Інтимна лірика Володимира Підпалого

Володимир Підпалий

ТИ ПИШНУ КОСУ РОЗПЛЕЛА СВОЮ

Ти  пишну  косу  розплела  свою  -
Нараз  війнули  пахощі  на  мене
Прив'яле  сіно  і  трава  зелена.
Ти  пишну  косу  розплела  свою.

Ти  пишну  косу  розплела  свою  -
Минулися  важкі  мої  дороги,
Забулися  образи  і  тривоги.
Ти  пишну  косу  розплела  свою.

Ти  пишну  косу  розплела  свою  -
І  я  не  божевільний  віршотворець,
А  мудрий  і  могутній  полководець.
Ти  пишну  косу  розплела  свою.

Ти  пишну  косу  розплела  свою.
Я  п'яний.  Тільки  знати  як:  від  чого  -
Від  хмелю  чи  натхнення  молодого.
Ти  пишну  косу  розплела  свою.

* * *

КОЛИ МИ БУВАЄМО ВДВОХ

Коли  ми  буваємо  вдвох
(хай  буває  це  дуже  рідко),
коли  я  своїми  пальцями
обіймаю  пальці  твої
(перехожі,  напевне,  заздрять:
на  всю  вулицю  перша  пара,
що  і  досі  ходять,  побратавшись,
за  руки,  як  у  двадцять  років),
я  вичікую  чогось  завжди.
Ось  хоч  чи  оце:  пам'ятаєш,
як  спочатку  йшли  під  гору,
довго  й  ковзько  ішли,  а  потім
повернули  по  праву  руку,
і  не  встиг  я  нічого  сказати,
як  мене  перебила  ти:
-  Перейдімо  на  той  бік  скорше,  -
і  оглянулася,  і  все...

Боже  милий,  чи  ж  чоловікам
зрозуміти  жіночий  такт?!

* * *

ТИ НЕ ПРИЙШЛА, ТЕБЕ НЕ БАЧУ ПОРУЧ

Ти  не  прийшла,  тебе  не  бачу  поруч...

У  небі  місяць  повагом  пливе,
промінням  срібним  землю  засіває,
з-за  хмар,  скрививши  рот  щербатий  свій,
сміється  над  моїм  наївним  серцем.

А  піч  ховає  від  людей  той  сміх
у  теплі  твої  сутінки...
Ти  винна?
Ні,  ти  не  винна...
Скільки  не  кричу  -
я  сам  перед  собою  провинився...

Авжеж,  не  лжа  мені  заткала  слух,  -
помилку  я  з  брехнею  переплутав...
"Коли  ти  прийдеш?"  -  поспіхом  спитав,
а  треба  запитать  було:  "Чи  прийдеш?"

* * *

ТА, КОТРУ ЗНАВ Я

Ні,  та,  котру  знав  я  для  мене  не  існує.
Із  добрим  мужем  вона  мешка  в  хмарочосі.
Для  неї  дача  в  пущі,  він  ревнує,
Він  пернамент  її  рудий  цілує.
Мені  адреса,  телефон  її  вже  ні  до  чого.
Бо  та,  котру  знав  я,  для  мене  не  існує.
Але  й  було:  зле  море  в  берег  билось,
Гриміло  глухо,  туго,  наче  східний  бубон.
Поріг  лизало  в  домі,  де  вона  служила.
Тоді  вона  мене,  як  чорт,  любила.
Бо  ж  це  було:  зле  море  в  берег  билось.
Тоді  колючий  падуб  ріс  на  схилах.
І  цілий  місяць  дощ  ганявся  по  гудрону.
Тоді  під  кожну  хмару  нас  вела  таємна  сила,
По  'дній  стежинці  доля  з  нею  нас  водила,
І  випадок  подібний  був  до  дзвону.
Авжеж,  колючий  падуб  ріс  на  схилах.
Були  тоді  ми  бідними  і  юними.  Я  знаю.
Ми  їли  пиріжки  сухі,  мов  камінь.
Якби  тоді  сказва  я  їй:  вмираю  -
Вона  б  дійшла  до  пекла  і  до  раю,
Щоб  смерть  перепинити  ніжними  руками.
Були  тоді  ми  бідними  і  юними.  Я  знаю!
Над  ближнім  влада  швидко  її  з'їла,
Як  рак  підступний  організм  з'їдає.
Все,  що  в  душі  її  горіло  і  раділо,
Перелилось  в  туге,  красиве  тіло,
Школярське  сиве  пасемце  бездарно
Від  перукарень  в  неї  поруділо.
Живе  та  жінка  поза  горем  з  горем,
Володарка  того,  що  доля  їй  дарує,
Принижує,  зриває  квіт  і  корінь,
І  світ  ненавидить,  бо  ж  він  просторий.
Та  вже  не  їй  оці  мої  докори,
Ніколи  їй  не  стати  вітром,  морем,
Бо  та,  котру  знав  я,  вже  не  існує...

За матеріалами: http://www.poetryclub.com.ua/