Юлія Хандожинська. "Співучий соловей" (казка для малят) — читати та слухати

На відео: Юлія Хандожинська. "Співучий соловей" (казка для малят). Розповідає — авторка.

Юлія Хандожинська

СПІВУЧИЙ СОЛОВЕЙ

(казка)

Жив собі маленький соловей. І дуже він любив співати і пісеньки придумувати. Кожного дня він трудився над своїм голосом і вкладав душу у свої пісні. 

Одного ранку летів лісом соловейко і тихенько пісеньку співав:

— Тьох, тьох, фіть, фіть, фіть,
Хто є в лісі, ой не спіть,
Ви мені допоможіть,
Тьох, тьох, тьох, фіть, фіть, фіть.

Так йому було весело та радісно, як ніколи. Всі дерева вушка-листочки розправили, тріпотять, ніби підспівують соловейкові. Аж тут, де не візьмись з-за шовкового куща показалася ворона.

— О, привіт, соловейку, як же ти гарно співаєш! Так ніхто в лісі не вміє! Не вміє, повір мені!

— Ось тільки трішки затихо, якби в тебе була сопілочка, це було б пречудово — тебе було б чути навіть в ті далекі ліси, що за крутими горами.

— Привіт! Дякую! Я подумаю, — задумався. 

Наступного ранку соловейко вирізав собі сопілочку з вербички та й полетів співати і на сопілочці грати:

— Тьох, тьох, фіть, фіть, фіть,
Хто є в лісі, ой не спіть,
Ви мені допоможіть,
Тьох, тьох, тьох, фіть, фіть, фіть. 
 
Та так же гарно співав, так загравав, що в лісі кожна мурашина прокинулася, усі квіточки відкрили свої очки, і навіть саме сонечко встало і розпустило свої промінці. За таку гарну пісеньку принесли йому мурахи травички соковитої, а польова мишка навіть в'язку колосків принесла, так вже сподобалася їм пісенька. 

З того часу почав соловейко усіх будити своєю пісенькою, а звірі в знак вдячності приносили йому подарунки, а іноді — просто добре слово.

Побачила ворона, що соловейку так хороше живеться — він, бачте, пісеньку заспівав, і на тобі — повнісінько подарунків отримав. 

І стало вороні заздрісно, і подумала вона: "А чим же я гірша?"

Прийшла до соловейка та й каже:

— Привіт, соловейку!

— Привіт, вороно!

— Ой, яка ж хороша пісенька в тебе вийшла! А сопілочка яка! А позич мені свою пісеньку, мені дуже хочеться хоч раз над лісом пролетіти, і щоб всі мого концерту послухали!

— Так, звичайно, без проблем! Тримай ось сопілочку, зараз я тобі покажу, як грати! І листочок візьми, запиши слова пісеньки, — прощебетав соловейко.

— Ой, ще писати… а давай ти мені розкажеш, а я запам'ятаю, — ліниво мовила ворона.

— Ну добре, як хочеш! То давай, я тобі покажу, як на сопілочці грати.

— Ой, ще будеш показувати! Я й так знаю, — хмикнула ворона ліниво.

Наступного дня вранці розправила ворона крила, сопілочку прихопила і вирушила в дорогу. Відкрила вона широко рота і хотіла було заспівати, та от біда — не пам'ятає слів, тільки й чути:

— Кар-кар!

Та знову:

— Кааар! 

— Ну, — думає ворона, — як не виходить співати, то зараз я на сопілочці заграю. 

Набрала вона повні груди повітря та як дуне у сопілочку, а звіти тільки й чути: 

— Уууу!

І ніякої пісеньки не виходить! 

Мучилася ворона, мучилися, і так, і сяк — ну нічого не виходить! 

Прилетіла вона до соловейка та й каже:

— На, бери свою дудочку-сопілку назад! Нічого вона не грає, і пісня в тебе теж — так собі!

— То давай, вороночко, я тебе підучу і покажу, а ти все гарненько вивчиш та й будеш тоді літати, грати та співати.

— Ще тільки такими дурницями я собі голову не забивала. Спасибі, не треба мені ніякої науки,  — каркнула ворона і швидко полетіла геть.

З того часу ніжну пісню солов'я можна почути на світанку, лунає вона різноманіттям нот, а от ворона не хотіла вчитися, тож до цієї пори у неї пісня лише із одного слова — «кар».