Юлія Хандожинська
Дивні чарівники
Колись, у прадавні часи, жило дві могутні чарівниці – мати і донька, а також маленький хлопчик Стрітень. Було це на світі, коли могли розмовляти і звірі, і дерева, і навіть вода. Все було наповнене магічним змістом, і дива могли трапитися будь з ким.
Дві чарівниці – Земля і Природа мудро керували світом, були щедрими до людей, до тварин. Земля жила високо в горах на найвищій скелі, закрученій так, що жодна жива душа ніколи б туди не забрела, хіба що маючи чарівну карту. А Природа мешкала в лісі у невеликій хатинці зі старого дерева, яке то підіймалося високо в небо, а то опускалося в самі надра землі.
Це були часи, коли у світі цілий рік панувало тепло. Клімат був м’який, поля родили цілий рік, а люди жили, ніби в раю. Вони дуже поважали могутніх чарівниць і їхні правила життя: не рубали ліс, не брали їжі більше, ніж потрібно, тому що всього мали вдосталь. Але могутні чарівниці мали одну таємницю – їхня сила була захована у чотирьох кулях: вогняній, в якій палало сонце; блакитній, в якій хололи ріки і ховалися могутні вітри; зеленій, в якій росла трава та зав’язувалося життя квітів і дерев, та червоній, що ховала секрет плодючості полів і дерев.
Щоразу, коли одній з чарівниць потрібно було поповнити свої сили, вона торкалася до куль. Якщо ж через певний час вони цього не робили, то могли заснути навіки.Так і існувала ця дивна земля, оберігаючи свої секрети від усього живого. Одного разу Природа отримала звістку від Землі, що їй потрібні кулі, бо вже настав час поповнювати сили. На жаль, в цей самий час Природі потрібно було перевірити людські посіви. І вона вирішила передати кулі через свого сина Стрітня. Чарівниця обережно склала їх у кошик, згори прикрила усяким начиннячком та смаколиками і суворо наказала Стрітню нікуди не звертати з дороги, допоки кошик не буде у бабусі.
Стрітень був жвавим хлопчиком і мав непосидючий характер. Він, мабуть, товаришував з усіма звірятками, що жили у лісі. Малий ще не мав чарівних сил, адже від роду йому було всього років десять, а сили з’являлися лише у дванадцять. Мріяв літати, тому завжди швидко бігав, неначе й землі не торкався. Ось і цього разу, прихопивши кошика, Стрітень почав підніматися на високу гору по знайомій стежинці, яка закручувалася, звивалася, немов змійка, а то, здавалося, що взагалі зникала у кущах. Хлопчик весело насвистував якусь мелодію, коли раптом почув знайоме цвірінькання згори. Це був його давній товариш – Жайворонок.
– О, привіт, старий друже! – радісно промовив Стрітень.
– Привіт, привіт! А куди це ти так поспішаєш?
– Біжу до бабусі, – весело відповів хлопчик
– Сам-один? І тобі не страшно?
– Та ні, дурненький, – засміявся Стрітень.
– Я вже дорослий.
– Можна я з тобою полечу? Разом же буде веселіше, – запропонував Жайворонок.
– Звісно, звісно, давай! – зрадів хлопчик. І друзі помандрували далі, так і не помітивши пару злісних жовтих очей, які уважно стежили за ними. Та і важко було їх помітити, адже це був Павук. Маленький, але пихатий, він протягував свої нитки всюди, а тому міг мандрувати по них як верхолаз і знати про все, що відбувається навкруги. А ще Павук був дуже гордим і вважав, що він має керувати всім світом, бо його павутини пронизували усі надра до найпотаємніших їхніх закутків.
Одного разу він так поринув у свої темні думи, що спустився на павутині туди, де проживала Земля, і побачив, як та торкалася куль та оновлювала свої сили. Він і собі наблизився до однієї з куль та торкнувся лапкою, після чого відчув приплив такої неймовірної енергії, що йому захотілося доторкнутися одразу ж до всіх чотирьох куль. Але Земля вже встигла їх заховати.
З того часу Павук втратив сон і апетит, він усюди шукав ті кулі. А ще в нього з’явилися магічні сили. Він міг збільшувати і зменшувати свою павутину, як того забажає. І якщо жертва в ній проводила багато часу, то розчинялася в повітрі.
Тож того ранку Павук був дуже радий, коли почув через дупло старого дерева, в якому заховався, що Стрітень мандрує сам.
* * *
А друзі йшли далі і не здогадувалися про загрозу, що нависала над ними. Сміялися, пустували, жартували і бігали наввипередки. Раптом із кущів неподалік почули чийсь крик.
– Допоможіть, допоможіть! – доносився звідти жалібний голос.
– Стій, – промовив Жайворонок.
– Ти не можеш туди йти, бо мати наказала тобі нікуди не звертати. Нікуди.
– Я повинен хоч краєм ока глянути, чи зможу чимось допомогти, – вперто сказав Стрітень, серце якого стислося від жалю. Він не міг пройти повз чужу біду, тому швиденько побіг на звуки. Так швидко розігнався, що навіть не помітив, як перечепився через великий камінь, який наче хтось навмисне кинув на дорозі, і впав прямісінько в павутину. У верхньому її кутку Павук жалібно кричав:
– На допомогу, на допомогу!
Миттєво, лише одним махом лапки він збільшив павутину, і Стрітень разом із кошиком потрапив у пастку. Чим більше хлопчик рухався, тим більше заплутувався.
– Тепер усе буде моїм, і ніхто тобі не допоможе! – сміявся Павук.
– Тепер я буду наймогутнішим чарівником і правитиму усім світом. Не ваші квіти і врожаї, а моє павутиння буде прикрашати світ.
– Жайворонку, допоможи! – попрохав Стрітень.
– Лети до моєї мами і розкажи їй про все.
Маленька пташка щодуху полетіла прохати допомоги. Тим часом Павук підсувався все ближче і ближче до своєї жертви. Він видер кошика з рук хлопчика і вирішив спочатку влаштувати собі святковий обід, бо був дуже самовпевненим. А ще Павук вважав, що його тепер ніхто не зупинить.
Далі він простягнув свої бридкі лапки до кошика, але сталося непередбачуване: кулі випали і покотилися донизу, та так швидко, що Павук не встигав за ними. У цей час Жайворонок уже повідав про все Природі, і та за одним махом руки перенеслася до підніжжя гори та покликала на допомогу Матінку-Землю. Прибувши до схилу на найближчій хмарині, Природа побачила Стрітня у сітях павутини, а ще кулі, що блискавично котилися вниз. Вона вирішила спочатку зловити їх, а потім вже рятувати сина. Жайворонок їй у цьому допоміг.
Павук, як тільки побачив чарівницю, швидко заліз на найвищий камінь. Він вирішив там заховатися. Кулі були впіймані, і за декілька хвилин Природа відправилась до свого сина. На жаль, його там вже не було – павутина була порожня, і лише перевернутий кошик валявся поруч.
– Не плач, доню, – попрохала Земля, яка тільки-но прибула на місце подій.
– Я знаю вихід, але тепер світ ніколи не буде таким, як був раніше.
Вона взяла чотири кулі й попросила Природу потримати їх.
Потім поклала ті кулі на землю, прошепотіла щось, і розбила їх ногами. З того часу на світі з’явилось чотири пори року. Літо – період, коли панує тепло, як у добрі давні часи, осінь – коли всі збирають урожай, зима – коли земля спить і відновлює свої сили, і, нарешті весна, коли прилітає Стрітень, будить землю, і все розквітає. Адже Стрітень і Природа відтоді просто стали невидимі для людей. На згадку про ті давні часи люди влаштовують свято. А ще випікають невеличких жайворонків, якими закликають весну. Ви запитаєте, що ж сталося із Павуком? Він отримав по заслузі, і тепер щоосені наплітає купу павутиння, яке, політавши, бабиним літом падає людям до ніг.
Казка люб'язно надіслана авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Дивіться також на "Малій Сторінці":
"Яка красива у нас мова:
І калинова, й малинова,
Дзвінка, барвиста, голосиста,
І як сльоза — джерельно-чиста.
Із вуст в вуста передається,
Як тепле сонечко, сміється,
Виразна, сильна і багата,
Окраса в будні і на свята!"(Юлія Хандожинська)
Класно! Дякую!