|
Юлія Хандожинська
Ти є
Ти є, я знаю в тім далекім світі,
Думка втішається, та марно, та дарма,
Ти місяць, схований за хмари, що в зеніті,
Мете пороша, замітає все зима.
Ми не зустрінемось, хоч роздуми блукають,
Та розмовляти маю право в самоті,
Твої рядки завжди до мене долітають,
У віртуальному, несправжньому житті.
* * *
Перше кохання
А чи не забув ти рідну мову,
Ту, яку щебечуть солов’ї,
Чи не кличе серце тебе знову
У давно покинуті краї?
Де хатина під зеленим дахом,
Де чекала дівчина в дворі,
Там де вітер вільним, сильним птахом,
Посміхавсь до ранньої зорі.
Біля тину спершись горобина
Відчиняла хвіртку тобі в сад,
Там, де серце дівчини покинув,
Обіцяв, повернешся назад.
Скаламутилось усе, усе змінилось,
Споришем стежина припадада,
Листуватись зовсім не хотілось,
Хоч і знав, що дівчина ждала.
Думав стріти з іншою кохання,
Все забути, вітром замести,
Спокій серцю не давало листування,
Непрочитані, отримані листи.
Мабуть, більше з нею не зустрінусь,
Все забула, мабуть, вже вона,
Та чомусь ще хочу зупинитись,
Де хатина із зеленим дахом край села.
Де, спираючись на тин, нам горобина
Відчиняла тихо хвірточку у сад,
Де перше кохання я покинув,
До якого не повернешся назад.
* * *
Чарівна ніч
Блукають очі в чужині небес,
Шукають зірку, що для нас палала,
Ніч однією з тих була принцесс,
Яка тебе й мене причарувала.
Ковтали роси трави молоді,
Так затишно в душі, якесь безсоння,
Губами губ зімкнемось в темноті,
Де почуття ведуть у міжсезоння.
* * *
Нерозділене кохання
Я вдивлявся в осінні дороги,
Де туманно ліхтар мерехтить,
Відчував в своїм серці тривоги,
Відчував щось нестерпно болить.
Темна ніч наступа, наче брила,
Не дає загорітись зіркам,
Пригадалося,як ти любила,
Пригадалось,як я покохав.
І не знаю далеко чи близько,
Наближається наше стрічання,
Там, де сонце сідає в тінь низько,
А виходить світить зірка рання.
* * *
А чи було?
А чи це зі мною все було?
Що було? - не варте залицяння
На той час мені, здавалось, все цвіло,
У тобі ж вмирало вже кохання.
Стали неспокійні дні і ночі,
Від страждання, суму і туги,
Падали краплини в сірі очі,
Заливали смутком береги.
Я чомусь образ не помічала,
І хотілось далі мені йти,
Із твоїх зіниць я не черпала,
Випивала залишок біди.
Ти ховав напружені долоні,
І боявсь сказать мені- привіт,
А в моєму горлі, як в полоні,
Виривався крик змарнілих літ.
* * *
Мій сон
Заблудилась у першім коханні,
Ти, як перша моя заметіль,
Мої перші чуття і страждання,
Недопитий бокал вина, хміль.
Я здавалось щасливою була,
Я літала не бачивши всіх,
Я не чула та й чуть не хотіла,
Що з кохання буває сміх.
Все, як сніг навесні майнуло,
Все згоріло за ніч в одну мить.
Тільки серцю не зрозуміло,
Чим могла я тобі завинить.
Крізь вуаль снігову дивлюся,
Як летить білий сніг за вікном
У коханні чужім залишуся,
Недопитим, з бокала, вином.
* * *
Серце
А серце ще не спить, як кажуть, сном,
Воно ще грає переливом і вином,
Воно все чує і страждає і болить.
Радіє по ночах, бува кричить.
І не спинити крик, як пісню солов’я,
Як не спинити в храмі звону звонаря,
Як легкий вітер нездогнати серед хмар,
Як не згасити у коханні палкий жар.
А серце ще не спить,ще у дорозі
І навіть люті смерчі і морози
Не зможуть його стрімкість зупинити
Бо серце віддано і докінця хоче любити.
* * *
Шлюб
Потрібно покохати так людину,
Прожити з нею, щоб усе життя,
Це вибір серця, твої половини,
Пізнавши шлюб – немає вороття.
На небі лиш Боги його скріпляють,
У поцілунок зав*язавши назавжди,
Цей шлюб, небесні Янголи вінчають
Серця зігрівши серед лютої зими.
Тож бережіть кохання покохавши,
Цінуйте кожну мить свого життя,
Прожили раз у шлюбі і назавши,
Не загасіть палкі кохання почуття.
Знову
Вітер шепоче пісню колискову,
По скронях теплим спомином торкнеться,
Навіщо, ну навіщо тебе знову,
Запрошую прийти до мого серця.
Я вже забула, переплакала думками,
Самотність душу в холод не зігріла,
Просила сили, щоб не згадувать роками,
Та знову в серці рана закипіла.
Шепоче вітер пісню колискову,
Можливо доля знову кличе долю,
Ніби скінчилось все… та бачиш знову
Шукає щастя хтось вдивляючись в підкову.
* * *
Зрада
З очей, як із неба дощі-сльози лили,
Бо вже не повернеш минулі літа,
Гарячі жнива ми свої відлюбили,
А спомин ще й досі у серці вита.
Та не зрозуміло, що сталося з нами,
Хтось вкрав наші ночі, хтось вкрав наші дні,
У снах шепотіли торкались вустами,
А зустрічам хтось напророчив, що ні.
Десь ділося море ось тих поцілунків,
Які кожен вечір чекала,
Із ніжності слів не було подарунків,
І сила кохання втрачала.
І попрощатись не було вже сили,
Торкнулася хвиля мовчання,
Навіщо ти зрадив мене любий, милий,
Де ж ділося наше кохання?
* * *
Сміялась ніч і зорі в золоті купала,
Вітер листочками берези шепотів,
Я мовчки із очей твоїх зривала,
Відлиск, який вогнем палахкотів...
За вечір не сказав мені ти слова,
Такого, що хотіла чути я,
Можливо вимушена це була розмова,
Можливо ти не той, чи я не я.
А голоси із темряви тріщали,
І пили спокій до останньої краплини,
А ми, мов зачаровані мовчали,
Збігала ніч рахуючи хвилини.
А я ж тобі весну не дарувала,
Хоча хотіла це зробити так красиво,
Я біля тебе просто тінню стала,
Туман перед очима сиво, сиво...
* * *
Маска почуттів
Звідкіль ти взявся це мені скажи,
З яких країв й чому вчиняєш волю,
Хто напророчив й хто наворожив,
Стривожити мою жіночу долю.
Бо я не можу теж, щоб не кохати,
Мої думки і сльози все тобі,
Чому моя душа має страждати,
І не пробачити за скоєне собі.
А ти пішов і болем заростаєш
Чому для тебе став чужий поріг,
Минеться час, відчую, що страждаєш,
І що забути аж ніяк мене не зміг.
* * *
Поклик кохання
Вітер холодом морить вуста,
І для сліз вже не вистачить світу,
Ти пішла, а в душі пустота,
Замела все, скінчилося літо.
Осінь листя дощам роздає,
Заберіть й мою тугу із серця,
Хай краплинами рясно проллє,
Дощ й народиться чисте озерце.
Там де можна кохати без сліз.
Там де суму уже не буває,
Де б я долю свою......тобі..........ніс.
Говорив кожен день, що кохаю.
* * *
Навіщо серце вириваєш,
З моїх гарячих ти грудей,
Дзвінки від мене відхиляєш,
Посеред дня, серед ночей.
Ця тиха ніч мені не мила,
Сльоза образою між вій,
В думках до тебе плила б, плила,
Та припини,не мучся,стій.
Самотньо тиша огортає,
У душу спогади все ллє,
І жаром серце оббпікає,
За те тепло,що ростає.
Застав себе вже розлюбити
Спали між вами всі містки,
Краще з розумним загубити,
Ніж з дурнем скарб монет знайти.
* * *
Сльозинка
Той затишок вдвох був з тобою таким,
Ну як його та й не згадати?
Здавалось не раз світ ставав потайним,
Боялась комусь це сказати.
З очей твоїх пила, як кажуть росу,
І небо до ніг би схилила,
Та хтось поміж нас кинув камінь, косу,
І хмара з дощами пролила.
Не було вже зустрічів теплих таких,
Не було недоспаних ночів,
Добряче ти знав, що мій вогник не стих,
А очі, а очі. а очі?
Ну що ти їм скажеш, як спинеш сльозу,
Не знати із чого береться,
І ніч не засну,і дві не засну
Усе дошкуляє до серця.
* * *
Усе минає
Нехай це буде спомином у долі,
Терпким, солодким,може,як полин,
Життя іде, і пише свої ролі,
Торкається самісіньких глибин.
З тобою я спокійно проживала,
Думок поганих, зради не було,
Не знаю, але доля побажала,
Востаннє порадіти за тепло.
Нехай це буде стомлюючем болем,
Розлучення у розквіті весни,
Де я тобі не посміхнусь ніколи,
І не прийду в твої казкові сни.
* * *
Мить минулого
А серце ніколи не стане твоїм,
Хоч знає, я цього чекала,
Дозволь втамувати, забути цей біль,
Як спомин років, що кохала.
Сьогодні це – ні, це колись було жаль,
Повернення вдруге не буде,
Давно відмережили вії вуаль,
Як кажуть: іди собі в люди.
* * *
Я до болю покохала,
Що згорали всі думки,
Я не знала, ой не знала,
Що ти крав мої роки.
У минуле поверталась,
У майбутнім прожила,
Я чекала, я згорала,
Як та зірка світова.
Ти до мене добирався,
Як той місяць у човні,
Говорив,що закохався
На усі майбутні дні.
Жаль, не доля, не судилось,
Я згорала, не жила,
Дві душі колись зігрілись,
А тепер мете зима.
* * *
Усе минуло
Забудь, що ми зустрілися з тобою,
Що за вікном уквітчана весна,
Краще без тебе бути сиротою,
Ніж краю сліз не бачити,мов дна.
Навіщо ти прийшов сюди зізнайся,
Я не чекала, ти це добре знав,
І не молись мені, не присягайся,
Що ти усе життя мене кохав.
І не пригадуй, все,що колись було,
Бо підкосились, як трава слова,
Усе, що було зникло, промайнуло,
Ну а майбутнього не буде і нема.
* * *
Ти більше вже мене не грієш,
Не додаєш мені тепла,
В порожнє дні всі перевієш.
І запорошиш, як зима.
З твоїх зіниць не позбираю,
Із вуст слова, що для пера,
Не думала, що все це стихне,
Та мабуть вже прийшла пора.
Я підростала з кожним часом,
А ти все більше крижанів,
Я захворіла цим пегасом,
В який ти сам мене привів.
* * *
Не холоди, прошу не холоди,
Ті почуття, що вигріті давно,
Не доведи, господь не доведи,
Життя розвести,ніби у кіно.
Життя не річка, що так легко перейти,
Багато перешкод, круті пороги,
Зумій прожити в шлюбі й зберегти,
Кохання, що послали тобі Боги.
* * *
Скажи "ні"
Я все зрозумію й пробачу.
Відріж, відрубай, скажи "ні",
Я тихо в куточку поплачу.
Обіймусь з слізьми в самоті.
Ти сльози з очей не побачиш,
Я теж їх не бачу бува,
Ти спомином переночуєш,
Тих днів, що рясніли жнива.
Я знаю, що ти відчуваєш,
Коли я прихожу в думках,
Ти слова боїшся кохаю,
На кимось зігритих стежках.
Я все зрозумію й пробачу,
Відріж,відрубай, скажи "ні".
Можливо не раз ще заплачу,
В складні для життя мого дні.
* * *
Сумбурна ніч
Нехай це все залишится в минулім,
Залишиться коханням на вустах,
Продовження немає вже в майбутнім,
Хоч є тепло ще у твоїх очах.
Воно підніме спогад аж до болю,
Воно із серця зронить глибину,
Нам нагадає ще разок про долю,
Що кожен з нас її має свою.
Вже скроні твої срібні, як озера,
Вже подумки твої часом мутні,
Ти зраджуєш собі, своїм манерам,
І посміхаєшся вже іншій не мені.
* * *
Дзеркала
Не поспішаючи, загляну в дзеркала,
Причешу коси, так, звичайна днина,
Вже скроні сивий іній завива,
Позаду в зеркалі я бачу тінь хлопчини.
Він бігає, гуляє у м’яча,
Кораблик паперовий сів на воду,
Старий подумав: «я це чи не я,
Він схожий так і має мою вроду».
До школи ходить, запізнився на урок,
А вчителька взяла і запитала:
«І де ж ти був, скажи мені, синок?»
І цигарки з кишені витягала.
Зустрів кохання в школі перше і,
Рука несміло дівчину обняла,
Носив портфель із школи їй
І так хотілось, щоб вона все помічала.
Вона ще спить, на клумбу вже заліз,
Троянди білі вранці позривав,
Прибіг, на підвіконня їх приніс
І тихо сон її охороняв.
«Постій, хлопчино, та це ж, мабуть, я»
Рукою хлопець вже мені киває,
«Пішли зі мною, швидко поспішай»
І в дзеркалах тінь молодість ховає.
* * *
Не стріляйте в закохані пари!
В тихім небі над озером лілій
Два лелеки кружляли танок,
Їх пір’їнки чорнявим намистом
Обвивав біля крил обідок.
Так чудово і затишно в колі,
Та лелеки донизу злітали,
І поволі, поволі, поволі
на ставок в чисту воду сідали.
Очерет протягав довгі вії,
А латаття сплітало місток,
вони плили задумано в мріях,
В теплих хвилях і цвіті квіток.
Кожен ранок вмивались росою,
Милувались промінням заграв,
А як сонце сідало за гаєм,
Він на хвилях лелечку гойдав.
Буревій десь зненацька ввірвався,
Верболіз довгим гіллям кричав,
Хто як міг і кудись десь ховався,
Постріл у воду, в птахів пролунав.
Потім стихло усе, причаїлось,
Тільки гомін ще десь вирував,
Білий птах із чорнявим намистом
Розумів, свою пару втрачав,
Розплітається міст із латаття,
Осока де-не-де шелестить,
А із білого чорне вже плаття
По воді каламутній біжить.
Не стріляйте в закохані пари,
Бо душа до безтями болить,
Полетів сам лелека за хмари
Бо не зміг цю біду пережить.
За матеріалами: https://storinka-m.kiev.ua/
|
|
.jpg "вірші про кохання")