Інна Паламарчук
ЧОБІТКИ
(чарівна історія)
День починався ранковою свіжістю. Після дощу на асфальті дріботіли калюжі, поодинокі листочки неслися, немов кораблики.
Христинка в червоних чобітках йшла, тримаючись за мамину руку.
Кожного разу вона намагалася хоча б однієї ніжкою ступити у воду, але мама повторювала:
— Христинко, не йди в калюжу, будеш мокра і брудна.
— Мам,у мене ж чобітки,а вони чарівні. Я можу у них скрізь ходити.
Мама була непоступливою.
— Доню,ми поспішаємо на свято. Усі дітки готуються до виступу. Ти ж теж хочеш бути гарненькою, а не поросятком? Поспішаймо.
"Чому не поросятком?" — подумала Христинка.
Вони піднялися на другий поверх садочку.
Дівчинка миттю потягнула за ручку дверей, на яких висіла табличка "Молодша група "Поросятка"".
Всередині лунали веселі голоси дітей і строгі — вихователів.
— Доброго ранку, — вигукнула Христинка і миттю почала роздягатися. — Доброго ранку-ку! — ще голосніше сказала вона. Їй так хотілося, щоб усі побачили, які в неї нові чобітки, але ніхто й не визирнув із кімнати.
Чобітки рівненько стали біля шафки.
Мама допомогла надіти костюм, і Христинка просто влетіла до групи.
Дітки розглядали свої та чужі наряди, вихвалялися, вертілися, ганяли одне за одним, але коли з'явилася Христинка, то враз стало тихо-тихо.
Такого вона не очікувала, звичайний наряд, мама взяла на один день у якоїсь знайомої.
— А ось і я!
Однак усі почули лише: ""хрю-хрю".
Перед дітьми стояло гарненьке поросятко. Воно дивилося маленькими радісними очками і ніби хотіло щось розказати.
— Я теж хочу собі такого! - вигукнув Даня. Він присів і погладив поросятко.
— Я так люблю поросяток! — застрибала Марійка. Воно, мабуть, із цирку! Христинчин тато там працює. — Посадімо його за столик і пригостімо пряниками.
Поросятко так чавкало, що крихти розліталися навсібіч. Діти не приховували своєї радості.
— Воно їсть, як мій братик! Моє хороше, тобі смакує?
Поросятко лише хрокало та посміхалося.
Наївшись, воно бігало по всій кімнаті, хтось доганяв його, потім воно хапало дівчаток за спіднички, а хлопчиків за штанці.
У групі панувало щастя. Набігавшись, поросятко вклалося у ліжечко і кумедно витягнуло ніжки. Крізь сон воно чуло, як перемовлялися дорослі: який чудний день, але наші дітки були молодці, так гарно співали, особливо Христинка. А як вона кувікала! Можна подумати, що там, у ліжечку, справді порося.
Коли о 5 вечора мама прийшла по Христинку, то не впізнала її: хвостики розплетені, плями на кофтинці, шкарпетки різні.
— Мамо, мамо, я сьогодні була рожевеньким поросятком! Справжнім! Ти б мене бачила!
— Я і так бачу, що привела в садочок донечку, а забираю поросятко. Ну, як свято?
— Воно було чарівним!
Дорогою додому Христинка просто летіла, мама навіть не сварилася, коли донечка бігала калюжами.
— Матусю, ніжки сухі, я ж казала, що у мене незвичайні чобітки.
— Гаразд, моє справжнє поросятко, — мама дивилися на мить щастя і посміхалася.
Казку люб’язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на "Малій Сторінці":
Любов до рідного краю та до своєї професії допомогають Інні Паламарчук у творчості. Пише вірші та оповідання.