник. Київ. Видавництво "Науковий світ", 2006 р., стор. 17 - 21.