Ігор Калинець. "Дівчинка і квіти" - перша частина книги "Казки зі Львова" (читати, завантажити)

Ігор Калинець

КАЗКИ ЗІ ЛЬВОВА
(збірка)

    

 

ДІВЧИНКА І КВІТИ
(перша частина книги)

 

Завантажити текст першої частини книги Ігоря Калинця "Казки зі Львова"  - "Дівчинка і квіти" (txt.zip)

 

РОЗПОВІДІ КВІТІВ

 

 

Я жив далеко від рідного краю, від рідного міста. І була в мене єдина радість - невеличка грядка квітів. Щодень я милувався нею, спостерігав, як поспішають квіти вибуяти за коротке північне літо, зацвісти і дати насіння. Я навіть навчився розрізняти окремі квіти ще до того, як вони розгорнуть пуп’янки, по одних тільки стеблах і листочках.
І коли одна дівчинка запитала в листі про мене, то я відповів їй, що влітку доглядаю зільник, і описав, які квіти зійшли і заквітли в ньому. Та це не вдовольнило дівчинку. "Ти розкажи щось про квіти", - попросила вона.
Сів я біля клумби і розглядав своє квітуче багатство. Посередині грядки, мов ялинка з синіми прикрасами на кожній гілочці, вигналися Черевички. Але квітки Черевички були мало подібні на теперішні черевички, які взувають дівчатка, певно, у такому взутті могли ходити хлопчики-мізинчики або Дюймовочка. Золоті кошики Нагідок, мені здавалося, були набагато густіші, аніж ті, які запам’яталися ще з дитячих літ. Вони наче надягли на себе більше пелюсткового одягу, готуючись до зустрічі холодної осені. Левині Пащі покивували головами - то джмелі залазили у квітки, шукаючи для себе смачну поживу. А збоку Духмяний Горошок поплівся по драбинці і густим плотом відгородив мою грядку від стежки. Він вкрився тендітними біло-рожевими квіточками - і навкруги плинули такі чудові пахощі, що годі було байдуже пройти повз нього. А під Духмяним Горошком посіялися дрібно Незабудки. Ніколи раніше я й гадки не мав, що вони можуть плекатися, як городні рослини. Бо вони завжди росли по мокрих, заболочених місцях.
Отак я розглядав квіти, але нічого цікавого про них не міг оповісти. Та одного разу дівчинка написала, що буває День квітів і тоді можна зрозуміти їхню мову. Я повірив дівчинці і став терпеливо очікувати того дня, аби за якимось клопотом його не проґавити. І День квітів видався на диво чудовим, особливо барвистим, бо квіти одягли яскраві святкові строї, вмилися росою, а легіт розносив найкращі у світі пахощі. Тихий гомін стояв над зільником.
Того незабутнього дня я почув розповіді квітів і записав їх для дівчинки.

 

* * *

 

 

Про то розповіли Черевички

 

Недалеко від нашого дому каменярі мостили дорогу і покинули на неділю старі тачки, в яких возили пісок і каміння. Прилетіла Плиска (вона ж і Трясогузка), вподобала собі перекинуті тачки і звила під ними гніздо. А коли повернулися робітники, то побачили, як туди щораз залітає пташка. Та й змайстрували собі нові тачки і Плиски не займали: нехай живе. У вільні від праці хвилини, спостерігаючи за пташкою, вголос потішались, як вона кумедно, стоячи на ніжках, хилитається, наче не може знайти собі рівноваги, дійсно-таки: трясогузка.

 

 
Пташка, звісно, почула таку бесіду й образилася. "От коли б у мене на ногах було взуття, то я б твердо стояла на землі і похитувала хвостом", - подумала Плиска і засумувала.

 

 

Та, ганяючи за мухою, натрапила на нас, Черевичків.
-    Які гарні черевички! Сині-пресині, як море, над яким я летіла. Напевно, такий колір наймодніший! - вигукнула Плиска і попросила: - Чи не змогли б ви продати пару черевичків?
-    Звичайно, можемо, - відповідаємо. - У нас їх наче у великій
крамниці. Тільки навіщо вони пташці?    
-    Коли я взую черевички, то впевненіше стоятиму на землі.
-    А в повітрі як воно буде в черевичках? - запитали ми пташку.
-    Там буде мені тепло в ноги, особливо як подує холодний вітер. А ми, Черевички, поміркували, що у взутті Плисці буде важко літати і вона не зможе наздоганяти комара, не зможе сідати на галузки куща, бо за кожним разом треба роззуватися, аби пальцями обхопити сучок. Але ми про це промовчали, а натомість сказали таке:
-    Гаразд, ми дамо тобі пару черевичків, хоч однією парою не обійтись, бо вони квітяні: дуже тендітні і швидко зношуються. Але мусимо тебе попередити, що наші черевички не звичайні, а чарівні. Коли їх взуєш, то відразу перетворишся на маленьку дівчинку, завбільшки в мізинчик.
-    А крильця мені залишаться? - перелякано запитала Плиска.
-    Крила, звичайно, зникнуть. Зате ти твердо стоятимеш на землі, як людина, хоч і дуже маленька.
-    А що станеться з гніздечком? Я зможу в ньому мешкати?
-    Людина у гнізді не мешкає, - сказали ми, Черевички. - Тобі треба буде пошукати собі будиночок з дахом, дверима і вікнами.
-    Але ж моє гніздечко таке м’якеньке, а тачки затишні! А ще я забула про яєчка, які треба зогрівати, аби проклювалися з них малі пташата.

 

 

-    Нічого не подієш, доведеться тобі і яєчка покинути.
-    Але ж мені за ними дуже жаль, - мало не плаче Плиска.
-    Отож тобі шкода крилець, шкода гнізда, шкода яєчок. То навіщо тобі ота людська рівновага? А на каменярів не зважай, вони добрі люди. Вони не рушили твоє гніздо і навіть клапоть дороги, де лежать затишні тачки, не добудували. Видно, люблять люди тебе пташкою. То й будь собі Плискою.
-    Ви мене зовсім розраяли, - втішилася пташка. - Але, поки ви будете цвісти, дозвольте до вас прилітати і милуватися черевичками. Я ніколи не мешкала в місті й не зазирала у великі вітрини крамниць. Я цілком сільська пташина, мене навіть ще називають Пастушкою. Отака собі босонога Пастушка.
- Ми раді, що черевички припали тобі до серця. Прилітай скільки завгодно, - відповіли ми.
І тепер ми з пташкою добрі приятелі.

 

 

* * *

 

 

Про що розповіла Левина Паща

 

Я ніколи не була в Африці, але кажуть, що там живуть звірі, дуже подібні до мене, і називають їх через те левами. Вони дуже люті й можуть з’їсти не тільки джмеля, який сам зазирне їм у пащу, але навіть тварин, яких ще треба іти шукати, тобто полювати. Я, на жаль, не можу ходити на полювання, та

 

 

Ті леви, що в Африці, жовтого кольору, бо там скрізь пісок і їм добре в ньому маскуватися, аби їх не помітили інші тварини і не втекли. А я живу серед розмаїтих квітів, тому також замасковуюся в усякі кольори: білий, жовтий, рожевий, червоний, вишневий...

Недавно я була, як завжди, страшно люта і хотіла конче вполювати якогось звіра. От прилетів джміль. Сів мені на нижню губу - і роззявилася моя паща. Він заліз у рот і набирав спокійно передніми лапищами солодкого пилку з тичинок. Саме раз з’їсти джмеля. Тільки я зібралася стулити пащу, а губа не піднімається - такий важкий джміль. Розлютилася я ще більше на таке невдале полювання. Бо що виходить? Не я вполювала джмеля, а він мене. Але нічого, почекаю на меншого звіра. Незабаром прилетіла молоденька бджілка. Напевно, вперше покинула свою колиску у вулику. Сіла на листок перепочити. Я затаїла подих, принишкла, аби її не злякати. Адже бджілку я можу вполювати!

 

 

Моя паща зробилася лагідна-прелагідна, ніби вона ніколи й не думала бути злою. Кортить бджілці поласувати, глипнула на мене, а тоді й сіла на губу. А що була дуже легенька, то губа ледь-ледь подалася донизу. Протиснулася бджілка до середньої пащі - ой буде ж тобі, ледащо! - і мої губи стулилися. "Ось тепер ти впольована", - подумала я і стала злою-презлою.
-    Я тебе з’їм, - кажу бджілці.
-    А хіба квіти їдять бджілок? - невпевнено запитала вона.
-    Та я ж Левина Паща!
-    А мені болітиме? - схлипнула бджілка і стала протискатися до виходу. Але я ще міцніше стулила вуста.
-    Не дуже болітиме, бо я беззуба і проковтну тебе цілу.
Стала бджілка благати:
-    Випустіть мене, прошу вас уклінно. Я більше ніколи не чіпатиму вас!
-    Не відпущу! Хіба я даремно так довго полювала, аби враз відпустити? Хочу ковтнути бджілку, а вона не ковтається. Що ж таке? Щось із горлом негаразд. Може, до завтра минеться?
Побачивши, що вилізти з моєї пащі - марна справа, бджілка притихла, заспокоїлася і запитує:
-    А чому в вас у роті так червоно?
-    Бо я дуже-дуже люта, лиш стеблинкою прикута...
-    А я по дорозі бачила білі і жовті Левині Пащі - вони, певно, добрі-предобрі.
-    Ні, вони також люті, - заперечую бджілці.
А вона на те:
-    У жовтій, певно, приємніше вмирати. Може здатися, що сидиш у вулику між золотих медових сот.
Отак розбалакавшись, бджілка стала відважнішою.
-    Щось я зголодніла, - каже вона, - та й пити хочеться. А ви така негостинна та ще й лякаєте.
-    Це твоє останнє бажання? - запитую в неї.
-    Еге ж.
-    Ну, то їж. Люди виконують останнє бажання присуджених на смерть. І я не гірша.
Бджілка поїла пилку, посмоктала нектару і хвалить:
-    Дуже смачно. Можна, я ще трішки?
Ласує і важчає, ласує і підростає. Не один раз я намагалася її ковтнути, але марно. Це мене геть засмутило: так ще й доброю стану.
Переночувала бджілка в пащі, вранці поснідала і так смачно їла, що й зовсім забула, де вона. А попоївши, стала такою важкою, що я й губу донизу опустила. Бджілка угледіла щілину, просунула передні лапки і голову, а тоді й ціла пролізла надвір. І я нічого не змогла вдіяти:
-    Бач, яка невдячна, наїлася і полетіла. Навіть не попрощалася, бо я дуже-дуже люта...

 

 

 

* * *

 

 

Про що розповів Духмяний Горошок

 

Одній моїй квітці замало було видно з високої драбинки.
-    Одне і те ж бачиш день у день, - зітхнула вона. - От коли б помандрувати далеко-далеко, подивитися, які квіти і трави ростуть в інших краях, як вони вміють пахнути!

 

 

А Вітрець, зачувши таку мову, каже:
-    Я бувалий-пребувалий мандрівець, давай зі мною товаришувати.
-    Згода, - втішилася квітка Духмяного Горошку. - Тільки як мені втекти з дому? Мене наче на прив’язі тримають, - і показала на свій черешок.
-    То не велика біда, - відповідає Вітрець. - Я розженуся, вхоплю тебе, а ти теж з усієї сили шарпни - і обірвемо обоє черешок.
Так і зробили. Поніс із розгону Вітрець Духмяного Горошка аж на узлісся. І так швидко, що той не встиг як слід розгледіти усе в дорозі. Тільки й того, що склав пісеньку:

 

 Опустив Вітрець Духмяного Горошка на лопушаний листок, а сам майнув далі, навіть не попрощався.

- Не полишай мене самого! - крикнув услід Горошок. - Я ще нічого не побачив. Як я без тебе?

 

 Та за Вітерцем і слід пропав. Сидить Горошок і журиться: от коли б я був Коти-Горошком, було б легко. Котися, куди очі дивляться. А так що?
А на узліссі бігали діти з сачками - метеликів ловили. Підкралася дівчинка і вже намірилася накинути сіточку на Горошка, але раптом розпізнала:
-    Ох, то не метелик! Це квіточка Духмяного Горошку. А я подумала, який маленький гарний метелик.
-    Гм, - помислив Горошок, - раз я подібний до метелика, то вдаватиму, ніби я метелик. Може, так і полечу.
-    Я метелик, я метелик, - бубонить собі, та дарма - не летиться і край. А коли затихли дитячі голоси, зі своїх домівок повилітали метелики, різні-прерізні і ще й з усякими візерунками на крильцях. Один побачив Духмяного Горошка і питає:
-    Хто ти такий?
-    Я також метелик, - відповідає той.
-    Начебто і метелик. Тільки чому так пахнеш?
-    Бо я не простий метелик, а пахучий. Єдиний у світі, - став хизуватися Горошок.
-    Коли так, то я скличу сюди усіх наших метеликів. Нехай подивляться на таке диво.
Злетілися метелики з цілого узлісся, а деякі навіть із поля.
-    То це ти пахучий метелик? - питають.
-    Я, - гордо відповідає Горошок. І справді навкруги чудово пахло.
-    А звідки ти взявся?
-    Я прилетів з далекого царства, де живуть пахучі метелики. У тому краю вони царюють, - вигадує Горошок різні побрехеньки.
-    Ну, коли ти царського роду, то царюй у нас. Ми ще ніколи не мали царем пахучого метелика.
-    Чого ж, царюватиму, коли просите. А ось моє царське веління:

 

 

-    Палац збудуємо. А карети метеликам не потрібно, бо мають крила.
Не вдалося Горошкові перехитрити метеликів. Але палати побудували отут, прямо на лопусі, що цар і з місця не рушався.
Та скоро скінчилося Горошкове царювання. Став Духмяний Горошок із кожним днем слабше пахнути, а то й зовсім перестав. Слуги царські носами шморгали, а він не пахне. І рознесли вони вість по цілій околиці. І метелики перестали цікавитися непахучим царем, а там і зовсім про нього забули. І все сталося тому, що Духмяний Горошок відірвався від свого стебла, листя і коріння. То вони визбирували запахущі соки в землі та напували свою квітку, аби вона квітувала і пахла усім на радість.
І жив бідолашний Духмяний Горошок самітно в палаці, що потроху розвалювався, і не міг вийти з нього. Але жаль йому було не за палацом і царюванням, а за тим, що так мало встиг набутися у широкому світі.

 

 

 

* * *

 

 Про що розповіла Нагідка

 

 Колись давно я жила в теплій Італії і називалася Календулою. Бо завжди я була молода і квітуча, який би місяць у календарі не розпочинався. Мала велику пошану і серед бідних, і серед королів. Бідняків я лікувала безкоштовно різними цілющими напоями. А багаті для мене навіть пам’ятник побудували: на ньому королева Маргарита з гордістю тримає мене у руці. Та з часу, коли я довідалася, що на півночі є країна, де взимку випадає білий холодний пух, який називають снігом, не стало мені спокою. Потягло мене відвідати ці дивні казкові краї. Якось один мій знайомий музикант вибирався туди. От я і прошу: візьми та візьми мене зі собою, вік буду дякувати.
-    Та боюся за тебе, - каже він, - бо мандри не легкі та й холод нестерпний.
-    Я згідна на все. Бо тут я не зможу жити, коли у світі є такі дива, як сніг.
Вирушили ми з мандрівним музикою. Йдемо та йдемо. У селах і містах, на ярмаркових майданах він грає на скрипці або флейті. Люди збираються навколо, радо слухають пісні і дають музикантові, хто що може: хто монету, а хто хліба і вина. А інколи він і мене показує публіці, бо вона про таку квітку і не чувала.

 

 

Музикант відповідав людям. І так ми примандрували в країну, де мав незабаром випасти сніг, бо вже наступив листопад: осипалися золотим і багряним листом гаї і сади...    
Я дуже хвилювалася, а що коли сніг мені не сподобається і я розчаруюся? Або він візьме і заморозить мене? І я більше ніколи не побачу сонця у небі, до якого я дуже схожа. І треба було стільки подорожувати, аби злякатися в останню хвилину!
І от настав довгожданий день, коли з неба посіялися білі блискучі зірочки, одна від одної чудовіша. Хто це їх у небі виготовляє? Я так залюбувалася, що навіть спочатку не відчувала холоду, але він згодом мене пробрав наскрізь і теплого місця не залишив на моїх пелюстках. Музикант обережно вмостив мене між долоні, хукав теплом - і з цієї хатки я дивилася, як ті зіроньки, летячи, беруться за руки, мов у колі, обіймаються у пухнасті кульки і вкривають собою голі дерева, будинки і навіть зависають на бровах музикантові.
-    Який чудовий сніг! - вигукнула я від зачудування, але холод добирався і до мого затишку.
-    Чудовий то чудовий. Але що я діятиму з тобою цілісіньку довгу зиму? Даху над головою не маю, сказано, бродячий музика.
-    Залиш мене до весни десь у хатині. Люди тут теж добрі і шануватимуть мене не менше, аніж у нас, на батьківщині.
Так і зробили. Вступили до крайньої хати на селі, бо там у вікнах красувалися густо-прегусто вазони: видно, люблять господарі квіти, то й мене не скривдять. І, справді, мовлять господарі:

 

 

-    Поживи у нас до літа. А там, може, полюбиться. Будеш нам за рідну.
Навесні прийшов по мене музикант, але запізнився. Я любісінько росла собі на городі, наче тут і народилася. Так я і залишилася у країні, де кожного року заквітає білими зірками сніг. І завжди хочеться його дочекатися. Тільки незвично прозвали мене на новій батьківщині: то Нагідка, то Крокіс, ба, навіть - Нігтики, бо моє насіння нагадує дитячі нігтики. Цілий кошичок нігтиків. Але я вже звикла до нових імен.

 

 

 

* * *

 

 

Про що розповіла Незабудка

 

Приїхала дівчинка з великого міста в село до бабусі на весну, літо і навіть осінь. І тут вона полюбила квіти, поливала їх літеплом, розпушувала землю, щоб корінці не позатерпали, полола бур’яни, які хотіли заслонити квітам сонце. І квіти також полюбили дівчинку, здалеку впізнавали її, махали привітно листям і посилали назустріч свої пахощі.
Та була в дівчинки одна біда: вона плутала назви квітів і різного зілля, а то й зовсім забувала, як вони називаються. Або візьме кошичок, щоб нарвати малини, а вийде за ворота і думає, куди це зібралася, чи не по гриби. А вийде за село, то не знає, якою дорогою повертатися. Зустрінеться добра людина і питає: "Тобі куди, дівчинко?" А вона і назву бабусиного села не згадає.
Квітам було шкода дівчинки. От вони стали радитися, як їй допомогти. Погомоніли, погомоніли, але нічого не придумали. Та якраз нагодилась добра чарівниця, вислухала квіти, бо їхню мову знала, і запитує:
-    Чи поливає вас дівчинка?
-    Поливає.
-    А прополює?
-    Прополює.
-    А курей проганяє з грядки?
-    Проганяє.
-    Милується вами?
-    Ще й як!
Дівчинка виглянула у вікно: а в саду біля квітів якась бабуся. "Надворі спека, певно, бабуся дуже втомилася", - подумала дівчинка. Винесла вона для незнайомої бабусі молока з коржиком. Випила добра чарівниця, відпочила ще трохи, і подалася своєю дорогою, гадаючи, як допомогти такій ласкавій і чемній дитині.
Пішла наша дівчинка до лісу по суниці. Оглядається - ліс, стежки попереплутувалися, хоч сядь та й плач. Сіла та й плаче: доведеться тут і заночувати. А вночі вовки з’їдять...
Бризнули з очей дрібні сльози і покотилися у траву. А звідти раптом визирнули блідо-блакитні дрібні-предрібні квіточки.
"Таких я ще не бачила, - подумала дівчинка. - А може, бачила і забула? Але чому вони так швидко ростуть - просто на очах? То, напевно, чарівні квітки. А з чарівними і побалакати можна".
-   Добридень вам, квіточки! - привіталася дівчинка. І квіти відповіли:
-    Доброго дня, дівчинко!
-    Хто ви такі?
-    А ми Незабудки.
-    Які ви щасливі, - позаздрила дівчинка. - А я забудько. Пішла по суниці - забула глечик, забігла в ліс - забула, з якого боку ввійшла. Отак завжди.
-    А ми про тебе знаємо. Нас послала добра чарівниця на допомогу. Коли що схочеш пригадати, а не зможеш, то прокажи:

 

 

От котрась із нас почує тебе, де б ти не була, і допоможе у скруті.
-    То ви допоможете вибратися мені з лісу?
- Еге ж.
-    То я зараз попрошу: "Незабудко, Незабудко, допоможи хутко стежину знайти з лісу".
І чує дівчинка, ніби хтось у вусі шепче: "Ось стежка!" Глянула вона на квіти, а вони мовчать, ніби і не виростали на очах і не розмовляли щойно. Та все одно дівчинка подякувала їм (дякувати, на диво, вона ніколи не забувала!) і побігла. А на узліссі перестрів гайовий:
-    До якого тобі села, дівчинко?
-    Я до... - та й забула, трохи знітилася, а тоді пригадала недавню пригоду і швиденько проказала про себе: "Незабудко, Незабудко, допоможи хутко назвати село". І враз пригадала і назву села, і вулицю, і прізвище бабусі.
З того часу дівчинка рідко коли щось забуває. Як не може відразу відповісти, то хвилину подумає, ніби порадиться з кимось у собі, а тоді правильно відповідає. Тепер вона всі назви квітів пам’ятає і не переплутує.
А побачить нас, то так і припадає:
-    Ой, ви мої милі Незабудки!..
Коли б не була ота дівчинка забудьком, то, може, не було б і нас, Незабудок.

 

 

 

* * *

 

 

Про що хотів розповісти Мак

 

-    Та не всенький. А я хто по-вашому?
-    Та ніби мак!
-    То дайте і мені розповісти.
-    А ми про тебе вже чули: від початку до кінця.
-    А що ж ви чули?
-    От що:

 

 

І так далі й далі так...
-    Та я все одно хочу розповісти!
-    Ну, то іншим разом, бо ми втомилися слухати. До того ж скінчився День квітів - квіти замовкли. Замовк і Мак. Можете, діти, погаласувати!

 
 
 
-----------------------------------------

 

 

 

РОЗПОВІДІ ПРО КВІТИ

Лічилка

 

 

 

* * *

 

 

Про те, як Нічна Фіалка шукала собі ім'я

 

 
Нічна Фіалка почувалася скривдженою: всі квіти мають свої імена, а вона носить чуже - Фіалчине. От вона скаржиться Левкої, своїй сусідці:
-    Чому мене називають Фіалкою? Чи я подібна до неї? Вона при самій землі, а в мене високе стебло. Вона свої пахощі береже при собі, а мої розливаються навколо. Чи ж моя квіточка така темно- фіолетова? У неї п’ять пелюсток, а в мене - чотири, вони ніби вітрячок - навхрест, до того ж ледь-ледь фіолетові. Кажу тобі, Левкое, це несправедливо, і я хочу мати своє ім’я.
-    Я думаю, - відповіла Біла Левкоя, - що називають тебе так за гарний запах. Бо ніде правди діти: хоч і не розкидається своїми пахощами Фіалка, але все-таки чудово пахне.
-    Ти також гарно пахнеш, - зауважила Нічна Фіалка, - але ніхто тебе не називає Фіалкою: ні Денною, ні Нічною.

 

 

Левкоя подумала і сказала:
-    Є рада. Піди до королеви квітів Рожі-Троянди Пурпурової, попроси для себе назву.
Нічна Фіалка так і зробила. Рожа-Троянда мешкала на своєму королівському кущі посеред великого пишного квітника.
-    Що це за така скромна квіточка з’явилася перед мої королівські очі? - запитала Рожа-Троянда.
-    Моя королево, пробач за турботу. Мене називають Нічною Фіалкою. А я хочу мати своє ім’я. Назви мене якось, коли твоя королівська ласка.
-    Чому тобі не подобається Фіалчине ім’я? Фіалка дуже гарна і пахуча квітка - і ти повинна тим пишатися, - сказала Рожа-Троянда.
-    Але ж не ім’я прикрашає квітку, а квітка - ім’я. Я хочу називатися так, як не називається жодна з квіток. І я сама буду прикрашати своє ім’я, - відповіла Нічна Фіалка.
Та королева квітів запитала:
-    Чим ти будеш прикрашати своє ім’я? Квіточка твоя бліда і непримітна.
-    А я вмію чудово пахнути ввечері та вночі, коли всі квіти засинають і навіть ти, моя королево, - похвалилася Нічна Фіалка.
-    Гаразд, - сказала Рожа-Троянда, - тоді й приходь до мене, щоб я могла оцінити твої пахощі.
Коли настав вечір, Нічна Фіалка підійшла до королевиного куща. Вона принесла з собою всі свої незвичайні пахощі.
-    Моя королево! Це я - Нічна Фіалка.
-    А-а-а... - позіхнула королева. - Хто сміє мене тривожити, коли я вляглася спати? Позачиняйте вікна, бо я не переношу запахів, якщо вони міцніші від моїх... а-а-а...
З нічим повернулася Нічна Фіалка. Тільки й того, що по дорозі склала пісеньку:

 

 - Не журися, - потішає Біла Левкоя. - Ти вночі не спиш, не спить і Мудра Сова. Порадься з нею. Ти її впізнаєш по великих окулярах, які вона накладає, аби в темряві читати.
Справді, вночі Нічна Фіалка побачила, як поблискують величезні окуляри Мудрої Сови у віконечку на даху будинку.
-    Пані Сово! - гукнула Нічна Фіалка. - Чи можу у вас попросити поради?
-    Хто ти така? - запитала Сова.
-    Я квітка, що також не спить уночі. Хіба до вас не сягає мій запах?
-    А що таке запах? - поцікавилася Сова, приготувавшись записати відповідь у товсту книжку.
-    Це те, що занюхаете носом, - відповідала Нічна Фіалка.
-    Нічна квітко, - сказала Мудра Сова, - у мене очі, тобто я маю зір. У мене вуха, тобто я маю слух. Але в мене нема носа - отож, у мене нема нюху. Тому я не знаю, яка ти на запах.
-    Як жаль! - зітхнула квітка. - А я хотіла просити у вас імені для себе. Мені сказала Левкоя, що ви все на світі знаєте.
-    Тобі вповіли щиру правду, - втішена похвалою, сказала Мудра Сова. - Я навіть не заглядатиму у свої товстелезні книги-словники, щоб пошукати тобі ім’я. Совина квітка - от ти хто, або Совичка, бо також не спиш уночі, як і я. Ось тобі ім’я.
Не сподобалося Нічній Фіалці таке ім’я. То її називали ім’ям Фіалки, а тепер пропонують ім’я Сови. А вона весь час мріяла про власне, непозичене. А що була добре вихована квітка, то відповіла:
-    Дякую за пораду, пані Сово. Я ще подумаю.
Мудра Сова засміялася: "Хо-хо-хо" - і відлетіла, навіть не знявши окулярів. Бідна квітка мало не вмерла зі страху: такий жахливий сміх у Сови.
Тут із-за дерев визирнув блискучий Місяць і блакитним промінням попестив Нічну Фіалку.
-    Люба квітко, - сказав він. - Я чув твою розмову з Совою. Чи ти погодишся на її ім’я?
-    Аж ніяк, - відповіла квітка. - Мені зовсім не хочеться носити ім’я Сови. До того ж вона так жахливо сміється, що я мало не вмерла від страху.
-    Люба квітко, - знову обізвався Місяць. - Я багато мандрую, але завжди зачарований твоїм запахом: ти найпахучіша квітка у світі! Я хочу подарувати тобі ім’я, якого не має ще жодна квітка, бо я сам його вигадав. Це ім’я - Матіола.
-    Ма-ті-о-ла, - повторила Нічна Фіалка. - Яке гарне ім’я!
І від тої хвилини вона стала Матіолою.

 

 

Звичайно, я цікавий знати, що означає нове ім’я квітки. Але Місяць про це нічого не сказав, словників у мене нема, а звертатися до Мудрої Сови лячно, бо вона дійсно дуже страшно сміється, краще не зачіпати. Справді, що воно означає?

 

* * *

 

 

Про те, як Ромашка стала ворожкою

 

 
Ромашку, звичайно, кожен знає. Вибігаючи в садок, де цвітуть Ромашки, і обриваючи пелюстку за пелюсткою від золотого очка, проказують: "Любить - не любить, любить - не любить..." Але як не боляче Ромашці, вона пишається:
-    Я не звичайна собі квітка, а знаменита ворожка. Піду похвалюся своїй королеві - Рожі-Троянді Пурпуровій.
Так і зробила. А Рожа-Троянда повеліла:
-    Залишайся у моєму палаці. Будеш придворною дамою - коро- левиною знаменитою ворожкою.
І стала жити Ромашка у королівському квітнику. Ото покличе її Рожа-Троянда до себе і запитує:
-    Скажи мені, знаменита придворна ворожко, чи любить мене Польовий Мак? Ромашка прошепоче: "Любить - не любить", - а тоді відповідає:

 

 

Згодом знову запитує королева:
-    А чи любить мене квіт Ірис?
Стиха поворожить собі Ромашка і каже:

 

 

А потім цікавилася, чи любить свою королеву Гіацинт? Ромашка відповідає:

 

 

І як Рожі-Троянді Пурпуровій не бути вдоволеною такою ворожкою? Рожа-Троянда радіє: "Всі мене в цьому королівстві люблять. Я прекрасна і добра володарка". Та враз спохмурніла: вона пригадала, що є один квіт, який нікого-нікого не любить. Покликала королева Ромашку і запитує:
-    Скажи мені, знаменита придворна ворожко, чи є десь на світі хоч один квіт, який би не любив мене?
Ромашка своїм звичаєм відповідає, тихенько перед тим повороживши "любить - не любить":

 

 

Та королева не могла повірити Ромашці, бо є квіт Нарцис, що любить тільки себе, - квіт-самолюб. Він закоханий тільки у себе самого - самозакоханий квіт! Королева нічого не сказала Ромашці, але на другий день знову загадує:
-    Скажи мені, знаменита придворна ворожко, чи любить мене Нарцис? А Ромашка, як завжди не вагаючись, відповідає:

 

 

Отут Рожа-Троянда цілком розчарувалася у своїй знаменитій ворожці. Бо коли хтось хоч раз скаже неправду, то вже не хочеш йому вірити далі, хоч би тепер говорив чистісіньку правду.
-    От і не любить! - вигукнула обурена Рожа-Троянда Пурпурова, почервонівши ще дужче. - Нарцис зовсім мене не любить. І нікого- нікого не любить. Мені більше не потрібні у королівському дворі погані знамениті ворожки. Можеш іти на всі сто вітрів!
Прикро стало Ромашці. Догоджала-догоджала своїй володарці - і перестаралася. Побрела Ромашка, наче циганка, по усіх усюдах. Де тільки не зустрінеш її: в садку, при дорозі, в полі, на галявині в лісі, на подвір’ї, на пустирі... Всі знають, що вона знаменита ворожка, і називають ще порадницею або королицею (напевне, тому, що була при королеві). І, обриваючи з квітки пелюстку за пелюсткою, проказують: "Любить - не любить".

 

 

 

* * *

 

 
Про те, як Мала Золотоквітка тужила за вітриком

 

Біля штахет, у густій траві, жила собі Мала Золотоквітка. Її плескатий, ніби сонечко, кошичок, повний дрібних жовтих пелюсток, щовечора зачинявся, складаючись у пуп’янок. І квітка зникала серед трави. А вранці, коли сонце торкалося теплим промінням землі, золотий кошичок знову відчинявся і квітка говорила:
-    Добридень, рослини добрі! Ось і я.
Але ніхто на неї не звертав уваги, а одна дівчинка сказала:
-    Пфі, це якась Куряча Сліпота. Ліпше її не чіпати, а то ще вслі- пну. А от на Дику Жовту Жоржину, що на високих стеблах здіймала аж понад штахетами великі купчасті калачики-квіти, задивлялися всі. Бо й справді вона була гарною, хоч і пелюстки не були такі золотосяйні, як у нашої малої квітки.
Якось Мала Золотоквітка почула, як вгорі над нею зашелестіла- затріпотіла Дика Жовта Жоржина. Вона то пригинала високі стебла, то знову випростовувала їх.
-    Що ти робиш, Дика Жовта Жоржино? - запитала Мала Золотоквітка.
-    А це Вітрик прибув до мене в гості, - відповіла Жоржина.
-    А хто це такий? Я ж бо нікого біля себе не бачу, - сказала Мала Золотоквітка.
-    Я теж його не бачу, - відповіла Жоржина, - бо він у шапці- невидимці. Але я відчуваю, як він торкає-обвіває стебла, листя і квіти, як він гойдає мене.
-    А тобі не боляче від того? - поцікавилася Мала Золотоквітка.
-    А ніскілечки. Це навіть приємно, бо Вітриковий повій свіжий і прохолодний, а зараз ой яка спека! До того ж Вітрик весь час наспівує:

 

-    Поспитай у Вітрика, чи не схотів би він обвіяти і мене? - попросила Мала Золотоквітка.
-    Гаразд, - згодилася Жоржина і, пошептавшись з Вітриком, переказала. - Він мовить, що ти занадто низько живеш, і тому ти зовсім непримітна квітка. А він не має часу опускатися так низько. Вітрик весь час дметься вгору, бо мусить здійматися аж до неба - он до тієї застиглої хмаринки. Вона без Вітрика і кроку не зробить.
-    Дуже жаль, - відповіла Мала Золотоквітка. - Я думаю, що Вітрикові нічого б не сталося, коли б він один раз опустився нижче, до землі.
Але Вітрик шугнув у небо і разом із білою пухнастою хмаркою полинув кудись за місто.
Від того дня в Малої Золотоквітки з’явилася мрія. Квітка мріяла, аби Вітрик побавився з нею, попестив, освіжив стебло, листя і квітку у спеку. Та Вітрик не звертав уваги на квітку, що жила низько у траві. А до Дикої Жовтої Жоржини навідувався частенько. Він говорив їй:
-    Ця квітка у траві мене зовсім не цікавить. Ти гарно причесана, а вона - ні. І, здається, зовсім без запаху. Задля чого мені опускатися так низько? Нижче трави? В жодному разі!
Сумно було Малій Золотоквітці чути таке.
-    Яка я непримітна рослина, - зітхала вона. - І гарного запаху не маю. Нікому в світі не потрібна. Правда, кілька разів випало мені щастя - побував у мене Сліпий Дощик. Але він не дуже роздивлявся, куди випадає, бо осліп від сонця. Тож гостював у всіх рослин підряд. Він був мокрий, але свіжий і прохолодний. Але чи такий самий, як Вітрик, я так і не дізнаюся. Яка ж бо я нещаслива... Одного разу сталося диво: Мала Золотоквітка відчинила зелені пелюстки свого кошичка - і замість золотого кошичка всі побачили білу пухнасту кульку.
-    О, який пуханчик, - вигукнула дівчинка. - Це справжнісінька Кульбаба, а ніяк не Куряча Сліпота. Я хочу, Кульбабко, побавитися з тобою.
-    Постривай, дівчинко, - раптом обізвався Вітрик, що гойдав Дику Жовту Жоржину. - Ця біла пухнаста кулька, що ти називаєш Кульбабою, мені дуже сподобалася. Вона нагадує мені білу ніжну хмаринку. Я хочу завітати до неї в траву. 
І Вітрик уперше опустився до землі, нижче трави, аж навкруги все зашелестіло і хитнулося додолу.
-    Гей, бережися, Кульбабко, - крикнула дівчинка, але було пізно. Вітрик надто рвучко гойднув - і вся ЇЇ чудова пухнаста зачіска звіялася з голови. Лише навкруги линуло багато-багато волосинок-парашутиків.
-    От і маєш! - сказав зажурено Вітрик. - Приходь на другий раз до такої делікатної особи в гості!.. Але ти, Кульбабко, виглядала такою гарною, що я не міг не опуститися навіть так низько. Перепрошую, дорога Кульбабко! І помчав, виспівуючи:
-    Щік не маю - надимаю, дмуся, дмуся - піднімуся, рук не маю - обіймаю, кого знаю і не знаю. Крил не маю, а літаю, білу хмарку підганяю, а з Кульбабки пух здуваю.
Шкода Кульбабці своєї пухнастої зачіски, соромно, що світить лисою голівкою. Але мрія квітки збулася. І колишня Мала Золотоквітка, а тепер облетіла Кульбабка, була щасливою - Вітрик її обняв!

 

* * *

 

 

Чудернацький віршик

 

 

 

* * *

 

 

Про те, як дівчинка намалювала портрет Рожевої Півонії червоним фломастером

 

Дівчинці подарували гарні кольорові фломастери, і вона сиділа біля вікна і малювала.
Був сонячний день.
Дівчинка закінчила малювати і сказала:
-    Який гарний малюнок! Півонія мені дуже вдалася - піду почеплю малюнок біля свого ліжечка.
І вона навіть не зауважила, як Півонія глянула на той малюнок і запишалася з гордощів: "О, яка я розкішна червона квітка! Пелюстки у мене, наче з коштовного каміння рубіну, а моє густе листя, наче із смарагду. І небо над моєю квітучою головою найголубіше - ніби із сапфіру. І це все я побачила на малюнку дівчинки. Проте я давно здогадувалася, що я найгарніша рослина. Тільки мені личить бути королевою квітів - Півонією Пишною Першою".
До квітника плигнула маленька зелена Жабка.
-    Маленька зелена Жабко, - сказала Півонія, - подивися вгору. Чи ти бачиш, яка червона квітка у мене? А яке густе зелене лиртя?
-    Я також зелена, - відповіла Жабка, але Півонія пропустила Жабчині слова повз вуха і хвалилася далі:
-    Наша дівчинка намалювала мій портрет. Це дуже гарний портрет, але я ще гарніша квітка. Портрет висить у найбільшому покої, і всі дивом дивуються: "Що за чудова Півонія! Вона повинна бути королевою квітів".
-    Я також була царівною, - похвалилася маленька зелена Жабка. - Царівною Жабкою. Але це у казці.
-    А я буду справжньою королевою, - сказала Півонія. - Стрибай собі на здоров’я, маленька зелена Жабко, розповідай усім, кого зустрінеш, про мене і мій чудовий портрет.
-    Обов’язково, - пообіцяла Жабка і поплигала далі.
А тим часом на штахетину сів Горобець-Цвіркунець і привітався:

 

 -    Горобче, - сказала набундючена Півонія. - День справді чудовий. І все тому, що моя червона квітка і густе зелене листя ще чудовіші. Один художник попросив дозволу намалювати мій портрет, бо кращої квітки, ніж я, він ще не зустрічав. І, напевно, не зустріне. Я дозволила змалювати себе, бо він не простий маляр, а дуже вчений. Портрет вдався на славу. Тепер він виставлений у міському музеї. І всі мешканці нашого міста зачаровані мною: "Що за прекрасна квітка! - вигукують вони. - Краща стократ від Троянди. Тільки Півонії пасує бути королевою квітів”.

-    Прецінь-цвірінь, - погодився Горобець. - Тільки оповідав мені один мій знайомий, Соловейко, що королева - Рожа-Троянда Пурпурова, і що він кожної ночі виспівує для неї свої найкращі пісні.
-    Як прикро, - скрушно сказала Півонія. - Він міг би і для мене співати, коли б побачив і мене, і мій знаменитий портрет.
-    Не журися, Півоніє! - сказав Горобець. - Якщо тебе виберуть королевою квітів, то я перший заспіваю для тебе. Зрештою, навіть зараз я можу розпочати свій спів:

 

 

-    Дякую тобі, Горобче, - відповіла Півонія. - Ти славний хлопець. Але ж не гнівайся, коли скажу, що дорівнятися у співі з Соловейком ти не можеш. Він заслужений королівський артист.
-    А я збираюся, - сказав Горобець, - повчитися співу в музичній школі Шпака-Шпаківського, він уміє співати усіма пташиними голосами.
-    Оце похвально, - сказала Півонія - Та заки ти станеш знаменитим співаком, розповідай усім, що я найкрасивіша квітка і що я повинна стати королевою.
Через годину всі горобці в місті розцвірінькапи новину про Півонію і про її незвичайної краси портрет.
І під вечір нагодився до Півонії сам заслужений королівський артист Соловейко-Солов’яненко.
-    Шановна Півоніє, - проказав він, - горобці рознесли по всьому місті, що ти збираєшся стати королевою квітів. Чи то правда?
-    Чистісінька правда, - зарозуміло відповіла Півонія. - Хіба ти не бачиш, яка в мене яскраво-червона квітка! А яке пишне зелене листя! А хіба ти не чув, що найзнаменитіший маляр у світі спеціально прибув сюди тільки для того, щоб я дала дозвіл змалювати мій портрет. І цей портрет - найкращий із портретів. Він висить у золотій рамі у найбільшій залі найбільшого столичного музею. А музей оберігають сто охоронців - і в кожного значок на грудях: квітка Півонії із щирого золота. З усіх країн поспішають до музею, аби глянути на мій портрет. Найбільші знавці живопису і наймудріші знавці квітів твердять в один голос, що тільки я заслуговую бути королевою квітів - Півонією Пишною І.
-    Можливо, все так, як оповідаєш, - сказав Соловейко. - Але як буде з Трояндою; коли незабаром вона розцвіте?
-    А буде собі звичайною квіткою, - відповіла Півонія. - Я дозволятиму їй відвідувати мене у королівському палаці і мою королівську галерею портретів. А ти будеш співати для мене, і я подарую тобі новий титул - двічі презаслужений артист її милості Півонії Пишної І.
-    Дякую за милість, - сказав Соловейко, - будь собі королевою, скільки завгодно: і першою, і останньою. Але я співатиму тільки для Троянди, бо кохаю її. І кохаю не за те, що вона королева, а за те, що вона прекрасна квітка. І кохатиму її навіть тоді, коли стане простою квіткою. І я відмовляюся від свого титулу заслуженого артиста і буду простим Соловейком. І моя пісня від того гіршою не стане. До того ж, той новий титул, який ти мені обіцяєш надати, дуже довгий, і, поки його мовиш, можна проспівати цілу пісеньку.
-    Як жаль, що ти так пропадаєш за Трояндою, - сказала Півонія. - Та коли б ти побачив мій портрет, то забув би відразу про неї.
-    Прощай! - відповів Соловейко. - Якщо ти вчуєш випадково мою пісню, то знай, що вона призначена тільки для моєї Троянди, яка незабаром розцвіте. І можеш заткати свої рожеві вуха. Я хочу, щоб моя кохана розцвіла від мого співу. 
Але ж і дурник, - розсердилася Півонія, коли пташка відлетіла. - Тільки одну пісеньку тягне: Троянда і Троянда!.. Наче на ній світ клином зійшовся. Пфі! Хіба з неї намалював хто такий портрет, як ото з мене?
Дівчинка вийшла у садок і почула, як Півонія пихато декламувала сама собі віршик:

 

 

І тоді дівчинка обізвалася до Півонії:
- Слухай, Півоніє, у тебе зовсім не яскраво-червоні пелюстки. Це я лише так намалювала, бо у мене не було рожевого фломастера. Але не журися, бо як на мене, то рожевий колір нічим не гірший від червоного.

 

* * *

 

 

Про те, як Зірка стала на землі Айстрою

 

Нашою мовою Айстра - це Зірка. Подекуди квітку так і називають: не Айстрою, а Зірочкою. Багато квіток подібні до небесних зірок: їхні пелюстки розходяться урізнобіч, як промінці, від золотої серединки. Але чому тільки Айстру ще називають Зірочкою?
А було так. Дивилася Сумна Зірка з неба на Землю і заздрила усім тим, що сходять, проростають, буяють, квітнуть і пахнуть на зеленій Землі. "Як там гарно, - думала Сумна Зірка. - Шумлять гаї, струменять річки, щебечуть пташки, ваблять усіма кольорами квіти! А тут холодно, сумно, зірка від зірки далеко. Тільки радості, як князенко Місяць пройде по небі". Нудьгувала Сумна Зірка, а врешті надумала попроситися у свого князенка Місяця на Землю. Вислухав Місяць і мовить:
-    От коли я стану місяцем Серпнем, тоді я багато зірок відпускаю на Землю. Та застерігаю тебе: по дорозі до Землі не одна Зірка згорить, не долетівши, інші впадуть на дно моря, а ще інші з розгону глибоко вгрузнуть у землю - і їх там ніхто не побачить. А коли навіть відкопають, то вони вже не блискучі зірочки, а темні камінці,, які люди ховають за скло у музеях і називають метеоритами. Нелегка дорога до Землі. І ще невідомо, як прийме гостей Земля.
-    А мені хочеться там рости і цвісти, - виповіла свою мрію Сумна Зірка. - І не самітною, а вкупі з іншими квітами. І щоб їх було густо- прегусто!
-    Гаразд. Чекай мене Серпневого, - відповів князенко Місяць. Відтоді не спускала Сумна Зірка очей із свого князенка. Кілька разів він мінявся - ставав молодиком: вузьким серпочком ріжками догори. Але на запитання Сумної Зірки відповідав:
-    Ще не час. Бо я тепер Травень, а не Серпень (або Червень, або Липень). А дівчата тим часом на зеленій Землі сплітали вінки і співали:

 

 

- Тепер мій серпок означає, що починається Серпень. У цьому місяці я дозволяю усім охочим зіркам дістатися до Землі. Як долетиш до неї, то станеш квіткою. Земля прийме тебе не надто глибоко, саме так, щоб одні твої промінці стали корінцями, а інші - стеблом і листям. Щасливої дороги, моя Сумна Зірко!
Багато зірок мчало серпневої ночі разом із Сумною Зіркою до Землі. Невеличкі згоріли, не долетівши, інші шубовснули в річки і моря (і там, певно, стали морськими зірками). Сумна Зірка зарилася в м’яку грядку, а на ранок зазеленіла.
А дівчинка прийшла у свій зільник і тільки сплеснула в долоні: - Звідкіль ця рослина? Вже кінець літа, вже всі квіти відцвітають, а вона тільки буде зав’язувати пуп’янок. Це, може, пізня осіння квітка?
І справді, Сумна Зірка, яку прозвали на Землі Айстрою, осіння квітка. Вона не лякається холоду, бо високо в небі було ще холодніше. Живе вона у товаристві таких же квітів - густо-прегусто їх. Та чи стало веселіше у гурті? У квітнику? Ой, ні. Вона була Сумною Зіркою, а тепер вона - Сумна Квітка. І дивиться вона із журбою в осіннє далеке небо. І, можливо, прагне знову зблиснути справжньою зіркою, тільки про це мовчить.
Я не бачив, щоб із айстр плели вінки: їх плетуть навесні або влітку з веселих квіток. Але я чув, як співали дівчатка:

 

 
За матеріалами: Ігор Калинець. "Казки зі Львова". Видання третє, доповнене. Художнє оформлення - Ірина Балдіна та Олена Шаховська. Львів, видавництво "Сполом", 2007 р., стор. 5 - 36.

 

 

Усі казки з книги Ігоря Калинця "Казки зі Львова" на "Малій Сторінці":

Ігор Калинець. "Казки зі Львова" (читати та завантажити)

 

 

Більше творів Ігоря Калинця на нашому сайті: