Іван Коваленко. Поезії про кохання...

ТОБІ ОДНІЙ ДУШІ МОЄЇ ЗВУКИ

Тобі одній душі моєї звуки,
Моя печаль і сум безмежний мій,
Тобі одній палкого серця муки –
Тобі одній!

*****

ЛІСІВ ДРІМУЧИХ ТИШИНА

Лісів дрімучих тишина,
Озер прозорих глибина,
Річкові хвилі голубі –
Це все – тобі.

І промінь сонячний, ясний,
І цвіт на дереві рясний,
І серце любляче моє –
Це все - твоє.

*****

В ТВОЇМ САДУ ЦВІТУТЬ КАШТАНИ

В твоїм саду цвітуть каштани,
В твоїм саду пташиний спів,
А я блукаю знову рано
Там, де колись тебе зустрів.

Пливуть хмарки на ясне небо,
В повітрі тиха благодать.
Я б землю всю приніс до тебе
За усміх милий твій віддать.

*****

НІЖНІСТЬ

По світу довго я блукав,
Тепла шукав я і привіту,
І ніжність ту, що в серці мав,
Я розгубив, розніс по світу...

Зустрів я блиск твоїх очей,
Як промінь сонячний з верхів’я,
О, мріє вкрадених ночей,
Невже тепер тебе зустрів я?

Приходить в серце дивний спів
І почуття незнані родить,
Та ніжність я плекать не вмів,
І ніжність в серце не приходить...

По світу довго я ходив,
Тепла шукав я і привіту,
І ніжність ту, що розгубив,
Піду тепер збирать по світу...
 

*****

У ВАС ЧУДОВІ СИНІ ОЧІ

У вас чудові сині очі,
А що за ними? Глибина,
Тривога дня, чи темінь ночі,
Чи ніжність, схована до дна?

Я б так хотів у них пірнути
Хоч на одну коротку мить,
Незрозуміле зрозуміть
І недосяжне досягнути.

Та день схилився знов осінній,
І час повільно так тече.
І дивний блиск ваших очей
Зникає в сонячнім промінні.

*****

ЛИШ ПОВІР

Стій, подумай, не спіши,
Не гортай оцю сторінку,
Бо для тебе ці вірші
Я писав, не мав спочинку.
Лиш для тебе ці вірші!..

Ти їх хочеш кинуть пріч
І відсовуєш вороже,
Я ж не спав над ними ніч,
Не одну не спав я, може.
То не кидай же їх пріч!..

Ти повір і дочитай,
Я усе віддам, що маю,
Якщо ніжність має край, –
Всю віддам тобі до краю.
Лиш повір і дочитай!..

Тільки я один, либонь,
Зможу вилікувать крила,
Що, летівши на вогонь,
Ти їх тяжко обпалила…
Тільки я один, либонь…

Тож читай і розумій
Все в рядках і поміж ними,
Ти почуєш – голос мій
Виривається за рими,
Це любові голос мій!..

Тільки нею я, мабуть,
Поверну тобі ту віру,
Що твою осяє путь
І страждання зменшить міру.
Тільки я один, мабуть!..

Дочитай, і жди, і вір
Так, як в Бога люди вірять,
Бо нема на світі мір,
Щоб любов мою помірять!
Тільки жди мене і вір!..

І цей вірш хай буде знак,
Що здійснитись цьому чуду!
Світ загине, та однак
Я тебе шукати буду!
Я знайду тебе однак!

*****

КРОВ - ЛЮБОВ

На кленах листя, ніби кров,
У сонячнім промінні.
Чи не отак вмира любов,
Як лист вмира осінній..?

Весною він зазеленів,
Розквітнув буйно літом
І цвів на плині теплих днів
Коштовним малахітом.

Схилились трави, осінь йде,
Вмирати треба листу,
А він в останній раз цвіте
Небачено барвисто.

А потім тихо облетить
Ясної днини рано,
Щоб і, вмираючи, ще жить,
І доцвісти багряно.

Весною все почнеться знов
І закінчиться кров’ю,
І недаремно зроду “кров”
Римується з “любов’ю”.

*****

ПРИЙДИ ХОЧ НА МИТЬ!

Як цвіли яблуні!.. Боже ти мій!
Вік не забуду, покіль буду жити,
Зроду не в силі ніякій зимі
Землю так ніжно навкруг засніжити.

Я тебе ждав в яблуневім саду,
(Ждуть так на півночі сонця роками!)
Яблуні мрійно біліли в саду,
Сипали й сипали скрізь пелюстками.

Як цвіли яблуні!.. Ти як цвіла!..
Зроду не зможу забуть твого цвіту!..
Потім… А потім ти в сад не прийшла…
Думав – початок закінчення світу!..

Як цвіли яблуні!.. Боже ти мій!
Так вже не будуть цвісти вони зроду…
Вдалеч поніс яблуневий прибій
Душу твою, твої очі і вроду.

Знаю, що ти відцвіла вже давно,
Інший зірвав плоди твої радо…
Я ж все не можу забуть того саду,
Цвіт твій лишився мені все одно.

Злива надворі, чи вітер шумить –
Цвіт яблуневий в душі моїй всюди,
Я тебе жду, як безмірного чуда,
Я тебе кличу!.. Прийди хоч на мить!..

*****

ВІТЕР ЗАТИХ, НАХИЛИЛАСЬ ТРАВА

Вітер затих, нахилилась трава,
Не шумлять густі дерева.
Квіти хилять голівки, і сонце ясне
Не голубить промінням мене.
Потемнішало небо ясне голубе.
Я чекаю тебе.

Та ось вітер тихенько в кущах зашумів
І веселий в поля полетів.
Зашуміли листками густі дерева,
Квіти ясно цвітуть, піднялася трава.
Пояснішала неба безмежна блакить,
Сонце ніжне і любе так тепло горить.
Все живе і цвіте, і душа ожила –
Ти прийшла.

*****

ТИ НЕ ЗАБУДЕШ МЕНЕ

Ти ніколи не зможеш забути мене,
Бо я юність, і радість, і ніжність твоя,
І хоч вголос не мовиш моє ти ім’я,
Прийде сум уночі і твій сон прожене.

Як давно це було… У кіно був квиток…
Я спізнивсь, не прийшов, п’яний чарами слів…
Інший серце твоє полонити зумів,
І пішла ти від мене в затишний куток.

А у мене нічого тоді не було,
Тільки безліч віршів та любові ріка,
Та до праці веселої звикла рука,
Та ще ніжність без меж, та у серці тепло.

Ні, не все… Та про це і казати дарма…
Були ліс, і Дніпро, та дві пригорщі зір,
Було сонце, поля, але більше, повір,
Більш у мене й тепер аж нічого нема.

Я з тобою тоді поділив все, що мав, –
І поля дарував, золоті й голубі,
Я і зорі найкращі віддав би тобі
Та ще й місяця з неба для тебе б дістав.

Вірив я, що ти піснею станеш колись,
Станеш зіркою, морем, сестрою вітрів,
Та покликать до сонця тебе не зумів,
Наші долі й дороги навік розійшлись…

В тебе вечір тепер… Килим, люстра, кришталь,
У кутку щось грайливо муркоче приймач,
Та веселий мотив не заглушить твій плач,
Бо я юність твоя, і тобі її жаль…

Ти поїдеш на південь у власнім авто,
А я землю свою сто раз пішки пройду,
В тебе груші поспіли на дачі в саду,
Вони так і лежать… Не збира їх ніхто.

І я знаю, що часто ти кличеш мене,
Бо я радість, і ніжність, і юність твоя,
Мої зорі горять, моє сонце сія,
А твоєї печалі ніщо не жене…

Так прийми ж хоч тепер подарунки мої,
Вони щастя не вернуть, та спокій дадуть,
Наші мрії і муки зірками впадуть,
Про них будуть співати комусь солов’ї…

*****

ТИ МЕНЕ НЕ ЗОВИ

Ти мене не зови
В свій засніжений сад,
Бо ніколи туди
Не вернуся я знов.
Так, як юність моя,
Що не верне назад,
Так ніколи не верне
Вже наша любов.

Ти мені не пиши,
Що твій сад у цвіту,
Що він кличе мене
Ніжним помахом віт.
Я ніколи, ніколи
Туди не прийду,
Твоїх яблунь старих
Не почую привіт.

Ти не клич мене знов,
Знаю добре і сам,
Що в твоєму саду
Вже дозріли плоди,
Але я у полон
Свого серця не дам,
Хай зітруться навіки
Мої там сліди.

Ти мене не чекай,
Як в осінній туман
Лист впаде золотий
У твоєму саду,
Моє стомлене серце
Конає від ран,
Моє серце в крові –
Я туди не прийду.

*****

А КВІТИ, ЩО ТИ ЗІБРАЛА...

О.Р.*

А квіти ті, що ти зібрала,
Стояли довго на столі
І пахли ніжно, і не в’яли,
Немов зростали на землі.

Немов цвіли вони на схилі,
На березі Десни-ріки,
Лишились в них ласкаві хвилі
І дотик милої руки.

І туга душу обгортала:
Мабуть, тому вони цвіли,
Що ти їх кожної торкала –
Вони цю ніжність зберегли.

Та можна й квітами карати.
Напевно, знала ти сама.
Навіщо квіти залишати?
Вони цвітуть – тебе нема.

*Тут і далі: Ольга Рожманова – улюблена учениця, друг сім’ї Коваленків.

*****

ПІД ТВОЇМ ВІКНОМ

Ніч тривожна і ясна,
Сад твій чарами повитий.
До твого я йду вікна,
Щоб з тобою говорити.

Темно знову у вікні,
Ти спокійно будеш спати.
Ти не знаєш, що мені
Цілу ніч отут блукати.

Ти не знаєш наяву,
В снах не бачиш в ніч казкову,
Що тобою я живу,
Кожну ніч веду розмову.

На стежках, де я ходжу,
Місяць кида срібну пряжу.
Те, що я тобі скажу,
Більш ніхто тобі не скаже.

На стежках, де я пройду,
Згине зілля зловороже.
Ті слова, що я знайду,
Більш ніхто знайти не зможе.

Та любов свою в словах
Я відкрити не посмію,
На легких твоїх слідах
Всюди квітами засію.

Зійдуть квіти, розцвітуть,
У вікно твоє заглянуть,
Дивні мрії принесуть,
Снами дивними розтануть.

Коли все затихне сном,
Спать у полі ляже вітер,
В тебе завжди під вікном
Будуть квітнуть мої квіти.

Ніч тривожна і ясна,
Сад твій чарами повитий.
Від твого я йду вікна,
Щоб страждати і творити.

*****

РАНОК СЬОГОДНІ ЧУДОВИЙ БУВ ЗНОВУ

Ранок сьогодні чудовий був знову,
Небо – як очі твої.
В дивно-казкову осінню обнову
Вбрані стояли гаї.

Сонце ласкаве таке піднялося,
Грають проміння ясні.
Глянув я в очі йому, і здалося –
Ти усміхнулась мені.

Сумно схилилися віти каштана,
Лист – як волосся твоє.
Скрізь тебе бачу, подруго кохана,
Скрізь твоя часточка є.

*****

ЗАЦВІЛИ КАШТАНИ

Зацвіли каштани
У твоїм саду...
Жди мене, кохана,
Жди, і я прийду.

Жди мене в негоду,
Жди, як квітне лан.
Жди, коли на воду
Опада туман.

Жди мене весною,
Жди і восени,
Жди, як ніч собою
Навіває сни.

Теплим тихим ранком
І під вечір жди,
Жди мене й світанком,
Жди мене завжди.

Та коли каштани
Будуть розцвітать,
Треба в час цей ранній
Особливо ждать.

Треба вийти з хати
І блукать в саду,
Треба цвіт зірвати
На моїм сліду.

І сказати вітру
Наші ті слова.
І сказати вітру
Тільки раз, не два.

Де б не був – почую
Любий голос твій.
В сад твій прилечу я
Через буревій.

Я прийду з вітрами,
Обніму твій стан.
Зашумить над нами
Наш старий каштан.

*****

ДИВО МОЄ НАЙДИВНІШЕ

Ю.П.*

Диво моє найдивніше,
Квітка з садів Зурбагану,
Та, що по хвилях біжить
Буднів страшних океану.
Жити від тебе тепліше,
Людям від тебе світліше –
Морок навколо розтане.

Люди в журбі і знемозі,
Човен життя їх хитає.
“Як вам на темній дорозі?” –
Хто їх, крім тебе, спитає.
Ти лиш одна, може, знаєш,
Де ще є промені світла,
Де наша мрія розквітла,
Де вона нас виглядає.

Будем дивитись на обрій,
Ждать корабля у затоні,
Люди красиві і добрі
З борту протягнуть долоні.
Віри незбагнена сила
Нам подарує вітрила
Ясно-яскраво-червоні,
Мрія нас візьме на крила.

В ніжність тебе обів’ю,
Часу порветься завіса,
Ми попливемо в Гель-Г’ю,
Ми завітаєм до Лісса.
Нас приголубить країна
З іменем радісним Гріна.
Душу твою і мою
Радість охопить незмінна.

Що нам потрібно ще більше,
Диво моє найдивніше…

*Юлія Первова – друг сім`ї Коваленків, авторка праць про життя та творчість Олександра Гріна

*****

ЗАКЛИНАННЯ

Хай я стану буйним вітром,
Хай я стану снігопадом,
Нехай зливою я стану,
Що змива пилюку й бруд!

Нехай громом стану грізним,
Нехай блискавкою стану,
Нажахаю всіх на світі,
Щоб ховитись хто куди!

Хай я стану океаном,
Найбурхливішим у світі,
Щоб мене лякались люди
І зникали кораблі.

Всім на світі можу стати,
В мене сили є безмежні:
Громом, вітром, океаном
І грозою можу стать.

Та не хочу бути громом
І не хочу бути вітром,
Океаном і вулканом,
Хоч я родич всіх стихій.

Хочу квіткою я стати,
Що зростає на узліссі,
Біля світлої стежини,
Що проходиш нею ТИ.

І мене ти запримітиш,
Кинеш погляд, повний смутку,
І за мить оцю єдину
Все на світі я віддам.

Це і все, що мені треба:
Тільки погляд ненароком,
Коли пройдеш ти повз мене
І війнеш своїм теплом.

*****

Я ТОБІ МАЛЮЮ ЗОЛОТУЮ ОСІНЬ

Я тобі малюю золотую осінь,
Для душі твоєї радість золоту,
Хмароньку рожеву, неба ясну просінь
Й стрічкою туману обрій обведу.

Утікає річка в далину бузкову,
Золотяться верби, в позолоті луг,
Золотом розквітли і ліси, й діброви,
Золото осіннє, золото навкруг!

Я тепер вже повен скнарістю по вінця,
Аж не сплю ночами. Ніби скупердяй,
Все ходжу ночами та лічу червінці
І замкнути в скриню хочу цілий гай.

Як же не кохати осінь-чарівницю,
Ти ж її так любиш, золоту пору,
Тож прилинь, кохана, будемо ділитись,
Я тобі найкращі скарби відберу.

За тобою верби ранками сумують
І на воду сиплють слізоньки-листки –
Тож прибудь, кохана, в осінь золотую,
Ту, що я малюю над сріблом ріки.

*****

БІЛОГО СНІГУ ВИСОКІ НАМЕТИ

Білого снігу високі намети
Знову до тебе закрили мій шлях…
Все про любов розказали поети,
Все співаки проспівали в піснях.

Сяє любов моя сніжно і чисто,
Казка прадавня отак ожива,
Тільки до співу нема в мене хисту,
Тільки у вірш не кладуться слова.

Казка прадавня, що всім так знайома,
Тільки це заново твориться світ.
Може, й нема тебе зовсім удома,
Може, в снігу загубився твій слід.

Білого снігу намети високі,
Може, розтануть весною колись...
Тонуть в снігу мої стомлені кроки,
Тихшають, тихшають... Я зупинивсь.

За матеріалами: http://ivan-kovalenko.info/