Юлія Хандожинська
ПОДОРОЖ ВОРОНИ
Чорна ворона пробудила своїм криком ранок.
Вона всілася на високу тополину, що росла понад водою і викрикувала своє невдоволення.
- Всі сплять, ніхто мене не чує, ніхто зі мною не хоче розмовляти. Невже так довго можна спати? - Аж тут зирк донизу... - А хто це, хто це там внизу копошиться? І не відгукнеться на мій голос?
Неподалік від тополі ріс кущ калини, а на ньому сиділи горобчики.
- Кар-кар-кар! Сусіди, ви чому не обзиваєтесь? Ви що, мене не чуєте? Я із самісінького ранку вас розвеселяю!!!
- Чуємо, чуємо, тільки ось не розуміємо, для чого так голосно кричати!
- Це не крик, це моя ранкова пісня,- запевнила ворона.
- Зрозуміло, а ми ще дрімаємо,- відповіли горобчики.
- Так можна все проспати, і нічого не бачити і не чути! Але ви і так нічого не бачите, бо сидите низько на якомусь там дереві.
- Не на якомусь дереві, а на калині...
- А що таке калина? Низьке дерево! Ха-ха-ха! - сміялася ворона.
Змахнувши великими крильми, знялася і полетіла. Горобчики весело цвірінчали, перестрибуючи з гілки на гілку. Вони, мов хмаринка літали в гості то до вишні, то до яблуні до саду, а потім поверталися назад до калини.
І так тривало усе літо. Ворона літала високо туди–сюди, не знаходячи собі місця, шукала високі дерева, щоб там присісти і усе навкруги побачити, але друзів собі так і не знайшла.Не вміла вона дружити і з горобчиками.
Наближалася осінь. Почалися дрібненькі затяжні дощики. Сірі, мов кульки, горобчики обсіли калину, ховаючись під її листочки.
Кущ калини засміявся. Ось ще трішки-трішки, і почне пригощати усіх своїми соковитими ягодами. Які ж вони смачні! Особливо - взимку, коли трохи підмерзнуть.
По осені всі листочки з кущів та дерев опадали, скидали своє вбрання, вкриваючи землю. Висока тополина журливо дивилася на небо - там саме пропливали густі, сірі хмари.
Вітер гойдав тоненькі гілочки тополини, які міцно притулилися до стовбура. Сердита ворона літала, не знаходячи собі аніякого притулку. Ставало холодно, тому довго залишатися на вершечку дерева було не затишно.
А калину малі горобці не покидали. Вони з усіх сторін підлітали до неї, ніби задивлялися на її червонясті ягоди.
Ворону це якось трохи дратувало, і вона, не втримавшись, скоса позираючи, вигукнула:
- А що у вас цікавого, пірнаті, що ви так обсіли цей кущ?
- Це наша хатинка, і ми завжди тут весело проводимо час!
- Не цікаво,- буркнула зла ворона.
- Тобі не цікаво, то чому запитуєш? Ми ж тебе не питаєм, куди ти літаєш та що бачиш?
- Я літаю у справах і у пошуках їжі.
- От і літай! А у нас все на місці - і хатинка, і ягоди.
- Ягоди? Які ще ягоди?
Ворона, не втримавшись, підлетіла ближче до куща, вихопила одну ягоду і знову злетіла на тополю.
Розкуштувала ягідку гарно, і вона їй дуже сподобалася!
- Хм… які ці горобці розумні! У них і сніданок, і обід, і вечеря - усе на місці і не потрібно нікуди літати. А мені, сусідці, навіть нічого не сказали... Так прикро! Як же мені подружитися з ними? - думала ворона.
Довго не було її. Цілісінький день десь літала, щось шукала та повернулася ні з чим - голодна та сердита.
- Допоможіть, зголодніла, сили не маю літати,хоч щось дайте. Хороші були горобчики, запросили хитру ворону до себе, пригостили смачними ягодами.
- Хороша у вас хатинка, і затишна і смачна... А можна мені у вас залишитися? - промовила ворона до горобців.
- Звичайно, можна! Але місце своє знай! І перш, ніж кричати на все горло, навчися привітно вітатися, і будь чемною! Тільки так дружба народжується...
Казочку люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше творів Юлії Хандожинської на "Малій Сторінці":
