Письменник Іван Андріанович Багмут був невситимим мандрівником. Свою любов до подорожей пояснював так: «Бачити життя, людей, свою країну. Ні, не так. Насамперед хотіти бачити. Так хотіти, щоб ви не могли всидіти вдома! А щоб так хотіти, треба любити. Любити людей, природу, любити життя». Син письменника згадував, що йому рідко доводилось бачити батька. Навіть інтер’єр кабінету письменника був незвичним: «На підлозі — шкіра великого бурого ведмедя, на стіні — роги оленя, на письмовому столі — ікла вепра — дикого кабана. Невід’ємним атрибутом кабінету Івана Багмута була географічна мапа. Біля неї часто можна було побачити невтомного мандрівника, який намічав і обдумував майбутні маршрути» (Іван Заєць). Маршрути подорожей Івана Андріановича пролягали через Карелію, Алтай, узбережжя Охотського моря, Казахстан, Індію, Європу, Кубу… Письменникові не один раз доводилось ризикувати життям: то він висів у горах над проваллям (був альпіністом), то потрапляв у страшні сибірські хуртовини, а то долав на плотах річкові пороги. І всюди були зустрічі з цікавими людьми, споглядання природи, знайомство з різним способом життя. Оскільки Іван Андріанович мав поетичну душу і легко сходився з людьми, це стало багатим підґрунтям для написання його творів — нарисів, оповідань, повістей.
Народився Іван Андріанович Багмут 7 червня 1903 року у селі Байбаківка Царичанського району Дніпропетровської області у багатодітній сім’ї сільського вчителя, викладача математики у церковноприходській школі. Мати майбутнього письменника була талановитою вишивальницею. Після закінчення сільської школи хлопець вчився у класичній гімназії та учительській семінарії, щоб здобути професію вчителя. Отримавши диплом, працював у Байбаківській школі. У 1922 році став студентом Харківського сільськогосподарського інституту, потім здобув літературну освіту. Харків тоді був столицею України. Іван Андріанович включився в активне літературне життя. Тоді ж він став подорожувати. На матеріалах цих подорожей написав кілька книг нарисів: «Подорож до Небесних гір», «Карелія», «Вибухи на Півночі» та ін. За вигаданим звинуваченням у 1935 році письменника було засуджено на 6 років позбавлення волі. Відбував покарання у республіці Комі. Термін заслання закінчився у 1941 році. Після звільнення був начальником геолого-розвідувальної партії. Коли почалася війна з німецькими завойовниками, письменник попросився на фронт. Його прохання задовольнили. Але 1943 року Івану Андріановичу у результаті тяжкого поранення ампутували ногу. Письменник повернувся до Харкова і деякий час працював директором Харківського відділення Укрлітфонду. А потім перейшов на творчу роботу. Фронтове життя знайшло відображення у повісті «Записки солдата». На цю тему письменник написав ще кілька творів, зокрема відому повість «Наш загін «Смерть фашистам!».
Діяльна натура письменника не витримувала «ув’язнення» у стінах квартири. І, спираючись на палицю, письменник продовжував свої подорожі. Про пережите і побачене вирішив розповісти дітям. Так з’явилась книжка «Господарі Охотських гір», яка приваблює своїм пригодницьким сюжетом, пізнавальними описами картин природи, життя північного племені орочів. Про працю як велику школу життя повість письменника «Голубе плесо». Серед головних героїв твору найбільше запам’ятовується хлопчина Панас, який з ентузіазмом працює на спорудженні ставка. А ще повість притягує дотепними та смішними епізодами. Іван Андріанович — справжній майстер оповідання для дітей і про дітей, в яких знайшли відображення багато життєвих історій. Це і спогади власного дитинства, коли був цар і поміщики («Шматок пирога», «Злидні»), і враження від далеких подорожей («Гарячі джерела»). Оповідання його невеликі за обсягом, лаконічні, але мають реалістичні і, водночас, захоплюючі сюжети. 1947 року видавництво «Молодь» запропонувало І. Багмуту написати книжку про суворовців. Суворовські та нахімовські військові училища почали створювати з 1943 року. Письменник їде в суворовське училище в Чугуїв Харківської області. Поселяється там, стає членом колективу, записує розповіді, враховує поради. Так народжувались герої повісті «Щасливий день суворовця Криничного». В українській літературі для дітей вона стала помітним явищем. Повість виховувала самостійність, мужність залишатися самим собою у критичних ситуаціях. І цим відрізнялась від більшості тодішніх творів для дітей.
Якось під час зустрічі з дітьми Іван Андріанович пообіцяв написати жартівливу книжку. Нею стала повість «Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим». Письменник написав кілька п’єс, це такі твори: «Одного разу в колгоспі», «Ясне питання», «Степи цвітуть». П’єси засвідчили хист І. Багмута як комедіографа. Лебединою піснею І.А. Багмута стала повість «Життєпис слухняного хлопця» (1969 р.). Будучи автобіографічною, вона не є біографією письменника, описом його дитинства та юності. У ній відобразився життєпис його покоління.
1973 року Іван Адріанович Багмут став лауреатом головної «дитячої» премії у галузі літератури — премії імені Лесі Українки, за такі твори: «Наш загін «Смерть фашистам!», «Щасливий день суворовця Криничного», «Голубе плесо», «Шматок пирога».
Уся творчість письменника пройнята вірою в людину, у те, що людська праця і розум здатні подолати усілякі перешкоди. Творчість І. Багмута різноманітна. Він вигадник, любитель романтичних пригод і глибокий реаліст. Разом з тим письменник був людиною свого часу і це знайшло відображення у його творах. Як написав відомий поет Б. Бичко, «Той, хто прочитає твори Івана Багмута назавжди залишиться вдячним йому за ті хвилини радості, які могли дати тільки справжнє мистецтво, справжня художня література». Пішов з життя письменник 20 серпня 1975 року у Харкові.
За матеріалами: http://www.chl.kiev.ua/
"Може, декому видасться дивним, що кіт узявся за літературу, але це цілком зрозуміло. Річ у тім, що котові випадає бути свідком таких моментів у житті людини, які сховані від суспільства - кіт чує розмови, що точаться в родині, бачить, що роблять люди, коли їх ніхто не бачить. Словом, я перебуваю в таких умовах, в яких не може бути жоден письменник, і можу писати про те, що справді бачив і чув, не домислюючи і не вигадуючи, як то змушений робити письменник-людина. Взявся я за перо ще й тому, що деякі вчинки людей дивують мене. Я хотів поділитися з людьми враженнями від їхнього життя, щоб вони поглянули на себе, так би мовити, збоку, бо ж збоку краще видно і достойності, і хиби. На жаль, письменник, який редагував мій рукопис, дещо викреслив з того, що було написано цікавого про людину..." (Іван Багмут)
"Багато ялинок я бачив на своїм віку. Сьогодні, слухаючи, як моя маленька внучка щебече про святкові іграшки, я згадав одну ялинку. Мені було тоді шість, а може, сім років. Я був височенький на зріст і здавався старшим. Мої товариші заздрили мені, але мене це не тішило. "Ти вже великий!" - казала мати і загадувала колихати маленьку сестричку. "Отакий бузівок, а грається з пісочком!" - докірливо казав батько і посилав на город вибирати картоплю..." (Іван Багмут)