Більше...

Інтимна лірика романтичної української американки Ганни Черінь


 
Ганна Черінь, інтимна лірика, вірші про кохання та про любов
 

ІНТИМНА ЛІРИКА ГАННИ ЧЕРІНЬ

(цикл віршів)

 
 

 

 

Ганна Черінь

ЦВІТУТЬ САДИ НА УКРАЇНІ

В очах злинялих — юности сліди 
І спогадів збережена блакить.
Коли вишневі зацвітуть сади,
Згадає він — і серце защемить,

І стане солодко, неначе знову з ним 
Струнке дівча з васильками в волоссі... 
Яким він був тоді непоказним, 
Несміливим! (Таким лишивсь і досі).

Вона любила. Він не розумів,
І раптом час розлуки вдарив швидко... 
І на прощання, не знайшовши слів,
Він лиш зірвав і дав вишневу квітку.

Пройшли роки, як бурна каламуть, 
Чимало пережити довелося...
Але ніяк не може він забуть
Стрункої дівчини з васильками в волоссі.

Вона його забула без біди,
І заміж вийшла, згрубла й постаріла. 
Та що ж, як щовесни цвітуть сади,
Як повінь запашна, як радість яснокрила.
1958

 

* * *

 

ЗАПАС

Прилітали й відлітали весни —
А такої справді не було:
Як розквітли під вікном черешні,
То і серце з ними розцвіло.

І була душа, як небо, чиста — 
Й линула з піснями в небеса...
В тих піснях ні розмислу, ні змісту, 
Тільки сонце, щастя і краса.

Та нараз весна в зелене жито 
Без прощальних відійшла пісень,
І тоді медове спрагле літо,
Мов один гарячий довгий день,

Нам звеліло іншу, владну пісню, 
Пісню неспокою і бажань.
Проти волі — чи таки навмисно — 
Перейдеш своїх законів грань

І відчуєш раптом шелест сосен,
Що стоять в гаю, немов чужі... 
Хусткою запнута, сива осінь 
Сльози утирає на межі...

Зеленіють непокірні кедри,
Та пожовкли вже рясні сади... 
Золотом осіннє сонце щедро 
Заплатило за земні плоди.

Небезпеку чуючи незриму, 
Мовчазні насупились поля.
Листям укривається на зиму 
Чорна розтривожена земля.

А моїм пісням немає стриму: 
Не дарма ж черешня та цвіла! 
В мене вже наскладано на зиму 
Повне серце щастя і тепла.

 

* * *

 

РІЗДВЯНИЙ СПОГАД

Кожний раз, у ніч Різдвяну, 
Як і де б це не було,
Я у молодість загляну 
Крізь вікна обмерзле скло.

І тоді картину бачу 
Неоцінно-дорогу:
Бачу молодість гарячу,
Що не мерзне на снігу.

Сколихнулись перегони — 
Зупинися, не спіши:
Чуєш? Де це грають дзвони:
В церкві, в небі — чи в душі?

Засідають до вечері 
За столи господарі.
Дітвора вже входить в двері 
З співом «Чудної Зорі»...

А між білими хатками,
В теплі вдягнені свитки,
Галасливими гуртами 
Йдуть дівчата й парубки.

То, як діти, ліплять бабу, 
Провалився хтось в снігу...
А яку ж то мають звабу 
Поцілунки на бігу!!

А веселі, кучеряві,
Біля ставу, на льоду,
В парубків дівчата браві 
Одібрали коляду!
 
Тільки та, що сині очі 
Щастям грали проти ночі,
Все від мого поцілунка 
Випручалась звинно й в’юнко.

І не знав я, що робити,
І не міг я зрозуміти:
Бо уста все «ні» казали,
Очі. ж ніжно цілували...

А зірки такі медові,
А пісні такі чудові,
Що в душі щось грало, грало, 
І спинитись не бажало.
Що ж дзвінкіше — чи колядка, 
Чи очей твоїх загадка?!

Йшли роки, і в хуртовину — 
Незбагненну, дорогу,
Я згубив тебе, єдину,
Наче перстень у снігу

Та щороку — щастя мірка — 
Ніч Різдвяна, ніч Ясна...
Як засяє перша зірка,
Я підходжу до вікна:

Там, на склі, в чіткім узорі 
Змалював морозний мох 
Тиху ніч, медові зорі 
І з тобою нас удвох.

 

* * *

 

ЗУСТРІЧ

На станції кремезний чоловік —
Похилі плечі, посивілі скроні —
Ходив з нудьги то в той, то в інший бік, 
Чекаючи на потяг на пероні...

І враз з вагону вийшла на перон 
З далеких літ знайома, мила постать...
Байдужі люди товпились в вагон —
І ніде крила радости розпростать...

—    Це ти?! — Це я... — А я ж тебе шукав, 
Писав листи... Чому не відповіла?!
Вона його погладила рукав:
—    Я не могла... — Неправда: не хотіла!

—    Вже все пройшло, байдуже це тепер.
Як дивно! В цім чужім, далекім місті...
На хвилю голос був її завмер
У гомоні коліс і металевім свисті...

—    Чи ти сама? — Ні, замужем. А ти?
—    А в мене є й дві доні русокосі...
—    Скажи, чи ти зберіг мої листи?!
—    Згоріли... — Я ж твої читаю ще і досі!

—    Щасливий ти? - О, так... А ти, а ти?... -
В словах уривчатих ятриться біль глибокий... 
Судилось один одного знайти,
Але іти потрібно в ріжні боки!

Якби її торкнутися долонь,
Піти десь на вечерю чи на каву...
Нащо ж роздмухувать пригаслий той вогонь, 
Коли домашній вогник свій чекає,
 
Чекає вірність, лагідне життя,
Дитячий сміх і материнська ласка...
Хай зустріч ця піде у небуття,
Немов чудова й нездійсненна казка...

 

* * *


 
ТРАМВАЙНИЙ РОМАН

Мою, не бачену й не знану доти, 
Її зустрів я просто у трамваї, 
Серед людської голосної зграї, 
Коли по п’ятій їдуть всі з роботи.

її не дотикалося нічого:
Ні бруд, ні крик, ні погляди відьмищ.
Які стрункі її здавались ноги
Серед брудних, розтоптаних ножищ!

Можливо б не назвали судді лисі 
Її красунею, з своєї точки зору,
Але в очах, в обличчя кожній рисі 
Я душу бачив чисту і прозору.

І щось таке їй додавало зваби,
Від чого в безмеж линула уява — 
Немов загадка чарівна, яка би, 
Розгадана, була і нецікава.

Чи то її очей блакить — зажура,
Чи інша то була із тих химер,
Що вже до мене оспівав Сосюра,
А від Сосюри ще раніш — Бодлер...

Я міг спитати незнайомку любу: 
Її ім’я, адресу й телефон —
І запросити до нічного клюбу,
Де, як собака, виє саксофон...

А може і зі мною не пішла би 
Вона нікуди з тих чи тих причин...
Ні, краще і не рушити приваби,
Щоб не вкусити прози на почин...
 
Трамвай спиняється — і маю ще хвилину: 
Зійти? Покликати? Що я робити мушу?
І шкода стало так, немов єдину 
Втрачаю найдорожчу в світі душу...

Вона виходить, кинувши на згадку 
З очей своїх блакить ясного неба — 
Манлива, нерозгадана загадка,
Розгадувать яку —
                                    не треба.

                  
                  
* * *


 
МІСЯЦЬ

На співанці, хто в ліс, а хто по дрова, 
Гойдавсь на всі лади парафіяльний хор.
Той в піяніссимо вдирався, як корова,
Хоч зводив руки, ніби семафор,
Наш диригент, розгублений і тихий...
Там сольо хтось заводив невпопад!
І що ж? Душися з сміху, а не чмихай —
І хоч такий-сякий дотримуй лад.

Концерт за півгодини - не готові!
Але що зробиш ти в останню мить?!
Пішли уже! Промови хай змістові 
Рятують нас... Ходіть уже, ходіть!

Який бузковий вечір! Вже весною 
Вирує вітер, і надходить час,
Коли одежа нам стає тісною,
Бо серце ніби ширшає для нас.

І раптом остовпіли ми: як жар,
Не як рекляма людної таверни —
Ні, справжній місяць, той, що як діжа,
І зорі, золоті пшеничні зерна...

Затихли ми, засмучені іі зраділі...
На крилах вітру рвалася душа 
В сади, безлисті ще, в хатини білі,
У хащі очерету в комишах...

Там, над стодолою, вмостившись між кулями, 
Сміється місяця знадливий диск,
І там його не застують реклями,
І зорі там горять на повний блиск.
 
А втім, хто знає? Може й там це слабне, 
Вже, може, замість місяця і там неон?!
Та крізь роки романтика привабна 
Навіки міцно нас взяла в полон.

... І раптом — закохались всі в хвилину: 
У мене — п'ятдесятковий «юнак»,
А диригент — в свою ж таки дружину 
(Бо в іншу й не посмів би, так чи сяк). 
Соліст злощасний — в дівчину цибату, 
Якої досі зносити не міг;
Його товариш враз почав стрибати,
Нам ледве що не одтоптавши ніг...

І хто вже й зна, що трапилось би далі!
Та диригент від церкви жив два бльоки,
І вже був час заходити до залі 
І починать концерт без відволоки.

І знаєте? Співали ми казково!
Гриміла радість, подолавши біль...
Це місяць так зробив, і вечір той бузковий, 
І вітер весняний
                       з далеких рідних піль.

                
                
* * *

 

ВЕСНЯНА ПІСНЯ

Гляне сонце ясновесне —
Людям лід на серці скресне — 
Зустрічай весну Свіжу, запашну —
Не з думками — хмарами,
А з очима карими 
Та з ясними мріями,
Білими леліями.

Вже деревам звелено 
Вбратися на-зелено,
А траві уздовж дороги 
Слатися під ноги.

Розспівався гай —
Все живи, зростай!

Забувай нудьгу зимову,
Вийди, любий, на розмову,
Серце ж повне вкрай!

Ти мовчиш... Але мовчання — 
Це також кохання!
Солов’ї іще несмілі,
Ще не чуються на силі,
Ну і що ж? Чекай!

Не кажи і ти нічого,
Я люблю тебе й такого.
Ще слова твої Щирі солов’ї
Переллють в солодкі співи,
Щоб були ми вдвох щасливі.

Сине небо виткане 
Золотими нитками.
Відповідь на запити 
Треба там натрапити!
04. 22. 1959
 
 
 
* * *

 

ЛЮБОВ

Любов — це не крилатий безум, 
Не той солодкий, дивний біль, 
Що серце, крає ніжним лезом 
І нас пече вогнем свавіль...

Це не мандрівка в юнь зелену 
І це не той пекельний рай,
Що в серце встромлює дилему: 
Дістань своє — або вмирай!

Що, даючи солодку муку,
На час примусить все забуть: 
Роботу, школу і науку —
З життя зробивши каламуть,

Що осідається помалу,
Коли досягнена мета,
Аж поки шквал нового шалу 
Новим коханням завіта.

Тоді ізнов душа радіє,
Жива, оновлена, ясна...
Тоді здається — молодіє... 
Щороку серце, як весна...

Від чарів свіжої любови 
Заграло серце молоде,
И немов мисливець той, на лови 
Одвічний парубок іде.

Хоч в люстрі зміни вже істотні 
(Мішки та зморшки, сивина...) 
Хоч літ минуло вже півсотні,
Зате у серці — все весна!
 
Від завзяття блищать очиці!
Іде — й не бачить, що услід 
Сміються куни та лисиці:
«Ха-ха! Здурів на старість дід!»

І наблукавшися отак ви,
Голодні, змучені до тла, 
Волочите порожні сакви 
До непривітного житла...

І хоч запізно вже навчене, 
Доміркувалося гнилля:
Синиці не тримали в жмені, 
Бажали в небі журавля!

Тепер сидіти й споминати... 
Життя — як відьми помело! 
Пригод любовних — забагато, 
Але любови — не було...

Все щось шукали, безпорадні,
Не мали місця на землі...
Бо до нестерпного принадні 
Далекі в небі журавлі...

Гарячих днів бажали в грудні, 
Шукали льоду у жнива...
Любов подружня — це як будні, 
А свято — це... Любов нова. 

Ех, все минуло, шкода й мови! 
Своєї птиці не піймав... 
Виходить, справжньої любови 
В житті ти, друже, й не зазнав.

Бо тільки зрідка, раз чи двічі 
Людині трапиться в житті,
Що зіркою загляне в вічі 
Любов, зустрівшись на путі...
 
І ти її зумій впізнати,
Ту птицю світлу, як весна,
Хоч вбрана і в непишні шати 
Вона, й часом непоказна...

З любови вмій зробить святиню,
В ній сонце бачити й весну,
А не стару трухляву скриню 
Або облуплену стіну...

Храни, немов перлину цінну 
Її від плісняви часу,
Щоб відчувати в ній незмінну,
Нічим не зменшену красу.

І хоч здається нам часами,
Що сіли ми на самім дні,
Любов лишається та сама,
Що і в буйні, далекі дні.

Як зашумують в серці клени,
Вважай: спинися на межі!
Для подруги часів зелених 
Скарбницю серця збережи.

Хоч серце хвиль буває повне,
Як повінь, втишиться воно...
Кохання справжнє — цс коштовне, 
Роками зміцнене вино.

Вона вже зморщена і сива?
То що ж робить? Не той вже й ти... 
Як мати вибір, то можливо 
Вже кращої і не знайти...

Бо так прямує все на світі 
В один кінець — чи верть, чи круть... 
У певний час найкращі квіти 
Зів’януть, висохнуть і вмруть...
 
Тримай же птаха, що в долоні, 
Охороняй же те, що є,
Бо, за чужим добром в погоні,
Так легко втратити своє!

Любов — це теплий спокій хати, 
Вона — садочок і квітник,
Вона — дітей невтомна мати 
І внуків гордий провідник,

Великодушна і ласкава,
Що мужністю міцнить серця. 
Любов — міцна, стійка держава, 
Від днів зелених — до кінця.

 

* * *


 
ПОДРУЖЖЯ

Одруження ставить незмірні вимоги 
І жертви бажає з минулих принад:
Життя починати нове з півдороги —
І вже оглядатись не можна назад...

Це бути повинно найбільше кохання!
Минуле відступить, як тіні з імли,
Як частка безвартісна, частка змагання,
Що в нім ми взаємно себе здобули.

Якщо це не так, то вернеться облуда,
З минулого вирне щаслива хвилина...
Якщо ця любов не найбільша, то буде 
Вона лиш для щастя неповна заміна.

Коли вже пора для «сьогодні» настала, 
Вчорашнє, з пакунками давніх листів,
Кудись віднеси у куток, до підвалу.
Не треба жалю. Так ти сам захотів!

І, ще оглядаючись в присмерки сині,
І ще прислухаючись до солов’я,
Кохання вдягає хваргух господині,
Бо двоє —
         це — хата,
                    подружжя,
                             сім’я.
                             
І вже невеличкий будується рай —
Нехай і кімната в чотири стіни:
Простирадла білі, і квіти, і чай,
Робота й турбота, і дійсність, і сни...

Прекрасне й огидне вже робиться спільним, 
«Твоє» і «Моє» тільки «Нашим» стає...
Якщо в цім обмеженні чуєшся вільним,
Тоді, безперечно,
                            це щастя твоє.

 

* * *


                
ДІВЧИНІ

Дівчино, мрійлива дівчино, 
Дикий калиновий квіт!
Серце твоє ще не вивчене,
Очі — незбагнутий світ.

Думи хмарками прозорими 
Горде чоло обвили.
Знаєш — весна не за горами, 
Тільки не знаєш — коли.

Вже між любистком і м’ятами 
Стежки позначений слід.
Хтось незабаром стрічатиме 
Ранку рум’яного схід.

І, як в житті часто падає, 
Щезне любов, як роса.
Видно, для нього принадою 
Свіжість була, не краса.

Вицвіте жовтою рутою 
Зрада із жалом змії...
Очі глухою отрутою
Карі наллються твої...

Чом її, люди, не лишите?! 
Дайте їй спокій — молю!
Буде життя її вишите 
Чорним узором жалю...

Що співчування та розпити,
Що вам до тих таємниць?!
Дай на підмогу їй, Господи, 
Гордощі, мужність і міць!
 
Знаю я все — й не розпитую... 
Все ж, не хили голови!
З виру життя нерозвитою 
Вирни, видужуй, живи!

Скільки ж вас, схилені голови, 
Жертви украдених щасть!
Доля, в замін за недолю, вам 
Силу незміряну дасть.

Гніву і ніжности прояви 
З’єднані в дужий порив...
Діти зростають героями 
Саме в таких матерів.

Дівчино, мрійлива дівчино,
Дикий калиновий цвіт...
Серце твоє — ще не вивчене,
Очі — незбагнутий світ.

 

* * *

 

МАДОННА

Її він звів не першу із пуття —
Він гордо носить Дон-Жуана ймення! 
Півста жінок для нього наречені,
Чим більше їх, тим більше завзяття.

А їй зосталось зганьблене чуття, 
Насмішки, глум і клопоти буденні.
І в муках іскру нового життя,
Як Боже пронесе благословення.

Все стерпить, і вночі на купі сміття 
Народить немовля, найкраще в світі,
И притулить ніжно до святого лона.

Безмежний всесвіт буде їм оселя —
І в ряд мадон Мурильо й Рафаеля 
Ввійде іще одна — земна — Мадонна.

 

* * *

 

ІДЕАЛ

Хто із нас не вірив в ідеали,
В світло сонцесяйної мети?!
Скільки з них безслідно пропадали 
У щоденнім вирі суєти!..

Мова йде, звичайно, про кохання, 
Серця жар, гарячку почуттів, 
Перше з перешкодами змагання 
(Мова тут про мам і про татів).

З перешкод найбільш непереможна 
Це шалена, бунтівлива юнь...
(Чи ж від неї сподіватись можна 
Мудрости засиджених бабунь?!)

Та часом успішно йдуть романи 
До свого звитяжного кінця,
І герой веде свою кохану 
Гордо і велично до вінця.

Квіткою цвіте тоді Палазя 
І пливе плавніше пишних пав... 
Гляньте ж і на молодого князя: 
Справжній Завойовник-Святослав!

Та проходить певний час медовий,
А тоді помалу гіркне мед.
Ідеал все блідшає чудовий,
Мов нетривко зроблений портрет...

Пелюшки, борги, немитий посуд, 
Дріб'язкові прикрості інтриг... 
Мовчазний в очах темніє осуд... 
Все б життя змінив, коли б то міг!
 
Бо щодня все та ж нудна програма 
Без хвилюючих, цікавих змін.
Це ж той ідеал! Оце та сама,
Що за неї так боровся він!

Дійсність — це бджола з солодким жалом. 
Від мети часом вартніший змаг.
Ідеал лишиться ідеалом,
Поки ти його ще не досяг!

Тим, кого життя нараз розлучить,
Так, що навіть слід найменший зник,
Мрія і солодка, і болюча В серці 
залишається навік.

Мрія не затрачує принади,
Квітне, як черемха навесні...
Все забуто: помилки і вади...
Спогади ясні... такі ясні...

Добре мати зірку полум’яну,
Що горить в пустелі самоти...
Може й варт утратити кохану,
Щоб навіки мрію зберегти.

 

* * *


 
БРАТОВІ

                 

                              Б. О.

Не сумуймо, друже мій і брате — 
Легше жити з римами на світі.
Ми думок не важим на карати, 
Почуття в нас вільні, несповиті.

І в житті ми граємо без гриму, 
Щиро й просто. І за це нам муза 
Подарує добрий вірш чи риму, 
Що для неї не кінчають ВУЗ-а.

І щодень з байдужістю урядця 
Не впіймає нас в свої тенета,
І не вб’є тяжка й невдячна праця 
Вдачі легкокрилої поста.

 

* * *


 
РІЛЛЯ

Серце — розорана грядка. 
Кинено зерна надій.
Так почалася загадка. 
Чуда чекай — і радій.

Вір і молися Ізиді:
Мудра і щедра вона.
Може, що путнє і зійде 
З того важкого зерна?

Може, принесений будь-ким 
Ніжної дружби ромен?
Чи голубі незабудьки — 
Спогади милих імен?

Може, зросте анемона, 
Вітром повита немов.
Може, троянда червона — 
Зла і солодка любов?

Може, несіяна рута 
Зрадою вицвіте знов? 
Може, давно вже забута, 
Перша, дитяча любов?

Сонця чекає з тумана 
Плідна, дорідна земля... 
Серце — розорана рана, 
Пусткою чорна рілля...

 

* * *


 
МОЇЙ СУПЕРНИЦІ

Нас двоє, він один. Дарма, що інших досить, 
Лиш одного його з нас кожна хоче.
Ніхто не вступиться і ласки не попросить — 
Війна чуттів, таємна і тривожна.

В душі я думаю, що ти від мене краща: 
Молодша, чорні очі, вища зростом...
Але признатись в тім — була б пропаща! 
Подумати — одне, сказати ж — не так просто...

Далеко ти. . . далеко, в іншім місті —
А ми з ним разом, майже що сусіди.
Ти шлеш свої в листах до нього вісті,
А я свої ділю з ним радощі і біди.

І поки лист до тебе у дорозі,
Про те, що іспит проваливсь, чи мати хвора, —
Я знаю вже про все - й зараджую по змозі...
Твоє «сьогодні» вже для мене «вчора».

Коли згасає день багряним блиском,
Мов оксамитна тінь підходить ніч,
Далеко ти... А я так ніжно-близько....
І ти сама. А я — з ним віч-на-віч.

Я переможець, і про ці вечірні стрічі 
Ти ж певно не дізнаєшся з листа!
Пиши йому, пиши на день хоч тричі,
Але цілую я його в уста!

Але, на жаль, в душі моїй неспокій:
Між нами суперечок водоспад...
Ти щасливіша: він не знає поки 
Твоїх великих і дрібненьких вад!
 
І хто з нас переможець, я не знаю. 
І заздрю я, що так далеко ти,
Що віддаль вас і ділить, і єднає, 
Що можеш ти писать йому листи...

Ніколи я тобі не стану рівна,
Бо я йому буденна і проста,
А ти — немов далека та царівна, 
Зоря його, омріяна мета.

 

* * *


 
ЛЮБОВ І ЗРАДА

Любов твоя до мене виросла із зради 
Стрункій чорнявій дівчині, з очима, як дві ночі 
І через те коханню я не рада,
І через те тебе покинуть хочу.

Бо кожного разу, як ти мене пригорнеш, 
Цілунок твій мені важкий, як камінь.
Так само ти дививсь в ті очі чорні,
І може і слова казав ті самі.

Від тебе я ховать не буду правди —
Ніколи в інших щастя я не краду.
Бо те, що народилося із зради,
З часом, напевно, перейде у зраду.

 

* * *


 
РОЗМОВА

При воротях, біля плоту,
Я таке почула раз:
«Не приходь до нас в суботу 
Чи в неділю — на показ:

Ні робити, ні читати,
З рук все падає на злість... 
Тяжко цілий день чекати,
Поки в хату прийде гість!

Ти приходь тоді, як буду 
При роботі, в чім стаю.
Бо життя — звичайний будень, 
Має теж красу свою.

Як зустрінеш біля хати,
Що тяжке нестиму щось, 
Поможи мені, щоб знати,
Як би нам удвох жилось.

Як застанеш біля кухні,
В сяйві жвавого вогню,
Не вдягну нової сукні,
Черевиків не зміню.

Тільки вийду на хвилинку, 
Причешуся налету 
І хрещатого барвінку 
В чорні коси заплету.

Відчиняй же сміло двері,
Будь, як вдома, будь своїм!
Як застанеш при вечері,
Будеш гостем дорогим.
 
Пий з криниці воду свіжу, 
Втома зразу промине.
З нами їж щоденну їжу — 
Після праці все смачне!

Свято цс лиш цвіт уяви, 
Будний день — то завзяття.
 То ж з недільної вистави 
 Перейди в живе життя!
 
Не в неділю, не в суботу, 
Будь моїм завжди, щодня!» 
Так сказала біля плоту 
Юнакові дівчина.

 

* * *


 
ВПАВ МЕНІ НА СЕРЦЕ СНІГ...

Впав мені на серце сніг... 
Замело мої дороги.
Все заснуло, біль затих — 
Ні чекання, ні тривоги —

Як в замерзлому озерці, 
Пусто й холодно на серці.

Та льодове накриття - 
Це лише назовні спокій: 
Скільки в озері життя,
У воді його глибокій!

Після зим приходять весни — 
Лід нараз на серці скресне!

Вир бурхливого життя 
Сколихне ще сонну воду — 
І з-під криги — почуття 
Стрімко рвуться на свободу.

І вирує, мчиться все це, 
Не питаючись, куди.... 
Як моє розмерзне серце, 
Враз з весною —
               Ти прийди.

               
               
* * *

 

ВЕСІЛЛЯ

                      С. П.
            
Вийшла я па життєву дорогу,
На щасливий і довічний шлюб,
З вибранцем моїм, посланим Богом, 
Що мені лицем і серцем люб.

Вже за стіл весільний гості сіли,
Щастя зичать із роси й води...
В шлюбних шатах, наче голуб білий, 
Біля мене князь мій молодий.

Гримнула музика бурним маршем,
Свічі світять і підносять чару.
Всі сміються, і боярин старший 
Залюбивсь в свою вродливу пару...

Щастя, як вино, повз вінця плеще,
Та її нащо здалась на нього мірка!? 
Це ж весілля! Веселіте де ще!?
І гукають знову: «Гірко! Гірко!»

Тільки хтось іще в кутку сумує. 
Відцуравшись радісних забав,
І здається — жаль якийсь йому є,
Що утратив те, чого й не мав...

Розумію я його, звичайно:
Те, що втратиш — нам дорожче вдвічі. 
Може, хто й за князем тужить тайно — 
Та для нас одних весільні свічі.

В цім була Господня й наша воля,
Бути мусить саме так, як є:
Нам удвох судилась спільна доля.
Інші ж хай знайдуть собі своє.
 
Хай же хмелем піниться весілля! 
Мій зі мною любий чоловік — 
Інші ж хай того шукають зілля, 
Щоб забути нас уже навік.
1957

 

* * *


 
ЛЮБИ МЕНЕ

                         С. П.
                
Люби мопс ні більш, ні менш, 
Люби, як досі вмів.
Не додавай нових імен,
Нових пестливих слів.

Лише, як зможеш, збережи 
Вже надбаний запас,
Як скарб родинний, щоб іржі 
Не клав на нього час.

Іще тримайсь, не зрадь в біді: 
Тепер не тільки мед,
Полин скуштуєш іноді —
Готуйся ж наперед.

Любов — це мужність, завзяття, 
І сум, і жар п’янкий...
І я вплету саме життя 
В нових поем вінки.

Люби мене вогнем істарим.
Люби мої вірші.
Бо джерело найкращих рим 
З твоєї йде душі.
 
 
 
* * *

 

РІЗДВЯНИЙ ДАР

Штучний сніг. Ялинки срібні, 
Крик реклямних папірців. 
Голосні дзвіночки дрібно 
Спокушають покупців.

Всюди гамір стоголосий, 
Мерехтливе море лиць. 
Синьоносі Сента-Клоси 
Закликають до крамниць...

І снують веселі орди, 
Висипають із крамниць, 
Накупивши повні торби 
Розцяцькованих дурниць.

А над містом — спокій неба 
І зірок ласкавий чар.
Що ж бажаєш ти для себе 
На Різдво в святковий дар?

Не вбрання, не модні шалі, 
Не розкішний параван,
Не пригоди небувалі 
І не марний блиск оман —

Хочу дару я простого:
Хай же доля принесе,
Що не коштує нічого,
А дорожче над усе.

Хай це буде ніжне слово, 
Теплий погляд, твій привіт, 
Снігу білого обнова 
Різдвяної зірки квіт...    
 
І любов! Любов людини — 
У житті — мета і зміст.
І з далекої Вкраїни 
Довгожданний, щирий лист.

 

* * *


 
ТОБІ

Як не любиш, говори, 
Говори солодкі речі,
Як вечірної пори 
Ти мої обіймеш плечі.

Вибачся, охолоди 
Медом слів гарячу душу,
Та й не матимеш біди:
Я ж любити не примушу!

А як любиш — то не трать 
Почуття для слів медових, 
Бо кохання розпізнать 
Можна серцем, і без мови.

 

* * *


 
ВИШИТА СОРОЧКА

              Степанові
         
Вже Різдво! І сніг, і сміх!..
Місто вбране в сніжні шати. 
Подарунки — всім від всіх.
Що ж Тобі подарувати?

Щоб дарунок той, хоч скромний, 
Кращим був від пишних крамів, 
Що розхвалють невтомно 
Сентаклоси на рекламі.

Щось своє, безцінне треба!
То ж потайно, у куточку,
Все ховаючись від Тебе,
Вишивала я сорочку.

Раз, як Ти ввійшов нежданно,
Не впіймалась трохи-трохи!..
—    Що ти шиєш так старанно?
—    Так, собі, старі панчохи...

Це щось більше, ніж обнова,
В іншім міць мого дарунку: 
Кожний хрестик — ніжне слово, 
Що рядок — про Тебе думка...

Ой, чи встигну! Час так швидко 
Лине!.. Як вгадати міру?!.. 
Вишивала я в три нитки: 
Ясно-синю, чорну й сіру:

Сірі будні — дні робочі;
Часом смуток — чорна стяжка. 
Ясно-сині глянуть очі —
І тоді стає не тяжко!
 
А Тобі хай ці чудесні 
Візерунки дрібно-сині 
Нагадають сині весни, 
Ніжні співи солов’їні,

Хай нагадують для Тебе 
Найщасливіші хвилини,
Сивий степ і синє небо
Золотої України!

 

* * *


 
БЕРЕЗЕНЬ

Туманність березня химерна,
Весни веселої поріг,
І перша просинь заозерна,
І перша прозелень доріг...

Сп’янить нас соками берези,
Мов дріжджами, розбурить кров, 
Холодним вітром протверезить 
І сонечком зогріє знов.

Скрізь насторожене чекання —
І ви ночами не спите...
Іще в бруньках тремтить кохання, 
Та незабаром розцвіте.

Струмок сміється без причини, 
Скрізь повноводдя творчих сил. 
Причепурилися ялини,
Струсили з віт останній пил —

И такі зненацька свіжі стали,
Такі стрункі і молоді!
Зелені плахти закасали 
І ходять босі по воді...

І, прилетівши хто-зна звідки,
З вакацій дальніх в рідний край, 
Мов говірливі дві сусідки,
Пташки стрекочуть на ввесь гай.

Радіє корчувата слива,
Співає, мріючи, про те,
Що ось прийде весняна злива,
І біле щастя розцвіте.
 
Засохлий корч — яка химера — 
Теж сподівається цвісти.
Та марно пташка сизопера 
Сюди прямує з висоти,

Бо це гілля — сухі примари,
Кінець квітучої мети...
І навіть березневі чари 
Йому не в силі помогти...

О, ці світанки березневі,
Коли все свіже і нове!
І серце, наче риба в невід,
Саме, хапаючись, пливе...

А може це самі омани —
І що ж бо я тоді зроблю?!
Дарма! Чи сонце, чи тумани —
Я ранній березень люблю!

І вже рука невпинно пише 
Одне ім’я — не знать чого...
А небо з кожним днем синіше,
Як очі милого мого.

В моїх листах — п’янкий неспокій, 
Та я їх і не відішлю...
Люблю тебе, мій синьоокий,
Як ранній березень, люблю!

Цей місяць п’яної берези,
Туманних сповнений тривог,
Такий хмільний,
               такий тверезий
Весни веселої пролог.

 

* * *


 
МІЙ САД

                Степанові

«Посадити плодове дерево значить зробити добре діло». (Китайська мудрість).

Саджу дерева молоденькі.
В життя новий вростає зміст:
З дбайливістю й любов’ю неньки 
Плекати їхній кволий ріст.

То поливать їх, то живити,
То боронити від комах,
То вміло виправляти віти,
Щоб не спліталися в корчах...

Саджу на щастя, па окрасу...
Та поки вродить перший плід,
Я знаю, що до того часу 
Кудись піду в далекий світ.

Я втілю щастя мого дому 
У плідну будучність дерев,
І вже хтось інший, невідомий 
Нехай плоди мої збере.

Так все в житті: свій щедрий спадок 
Хтось нам дає, а ми — комусь... 
Можливо, літ через десяток 
Сюди я знову повернусь...

І обійду навколо дому,
І роздивлюсь з усіх сторін.
Яке все миле і знайоме!
І разом з тим — вже стільки змін:
 
Немає лавки біля ганку,
А на даху — зелений мох... 
Проте, стоїть ще та альтанка,
Де ми сидіть любили вдвох...

Шумують шовколисті шати,
З малих кущів — такі сади! 
Спинюсь. В мою колишню хату 
Зайду напитися води.

Погляну ще на те подвір’я,
Де наше щастя розцвіло... 
Господар, може, недовір’ям 
Охолодить моє тепло...

Проте, струнка розкішна слива, 
Впізнавши здалеку мене, 
Промовить вдячно: «Я щаслива!» 
І жменю стиглих слив сипне.

 

* * *


 
ОСІННЯ ІДИЛІЯ

Люблю блукати, вільно й без мети,
У лабіринті паркових доріг,
Де листя, як прочитані листи,
З дерев нечутно падає до ніг.

Осіння тиша, срібна далечінь,
Вже павутинням смутку оповита.
П’янких цілунків вечерову синь 
Відходячи, взяло з собою літо...

В кіпці алеї, двоє з рук своїх 
Годують голубів, закохані й щасливі.
Я підійшла й побачила, що в них 
Обличчя зморщені і скроні сиві...

В руках тремтячих - миска сухарів, 
Збережених з дбайливстю й терпінням. 
Вони, як двоє сивих голубів,
Й самі живились соняшним промінням.

Старенький все торкавсь її руки,
Дививсь в лице закохано і ніжно,
1 Це ніби бачачи лице її таким,
Як тридцяти літ тому, нічим не ріжним.

Не знаю, чи пройшли разом життя,
Чи може тільки почали дорогу,
Щоб разом йти туди, де вороття 
Уже нема до світу цього —

Ось вже й пішли, гуторячи про щось, 
Старечим негіоспішним коливанням... 
Смішним для когось може би здалось 
Квітіння кволе пізнього кохання...
 
Я ж любувалась ними в тишині.
Як чимсь величним, гарним, незабутнім! 
Мені здавалось, друже, що вони —
То наше, хоч далеке ще, майбутнє.

Бо я не хочу слави, ні фортець,
Ні грошей, ні величної будови...
Я хочу на кінець, на той життя вінець, 
Такої невмирущої любови!

 

* * *


 
ТОЙ САМИЙ ПОГЛЯД

Чоло високе й плечі Геркулеса...
Навколо гості бджолами гудуть...
О, не тривож душі моєї плеса,
Там встояна роками каламуть.

Душа вертається в туманне і далеке,
І спогад ріже, мов щербатий ніж.
І бракне віддиху, і серце палить спека. 
Чи ми з тобою бачились раніш?

У мене ще рубці не иозростались — 
Кохання безталанного сліди...
Стрічались ми коли — чи не стрічались?! 
Йди геть! Ні, ні, ще ближче підійди.

І ти ідеш, і кажеш фрази книжні 
Без натяку на зміст чи почуття...
Уста всміхнулися, такі м'які і ніжні, — 
Так усміхається часом мале дитя.

Такі уста бувають і в тиранів!
Зненацька погляд вогнезорий — блись! 
Той самий погляд, що навіки зранив 
Мене колись.

 

* * *


 
Я І ТИ

Тебе я з ним зустріла, і нараз 
Одна одній ми глянули у вічі. 
Порушити боялась кожна з нас 
Табу цієї мовчазної стрічі...

Мене обпік його очей вогонь,
І серце стало, як суцільна рана... 
Знайомимось. Дружина ти його,
А я... колись була його кохана...

Яка ти гарна! Різьблені уста,
Клясичний ніс, очей блакить небесна... 
А я ж така звичайна і проста 
Супроти тебе, признаюся чесно...

Дивлюся з-під приплющених повік 
Уважно я на постать лебедину:
Напевно, мусить бути чоловік 
Незмірно гордий за таку дружину!

І все ж, сама не знаючи чому,
Усім своїм єством відчула непомильно 
Від тебе я любіша все ж йому,
Мене в тобі шукає він так пильно.

Во прочитала я в його очах,
Чому тебе узяв він за дружину:
За усміх мій, за брів свавільний змах 
І погляду подібність невловиму.

 

* * *


 
ЯК НЕ МЕРЗНУТИ НА МОРОЗІ

Як мороз бере, аж тягне жили,
Й сніг мете, як відьма помелом,
Думайте про тепле щось, про миле, 
Що обгорне серце вам теплом:

Про часи, коли ви ще гарячі 
До забав були і до химер,
Здатні ще на вибрики телячі,
(Не такі поважні, як тепер).

Ще й про те, як з вами по дорозі 
Йшло дівча — і жевріло лице...
Як із нею тепло на морозі 
Вам було! Пригадуєте це?

Пригадайте сміх, як вам пустунка 
Сніг за комір сипала не раз —
І тоді якого поцілунка 
Діставалось їй за це від вас!

Пригадайте — й стане юність ближче, 
Прилетить до вас, як райський птах... 
І дарма, що завірюха свище,
А додому ще далекий шлях.

А коли ви вже такі старенькі,
Що вже далі спогад не несе,
Як про мариновані опеньки,
Кришену табаку — та й усе —

Думайте хоч про гарячу каву 
Й пиріжків нескінчений запас,
Про голубку сиву та ласкаву,
Що готує каву ту для вас.
 
Думайте про щастя й насолоду 
Як би не вихрило й не мело! 
Тепло буде тим і в непогоду, 
Хто у серці береже тепло. 

 

 
За матеріалами: Ганна Черінь. "Чернозем". Збірка поезій. США, Чікаго, 1962, стор. 100, 117, 124 - 172.

 

Більше віршів про кохання на нашому сайті:

Вірші про кохання та про любов

вірші про коханняВ добірці "Вірші про кохання та про любов" публікуємо поезію видатних українських і зарубіжних поетів різних епох: Роберта Бернса, Лесі Українки, Павла Тичини, Миколи Вінграновського, Олександра Олеся, Володимира Підпалого, Володимира Сосюри, Івана Коваленка, Ліни Костенко, Івана Франка, Василя Симоненка, Михайла Старицького, Івана Малковича, Миколи Вороного, Христі Алчевської, Миколи Томенка, Павла Грабовського, Григорія Воробкевича, Сергія Мартоса, Василя Щурата, Пантелеймона Куліша, Ганни Черінь.

 

Більше творів Ганни Черінь:

Твори Ганни Черінь, відомої української поетеси, прозаїка та літературного критика
Пропонуємо для читання дитячу поезію Ганни Черінь, а також її чудові вірші про Україну, про зиму, весну та осінь, про Різдво та кохання.

Останні коментарі до сторінки
«Інтимна лірика романтичної української американки Ганни Черінь»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
На сайті